На порозі XXI століття в суспільній свідомості все більше стверджується думка про те, що людство перебуває на крутому переломі. Свідчення цього -- не лише катаклізми нашого століття (дві світові війни, ряд революцій, в ході яких відбилася мерзотна жорстокість, руйнування загальнолюдських цінностей, соціальний, моральний, економічний та інтелектуальний хаос, різного роду геноцид до цілого ряду народів та ін.), але й глобальна криза суспільства, показником якої є екологічна катастрофа, що насувається, вичерпання ресурсів, наркоманія й т. ін.

Цілком зрозуміло, що користуються популярністю книги В. М. Массона, Л. М. Гумільова, Н. Я. Данилевського, Л. Февра, К. Ясперса, П. Сорокіна, А. Тойнбі та Н. М. Моїсеєва, присвячені смислу історії, її характеру, природі різних цивілізацій та культур, їх долям. В них викладено роздуми про долі майбутніх цивілізацій, робляться спроби осмислити глобальну кризу культури як народження нової цивілізації з притаманними їй цінностями та ставленням до світу [17, 175].

У 20-ті роки нашого століття Питирим Сорокін охарактеризував протиріччя цього процесу, що являє собою зміну типів культур: «Всі найважливіші аспекти життя, укладу та культури західного суспільства переживають серйозну кризу... Хворі плоть і дух західного суспільства, і навряд чи на його тілі знайдеться принаймні одне здорове місце або нервова тканина, що нормально функціонує. Ми немов би перебуваємо між двома епохами: культурою почуття, що вмирає, але ще належить нашому променистому вчора, та майбутньою ідеаціональною культурою завтра, що створюємо нині. Ми живемо, думаємо, діємо наприкінці осяйного почуттєвого дня, що тривав шість віків. Промені призахідного сонця все ще освітлюють велич минаючої епохи. Але світло повільно згасає, і в густіючій пітьмі нам все важче розглядіти цю велич і шукати надійні орієнтири в сутінках, що наступають. Ніч цієї перехідної епохи починає опускатися на нас, з Примарами, страшними тінями, нестямним жахом. За її межами, однак, вбачається розквіт нової великої ідеаціональної культури, що вітає нове покоління -- людей майбутнього» [25, 73-75].

Дана зміна типів культури витікає з класифікації культур П. Сорокіна, запропонованої ним у роботі «Соціокультурна динаміка». На основі ретельного вивчення греко-римської та європейської культур за два тисячоліття він виводить два основних типи культури -- ідеаціональний та почуттєвий. Перший характеризується наявністю носіїв культури, які грунтують свої погляди на панівних ідеях; другий -- домінуванням у житті охоплюваних почуттями «речей». Між ними існують два перехідних типи.

Один з них П. Сорокін назвав «ідеалістичним», це суміщення двох основних типів (наприклад, Золотий вік Перикла в Давній Греції або Ренесанс); другий же являє собою протиставлення елементів основних типів (перші віки н. є. в Європі, коли паростки християнства протистояли ще сильній вірі язичників). Ці типи адекватні «положенням теорії культурної та соціальної динаміки, де фіксуються хвилеподібні зміни культур-- від ідеаціонального типу до змішаного й почуттєвого, а потім зворотний рух.

Інакше кажучи, повторюються центральні типи культур в усій різноманітності останніх, до того ж відзначається застосовуваність теорії «хвилеподібного руху культур» до єгипетської, індійської та китайської культур.

Нині спостерігається екстраординарна (глобальна) криза, коли до неї втягується мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика, коли процес переходу від одного типу культури до іншого народжує нову цивілізацію з притаманним їй набором культурних цінностей та норм.

Епохальна революція в культурі -- наслідок глобальної кризи, її симптоми навиду. Про це свідчить сфера мистецтва, котре найчутливіше реагує на ледь помітні зміни в житті. Саме сучасна криза мистецтва демонструє руйнацію почуттєвої форми живопису, скульптури, музики, літератури, драматургії та архітектури. П. Сорокін відзначає, що «стиль почуттєвого мистецтва натуралістичний, навіть, під час, дещо ілюзіоністичний, вільний від будь-якого надчуттєвого символізму» [25, 63-64]. Це означає, що воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами почуттів. Почуттєве мистецтво -- емпіричне, реалістичне, бо його темами виступають реальний пейзаж, реальна подія, реальний портрет. Криза виявляється в дезинтеграції, хаотичності, еклетичності, примітивізації та ірраціоналізації різних видів мистецтва.

Дійсно, П. Сорокін та наводить численні факти, що підтверджують тезу про примітивізацію естетичних смаків, котра супроводжується ірраціоналізацією мислення. Музика, живопис, література, інші види мистецтва та безпосередньо пов'язані з ними області естетичної активності людини у XX ст. підлягли тиску ірраціоналізму. Це особливо чітко простежується в живописі (та в близьких до нього скульптурі й графіці). Більшість художників нашого століття, що належали до різних шкіл живопису, відійшли від зображення світу (людей, тварин, природи) таким, яким ми його бачимо. Світ постає на полотнах деформованим, іноді зовсім невпізнаним, бо художники більше керуються лише своїм уявленням, ніж зоровим сприйняттям оточуючих нас явищ. Очевидно, що відхід від реалізму зовсім не пуста примха. Художники своїми творіннями намагалися сказати: світ зовсім не такий, яким ви його бачите, він за своєю суттю безсмисленний, абсурдний, такий, яким ми показуємо вам його.

Відомо, що видатні вчені сучасності намагалися й намагаються віднайти аналогії і паралелі в традиціях та світоглядиицьких установках східної мудрості, щоб сформулювати нові ідеї, які б дозволили синтезувати експериментальні та теоретичні дані названих сфер досліджень.

Однак зростаючий інтерес до аналогій ідеям новітньої науки та ідеям східної мудрості у певних дослідників викликаний не лише їх творчими пошуками в окремих галузях знань, але й прагненням до створення цілісної картини світу, тобто, до формування нової парадигми пізнання.

Криза вразила і філософію, коли з почуттєвої точки зору відкидається пошук істини світоустрою, коли розвивається релятивізм та мислитель шукає сюжет для побудови Всесвіту, коли філософія перетворюється на міф. Причому мова йде про міф нового типу -- характерного симптому XX ст. Що ж сталося із старою кантівською «добросовісністю» та з «благоговінням» перед «відомого істинністю», які випробували протягом «такої довгої істоиії» (Ф. Ніцше)?

Відповідь слід шукати одразу в двох областях. Перша -- внутрітеоретична сфера, пов'язана безпосередньо з характером західноєвропейського філософського мислення: з гіпертрофією розумовості, абстрактного раціоналізму, які не відповідають життєвим запитам. Біда не в тім, що філософія зосередилася на абстрактних питаннях теорії пізнання, спираючись при цьому на логічну самообгрунтованість, притаманну їй природою. Справа в тім, що їй не вистачало духу визнати обмеженість свого пізнавального інструменту [12, 35-36].

Якщо до цих пір істину шукали в розумі, то віднині її почали відшукувати в протилежному місці: у досвідомому, безсвідомому, підсвідомому. На зміну філософії думки прийшла «філософія життя», котра стала основним руслом культурно-філософських ідей у кризову епоху, й послужила їх метафізичною підосновою, обираючи сама для себе переважно форми культурофілософії. У переломні часи на передній край істотно висуваються теми культурно-історичного існування.

В кращому випадку філософія як пізнання суттєвості та об'єктивної реальності з її допускним знанням стає невизначеною теорією, присвяченою виправданню або ж звинуваченню тієї чи іншої системи почуттєвих цінностей. Названа теорія виступає лише в якості узагальнення, що грунтується на висновках утилітарних наук, або в формальних чи пустих дослідженнях «логічного синтаксису мови» з його псевдоматематичною та псевдосимволічною логікою. Такого роду філософія «виявляється другорядною почуттєвою утилітарною наукою, що складається з емпіризму, критицизму, агностицизму, скептицизму, інструменталізму та оперціоналізму, наділених тими ж утилітарними рисами» (П. Сорокін). Тепер з'явився постпозитивізм, на перший план виходить філософська антропологія, зростає значення філософії культури та методології історії.

Разом з тим своєрідність філософії кінця XX ст. полягає (незалежно від особливостей тих чи інших напрямків та шкіл у філософії) в осмисленні с1ітуації тотальної загрози існуванню людства, її оцінці та виробленню адекватної системи цінностей.

Оскільки у відповідності з основною передумовою почуттєвої культури реальна цінність почуттєва, то й пізнання можливе лише через органи почуттів. Тому, зауважує П. Сорокін, «будь-яка система почуттєвої істини та реальності передбачає заперечення або, в крайньому випадку, абсолютно байдуже ставлення до будь-якої надчуттєвої реальності або цінності» [27, 51-55]. Звідси витікає, що почуттєва культура вважає дослідження природи Бога та надчуттєвих явищ помилкою або безплідними роздумами. Релігія та теологія, що втілюють боговідкриту істину, в кращому випадку допускаються або ж трансформуються в першого-ліпшого роду наукову теологію, а почуттєва релігія сходить до рівня емпіричної дисципліни, що позбулася боговідкритої істини.

Таким чином, криза традиційної християнської релігії полягає у вичерпанні нею своїх духовних ресурсів. Свідчить про це зменшення кількості відвідувачів церков, бум нетрадиційних (в основному східного тлумачення) релігій, що відбувається на Заході, а також тривалий процес секуляризації життя суспільства, тобто процес змирщення культури.

Так, у ранньому та середньовічному християнстві багатство проголошувалося джерелом мук: уміння робити гроші -- головна небезпека, вигода -- соромна користь, запозичення грошей -- тяжкий злочин, багата людина -- перший кандидат на прокляття, якій важче буде увійти в царство Бога, ніж верблюду пройти у вушко голки. Однак Ренесанс та Реформація змінили таку точку зору: у неділю пуританин вірить в Бога та Вічність, а в будні -- грозбух стає його Біблією. «В результаті,-- підкреслює П. Сорокін, -- ми спостерігаємо паралельний ріст протестантизму, паганізму, капіталізму, утилітаризму, почуттєвої етики протягом усіх наступних століть» [27, 62]. І хоча християнська етика ще існує, але саме почуттєва етика з її гедонізмом, утилітаризмом, вмінням робити гроші є панівною в західному суспільстві.

Система почуттєвої етики витікає з пріоритету почуттєвого щастя, насолоди, корисливості, комфорту як вищих цінностей. її норми відносні, а не абсолютні, доцільні й мінливі у залежності від людей, груп та обставин, до яких їх залучено, а тому розглядаються як творіння людини, Для почуттєвої етики західного суспільства не існує священних абсолютів, універсальних цінностей.

П.О. Сорокін виконав величезну роботу й показав, що для буржуазної цивілізації Заходу, починаючи з XIV ст. й до XX, характерна прогресуюча релятивізація етичних цінностей. Ми живемо в епоху, коли відбувається надзвичайна релятивізація та руйнація означених цінностей: «Вони, в свою чергу, є показниками розумової та моральної анархії, бо цінність, яка більше не універсальна, стає псевдоцінністю, іграшкою фантазії та бажань» [25, 73]. Цілком закономірно, що триває процес заперечення цінностей почуттєвої етики, спостерігається тяга до абсолютних цінностей, котрі втілені в Христа, Будду та інших релігійних пророків.

Криза не обмежується сферою етики, вона охоплює й почуттєве право, що виявляється у неухильній девальвації правових норм. Мета почуттєвого права винятково утилітарна: збереження людського життя, охорона власності та майна, миру й порядку, щастя й благополуччя суспільства взагалі пануючої еліти, котра встановлює закони, його норми відносні, змінювані й умовні: правила, доцільні за одних обставин або для однієї групи людей, стають безкорисними або навіть шкідливими за інших обставин для іншої групи осіб чи суспільства.

Закони підлягають постійним змінам, в такій системі права не закладено нічого вічного й святого. Ось чому юридичні норми й закони все більше й більше розглядаються як знаряддя в руках еліти, котра тримає владу та експлуатує інші, менш впливові групи населення. Досить яскраво це описує П. Сорокіи: «Іншими словами, вони є свого роду уловка, яку використовує панівний клас, щоб тримати підкореними і контролювати підкорені класи. І юридичні та етичні норми стали всього лише рум'янами та пудрою, щоб зробити макіяж непоказному тілові економічних інтересів Маркса, резидо Парето, лібідо Фрейда, комплексів, стимулів та домінуючих рефлексів інших психологів та соціологів. Вказані норми перетворилися на прості доповнення поліції, тюрем, електричного стільця, придушенню та іншим формам вияву фізичної сили, втратили свій моральний престиж, деградували й знизилися до статуту засобу, який використовують розумні плутократи для одурення експлуатованих простаків. Із втратою престижу вони поступово втрачають і свою контролюючу регулюючу силу -- важливий фактор людської поведінки. Як підсумок залишаються лише груба сила та обдурювання: звідси сучасне «право сильного», що й характеризує кризу в етиці й праві» [25, 78].

Розглядаючи підхід П.Сорокіна до проблеми культурних змін можна наголосити, що культура переходить у нову форму, коли її творчі сили вичерпано, і усі її можливості реалізовано. Криза супроводжує зміну одного культурного типу іншим, свідчить про ціннісну якість культури, неповторну в деталях, але яка в основі своїй незмінно використовує історичний досвід минулого. Здатність Сорокіна в ситуації кризи побачити творчі відновлювані процеси примушує нас з великою увагою поставитися до його концепції.

П. Сорокін припускає, що сучасну культурну кризу спричинила дезінтеграція чуттєвого типу культури, заснованого на матеріалістичному світогляді. Так як до трансформації усіх сфер соціокультурного буття приводить зміна системи цінностей, то послідовність деградації головних компонентів культурного типу, за Сорокіним, така: від ідеологічного (етос системи) до поведінки (взаємостосунки індивідів) і до матеріального компоненту. Таким чином акцентується увага на розумінні кризи західної культури як, перш за все, кризи духовності [17, 173].

Питання бездуховності у сучасній чуттєвій культурі ставиться особливо гостро, оскільки саме заперечення духовного світу і глибока повагу до матеріального як єдино існуючого вчений вважає характерною рисою західних суспільств ХХ ст.

Проблема культурної кризи в концепції П.Сорокіна найбільшою мірою цікавить у зв'язку із її впливом на поведінку та світогляд особистості. Висунутий вченим «принцип поляризації» доводить, що в період кризи зростає тенденція до моральної індиферентності і рутинної поведінки. Саме у сфері моралі, як показує теорія Сорокіна, найнаочніші прояви дезiнтеграції культурного типа. Він аналізує п'ять її ознак: утилітарність, надзвичайний гедонізм, «грошове божевілля», моральний релятивізм та нігілізм, панування сили і примусу.

Аналіз досліджених Сорокіним проявів кризи у мистецтві, науці, сім'ї доводить, що трансформація культури впливає на поведінку і світогляд особистості, на життєвий простір в цілому. На межі XXI ст. з новою гостротою відчувається потреба у пошуках нових ціннісних орієнтирів, «людяного в людині» [17, 171].

2.3 Соціально-філософські аспекти майбутнього культури в концепції П.Сорокіна

Згідно тероії П.О. Сорокіна основним критерієм, покладеним в основу типології культури, є специфіка способу сприйняття й освоєння світу. Він виділяє два типи культури з найбільш чіткою поляризацією й домінуванням способів світосприйняття: ідеаціональний і почуттєвий.

Ідеаціональний тип культури -- це той, у якому відбувається панування раціонального способу сприйняття, а почуттєвий -- у якому панує чуттість. Крім того, П.О. Сорокін розрізняє ще два проміжних (перехідних, «не чистих») типи культури:

а) змішано-гармонійний, його він називає ідеалістичний, прикладом якого може служити культура Золотого століття Древньої Греції або європейський Ренесанс; б) змішаний, негармонійний -- еклектичний тип культури, прикладом якого може служити культура першого століття нашої ери (християнство і язичество).

Ідеоціональна культура - така «уніфікована система культури, заснована на принципі понад чуттєвості та понадрозумовості Бога, як єдиної реальності й цінності». До цього типу П.О.Сорокін відносить культуру Брахманскої Індії, буддійську культуру. А також культуру середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, а мистецтво релігійно забарвлене. Ідеалістична культура - проміжна між ідеоціональною і почуттєвою. Ця культура ХІІІ -- XIV ст.

Початок почуттєвої культури П.О.Сорокін пов'язує з XVI століттям. Її цінність у повсякденному земному світі, її ціль - доставити насолоду, її стиль натуралістичний. Ця культура прагне звільнитися від релігії, моралі й інших цінностей.

Оскільки однією з найважливіших дослідницьких завдань П.О.Сорокіна було завдання розкрити соціокультурну динаміку, процес зміни культури, то він не тільки визначає існування різних типів культури, але й вказує на те, що обидва «чисті», «полярні» типи культури -- ідеаціональний і почуттєвий міняються хвилями. Центральні теми культур, на його думку повторюються, але своєрідно в різних культурах. Своєрідність цю П.О. Сорокін пояснює станом психіки і релігії.

Соціально-філософський аналіз кризи суспільного буття дає можливість ефективного дослідження і адекватної інтерпретації проблеми кризи культури. Криза культури за теорією П.О.Сорокіна -- це скоріше не занепад і деградація культури, а момент її оновлення. Як свідчення трансформації соціокультурної реальності, вона характеризує зміну способу життя і тому стосується як кризи суспільства, так і кризи індивіда. В основі цього явища знаходиться структурна криза цінностей, причиною якої є феномен так званого «культурного відставання».

У руйнуванні переважної почуттєвої системи євро-американської культури й полягає справжня криза культури, як вважає П.О.Сорокін. Однак, «справжня криза являє собою лише руйнування почуттєвої форми західного суспільства й культури, за яким піде нова інтеграція…Всі великі культури, що зберегли творчий потенціал, піддавалися змінам…» [27, 72].

П.О. Сорокін сподівається на відновлення культури на принципах альтруїстичної любові й солідарності. Вихід з кризи сучасної кульутри - у торжестві ідеалістичного її типу. Також вихід з кризи сучасної культури, П.О.Сорокін пов'язує з формуванням і універсалізацією нових цінностей.

Вирішення людиною сенсожиттєвих і повсякденних проблем залежить від міри втілення культурних цінностей в особисту діяльність. В умовах культурної кризи втрачається значущість культурних норм і цінностей для окремої людини, що може привести особистість до внутрішнього конфлікту і саморуйнівної поведінки.

На основі вивчення концепції П.Сорокіна можна виділити низку факторів, здатних запобігти деформації особистості в умовах культурної трансформації. Йдеться насамперед про залучення цінностей духовної культури (як ідеалів) до регулювання соціальних конфліктів різних рівнів; про створення нових типів спільнот, об'єднаних ідеями самоцінності культури, особистості та свободи (екологічних, пацифістських, благодійних тощо).