Культурне життя українського народу в 20-х роках ХХ століття

8

РЕФЕРАТ

Культурне життя українського народу в 20-х роках ХХ століття

План:

Вступ

1. Українська культура в 20-х роках ХХ століття

1.1 Українізація. «теорія боротьби двох культур».Освіта

1.2 Наука. Релігійне життя

1.3 Українська література. Театр і образотворче мистецтво

2. Висновки

Використана література

Вступ

Досвід, здобутий людством протягом його історії, - джерело неоціненної допомоги у вирішенні багатьох суспільних проблем. Культура - потужний фактор соціального розвитку. Тому сьогодні проблеми культури набувають першорядного значення. Сходження українського суспільства до нових вершин суспільного розвитку вимагає звернення до культурного потенціалу, накопиченого українцями за час свого існування. Саме культурне життя українського народу в 20х роках ХХ століття є важливим періодом в історії нашої країни.

Мета цієї роботи ознайомитися з досягненнями культури: науки, мистецтва, освіти, літератури, організації суспільного і релігійного життя українців в 20х роках минулого століття.

1. Українська культура в 20х роках ХХ століття

Самий початок 20х років для української культури був більше ніж несприятливий. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Становище з кадрами національної культури на початок 20х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917-1920рр. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого мігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як “скомпрометована” попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно -культурні перетворення. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того у 20-ті роки набула такого злету який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. Певний час політика більшовиків щодо української культури в цілому дійсно була толерантною.

Був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

1.1 Українізація. «Теорія боротьби двох культур». Освіта

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку української національної культури.

Ще в 20-ті роки, незадовго до культурної революції, «проклята тема» «двох культур» промайнула була і у нас на Україні - мова йде про сумнозвісну «теорію боротьби двох культур» Д.З. Лебедя. Згідно з нею на Україні, в силу її колоніального становища в Російській імперії, історично склалися і функціонують дві паралельні культури: російська, вона ж міська, вона ж пролетарська, і українська, вона ж селянська, а що гегемоном соціалістичної Революції є пролетаріат, то йому має належати культурна гегемонія, тобто в перспективі українська культура остаточно поступиться місцем російській…

Вибухова сила цієї теорії крилася в тому, що висунув її не культуролог, а політик, і підніс громадянству не як матеріал до роздумів, а як керівництво до дії: навіщо, мовляв, панькатися з культурою, котра наперед історично приречена! Полеміка з Лебедем, яку очолив М.О.Скрипник, обернулася тоді, відразу після закінчення громадянської війни, боротьбою за виправлення партійного курсу в галузі національної політики. У 1920 році була надрукована стаття М.О. Скрипника «Донбас і Україна», в якій доводилося, що пролетаріат України русифікований або російський, зможе побудувати соціалізм, привернути в соціальному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім селянство) тільки в тому випадку, коли сам стане на бік селянства у відношенні національному, - ця стаття , по сутті, поклала початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація».

Погляди Д. Лебедя про те що перемогти мала російська культура (як більш прогресивна) над українською не стали офіційною політикою. В умовах проголошеної в 1923 році « коренізації», він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба, але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, яка здійснювалась в контексті з рішенням ХII з'їзду РКП(б) : укорінитися в національних республіках (звідси, як вважають історики, назва політичного курсу - «коренізація).

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійного апарату. Обов'язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Результати українізації були досить вагомими:

- протягом 1923-1927 рр. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35% до 55%;

- значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо

- 1920 року серед членів партії українців було 20,1%, то 1927 році українці становили вже 52% від загальної кількості комуністів.

В той же час в « національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, яки стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії, За активного сприяння М.Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі - зближення зрусифікованого робітничого класу і українського селянства, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 року уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури.

Передусім українізація вплинула на освіту.

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності. 1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!» Успіхи освіти у 20-ті роки були незаперечними. На 1927 письменність населення в УСРР зросла в кілька разів і становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вищих навчальних закладах, технікумах.

Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова. Уряд УСРР став створювати розгалужену систему освітніх закладів. Здійснювалося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх навчальних закладах. Досить швидкими темпами розвивалася і вища школа. Щоправда цей розвиток мав суперечливий характер. З одного боку, скасовувалися майнові, станові, національні обмеження дореволюційних часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з іншого - робітничо-селянське походження, належність до партії чи комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вищих навчальних закладів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові. «Українізація» - це стрімкий розвиток української вищої школи, яка від часів занепаду Києво-Могилянської академії була позбавлена повноправного юридичного статусу і тривалий час без перебільшення героїчно боролася за виживання. І от уперше в українській історії підготовка кадрів національної інтелігенції стала дійсно державною справою.

Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Наприкінці 20-х років в УСРР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не враховуючи російських), серед них - 786 єврейських, 628 німецьких, 380 польських та ін. Учительські кадри для них готували польський і молдавський інститути народної освіти, 6 єврейських і 1 німецький сектори в україно- і- російськомовних інститутах народної освіти, 8 національних педтехнікумів. Функціонувало 634 бібліотеки мовами некорінних національностей.

1.2 Наука. Релігійне життя

Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року - Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках: історико-філологічному, фізико-математичному, соціально-економічному. Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних закладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки. У цілому в 20-ті роки в системі ВУАН найбільший розвиток мали гуманітарні дослідження. В першу чергу це зумовлювалося досить розвинутим науковим потенціалом цієї галузі. В науково-дослідних структурах університетів, наукових товариствах, музеях, архівах, бібліотеках вивчались проблеми історії, літератури та мови українського народу, проводилися правові, економічні та інші дослідження. У дореволюційний період сформувалися наукові напрямки (школи) з історії, мовознавства, політичної економії, були закладені прогресивні традиції організації наукової праці. Все це знайшло свій подальший розвиток і в радянський час.

Суперечливо, проте результативно розвивалася українська наука, особливо у 20-ті роки. Виданий у 1929 р. систематичний каталог видань ВУАН за 10 років - це книга у 285 сторінок, у якій 888 бібліографічних позицій. З них більша частина - з різних галузей українознавства.

Київ залишився центром української (традиційної) культури та наукового життя. Тут знаходилися Всеукраїнська академія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М Грушевський. Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтомною працею він заохочував численних діячів науки та культури до активних дій у напрямі розбудови української культури. Зокрема, багато зробив в організаційному плані, щоб історична наука розвивалися не тільки в академічних установах, а й у таких містах, як Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава та ін.

До академічної наукової еліти належали такі авторитети української гуманітарної науки, як С. Єфремов, А. Кримський, В. Перетц, В.Гнатюк, М. Петрова та ін. На жаль, між Грушевським, з одного боку, і Єфремовим та Кримським, з другого, не було порозуміння, інколи виникали серйозні конфлікти, що не сприяло консолідації українських наукових сил, що було так необхідно за умов, коли ідеологічний і політичний тиск на вчених посилювався з кожним днем.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків - столиця УСРР до середини 30-х років. Тут зосереджувалася, в основному, молодша генерація української інтелігенції, хоч немало було і діячів старшого покоління. Так, групу молодих істориків Харкова очолював один із патріархів української історичної науки Д. Багалій. Широко відомою у світі була українська математична школа, зокрема такі її представники, як Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов. Відомий український математик М.Кравчук був одним із найбільш знаних спеціалістів у галузі статистики. Він був першим організатором першої математичної олімпіади учнів Києва (1935), започаткувавши одну з найпопулярніших освітянських традицій.

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики. В цьому інституті деякий час працювали вчені світового рівня І.Курчатов і Л. Ландау.

Українська наука, особливо гуманітарного напряму, розвивалась і на західноукраїнських землях. Вона зосереджувалась переважно в Науковому товаристві імені Т. Шевченка, що діяло у Львові. Частина західноукраїнських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колеса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук. Про авторитет наукового товариства свідчить, зокрема, той факт, що протягом 20-х років до складу його дійсних членів було обрано ряд всесвітньо відомих вчених: основоположника квантової механіки М. Планка, творця теорії відносності А. Ейнштейна, математика і механіка М. Крилова, фізика А. Йоффе та ін. І хоча це членство мало здебільшого формальний характер, воно все ж позитивно впливало на ставлення польської влади до названого закладу.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й суперечливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих українських науковців стало відоме ім'я економіста Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імперською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім'я талановитого вченого викреслили з історії вітчизняної науки.

Наприкінці 20-х років, коли валютна “кишеня” України опинилася у Москві й розподіл валютних засобів став здійснюватися звідти, різко скоротилися видатки на українську культуру, відбувся перерозподіл коштів на користь “імперського центру”. Вкрай негативно це позначилося на зв'язках із західноукраїнськими літераторами та науковцями, які внаслідок денаціоналізаційної політики іноземних держав на цих теренах особливо потребували підтримки, в тому числі й фінансової.

Якщо західноукраїнські діячі науки та культури в цій парадоксальній ситуації виступали в ролі “ випрохувачів“ своїх авторських гонорарів у Харкові, то й уряд УСРР відповідно виступав таким самим “прохачем” перед союзними інстанціями. Отже зв'язок Львів-Київ або Львів-Харків був не безпосереднім, а опосередкованим - з обов'язковим втручанням московських урядових чиновників. Останні, крім державних інтересів (як вони їх розуміли), послуговувалися досить часто й психологічними мотивами, шаблонами мислення часів царату, коли українська культура розглядалася як щось неіснуюче або ж другорядне, чим можна нехтувати.

Це стосувалося й релігійного життя, коли релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922рр., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супрово-джувався арештами та розстрілами духовенства й вірних.19 березня 1922 в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом “ цілком таємно”, В.Ленін писав: “Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам… вдасться розстріляти, то краще”.

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Керівником УАПЦ був обраний митрополит В.Липківський (1921-1927).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

1.3 Українська література. Театр і образотворче мистецтво

Позитивні процеси відбувалися на Україні у створенні різноманітних масових літературних організацій. На відміну від Росії, де з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах відмови від загальної буржуазної культури, створення культурної спадщини трудящих, залучення до створення пролетарської культури широких мас, в Україні не мав особливого впливу. У 20-ті роки в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова - С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі» були А. Головко, Д. Гуменна, Г.Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

У 1923 році була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова - В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Важливою подією в культурному житті УСРР стала літературна дискусія 1925-1928 рр. Вона була природною реакцією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: зберегти свою самобутність на шляхах національно-культурного відродження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущенням української мови. Започаткував дискусію М. Хвильовий - один із найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років, який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм. Суть дискусії зводилась до таких гостро соціальних питань, як краще зберегти українську самобутність культури - писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво - глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим? Далі питання ще більше загострювались: як Україні приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності й духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву світової культури; чому Москва, не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі? Вістря започаткованої М.Хвильовим дискусії водночас було спрямоване і проти традиційного етнографічного реалізму, провінційного «просвітянства».

Як і у свій час М. Драгоманов, Хвильовий вважав, що перешкодою для України на шляху її входження в європейську культуру є не тільки політика Москви, а й непомірне українофільство, просвітянство і «пролетарська маскультура».

У цій дискусії взяли участь представники основних течій і напрямів тогдашнього українського письменства, за всієї неоднозначності оцінки думок і поглядів, що стикались в ній, була в цілому продуктивною і своєчасною.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вдавалося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу.

Вони шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський та інші, які підтримували гасло «психологічної Європи», вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі вікової європейської культури. Виступаючи на підтримку позиції М.Хвильового, лідер неокласиків М.Зеров писав : « Ми повинні широко і ґрунтовно знайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід… Бо без розуміння основи ми лишимось «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися… Тож освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися провінціалами».

Зусиллями неокласиків уперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури. Варто зазначити і таке. Ваплітяни та неокласики розглядали світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Як й інші видатні діячі національно-культурного відродження, вони були далекі від ідеалізації, як сучасного культурного стану української нації, так і її минулого. Тут слід згадати застереження відомого вченого, академіка ВУАН А. Кримського, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні: спроби реставрувати національно-культурне будівництво у стилі старого козацького бароко є культурним відступом щодо сучасної світової культури.

Сам А. Кримський був неперевершеним у міжвоєнний період українським сходознавцем, науковий доробок якого не втратив свого значення до сьогодні. Відомий сучасний культуролог М. Попович влучно зазначає: якщо А. Кримський розширював культурний горизонт України на схід (своїми перекладами класиків східної літератури), то «неокласики» розширювали український культурний горизонт на захід, насамперед до античних джерел давньогрецької та римської класики.

Натомість червневий (1926 р.) пленум ЦК КП(б)У розцінив «ідеологічну роботу української інтелігенції типу неокласиків» як спрямовану на задоволення потреб української буржуазії, а самих неокласиків - як «реакціонерів». Такою була офіційна оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх кредо українського відродження.

В Україні в середині 20-х рр. нараховувалося 45 професійних театрів.

Найвизначнішим реформатором українського театру в міжвоєнний період був Лесь Курбас. Його ім'я правомірно стоїть в одному ряду з такими відомими творцями сучасного театру, як М. Рейнгард (Німеччина),Є. Вахтангов, Вс. Мейерхольд, О. Таїров (Росія). На базі створеного всесвітньо відомого театру “Березіль”, який його творець вважав творчо-психологічною лабораторією, пізніше постає мистецьке об'єднання під тією ж назвою. Воно уявлялося Л. Курбасу як свого роду універсальний Всеукраїнський театральний центр, який мав визначати програму і методику ведення театральної справи. Більше того, театр бачився йому своєрідною проектною майстернею, що створювала прообраз майбутнього суспільства.

Об'єднання “Березіль”, основою якого став модерний театр, згуртувало навколо себе відомих українських драматургів, режисерів, акторів, компози-торів, художників. Воно виховало також плеяду діячів сцени нового типу і для інших українських театрів.

Всього на кінець 30-х років у республіці налічувалося 140 державних театрів (у 1925р.-45). Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського театрального мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.

Під впливом новаторських ідей Л. Курбаса на західноукраїнських землях плідно працював відомий актор і режисер, керівник знаменитого театру “Заграва” В. Блавацький. Театр знаходився в провінційному містечку Коломия, проте його репертуар був аж ніяк не провінційним: від “Слова про Ігорів похід” і “Мини Мазайло” радянського драматурга М. Куліша до західноєвро- пейської класики. Наприкінці 30-х років уже під іншими назвами театр працював у Львові.

Міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом української музичної культури. Уперше в історії українського народу було створено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консерваторії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела “Думка”, Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.

У широкому діапазоні - від обробки народних пісень до створення модерної української музики - працювали видатні композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко. На західноукраїнських земля українську музичну культуру твори- ли композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С.Крушельницька. У радянській Україні неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, З. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М.Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Поряд із постановкою класичних творів театральний репертуар поповнився новоствореними українськими операми, в тому числі такими, як “Золотий обруч” Б. Лятошинського, “Гайдамаки” Ю. Мейтуса, Марина Г. Жуковського, першим національним балетом “Пан Каньовський” М. Вериківського, балетом К. Данькевича “Лілея”, українськими оперетами “Сорочинський ярмарок”, “Майська ніч”, “Весілля в Малинівці” О. Рябова.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років визначальною постаттю українського кіномистецтва став Олександр Довженко. Поставлені ним фільми “Арсенал”, ”Земля”, Звенигора”, ”Аероград” та ін. увійшли до світо- вої кінокласики. Зокрема, фільм “Земля” міжнародним журі в 1958р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

У 30-ті роки українське кіно потрапляє під жорстокий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми “Кармалюк”, “Аероград”, “Тарас Трясило”і “Земля”, в яких “біологічні моменти переважали над соціальними”. О.Довженко уник заслання, лише погодившись на постановку фільму “Щорс”- аналога мосфільмівського “Чапаєва”.

Українське образотворче мистецтво в цей період переживало складну та неоднозначну еволюцію. Свого часу відомий діяч російської культури П. Киреєвський з гіркотою зазначав, що російські інтелекти не повірять, що в Росії може з'явитися щось таке, що б заслуговувало на увагу, поки про це не скаже німець і не напише ефектної замітки француз. В історіографії української культури також нерідко можна зустріти твердження, що у зв'язку з історичними обставинами в Україні діяли лише провінційні школи художників, без особливих претензій на “ізми”, а українське мистецьке життя майже не зазнавало впливу західноєвропейського богемного індивідуалізму - кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму.

Дійсно, поняття “український авангард” визначилося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там українських художників В. Єрмилова і О. Богомазова. Це примусило згадати про відомих у 20-30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за походженням, вихо- ванням і національними традиціями тією чи іншою мірою пов'язаними з Україною - К. Малевича, В. Татліна, А. Петрицького, О. Архипенка, О. Екстер та ін. П. Киреєвський мав рацію: саме один із французьких мистецтвознавців назвав Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що ряд всесвітньо відомих російських авангардистів, у тому числі й Татлін і Малевич, провели свої дитячі та юнацькі роки в Україні. Україна стала й останнім пристанищем російського авангарду. Київський журнал “Альманах-Авангард” і харківський “Нова генерація” наприкінці 20-х років ще продо-вжували друкувати твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді російських авангардистів. А після закриття в 1926 р. Ленінградського інcти- туту культури К.Малевич у 1928-1930рр. працював професором Київського художнього інституту.

І хоч авангардистські напрями транснаціональні, найменше пов'язані з національними ознаками, особливість українського авангарду полягала в тому, що в ньому модернізм органічно вписувався в українське національне мистецтво.

Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук. Виходець з Галичини здобув художню освіту в Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т.Бойчук. І. Падалка, В.Седляр, М.Рокицький та ін., у своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії та Італії доби Ренесансу, із сучасністю. М.Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, на зразок знаменитого мексиканського монументаліста Д.Рівери розписав фресками один із санаторіїв поблизу Одеси.

У 20-30-ті роки плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, А Петрицький, М. Самокиш, О. Шовкуненко, та багато інших), так і митці молодшої генерації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). У їхній творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематики. Образотворче мистецтво Галичини у 20-30-ті роки репрезентували художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ін. Іван Труш став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму ( виконав 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С. Литвиненко створив такі монументальні твори, як погруддя І. Мазепи, А.Шептицького, В.Кричевського, генерала М. Тарнавського. Чільне місце у творчості західноукраїнських малярів посідав іконопис.

Архітектурна творчість 20-30-х років як спорудами українського національного стилю ( комплекс будівель у стилі козацького бароко, що

Пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві в стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивіст-ського напряму зводили переважно у великих містах. Це будинок Держпрому в Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верховної

Ради і Рад наркомату в Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими архітекторами міжвоєнного періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін. У 20-х рр. по всій Україні проходить активне збирання народної творчості.

Очолює цю роботу Етнографічна комісія Всеукраїнської Академії наук, зусиллями якої зібрано десятки тисяч нових записів усіх жанрів і різновидів народної творчості. Плідно працюють такі вчені, як К. Квітка, Ф. Колесса, А. Кримський. Продовжує культурну діяльність Д. Яворницький.

Певним показником розвитку української культури є ставлення до народознавства та етнографії. В перші післяреволюційні роки посилились гуманістичні функції етнографії, а разом з тим і її прикладні аспекти, диктувалися потребою практики перетворення соціально-культурного життя. Наскільки важливим у той час було народознавство, свідчить перетворення, скажімо, етнографії у всеохоплюючу науку, так звану етнологію - по вивченню народу й насамперед його традиційно-побутової культури.

Зростання значущості народознавства стимулювалося створенням державних етнографічних закладів, етнографічних видань. Зокрема, при Всеукраїнській академії наук була організована етнографічна комісія, що видавала «Етнографічний вісник» та «Бюлетень», а при комісії, - Кабінет музичної етнографії. Одночасно був відкритий Музей антропології та етнології, котрий видавав «Матеріали» до етнології, пізніше заснувалося Етнографічне товариство. Велика розгалуженість етнографічних утворень сприяла пожвавленню збирацької та дослідницької роботи на Україні, засвоєнню культурних здобутків населення, причому не тільки українського; вперше було зроблено спробу звернутись до вивчення культури й побуту інших народів України.

Після встановлення Радянської влади на Україні музична творчість і виконавство поширюються не лише в більших культурних осередках, але й на периферії. На нових методологічних засадах розвивається музична освіта (Б.Яворський), музикознавство (М. Грінченко). Важливу роль у становленні української радянської музики відіграли М.Леонтович, Я.Степовий, К.Стеценко. Продовжувачами прогресивних традицій вітчизняного мистецтва були М.Вериківський, П.Козацький, С.Богатирьов, В.Золотарьов, В.Фемеліді, М.Коляда та ін.). Традиції видатних композиторів і педагогів - Л.Ревуцького та Б.Лятошинського - дістали розвиток у композиторів 30-х - 70-х рр.

Висновки

Таким чином, по-перше, історія розвитку вітчизняної культури у 20х р.р. ХХ століття засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної держави. І навпаки, повноцінний розвиток культури не можливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20 років - чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення.

По-друге в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до спротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, у якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження.

По-третє історія культури цього періоду засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні. У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше, політичної кон'юктури чи ідеологічних впливів.

Згубний для культури і всеохопний нігілізм щодо культурних надбань, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи зовні є необхідною умовою культурного розвитку народу.

Отже, ознайомившись з досягненнями української культури в Україні 20-х років, я дійшла висновку, що культуротворчий процес того періоду історії України виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення. Якою б не була сьогоднішня оцінка українізації, варто зазначити, що за тих конкретних умов вона безперечно сприяла поширенню серед українців як кращих здобутків національної літератури, професійного мистецтва, так і європейської та світової класики.

Використана література:

1. Воропай П. Звичаї українського народу. -- К.:Оберіг, 1993. -- 590 с.

2. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. -- М.: Юрайт, 1998. -- 669 с.

3. Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. -- К.:Либідь, 1991. -- 398 с.

4. Дорошенко Д. I. Нарис iсторii Украiни, Львiв, 1991.

5. Історія світової культури. -- Либідь, 1994. -- 320 с.

6. Історія української літератури ХХ століття -- У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.- К.:Либідь, 1994.

7. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. -- К.: Либідь, 1994. -- 656 с.

8. Ковальчук О. В. Українське народознавство. -- К.:Освіта, 1992.

9. Крип'якеиич I. П. Iсторiя Украiни, Львiв, 1990.

10. Левицький Ю. Коротка iсторiя Киiвськоi (Украiнськоi) церкви.

11. Огiэнко I. Украiнська культура. 1991.