Мистецтво Італії

Нові явища з'являються в мистецтві Італії починаючи з кінця XVI ст. Світлі і урівноважено-спокійні образи мистецтва епохи Відродження зміняються похмурими, темними, неспокійними. У мистецтво входить бурхлива рухливість, трагедійність.

Розвивається мистецтво театру, балет, музика. Створюються величезні палаци, площі, грандіозні пам'ятники і фонтани. Будівлі прикрашаються витіюватою скульптурою і величезними багатафігурними розписами на релігійно-міфологічні теми. Влаштовуються урочисті ходи, свята в честь повелителів. У Італії торжествує папський Рим. Звідти шле свої грізні послання той, що обирається з числа вищих сановників глава католицької церкви - тато, ворог прогресу, науки, всього передового. Найбільшою пишнотою відрізняються всі його заходи: свята, і богослужіння.

Урочистість, перебільшення у всьому - така зовнішня сторона стилю, що народжується не в одній тільки Італії, але і в інших країнах, що були в культурній залежності від Рима протягом цієї епохи, наприклад в Австрії. Противники цього стилю називали його словом барокко, т. е. дивний, нестримний, химерний (від португальського perona barocca - «перлина химерної форми»).

У історії мистецтв слово барокко залишилося для позначення складного, суперечливого, порою трагічного мистецтва, що панувало в Європі, і насамперед в Італії, з кінця XVI до середини XVIII сторіччя.

У рамках стилю барокко продовжував, однак, розвиватися і реалізм, він спирався на досягнення мистецтва Відродження. У реалістичних творах створювалися образи простих людей. Однак нарівні з художниками-реалістами працювали художники, творам яких були властиві суб'єктивізм і витонченість форми, маньєристи (від італійського tarpera «манера») і академісти.

У числі художників, що залишилися по суті реалістами в межах нового, бурхливого, повного контрасту мистецтва барокко, в Італії виділяється насамперед Мікеланджело Караваджо (Меризи Караваджо, 1573 1610). Він був одним з видатних новаторів а історії живопису, поклавши початок демократичному, бунтарському реалізму.

Караваджо вчився в Мілані, де познайомився з реалістичним живописом північноіталійських портретистів. У кінці XVI ст. Караваджо переїхав в Рим і відразу виділився сміливими реалістичними і по темі, і по трактуванню картинами, на зразок «Юнак з кошиком фруктів», «Ворожки» і інш. Більш пізня його картина «Лютніст» показує, що Караваджо любив і цінив людей з народу. Зображаючи в своїх картинах святих (релігійні теми були звичайними для італійських художників), Караваджо став надавати їм вигляд простих людей, сильних і навіть грубих. Він настільки реалістично зобразив, наприклад, смерть богородиці, показавши її звичайною жінкою, що накликав на себе переслідування з боку церковної влади. Художник вимушений був залишити Рим і надалі вести життя блукача. Але де б він не жив, він продовжував писати сміливі картини, які справляли сильне враження на глядачів. Для більшої виразності, прагнучи створити враження дії, він посилює всюди контрасти світлого і темного, вдається до самих несподіваних поворотів сюжету. І завжди, у всіх своїх творах, Караваджо залишається художником-демократом, художником-реалістом.

У Караваджо знайшлося багато послідовників, їх називали караваджистами, в самій Італії і в інших країнах - в Нідерландах, в Іспанії і т. д. Караваджіам став передовою, реалістичною течією в мистецтві XVII ст.

Молодший сучасник Караваджо Доменико Феті. (або Фетті, 1588 1623), що працював в Мантує і Венециї, також знаходився під його впливом. Він, так само як і Караваджо, традиційні релігійні теми трактував як світські, жанрові, зображаючи в своїх творах людей з народу.

Інший італійський художник XVIIст. - неаполітанець Сальваторе Троянда (1615 1673) був романтиком. Він охоче зображав розбійників, пригоди, дику природу Південної Італії.

З художників більш пізніх років виділяються двоє художник-реаліст Джузеппе Креспі (1665 1747) з Болоньі і Олександрові Маньясько (1667 1749) з Генуї, живопис якого був більш фантастичним.

Немає сумніву, що живопис XVII у. в Італії суперечливий, але він мав дуже великий вплив на мистецтво всієї Європи і йшов попередускульптури і інших мистецтв свого часу.

У Італії XVIIст. прославився скульптор Лоренцо Берніні (1598 1680), виключно обдарований майстер. Берніні став центральною фігурою серед художників стилю барокко. Берніні працював в Римі, він набув тут великого авторитету, був придворним майстром римських тат і французького королівського двора. Вже одна з перших його статуй «Давид» (1623, Музей і галерея Боргезе, Рим) наочно показує відмінність нового мистецтва від мистецтва епохи Відродження. «Давид» Мікеланджело був могутній, простий і величавий в своїй спокійній силі. «Давид» Берніні, створений через 100 з невеликим років, зображений в динаміці - в момент кидання каменя з пращі: він весь в русі, в напруженні, в гніві, навіть прикусив губу. Якраз всі ці межі і характерні для стилю барокко, що прийшов на зміну простому і суворому стилю Ренесанс. Для барокко зовнішнє вираження пристрасті і хвилювань стало важливішим за самі людські почуття.

Берніні протягом свого довгого життя створив безліч портретних бюстів і статуй. Звичайно його скульптура поєднувалася з архітектурою і природними умовами. Прикладом може бути знаменитий фонтан Чотирьох рік на площі Навона в Римі (1648 1651). У гробниці Медічи, створеній Мікеланджело у Флоренції, чотири фігури, що втілюють день, ніч, ранок і вечір, були повні глибокого загальнолюдського значення. Чотири фігури в фонтані Берніні повинні були просто зображати чотири великі ріки світу: Ганг (Азія), Ніл (Африка), Дунай (Європа) і Ріо де ла Плата (Південна Америка). Ця скульптурна група, увінчана вивезеним з Єгипту древнім стовпом-обеліском, в поєднанні з реальними каскадами води, частинами скель і додатковими декоративними фігурами представляє неповторне, незабутнє видовище.

Берніні став основоположником стилю барокко і в архітектурі.

У 1657 1663 рр. Берніні спорудив по сторонах величезної площі перед собором св.Петра в Римі - перед самою великою і високою будівлею в той час у всій Європі- дві грандіозні округлі галереї, створюючі як би дві руки, що обнімають масу людей, рухомих до собору.

Інший великий архітектор Італії XVIIст. - Франческо Борроміні (1599 1667) створив ряд споруд, палаців і храмів, відмінних виключно характерним для барокко достатком прикрас, криволінійних контурів обрамлень дверей і вікон. Він ввів в оздоблення фасадів скульптурні фігури, цілі групи, поєднував самі різні будівельні матеріали.

Для архітектури стилю барокко характерні грандіозні будівлі. У основному це були палаци королів, князів церкви і світського значення, а також церкви і монастирі. Фасади будівель прикрашалися і деталями, що багато разів повторюються, чергуються, нагромадженнями різних форм. У внутрішніх приміщеннях споруд стилю барокко все розраховане на ефекти освітлення: поєднання таємничої напівтемряви і яскравого світла. Архітектори барокко широко використовують живопис, позолоту, всі види декоративного мистецтва. Особливо характерним стає розпис стель найскладнішими багатофігурними картинами, ніби розширюють внутрішній простір до нескінченності.

Завдяки сукупності різноманітних художніх прийомів мистецтво барокко справляло дуже сильне враження на глядачів, придушувало їх своєю величчю і грандіозністю. Ці риси мистецтва барокко використала в своїх інтересах церква, що панувала в Італії. Вона хотіла, щоб її влада здавалася так же могутньої і непохитної, як її прекрасні палаци і храми. Однак, незважаючи на це, не можна заперечувати досягнень і неповторної своєрідності стилю барокко ні в архітектурі, ні в монументально-декоративному мистецтві, ні в живописі. У рамках барокко протягом всього XVIIст. в мистецтві Італії існував реалізм - він не був пригнічений.

У XVIIIст. мистецтво барокко в Італії поступово дрібніє. Тільки в багатій торговій республіці Венеції продовжує розвиватися блискучий живопис чудового майстра декоративних картин Джованні Баттіста Тьеполо (1696-1770). Великі багатофігурні картини Тьеполо, що мають складну композицію, переважно міфологічного і фантастичного змісту, дуже характерні для стилю барокко.

Його наступники талановитий пейзажист Джованні Антоніо Каналь, відомий під іншим ім'ям, Пьетро Лонга (1702-1785) і Франчеська Гварді. (1712-1793) майстри, що присвятили себе зображенню рідного міста Венециї, його будні і свят, маскарадів, звеселяння, а також життя простого народу. Великі по розмірах блискучі декоративні полотна Тьеполо зміняються невеликими по розміру, повними живописної чарівності картинами Гварді. Затишні кутки міста, скромні сцени повсякденного побуту ось основний їх зміст.

І в цьому пізньому італійському живописі збережені риси, властиві стилю барокко, - динамічність, велика кількість деталей, уміння створювати складні, багатофігурні композиції. Італійське мистецтво зуміло зберегти свою чарівність і в цей час загального занепаду всієї культури країни. А в області графіки, переважна в техніці офорта (див. ст. «Графіка»), воно було безумовно цікавим і новаторським. Офортом в XVIIIст. займалися і Тьеполо, і інші венеціанці. У Римі особливо висунувся графік, що створив до 1800 гравірованих листів, Джованні Баттіста Піранезі. (1720 1778). Він зображав в своїх гравюрах пам'ятники Рима, древнього і нового, і архітектурні фантазії, створюючи порою похмурі, але величні картини.

У мистецтві Піранезі великі часи Італії епохи Відродження і мистецтва барокко ніби отримують своє останнє і невеселе завершення.