Історія українського мистецтва

Реферат

Історія українського мистецтва

План

ВСТУП

1. Культура скіфів і сарматів

1.1 Зародження античної культури. Трипільська культура

1.2 Культура племен скіфів і сарматів

2. Український живопис і графіка ХХ ст.

2.1 Живопис ХХ ст. в Україні

2.2 Графіка в Україні

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.

Українська культура першої третини ХХ ст. увібрала в себе цілий комплекс проблем, що існували упродовж всього наступного розвитку мистецтва і не втратили своєї актуальності й дотепер. Сучасне світосприйняття знову вимагає нового ставлення до взаємодії інтернаціонального і національного, загального і особливого, новітнього і традиційного. Ці питання вперше гостро постали на самому початку століття і плідно вирішувалися у добу національного відродження, що припала на першу третину ХХ ст.. Цей досвід потребує сьогодні глибокого і всебічного осмислення заради того, щоб визначитися у сучасній ситуації суспільній і мистецькій. Входження української культури у світову спільноту актуалізує такі проблеми, як засвоєння новітнього досвіду і збереження національної неповторності.

Усвідомленою потребою сучасної науки є створення нового викладу історії українського мистецтва ХХ ст. у річищі загальноєвропейського художнього процесу. Злам століть - час переосмислень, у вітчизняному мистецтвознавстві він збігся з добою змін політичних, суспільний, ідеологічних, що уможливили відверту зміну парадигм. Повернення української державності стимулювало інтерес до написання нової, не регламентованої соціалістичною ідеологією, історії українського мистецтва.

Українська графіка ХХ ст. була завжди предметом уваги мистецтвознавців. Але самий виклад історії мистецтва ХХ ст. за радянських часів перебував під пильною цензурою. Не заохочувалося дослідження “формалістичних течій”, як і національних особливостей художнього процесу. Найбільш ретельно переглядалася творча спадщина першої третини століття; коли виникали різні “ізми”, митці прагнули бути в мистецтві національно свідомими, коли формувалися різні творчі угруповання, існували дві поділені кордоном частини України - “радянська” і “буржуазна”, а чимало українських художників взагалі працювали у Парижі, Мюнхені, Берлині, Празі, Варшаві. За різних ідеологічних обставин численні імена художників були викреслені з історії українського мистецтва. Тепер, відчуваючи велику зацікавленість до мистецтва першої третини ХХ ст., ми прагнемо ліквідувати лакуни і відтворити цілісну картину його розвитку.

1.Культура скіфів і сарматів

1.1 Зародження античної культури. Трипільська культура

Археологи світу вважають, що населення на обох берегах Дніпра є найбільш стабільною частиною передісторичного населення Європи. Уже 100 тис. років тому неандертальська людина володіла членороздільною мовою, приручила тварин, користувалась каменем для обробки, виконувала прості технологічні операції. У цей час людина відкрила вогонь, що було одним з найбільших здобутків у людській культурі. Розкопки біля сіл Мізинь Чернігівської області, Доброначівки (Черкащина) відкрили стародавні житла мисливців -- крем'яні знаряддя тонкої обробки.

У І тис. до н.е. в українському Причорномор'ї та в Криму з'явилися народи іраномовної групи, які не мали своєї писемності, але силою образотворчого мистецтва здійснили відчутний вплив на подальший культурний розвиток українських земель. До таких народів належать кіммерійці, скіфи, сармати.

Серед творів мистецтва -- невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7--6 тис. років тому на нашій етнічній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матеріальній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну присвоюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарських робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, зберігання і споживання). Відбувається так звана неолітична революція. Якщо присвоюючий тип господарювання існує на основі спалюваних дров і домашнього виховання, то виробляючий використовує і силу вітру, падаючої води, приручених тварин, характеризується створенням школи. Виникає рільництво, яке поєднує і городництво, і тваринництво, і окультурювання ґрунтів. Тваринництво відокремлюється від землеробства, з'являється ремесло. Відбувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній території була могутня трипільська землеробська цивілізація. Знахідки мізинської культури трапляються на Київщині, Полтавщині, біля Золочева, Чорткова, Теребовлі.

Трипілля відкрив археолог Вікентій Хвойка. У V--III тис. до н. е. трипільська культура поширювалась на території понад Дністром, Дніпром, Бугом. Її залишки знайдено на Київщині в 38 селах, на Поділлі -- у 25. Для трипільців характерні високорозвинений рівень матеріальної, виробничої, землеробської культури, технології ремесел. Трипільці жили родами, об'єднані жінкою (матріархат). Від того періоду знайдено жертівники у формі рівнораменного хреста, багато посуду, ювелірних виробів, статуеток, прикрас. З часів трипілля залишилось до 40 печер біля Києва. Побут трипільців нагадує наш нинішній. Було високорозвинене мистецтво. Посуд столовий і для зберігання прикрашався орнаментом або розмальовувався. Кольори використовувались чорний, червоний, білий, червоно-брунатний.

Жіночі фігурки мали культове призначення. Для трипільської культури II тисячоліття характерні високі могильні кургани, перекриті кам'яними плитами, інколи з зображеннями.

Знаходять пам'ятники із символами Тільця. Забудова селищ здійснювалась по колу. Посередині села був майдан, вочевидь, для худоби. Будинки були 4--5 м завширшки, 15--20 довжиною. Зустрічаються дво- і триповерхові будинки площею 200 м2. Хата мала кілька кімнат. По суті це були міста або протоміста, де могли жити до 50 тис. населення. Широко використовували лозу, з двох сторін оштукатурену глиною. Хати фарбували в жовтий, червоний кольори.

Трипільська культура має для України виняткове значення. У нашому побуті, звичаях, міфології вона залишила глибокий слід. На межі ІІІ--ІІ тисячоліть трипільська культура занепадає. З'являються нові племена, тваринники, з'являється шнуркова кераміка. Поселення вже розташовують у недоступних місцях. Трипільці стають вершниками і воїнами. Якщо трипільців уважають протоіндоєвропейцями, то нову людність, яка виникла на їх основі, -- індоєвропейцями. У II тисячолітті вони панують не тільки в Україні, а й на території Греції, Італії. (5, ст. 10-13)

1.2 Культура племен скіфів і сарматів

Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скіфи -- численні племена в І тисячолітті, від VІІ до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи згадуються в ассірійських першоджерелах (VІІ ст. до н. е.). Їх держава -- не лише Україна, а й Поволжя, Урал. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох -- яма. Вони розводили корів, овець, коней. (4, ст. 14)

«Батько історії» Геродот у V ст. до н. е. описав війну скіфів і кіммерійців, він розцінює це як міжусобиці. Очевидно, так воно і було. Підтвердження можна знайти хоча б у сюжеті скіфської пекторалі (ІV ст. до н. е.). Це золота нагрудна царська прикраса -- 1150 г золота 958 проби, діаметр 30,6 см. Ця високохудожня ювелірна пам'ятка вирізняється майстерністю виконання, декоративністю. У ній втілено цілу низку сцен-спогадів. У центрі два скіфи-володарі зшивають золоте руно-сорочку з овечої шкіри. Це символ єдності, образ, який у мистецтві дуже широко використовується. Знайдено пектораль у кургані Товста Могила на Дніпропетровщині археологом Борисом Мозолевським 21 червня 1971 р., зберігається в музеї коштовностей у Києво-Печерській лаврі.

У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль -- це вироби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам'яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (курган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфора, бойова колісниця та ін.

Для скіфських кам'яних статуй характерні велика голова, менший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продовжені в половецьких кам'яних бабах. Сьогодні відомо понад 100 скіфських скульптур. Посуд у скіфів, як і в трипільців -- це горщик («слов'янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов'ян.

Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичасту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. Геродот стверджує, що скіфи -- багатоетнічна держава. Серед них він розрізняв калінідійців, алазонів, землеробів, кочівників, царських, які інших уважали своїми рабами. Однак їх культура відзначалася однорідністю. Елліно-скіфів Геродот уважав близькими до греків. Скіфи зустрічали гостей з хлібом-сіллю, їм було властиве побратимство, як і козакам пізніше. Носили вони вишиті сорочки, шаровари або вузькі штани зі шкіри. У скіфській мові зустрічаємо слова «мед», «страва».

Починаючи з VI ст. до н. е. посилились античні впливи на скіфів. Чимало дослідників сходяться на думці, що скіфи є місцевим народом, генетично розвинутим на основі попередніх. Є посилання на священну зороастрійську книгу «Авеста» (збірник священних гімнів, легенд про першолюдину Іме), де зазначається, що прабатьківщиною народу «іме» є Україна і що це і є наші скіфи.

Геродот поєднує скіфів із сарматами і стверджує, що вони пішли від шлюбів скіфів з амазонками. Античний географ II ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен (алани, роксолани, язиги, сіраки та ін.). Сармати робили чотириколісний віз без жодного цвяха, мали шовкові, сукняні тканини. Вони залишили значний слід в українській культурі. У III ст. до н. е. -- ІІІ ст. н. е. сармати розселяються на території сучасної України. У цей період тут поширюється антична культура, поширюються впливи гунів. Під гунами чимало дослідників розуміють слов'ян, стверджуючи, що вони мали виразні риси слов'янства.

За кілька століть до нової ери в українському Причорномор'ї з'являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Тір, Ольвія, Пантікапея, Теодосія. Їх жителі -- це і місцеве населення. Греки називали їх у Херсонесі херсонезітами, в Ольвії -- ольвієполітами.

Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декорувати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі починаються в І--ІІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (біля Заліщиків), у Києві знайдено скарб римських монет (I--II ст. н. е.), посуд, прикраси (емалі). Християни з Риму бували тут за сотні літ до 988 р. (офіційного хрещення). За римськими легіонерами йшли купці, за купцями місіонери, що несли нову віру. Цей вплив особливо посилюється наприкінці античної епохи. Це так звані печерні міста в Криму, зокрема Ескі-Кермен, Фоллу (Чуфут-Кале), Мангуп. У цих містах залишились церкви в печерах з християнськими фресками, а також печерні монастирі. Вражають пам'ятки, які зберігаються в Херсонесі. Херсонес, як і Ольвія, мав власну грошову систему. Тут були бруковані вулиці, водопровід, каналізація. Урядові декрети висікалися на камені. Серед них «Клятва громадянина Херсонеса» (I--II ст. до н. е.).

Формування слов'янської культури в період першої половини I тис. після народження Христового перебувало в тісних взаємозв'язках з римською цивілізацією (зарубинецька, черняхівська культури). Це допомогло нам освоїти плужний обробіток землі, емалеве виробництво, традиції житлобудування, кераміки. (4, ст. 8-11)

2.Український живопис і графіка ХХ ст.

2.1 Живопис ХХ ст. в Україні

Під впливом французького мистецтва (майстрів-барбізонців) опановував систему передачі світло-повітряного середовища Іван Похитонов. Художник - самоук, нащадок козацького роду, вимушений за станом здоров'я жити за кордоном (у Франції та Бельгії) він, як і М.Ткаченко, ніколи не поривав зв'язків з батьківщиною - з успіхом експонував свої твори не тільки у паризьких Салонах, а й на виставках Товариства передвижників. Світогляд його формувався багато в чому під впливом відомих російських письменників І.Тургенєва, Л.Толстого, з якими він був особисто знайомий. Невеликі за розміром пейзажі І.Похитонова з їхньою спеціальною обробкою поверхні 18 нагадують дорогоцінні емалі. Вишукане, тонке, майже мініатюрне письмо виявляє найменші деталі й найтонші колористичні співвідношення навколишнього світу. В них майстерно, з глибоким відчуттям поетичних настроїв та національних особливостей відтворено природні мотиви Західної Європи і України.

Минуле України привертало до себе Опанаса Сластіона (Сластьона) - товариша С.Васильківського та М.Самокиша іще з часів їхнього навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Творчий доробок майстра, котрий був чудовим знавцем української старовини і фольклору, - різноманітний: живопис і графіка, пейзаж та історичний і побутовий жанри. Усьому цьому притаманне надзвичайне національне чуття, що й визначало самобутність мистецтва художника.

Послідовним провідником прогресивних ідей передвижництва в Україні виступало Товариство південно-російських художників. Фундаторами його 1890 року стали одеські майстри, серед них М.Кузнєцов та К.Костанді. Одеса, зі своїм власним художнім училищем (відкрите у 1865 році), перетворилася останньої третини XIX ст. на значний мистецький осередок, який багато в чому визначав живописні новації часу. Шлях осягнення в українському малярстві проблем світла і кольору (хоча й набагато пізніше, ніж у Європі) розпочинався саме з Одеси. Цьому сприяла не тільки її південна природа, сповнена морського повітря, сонця, а й статус міста-порту, що відкривало широкі можливості для зв'язків зі світом. Одеські живописці завжди вирізнялися серед передвижників. І.Рєпін називав їх талановитими митцями „з тонким відчуттям форми колористами» 21. Збірка представників одеської художньої школи в музеї, на жаль, не вельми значна, проте дозволяє простежити своєрідність мистецьких спрямувань та особливості індивідуальної манери багатьох майстрів різних поколінь. (3, ст.21)

У подальшому вивчення класичної спадщини тривало паралельно з комплектуванням колекції, яка набула сталих форм. Обірвався цей процес лише з початком війни 1941-45 рр. Музейникам вдалося врятувати значну частку зібрання, відправивши його в тил, до Уфи. Багато ж експонатів, які не встигли евакуювати, були вивезені до Німеччини7. Лише деякі з них повернулися до музею. Доля решти й досі невідома. Робота щодо поповнення колекції відновилася вже в останні дні війни і знову стала одним із пріоритетних напрямків музейної діяльності.

У 1950-70-і роки кількість експонатів класики швидко зростала, проте з часом цей процес пішов на спад із не залежних від музею причин. Протягом останніх двох десятиліть зібрання поповнювалося переважно дарунками 8. Важливою для музею подією стала передача до його фондів у 2004 році частини мистецької колекції Градобанку 9, в якій чимало творів українських художників-класиків.

На сьогодні зібрання мистецтва XIX-початку XX сторіч налічує понад 1800 експонатів живопису. В ньому поряд з роботами відомих майстрів, що складають основу колекції і визначають магістральний напрямок розвитку культури, репрезентовано й художників «другого ряду», твори яких допомагають повніше осягнути мистецькі явища часу. Деякі митці представлені в музеї багатьма роботами, інші - окремими експонатами. В цілому ж зібрання дає змогу вибудувати чітку лінію розвитку українського малярства впродовж XIX-початку XX сторіч. То був складний і довгий шлях поглибленого пізнання людини і світу, шлях митців від образної конкретності до великих образних узагальнень. (2, ст. 24)

2.1 Графіка в Україні

Українська графіка бере свій початок з глибини віків. Поява рукописної книги в Київській Русі в XI--ХП ст. дала плідний грунт для розвитку книжкової графіки. Художники оздоблювали книгу орнаментальними заставками, вигадливими заголовними літерами (ініціалами), сторінковими

Ілюстраціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюнками на берегах сторінок.

Українська книжкова графіка, маючи довгу та складну історію є не лише одним із найдавніших образотворчих мистецтв, вона є своєрідним віддзеркаленням духовного, культурного та історичного життя українців; її естетичні, а рівно ж комунікативні якості виконують роль вагомого мистецького та інформативного містка в часовому та просторовому вимірі, а художня вартість кращих взірців виводить українське мистецтво книжкової графіки в один ряд з найвищими досягненнями світового графічного мистецтва. Минаючи періоди занепаду та розквіту, українська графіка розвивається від примітивних наскельних рисунків й орнаментики трипільської кераміки до блискучих взірців книжкової гравюри та естампу XVI - XVIII століть, виступаючи багатим мистецько-вартісним історичним підґрунтям для активного сплеску естетично-функціональних графічних пошуків XX століття.

В статті планується висвітлення чинників, що сприяли становленню та розвитку нової графічної школи на Україні в перші десятиліття ХХ ст.. в контексті загальноєвропейського художнього процесу.

Наукову базу для проведення дослідження розвитку книжкової графіки названого періоду становлять численні публікації дослідників поч. ХХ ст., як от Ф.Ернста, Е.Голлербаха, І.Родніх, М.Голубця, В.Січинського та ін.. Мистецтвознавці сьогодення П.Білецький, С.Білокінь, Р.Яців, Л.Соколюк, О.Лагутенко скеровують свій науковий інтерес до вивчення мистецьких процесів та аналізу української графічної спадщини поч. ХХ ст.

Кінець ХVІІІ та ХІХ століття - час, доволі несприятливий для розвитку книги та книжкової графіки в Україні. Царська цензура та заборони зумовлювали існування української книги, за висловом С.Єфремова “в тісних рамцях”. Рідкісні українські видання з'являлись зазвичай у вигляді дешевих брошур з маломистецькими ілюстраціями чи зовсім без оформлення. Власне, це був період чіткого розмежування “високого” мистецтва від “низького”, тобто ужиткового, охрещеного ремісництвом. До переліку “низького” мистецтва, на жаль, потрапила і книга, а зі зниженням вимог до її естетичного вигляду, відповідно, значно знижується і рівень її оформлення. Подібний стан в підході до оформлення спостерігався по всій Європі. Як влучно зауважив Д.Антонович “...в кожну добу живе відповідне до доби мистецтво... і мистецький вигляд книги міняється в залежності від тої доби, в якій книжка появляється”.

Певна зміна пріоритетів в питаннях видання книги та рух до відновлення її високого естетичного рівня спостерігається в Європі з кінця ХІХ століття. В цей час виникає та поширюється, захопивши кілька десятиліть ХХ століття, ідейно-художній рух “модерн” з новою глобальною програмою всезагального естетичного перетворення. Відбувається переоцінка цінностей: естетика стилю “модерн” прагне здолати характерне для культури ХІХ ст. протиріччя між художнім та утилітарним розумінням речі; надавши естетичного змісту новим функціям та конструктивним системам, залучити до мистецтва усі сфери життя й зробити людину часткою художнього цілого. Однією з програмних засад “модерну” було звернення до глибинних традицій народного мистецтва, яке вперше посідає рівноцінну позицію з професійною творчістю. У коло зацікавлень художників модерну залучені предмети побуту та орнаменти, а твори народних майстрів з об'єкту зовнішнього етнографічного вивчення стають джерелом натхнення та визначають національну своєрідність стилю в усіх галузях мистецтва. Функціональна спрямованість, притаманна програмі стилю “модерн”, виявила себе в піднятті тих галузей творчої діяльності, для яких поєднання масового та індивідуального мало особливе значення. Відтак, мистецтво модерну сприяє активному росту тиражної графіки. Крім змісту, важливим стає візуальний вигляд друкованих видань. В цей час у виробництво впроваджується новий спосіб друку з цинкографічного кліше, можливостям якого, на противагу традиційному світлотіневому, об'ємно-просторовому рисунку, максимально відповідає графіка стилю “модерн”, що оперує плоскою плямою й широкою контурною лінією. Специфіка образотворчої мови стилю “модерн”, виражена у синтезі майстерного рисунку та його здатності до якісного поліграфічного відтворення, охоплює майже всі сторони друкованої графіки та значно піднімає її значення серед інших видів мистецтв.

Особливого значення набуває орнамент, що своєрідним витонченим ритмом гнучких ліній формує композиційну структуру твору. Зі зміною художньої мови графіки змінюється й підхід до аналізу структури книги: майстри “модерну” (не лише художники-графіки, але й художники інших спеціальностей), створюють новий тип книги, акцентуючи на важливості цілісного сприйняття її художньої будови, не ілюструючи, а радше, декоруючи її .

Українська книга чутливо реагувала на ці процеси. Підвалини руху до відродження книги високих художніх якостей заклали засновані, наприкінці ХІХ ст., книговидавничі товариства, зокрема “Вік”, фото-літодрукарня С.Кульженка, та ін. Забезпечуючи високу якість поліграфічного виконання, ці видавництва сприяють хоч і повільному, проте невпинному росту книговидавничої справи на Україні. Власне, поступ у розвитку технологій та поліграфічної справи України на межі століть, дещо випередив процес підвищення художньо-естетичної вартості друкованого слова, відродження якого розпочнеться пізніше, зі зміною потреб суспільства, його сприйняття та вимог до друкованої продукції. Фактично перші взірці “нової” української книги, рівноцінної за композиційними та художніми якостями європейським виданням, з'являються лише на початку 1910-их рр., а про помітний поступ у розвитку української книги мова йтиме лише з 20-их рр. ХХ ст., часу загального піднесення та розквіту української культури. Суттєвим чинником, що сприятиме цьому буде утвердження нового світогляду, пов'язаного із поширенням вже розвинених в Європі ідей стилю “модерн”.

На Україні стиль “модерн” набув своєрідного національного забарвлення, увібравши в себе вікові традиції народної культури, мистецтва, формотворчості та фольклору. Ідеї модерну, абсорбовані українськими митцями, спонукають до відродження в суспільстві високого статусу мистецтва. (1, ст. 100-102)

Висновок

Метою роботи є створення цілісної картини розвитку мистецтва української графіки першої третини ХХ ст., виявлення в ньому загальноєвропейських тенденцій і національних особливостей. Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання: з'ясувати культурологічні передумови розквіту мистецтва графіки на зламі ХІХХХ ст.; визначити динаміку функціонування мистецтва графіки у суспільстві; простежити зв'язки творчості українських графіків нової генерації з мистецтвом художніх центрів - Мюнхена, Відня, Парижа, Кракова, Праги, Петербурга, Москви; з'ясувати особливості художньої ситуації Києва, Львова, Харкова, визначити роль, яку відігравала графіка у мистецькому житті цих культурних осередків; розглянути процес становлення нової національної графічної школи, розвиток її в Українській Академії Мистецтва (УАМ), у художніх освітніх закладах Харкова, Одеси, Львова; провести стилістичний аналіз мови творів провідних майстрів, виявити базові підходи до формотворення, з'ясувати вплив на процес формування певних напрямів у графічному мистецтві; окреслити домінуючі стилістичні напрями розвитку української графіки першої третини ХХ ст.; розкрити національну своєрідність мистецтва української графіки означеної доби; акцентувати, яким чином українська графіка пов'язана із загальноєвропейським мистецтвом першої третини ХХ ст.. Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.

Античність, її культура і мистецтво - вічне, невичерпане джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.

Список використанних джерел

1. Історія українського мистецтва. Т.4, кн. І. К., 1969. - с. 100-102

2. В.Лашкул. К.О.Трутовський. Життя і творчість. К., 1974. - с. 24.

3. І.Сердюк. У пошуках мистецьких скарбів// «Образотворче мистецтво», 1990, №4. - с. 21

4. Н. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Либідь”, 1992 р. - с.10-14

5. Під редакцією Слюсаренко В.Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України (новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р. - с.8-11