Давньогрецькі мислителі про культуру

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

факультет культури і мистецтв

кафедра театрознавства та

акторської майстерності.

Контрольна робота з історії культурології

на тему

«Давньогрецькі мислителі

про культуру»

Виконала

студентка ІІ курсу

групи КМК-21

Будзяк Оксана

Львів - 2010

План

Вступ

1. Учення Геракліта про буття.

2. Розуміння поняття «культура» Сократом.

3. Вчення Платона про ідеї.

4. Роздуми Аристотеля про культуру «буття».

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудовувала свої теорії та ідеї від «початку» - від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття; на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов'язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизливого математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізації та поглиблення.

В період високої класики в поле зору поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.

Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спрямованою, електричною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.

Своїм історичним розвитком філософія Стародавньої Греції постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершальний цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської субєктивності.

Антична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Вона вперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши навіки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою все це ввійшло і в духовну культуру України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі завоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля і Сенеки.

Для античності характерні були комізм і предметно-речовинна інтерпретація реальності. Світ виступав, як макрокосм, а людина, як мікрокосм.

1. Найважливіший крок у розвиткові філософської думки зробив Геракліт. Він поставив проблеми усвідомлення мінливості, плинності буття. Як і інші представники натурфілософії, Геракліт також шукає основу єдності світу в чуттєво-конкретній структурі, але центральним пунктом свого вчення він робить ідею становлення, постійного взаємоперетворення речей. За Гераклітом, усі предмети, а також і людська душа, походять з одного начала - вогню - у силу того, що саме вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. У вченні Геракліта висловлені й обґрунтовані три найважливіших принципи, що характеризують ранньогрецьку натурфілософію як своєрідний тип світорозуміння. По-перше, це принцип матеріальності, законоподібності і внутрішньої необхідності світу. Світом править логос - закон, що підтримує світовий порядок. Разом з тим «логос» - це і «слово», тобто розум, що осягає дійсність. По-друге, принцип взаємоперетворення речей - «усе тече». Для пояснення цього принципу Геракліт знаходить прекрасний образ: «Не можна ввійти двічі в ту саму ріку». Світ представляється як беззупинний потік становлення. По-третє, принцип боротьби протилежних начал як основи руху і зміни: «Боротьба - цар усього, батько усього», стверджує Геракліт. Філософ виділяє протилежності на основі споглядання дійсності, тобто: тепле - холодне, сухе - вологе, чоловіче начало - жіноче начало і т. п. Погляд на речі як єдності протилежності веде і до визнання відносності властивостей предметів, естетичних і моральних якостей людей.

У філософії Геракліта вперше усвідомлено розробляється діалектичний погляд на світ, і він по праву вважається основоположником античної діалектики. Однак діалектика Геракліта носить натуралістично-космологічний і споглядальний характер, до розробки діалектики мислення, діалектики понять він не доходить.

Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінці лука прагнуть розігнутися, але тятива втримує їх і їх взаємна дія створює вищу єдність.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має само зростаючий логос.

В соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону - Логосу.

Заслуга Геракліта - утвердження діалектичного погляду на природний світ. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив:по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватися всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а міркування. «Мислення - це велика вартість і мудрість - у тому, щоб говорити істинне й щоб, прислуховуючись до природи, діяти згідно з нею».

Уперше питання про відношення мислення і буття було поставлене Парменідом у зв'язку з поділом буття на чуттєво даний і умоглядний світи. Істинне буття осягається мисленням, і за своєю природою воно єдине, нерухоме, без якісне і безмежне. Пармені істотно розширює коло філософських завдань - вводить гносеологічну проблематику: питання про роль мислення і почуттів у пізнанні, про вірогідне і імовірне знання. Уперше філософія знаходить тут власне поле діяльності - питання про відношення мислення і буття стає найважливішим її питанням. При цьому стає і велика гераклітовська проблема - проблема усвідомлення думкою руху, становлення, мінливості речей. Послідовник Парменіда Зенон, розливаючи аргументацію на користь концепції єдиного і нерухомого буття, висуває свої знамениті апорії - положення, що розкривають суперечливість руху. На цій підставі він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон знайшов і суперечливість мислення, що осягає рух. Так була закладена основа розробки діалектики понять для виявлення діалектики об'єктивного світу. На перший план поступово висувається питання не про те, чи є рух, а про те, як його виразити в логіці понять. І це питання стало одним з найважливіших і найскладніших на всьому тисячолітньому шляху розвитку філософського знання.

Логіка розвитку античної філософської думки послідовно вела до включення у сферу філософських міркувань антропологічної, власне людської проблематики. До цього висновку підводить думка Парменіда про те, що тільки мислення дає істинні знання про світ, але ж мислення - це справді людська якість, найважливіший інструмент її свідомої орієнтації у світі і доцільної діяльності.

Якщо для міфологічного мислення древні традиції, перекази, звичаї були недоторкані, мали ознаку божественності, то в умовах демократичного життя слово, дискусія, публічний виступ були позбавлені цієї ознаки, тобто були секуляризовані. І це дало могутній поштовх розвитку раціонального мислення. Відтепер істина - не предмет віри, а результат раціонального пошуку.

У цю епоху виникає особливий напрям грецької думки, що одержав назву «софістика». Софістами були професійні вчителі, які навчали юнацтво різних наук, у тому числі культуру, красномовство. Слово «софістика» одержало негативний зміст, а софістам нерідко дорікали у тім, що вони є дешевими рознощиками «пустої» мудрості. Проте софістика зіграла позитивну роль у поширенні раціонального мислення. Для софістів характерна теза про відносність усіх понять, етичних норм і оцінок. Даний напрям вводить у філософію принцип релятивізму. Афоризм найвідомішого із софістів Протагора «людина є мірою всіх речей» можна тлумачити в дусі крайнього суб'єктивізму. І все-таки принцип «людина є мірою всіх речей» привчав людей не покладатися на авторитет і розхожі думки, а виходити у всіх судженнях і з власного розуміння. Софістика підготувала антропологічний поворот, зроблений в античності Сократом (470-399рр. до н.е.).

2. Розумінням своїх філософських міркувань і культури, Сократ зробив вислів, написаний на храмі Дельфійського оракула: «Пізнай самого себе». Це був поворот принципового характеру: призначенням філософії відтепер визнавалося не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ намагався осмислити своєрідність людини через розгляд специфіки її діяльності, що правда, у дуже вузькому розрізі - у сфері моральної поведінки. У постійних бесідах зі своїми співгромадянами він намагався виявити глибинні підстави вчинків людей, що ведуть до гідного, доброчесного способу життя. Щоб бути доброчесним, мужнім, справедливим, необхідно за Сократом, знати, що таке мужність, добро, справедливість самі по собі. Він ототожнював знання і чесноту. Оскільки людина у своїх справах керується знанням, то повинна давати собі ясний, свідомий звіт про керівні принципи своєї поведінки. Сократ зробив велике філософське відкриття: основою діяльності людини є загальні поняття, що своєю природою ідеальні. Мужні чи прекрасні вчинки людей можуть бути дуже різноманітні, але мужність чи краса самі по собі, виявляється, мають характеристики пармепідівського буття: воно єдине, неподільне, осягається тільки розумом. Добрі вчинки різноманітні, як різноманітні ситуації, у яких людина вчиняє по-доброму, але поняття добра завжди є те саме. Причому саме те загальне поняття є принципом доброчесного поводження людини, вона - деякий ідеальний зразок, що породжує конкретний вчинок. Сократ уперше чітко усвідомлює принципову відмінність діяльності людини від її природних сил, і ця відмінність - у тім, що людина керується загальними поняттями.

Сократ досліджує природу загальних понять винятково у сфері моралі, до аналізу практичної діяльності людини він не доходить. Походження цих понять чи ідей, а також їхнє місце розташування залишається для Сократа таємницею. Ясно одне: ідеї осягаються тільки розумом, але в розумі конкретної емпіричної людини вони споконвічно не знаходяться, оскільки доводиться займатися їх спеціальним дослідженням, розшукуванням. Платон, учень Сократа, у своїх діалогах описав Сократівські бесіди з метою розшукати ці загальні керівні поняття і виразно показав, яка це не проста справа, що далеко не завжди завершується успіхом. Сам Сократ розробив особливий метод виявлення загальних понять - майєвтику. Про те ж Сократ заявив, що йому правильні відповіді підказує його геній (даймон), що у ті часи розумівся як деякий божественний двійник людини її заступник. Сократ першим вивів знання на рівениїь поняття, тобто метод переслідував мету - досягти понятійного знання; стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ - непізнавана, а пізнати можна тільки душу любини і її справи. Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою а з доброчесністю.

Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Перший був написаний над входом у храм Аполона, а другий приписується Сократу. Поставивши в центрі своєї філософії людину, Сократ стверджував, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи.

3. Платон ( 427 - 347 рр. до Р. Х. ),кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Значне місце у філософії античної класики належить Платону - славетному мислителю, основоположнику об'єктивно-ідеалістичної філософії. Основне досягнення Платона - відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. Платон народився у знатній аристократичній сімї. Серед предків його батька - цар Корд. Мати пишалася своїм родоводом від Солона. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама собою, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони» ) вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя - філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й побачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних суттєвостей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні недоступні чуттєвому сприйняттю й осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим вона є.

Світ ідеальний - це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне, від одиничного, духовне від тілесного. Духовне і тілесне протиставляють одне одному також ціннісно: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів.

Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини - наблизитися до справжнього світу - світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага» - за словами Платона - причина всього правильного і прекрасного. У сфері видимого ідея

Блага породжує світло і його володаря, а у сфері усвідомлюваного - сама володарка, від якої залежить істинна і розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдність - Розум - Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття.

Схема основних змістовних акцентів у культурних поглядах Платона

4. Арістотель (384 - 322 до. н. е.) - напевно, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, культури, поетики й, звичайно філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Аристотель не тільки відкрив нові предмети галузі пізнання і зробив логічні засоби аргументації, обґрунтовані знання, але й ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення. Піддаючи серйозній критиці ключові положення філософії, захищав її в суперечках із опонентами. Для нього виявилися чужими містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською екзотикою і міфопоетичними, метафоричними діалогами Платона. Якщо ж Платон байдужий до емпіричних джерел знання, то Аристотель, навпаки, одержимий пристрастю до всілякого роду збирання фактів і їх класифікації, внаслідок чого філософський дискус Аристотеля виглядає суворішим понятійно-категоріально, ригористично і завершеним. Філософська діяльність Аристотеля поширюється і на інші жанри, створює власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона і, насамперед, її ядро - теорію ідей.

Кожна окрема річ, за Аристотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи на свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Арістотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Арістотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівняної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують лише окремі речі - індивідуми. Це і є буття. Онтологія, за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. Онтологія і метафізика має з'ясувати питання про причини буття як буття, у всій його універсальності й тотальності. На думку Аристотеля, буття має кілька визначень. Усе, що не є чисто ніщо, по праву входить до сфери буття (чуттєве і усвідомлюване). Множинне і різноманітне за змістом буття Аристотеля класифікує чотирма групами: перша - буття як категорії (або буття в собі); друга - буття як акт і потенція; третя - буття як акциденція; четверта - буття як істина (небуття як неправда). Категорії становлять основну групу значень буття. Субстанція, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, що надає підстави окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція - першопочаток, вічний двигун, Бог. Бог для Аристотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні», не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Світ, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був Хаос (не Космос), не існувало. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди такий, який є. Буття, як істину, вивчає логіка. Арістотель вжив термін аналітика, що означав метод, за допомогою якого добуваємо із деякого висновку елементи й передумови і, відповідно, розуміємо, наскільки висновок обґрунтований і виправданий.

Науки Арістотель поділяє на три групи: перша - теоретичні науки, тобто ті, що ведуть пошук знання не заради нього самого, - метафізика, фізика, математика, психологія; друга - практичні науки, що добувають знання заради морального вдосконалення, - етика і політика. Третя - науки продуктивні (творчі), мета яких - знання заради творчості, - риторика й поетика. Найбільш значущими й цінними є, за Арістотелем, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафізиці. Абсолютна цінність філософії полягає в тому, що не прагне досягнути практичної утилітарної мети, є самодостатнім знанням. Тут Арістотель залишається вірним платонівській традиції. Філософія Арістотеля завершує період розвитку, що іменують класичним.

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і теж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Арістотель вважає, що суть буття речі - її форма. Форма - не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. Під матерією Арістотель розуміє:по-перше, неозначену і безформну речовину;по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма - два спів вічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Арістотеля про душу. Душа може мати тільки природне, а не штучно, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид - метафізична, розумна душа.

Вчення Арістотеля про пізнання. За Арістотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядати і через уяву, зауважує Арістотель.

Філософія Арістотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної творчості у сфері філософського духу.

Вихідні початки буття за Арістотелем

Висновки

У сучасному динамічному швидкозмінному світі людина постійно має справу з принципово новими ситуаціями у всіх сферах свого життя. Зрозуміти їх своєрідність, новизну, прийняти єдино правильне рішення у новій ситуації неможливо без певних філософських уявлень, що допомагають глибше осмислювати дійсність у єдності та різноманітності всіх сфер, зв'язків і відносин, зрозуміти місце людини в сучасному світі, створюють умови для того, щоб людська діяльність могла реалізуватись як діяльність розумна, свідома і цілеспрямована. Філософська культура тому є складовою частиною загальної культури людини, значення і роль якої на сучасному перехідному етапі українського суспільства постійно зростає. Філософські уявлення, навички філософування подій, фактів сучасного світу дозволяють побачити їх обумовленість історичними обставинами, а, отже, обмеженість багато чого з того, що раніше уявлялося безумовним, набуло сили стереотипу, догми. В умовах глибоких змін у суспільстві важливо відмовитися від застарілих стереотипів, догм і умоглядних схем у мисленні та практичній діяльності. Необхідно вчитися мислити і діяти творчо, конструктивно, винахідливо, на основі критичного осмислення минулої практики і сучасного досвіду. Оволодіти цим мистецтвом допоможе систематична самостійна робота по вивченню багатого досвіду філософування видатних вітчизняних і закордонних представників світової філософської думки.

Перетворення суспільства завжди починається з критики орієнтацій і розуміння життя, що раніше панували, що вже вичерпали свої можливості як глибинні програми людської життєдіяльності. Нові суспільні умови формують потреби в нових типах світоглядної орієнтації, що забезпечують перехід до нових форм соціального життя. Нові соціальні структури і форми життєдіяльності людей, які виникають у країні, можуть стати життєздатними лише в тому випадку, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світової культури, складовою частиною якої є філософія. Філософські висновки і положення націлюють на правильне осмислення особливостей сучасного етапу розвитку суспільства, своєрідності і ступеня новизни форм життєдіяльності людей, забезпечують рефлексію над підвалинами культури і дають людині головні ціннісно-світоглядні орієнтації у нових соціальних умовах.

Список використаних джерел

1. Лосев А. Ф. Словарь античной философии. М., 1995.

2. Краткая философская енциклопедія. М., 1994.

3. Зубов Василик Павлович. Аристотель. - М., 1963.

4. Касьян В. І. Філософія. К., 2006.

5. Філософія: Навч. Посіб. / Л. В. Губернський, І. В. Надольний; К.: Вікар, 2006. - 534 с.

6. Тимошенко, Владлена Евтиховна. Материализм Демокрита. М.; 1959.