Розвиток Української культури

1 Еволюція поглядів на культуру. Культура і цивілізація

Поняття «культура» у своєму сучасному значенні увійшло до вжитку європейської гуманітарної думки порівняно недавно - у XVІІІ ст., хоч, зрозуміло, уявлення про специфіку людського буття, тобто культуру, виникло значно раніше. Як вже зазначалось, латинське слово cultura означало обробку землі, її культивування, тобто зміну у природному об'єкті під впливом людини на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже у цьому першопочатковому змісті поняття мова виразила важливу особливість - єдність культури, людини та її діяльності. Втім, мислителі Античності вживають це слово нечасто, у таких словосполученнях як cultura agri («обробка землі») і cultura animi («виховання душі»). Схожі уявлення греки виражали поняттям «пайдейя» -- «вихованість», яке означало як безпосередньо виховання, навчання громадянина поліса (міста-держави), так і освіченість та культуру взагалі, -- тобто те, що відрізняло греків від «диких», «некультурних» народів -- «варварів».

В епоху Середньовіччя cultura трактувалось як подолання людської двоїстості (дуалізму) - боріння духу і плоті й умертвіння цієї останньої як умова духовного звільнення. Хоч, у певному сенсі, це був регрес у порівнянні з ідеалом гармонійної людини, що культивувався Античністю, однак, дозволило людині усвідомити свою унікальність: Бог створив людину «за образом і подобою своєю», а тому щастя не у пізнанні себе, а у пізнанні Бога, в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій людина перебуває із Всевишнім. Тоді людина вчиться долати себе, досягати неможливого. Культура починає осмислюватись не як «виховання» почуття міри, гармонії і порядку, а як подолання обмеженості, як культивування невичерпності, бездонності особистості, як її постійне духовне самовдосконалення. Середньовіччя, втім, також продукувало чудові речі й зуміло досягти майже довершених форм людського співжиття, тобто створило культуру вищого рівня. Однак, все це сприймалось лише у контексті служіння Богу.

Європейський Ренесанс повернувся до античного ідеалу, але глибоко трансформував його в культі Людини як діяльної, вільної, творчої істоти - центру світобудови. На основі цього виникає нове співвідношення між Творцем і його творінням, між людиною та її діяльністю. По-суті, людина привласнює собі функції Творця і починає розуміти світ як не як «творіння Боже», а як «вічну Природу»: людська діяльність перестає бути служінням, що виражає слухняність Богові, а стає самодостатнім процесом «підкорення Природи». Так починає формуватись нова європейська культура, в основі якої - емансипація людини і природи від Бога та їх взаємне протиставлення.

У XVІІ-XVІІІ ст. вирішальний вплив на розуміння культури робить розвиток науки і техніки, які стають квінтесенцією всіх тих способів діяльності, завдяки яким людина може ставити собі цілі згідно власного розуміння. Наука, політика, економіка, мистецтво, педагогіка все більш усвідомлено дистанціюються від віри й загальнообов'язкової етики і будують себе самостійно. Однак, досить швидко у них виявляється і спільна основа - це культура самостійного людського творення, яке протистоїть Богу та його одкровенню. З цього виникає вражаюче явище - культура починає сама набувати релігійного характеру; у ній відкривається творча таємниця світу, завдяки їй «світовий дух» (а не Бог) усвідомлює самого себе і людина одержує сенс свого життя. «У кого є наука і мистецтво, у того є й релігія», - заявляв німецький поет Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832).

Для свідомості Нового Часу світ уявляється як нерозривна єдність людського суб'єкта, природи і культури: вони обумовлюють і завершують одне одного, зовсім не потребуючи жодної точки опори і не підкорюючись жодному вищому закону. Таким чином, завдяки протиставленню людини і природи виникла культура Нового часу. Однак, у самій структурі людської особистості під впливом наукової революції XVІІ--XVІІІ ст. та філософії Просвітництва відбувається розкол на мисляче «Я» і абстрактний «суб'єкт» («душу») з рішучим переважанням першого: людська сутність починає ототожнюватись з розумом, а культура асоціюватись із ступенем «розумності» суспільних порядків та інституцій, і «вимірюватись» досягненням наук і мистецтв. Ось це панування «Розуму» і становить основну ознаку нової і новітньої європейської культури - культури модернізму. На протязі XІX-XX ст. раціональність перетворилась у тотальне панування розуму, в якому усе частіше вбачають причину всіх досягнень і бід цивілізації.

Разом з тим, в історії культури завжди існувала й існує потужна традиція, представники якої виступають проти культури, зрозумілої в її модерністському аспекті. Розрив суспільства і природи сприймається ними як процес негативний, наслідком якого є втрата людиною «натуральності», «щирості», «простоти» природного життя. Таким чином, еволюцію поглядів на культуру можна розглядати як протистояння, боротьбу «культур-критичного» й «культур-стверджуючого» напрямків. Так, римський поет Публій Овідій Назон (43 до н.е. - 18 н.е.) із захопленням вітає культурні здобутки Риму: «Нехай інші оспівують старовину, а я щасливий, що народився тепер, й до душі мені час, в якому я живу. Не тому, що земля стала щедрою на ліниве золото, не тому, що моря дарують розкішний пурпур, не тому, що мармури гір піддаються залізу, не тому, що із хвиль потужний піднісся мол. А тому, що народ ввічливим став і не грубим, і тому, що відомий йому догляд за собою».

Натомість грецький філософ Сократ (470-399 до н.е.), зіставляючи культуру і природу, рішуче схилявся на користь другої, вважаючи, що життя «у культурі» неістинним, зорієнтованим на несуттєві або відверто хибні цілі та ідеї. Своїм вченням про доброчесність він, по суті, закликав до відмови від традиційної еллінської «пайдейя» (вихованості), а значить - до розриву з демократичним полісом та його культурою. Послідовники Сократа - кініки Антісфен (445-370 до н.е.), Діоген Сінопський (404-323 до н.е.) та ін. різко протиставляли «природність» поведінки, простоту життєвого укладу «людини натуральної» штучності, брехливості, жадібності, зіпсованості «людини культурної». На їх думку, філософія повинна виховувати в людині прагнення повернутись до природи і природного способу життя й таким чином звільнитись від пороків суспільства й цивілізації.

У часи Просвітництва найбільш послідовним критиком культури був французький мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778), який розглядав людину як істоту досконалу, а життя згідно законів природи - як найбільш правильну форму її існування. Ущербність й шкідливість культури Руссо бачив як у притаманному їй принципові приватної власності, яка породжує нерівність людей, так і в наявності політичного абсолютизму - влади, антинародної за своєю суттю. Не меншим злом він вважав релігію, мистецтво і науку, які сприяють збереженню нерівності, не забезпечуючи ні покращення звичаїв, ні щасливого життя людей.

У XІX ст. критику культури продовжив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900), переконаний, що за своєю природою людина є ворожа культурі, що культура є злом і створена для поневолення людей. Особливо негативну роль в історії людства, на думку Ніцше, відіграло християнство, яке своєю проповіддю любові й милосердя позбавляє «сильних» людей і «могутні» нації їх «природного права» до панування і таким чином дозволяє виживати «слабким» індивідам й народам. А це неминуче веде людство до деградації й загибелі. «Немає чого прикрашати християнство, - писав Ф. Ніцше, - воно вело боротьбу не на життя, а на смерть вищим типом людини, воно піддало анафемі усі основні її інстинкти й вилучило з них зло - лукавого у чистому вигляді: сильна людина - типовий вигнанець, «порочний» тип. Християнство брало бік завжди слабкого, низького, потворного; свій ідеал воно склало з протилежності інстинктам збереження життя, життя у силі; християнство погубило розум навіть самих сильних духом натур, навчивши відчувати оману, спокусу, гріховність у найвищих цінностях духовного». Таким чином, тільки відкинувши мораль і релігію, тобто ставши «по той бік добра і зла», людство поверне собі «волю до життя» і «волю до влади» і знову стане «здоровим» і «життєздатним».

2 Поняття культури. Структура культури. Функції культури

Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні - “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого - засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини - культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція.

Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура - натура”, тобто “культура - природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці ХІХ - у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.

Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення.

До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну - культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну - культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну, пов'язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного - культура є явищем складним і багатогранним, звідси - багатоманітність її визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

Емпіричний, описовий підхід, згідно до якого культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді - у вигляді певного “набору” речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна та духовна сфера культури, про що йтиметься далі.

Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого “культурність” і “некультурність”, отже, і рівень культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оціночний момент.

Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, “позабіологічний” за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оціночний, а включає в себе їх раціональний зміст.

Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.

Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.

Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.

Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох.

Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура - результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.

До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.

Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.

Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) - також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.

- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.

- Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, в тому числі сфері матеріального виробництва.

Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи свій власний, надприродний світ, у якому вона живе.

Людський світ величезний, строкатий і різноманітний - політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.

Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все чуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов'язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління.

Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв'язку з розвитком всього суспільства.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура Середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.

Можна зустріти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.

На початку ХХ ст. В Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.

Метою масової культури є інформування населення (тобто “мас”) про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити “причасність” людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури заключений у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму - масі пропонується щось сіре, або навіть безглузде (на жаль, цього не уникнула й сучасна Україна).

Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури - господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.

Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.

Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.

Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім'ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі, статутах.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов'язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв'язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і - особливо в наш час - комп'ютерні засоби, Інтернет.

Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи - у світову цивілізацію.

3 Періодизація розвитку української культури

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія “українська культура як цілісна система” порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на “східняків” і “західняків”, українців материкової України та українців діаспори, українську “буржуазну” та українську “пролетарську” нації.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об'єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Відповідаючи на питання, що ми сьогодні розуміємо під категорією “українська культура як цілісна система”, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів в ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура. Як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах, і прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв'язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об'єктивно-спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізі тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча іноді траплялось і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості( кіно, телебачення). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвитку на передній план. Це й було неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по- п'яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди, Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історичні певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову, і же починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон(кінець XVIII - кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-і роки XX ст.); трагедією в лещетах сталінщини (30-і роки - середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження.

Сьогодні культура вже не є якимось химерним покручем меншовартісних “молодших братів” , як це завуальовано стверджувалось у працях деяких , не зовсім компетентних авторів, інституцій української культурологічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінченням історії Київської Русі - так званої “спільної колиски східнослов'янських народів”, тобто XIV, а то й XV - XVII століттями. При цьому “забували”, а точніше - свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав державні форми свого життя.

Говорячи про сучасний рівень розвитку української культури, про міжнародне визнання досягнень українського народу в найрізноманітніших галузях духовного і матеріального виробництва, ми з гірким болем можемо поставити цілком риторичне питання: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!

4 Українська культура в XVII--XVIII ст.(продовження)

У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729--1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Найвидатнішим композитором того періоду був Максим Созонтович Березовський (1745--1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навчався також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях італійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церковну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісного педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771р. Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім?я вписане на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моцарта -- як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушливою і нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службовця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством.

На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За короткий час свого життя він написав багато церковних творів -- це шедеври української церковної музики.

Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751--1825). Народився в Глухові, очевидно, там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга -- у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769--1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості.

У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Ного церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природною простотою і великою майстерністю.

На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук?янович Ведель (1767--1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час працював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лавру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з?ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголосили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) -- композитора великого таланту ув?язнили в божевільню.

Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.

Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя -- це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVIII ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

Театр. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами -- танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII-- упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVII -- першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI -- на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів -- декламацій і діалогів. Декламація -- це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята -- Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з?являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII -- першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п?єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п?єс -- декламації і діалоги -- виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі -- анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п?єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов?язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVII -- першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в основі інших -- веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів -- від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу -- шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.

У практиці українського шкільного театру XVII--XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з?являється вертеп -- ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній -- народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Час його виникнення досі не з?ясований. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 p., але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, що дійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польського етнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кілька Ставищ -- у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях) триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село Дашів Іллінецького району Вінницької області) -- з датою 1639 р. За описом Ізопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому поверхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієї вертепної машинерії.

Протягом другої половини XVI -- першої половини XVII ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов?язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ?яненко пише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789--1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.-- на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини XVII--XVIII ст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел -- народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми -- так званого фольклорного театру (в обох його варіантах -- ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVII -- першої половини XVIII ст. існувала інтермедія -- попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Російської імперії ще не міг з?явитися у другій половині XVIII ст., як не міг з?явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVII--XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв?язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-- 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

5. Григорій Савич Сковорода (1722--1794 pp.)

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722--1794 pp.) -- видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" -- "добро", що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.