Культурна спадщина Середніх віків

Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін «Середні віки» виникає в Італії 15-16 століття. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури, а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У наш час термін «Середні віки» охоплює не тільки культуру Західної Європи, але й багатьох інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. При цьому безсумнівна близькість і різнобічна взаємодія, при збереженні своєрідності й самобутності, характеризує саме західноєвропейське, візантійське та ісламське Середньовіччя, тобто культури Середземноморського ареалу. Сьогодні стало ясно, що досить важливо розглядати західне Середньовіччя під кутом впливів візантійської та ісламської культур, оскільки ці впливи у підсумку дали поштовх початку Відродження у Західній Європі.

Існують певні хронологічні ускладнення в характеристиці середніх віків. Початок доби досить непросто вичленувати з контексту еллінізму, а згасання розтяглося на кілька століть, так що в сільському житті стереотипи середньовічного світовідчуття, мислення і способу життя успішно дожили до початку доби індустріалізації кінця 19 століття. Період виразного домінування середньовічної культури у Середземномор'ї умовно поділяють на три основні етапи:

- раннє Середньовіччя - 4-8 століття;

- зріле Середньовіччя - 9-12 століття;

- пізнє Середньовіччя - 13-15 століття.

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

2) традиції народної культури «варварів»;

3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії і заснування імператором Константаном у 324 році Константинополя - так званого Нового Риму. В 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а в 395 році, коли помер імператор Феодосії, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов'язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

До арабської експансії з півдня Східна Римська імперія мала порівняно терпимі проблеми з «варварами» на півночі й Сасанідським Іраном на сході. Давні античні центри культури і цивілізації східного й центрального Середземномор'я продовжували функціонувати. Відтак візантійці зберегли безпосередній зв'язок з культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню.

Завдяки цьому зв'язку середньовічна культура Візантії завжди мала у своєму річищі так званий антикізуючий струмінь, що дало підстави вести мову про численні періоди перед відродження. Насправді ж у Візантії античні традиції ніколи повністю не зникали, відтак відроджуватися й не мали підстав. На вулицях візантійських міст продовжували стояти численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби й поеми, імперія не полишала надій на відновлення політичної єдності з Заходом. Тут продовжувало діяти кодифіковане в 6 столітті імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи. Визначний церковний і культурний діяч Григорій Богослов називав традиційну освіту найдорогоціннішою спадщиною християн від минулого. Власне, завдяки використанню в навчальному процесі та певному інтересу до збереження культурної традиції твори античних письменників і мислителів змогли дійти до нашого часу. Візантійці вперто іменувалися «ромеями», тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови та іншими набутками елліністичної культури. На іконах візантійських храмів нерідко зображували деяких античних філософів, найчастіше Платона. У щільному зв'язку з традиціями античної філософії християнської. Природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх.

На Заході ситуація була зовсім іншою. Внаслідок Великого переселення народів, яке супроводжувалося не тільки війнами, але й численними епідеміями, періодами голоду та іншими катаклізмами, антична інфраструктура міст і шляхів сполучення була цілком зруйновано. Давній Рим, у 5 столітті неодноразово пограбований «варварами», завдячуючи їх християнізованим нащадкам, з плином часу піднявся з руїн, але вже не стільки як політичний, а передусім як культурно-релігійний центр Заходу. Під впливом більш розвинутої римсько-еллінської культури «варварські» суспільства переживають процес романізації, засвоюють латинську мову як писемну і навіть священну, переймають деякі римські правові інститути, інші залишки римської культури. Освічені римляни займали високі посади у «варварських урядах». Найвизначнішими посередниками між античністю й новим культурним періодом виступили на Заході богослов Августи Блаженний, філософ Боецій, енциклопедисти Кассідор та Ісидор Севільський. Поступово усвідомлювалася потреба збирання залишків зруйнованого й награбованого «варварами» як зразків і матеріалу для створення нової культури. За зрілого і пізнього Середньовіччя антична література і філософія вивчалися у школах та університетах.

Природно, що з масиву греко-римської спадщини нова культурна доба найбільше перейняла не від класичного періоду, а від пізньої античності, для якої були характерні зацікавлення виражальними засобами мистецтва, захоплення символікою, алегоріями, знаковими та емблематичними образами, які мали відбивати не зовнішні, а внутрішні, сутнісні характеристики осіб, предметів і явищ. Характерно, що вперше вже цілком у середньовічному дусі теоретично окреслив завдання і художній метод нового мистецтва принциповий язичник 3 століття, лідер філософської школи неоплатоніків Плотін. Зокрема, у живописі Плотін закликав зображувати усі предмети так, щоб уникати притаманної людям недосконалості зору, внаслідок якої предмети, розташовані далі від спостерігача, виглядають меншими й блідшими, ніж розташовані ближче. Слід зображувати їх так, як вони виглядають зблизька при всебічному освітленні. Живопис має уникати просторової глибини й тіней, щоб крізь матеріальну оболонку досягти зображення сутності. Зображувана поверхня має випромінювати сяйво, яке є «блиском внутрішньої форми речі», тобто, за Плотіном, її справжньою красою.

Чималий вплив на формування нового типу культури справили й нащадки «варварів», на долю яких випала роль найбільш інертної й найбільш численної групи носіїв цієї культури в її переважно демократичному, «низькому» вияві. Учорашнім «варварам», в яких найчастіше не існувало навіть своєї писемності, чужі були як антична мудрість і витонченість, так і тонкощі християнської догматики. Але на відміну від античності, де раб був не більш ніж «живим знаряддям» (визначення Аристотеля), за доби Середньовіччя кожна людина, особливо кожний християнин незалежно від статусу і роду занять розглядався як окрема самоцінність, як реальний чи потенціальний член «стада Христова».

Завдання пристосувати високу культуру до смаків простолюдинів вирішувалося різноманітними засобами, серед яких особливо виділяються дохідлива церковна проповідь і легка у засвоєнні повчальна література, яка створювала близькі народній фантазії образи, могла передаватися усно і трансформуватися в легенду. Передбачене церковним календарем цілорічне почитання Христа і Марії Богородиці, а також янголів, святих, різноманітних реліквій і чудесних подій заступили собою численні культи язичницьких богів та пов'язаних з ними традицій. Мистецтво також багатьма ідеологами середньовічної культури, починаючи з Василя Великого трактувалося як Біблія для неграмотних. Традиції племінного язичництва, комплекс народних звичаїв і колективних уявлень, який спирався на міфопоетичне сприйняття дійсності, усна поезія, завзятий гострий гумор карнавалів - усе це з часом знайшло відбиток у середньовічній культурі. Велике значення для розвитку «високої», елітної культури Середньовіччя мали традиції родоплемінної знаті, з яких пізніше розвинулися придворний етикет і традиції рицарства.

У результаті взаємодії рудиментів античного рабовласницького і «варварського» родоплемінного устроїв розвиваються нові суспільні відносини феодалізму. Виробничі відносини в умовах Середніх віків спирались на власність феодала на землю і часткову власність селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала майже не відрізнялась від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників.

Досить складною і суперечливою була політична структура середньовічного суспільства. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси - складна ієрархія всередині панівного класу, тенденцій сепаратизму, боротьба феодалів з королівською чи імперською владою. До того ж постійно змагалися за першість влада світська і влада церковна.

Найважливішим фактором формування і розвитку культури Середньовіччя стали християнська релігія і церква. У буремний і вкрай нестабільний період пізньої античності культурна еліта формує в суспільній думці уявлення про творчий потенціал нової всесвітньої релігії - християнства, про консолідуючу силу триєдиного Бога, що явився у світі в образі боголюдини - Христа, який вказав людству істинний шлях визволення від влади темних, ворожих щодо людини сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки - земель Середземноморського ареалу.

Після апологетів і учителів церкви вдосконаленням християнської ідеології мусили зайнятися так звані отці церкви. Отці церкви до найдрібніших подробиць намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнського віровчення, а також увесь комплекс питань їх пристосування до повсякденного суспільного й особистого життя. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була викликана потребою збереження церковної одностайності перед загрозою різного розуміння багатьох спірних питань. Для їх вирішення збиралися спочатку помісні церковні собори, а з 4 століття так звані Вселенські собори, ухвали яких суттєво впливали на характер подальшого культурного розвитку.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787) - всебічний геоцентризм: Бог є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади. Однак серед усього творіння людина посідає найвище місце, потенційно людина багато цінніша, ніж безтілесні янголи, оскільки наділена свободою волі. Такий оптимістичний погляд на місце людини у світі передають терміном антропоцентризм. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина перебуває «під владою гріха». При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме по собі не вважалося носієм гріховності, а мислилося таким тільки внаслідок «завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями». Земне життя має цінність лише остільки, оскільки воно готує до «життя вічного» після смерті. Ідеал земної людини - чернець, святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі «внутрішню людину», ототожнювань із зерниною або іскрою Божою в серці людини.

Основними осередками християнської культури стали монастирі. Монаство утворило за Середньовіччя свою окрему субкультуру, яка відіграла помітну роль в загальному культурному процесі. Перші монахи з'явилися в пустельних місцевостях Палестини, Єгипту та Сирії в період гонінь, і вели цілком усамітнений спосіб життя. Але досить скоро бажаючі вдосконалюватись в аскетичному подвижництві почали збиратися в громади, створювати общинні устави і розселюватися на вільних землях, що з часом усе ближче сусідили з середньовічними поселеннями. Після чоловічих виникають жіночі монастирі. Абстрактну всеосяжність церковної доктрини спасіння визначні монахи-подвижники намагалися наповнити якомога більш конкретним змістом в особистому житті, що нерідко межувало із засудженими на соборах єресями.

Вплив релігії на суспільне життя Середньовіччя був визначальним для культурного життя, доки зберігався високий моральний авторитет церкви як на Сході, так і на Заході. У Візантії, де на знак визнання заслуг імператора Константина володарі Східної Римської імперії головували на церковних соборах, з 395 року офіційно починає реалізовуватись ідеологія так званої симфонії між державою і церквою. Але стосунки церкви зі світською владою часто переживали періоди напруження, іноді переходячи у відкриті конфлікти.

На Заході церква від початку становила цілком самостійну силу на міжнародній арені завдяки явній культурній та організаційній перевазі перед розрізненими «варварськими» суспільствами. У спілкуванні з ним Рим дотримувався принципу наставницького, «пастирського» ставлення до вирішення проблем численних королівських, герцогських та князівських дворів роздрібненої Європи. Таку ж позицію римські папи намагалися займати і стосовно східних патріархатів, на території яких вирували догматичні суперечки. Вже з 5 століття знекровлений культурно Захід здебільшого спостерігав за цими суперечками збоку, але всіляко створював образ «апостольської столиці», в якої слід питати відповідей на всі питання. Вживана в культовому житті латина була єдиною загальноприйнятою в Західній Європі мовою ділового спілкування, церковні діячі були першими радниками в політичних та державних справах. По суті, церква утворила своєрідну «державу над державами» і, маючу свою особливу юрисдикцію і особливе канонічне право, не визнавала над собою світської влади. Більше того, в 754 році папа Стефан 2, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія святого Петра, чим зробив себе і своїх наступників феодалами. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності тим, самим вона отримала значну економічну силу.

Мета «воцерковлення світу» оберталася реально «обмирщенням церкви». Однак певним виправданням таких дій Риму є складність ситуації. Більшість варварських королів початково прийняли аріанську версію християнства, встановлювані церквою єпископства часто занепадали через повернення людей до язичництва, міста становили собою швидше тимчасові торжища, ніж постійні поселення. Сіяли хаос також нерідкі напади різноплемінних ватаг так званих «річкових кочовиків», а також справжніх кочовиків і здобичників гунської та аварської «степових імперій».

Часто ідучи на компроміс із затаврованим у Євангеліях «духом світу цього», церква як на Сході, так і на Заході все ж не відмовлялася від виконання взятого на себе над завдання - перетворення світу за християнськими принципами. У цій справі важливе місце посідала проблема освіти. З перших часів існування християнство вирішувало цю проблему шляхом заснування катехитичних (підготовчих до хрещення) шкіл, в яких новонавернених до віри християн спеціальні вчителі-катехити спочатку знайомили з основними положеннями віровчення та історії церкви, а вже потім допускали до хрещення. Але одночасно з поширенням християнства серед високоосвіченої верстви і втягненням християн у філософські дискусії виникає потреба у більш ґрунтованій та різнобічній освіті. У 2 століття розгалужена християнська школа деякий час діяла у Римі, доки її засновник Юстин Філософ не був замучений під час чергового гоніння на християн. Заклад, що задовольняв новим вимогам, виник у 2-3 столітті науково-освітній столиці елліністичного світу Олександрії Єгипетської. Відомі учителі церкви Климентій Олександрійський, Оргією, Діонісій Олександрійський та їх послідовники ще в період гонінь розробили програму християнської освіти, яка включала дисципліни світських шкіл, увінчувані богослов'ям. У 4 столітті подібні заклади було засновано В Афінах, Антіохії, Газі, Кесарії Палестинській, Ефесі, Нікомідії, Бейруті, Кизику, Анкірі, Сарадах, Пергамі, Нікеї. Як навчальні посібники використовувалися праці олександрійських вчених доби еллінізму. У класах поетики і риторики поруч з творчістю Гомера, яка стояла на першому місці, школярі Візантії вивчали твори Гесіода, Піндара, Аппіана, Феокріта, байки Езопа, трагедії Есхіла, Софокла і Еврипіда, комедії Аристофана, вислови з творів визначних ораторі, історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха. Одна з таких шкіл, Ефеська, у 489 році була закрита як розсадник несторіанської єресі. Викладачі цієї школи перебралися до Персії, де в м.Нісибісі відновили діяльність своєї академії, від якої до нашого часу зберігся перший відомий статут вищого навчального закладу Середньовіччя.

У 425 році імператором Феодосієм 2 було засновано Константинопольський університет - так званий «Аудиторій», в якому викладалися не лише «вільні мистецтва», але й філософія, фізика, біологія, медицина і право. Заклад мав готувати державних службовців вищого рангу і був суто світським. Проіснувавши понад сто років, він був закритий разом з філософськими школами імператором Юстиніаном.

На Заході у 6 столітті відомий культурний діяч Кассідор, що переконував папу Агапіта відкрити вищу школу в Римі, радив узяти за взірець викладання у закладах Олександрії та Нісибіса. Відкрити вищу школу папа тоді не наважився, але Кассідор і Боецій добилися затвердження папою форми двоступеневої школи, заснованої на вивченні так званих «сімох вільних мистецтв», ступені якої отримали назви тривіуму та квадривіуму. Але за раннього Середньовіччя на Заході реально діяла тільки школа тривіуму. Навіть заснована в кінці 8 століття першим імператором Заходу Карлом Великим «Академія» під проводом вченого монаха Алкуїна обмежувалася тривіальною програмою. Сам імператор намагався вивчити іноземні мови і мистецтво арифметичного ліку, однак грамотно писати він так і не навчився, хоча докладав до цього багато зусиль.

Початкові школи знаходились при монастирях і соборах. Тут вивчали молитви, давали елементарні знання з письма, лічби, читання.

Наука раннього Середньовіччя відбивала світоглядні імперативи доби і мала передусім гуманітарне спрямування у значенні заглибленості у внутрішній світ людини. Філософська еволюція християнського віровчення сприяла розвитку наук про людину, які спиралися на закладений культурою еллінізму базис. Важливим доповненням до спадщини античних наук про людину стало сформульоване апостолом Павлом уявлення про поділ людей на «тілесних», «душевних» і «духовних», що вимагало конкретизації. Також тогочасних науковців цікавили питання взаємозв'язків внутрішнього світу людини і зовнішнього світу. Як і за античності, наука не була ще відділена від філософії, а для тих умов це означало, що принаймні гуманітарні, а в ідеалі - і всі інші науки мають розвиватися в межах богослов'я.

У цілому методологія середньовічної науки докорінно відрізняється від античної з ідеологічних причин. Якщо античний філософ виголошував особисту точку зору серед багатьох інших, хоча й вважав її найбільш вірною, то середньовічний філософ права на суб'єктивізм не мав та часто й не хотів мати, він прагнув передати універсальне розуміння істини і мусив дбати про відповідність свого твору ідеологічному контексту всієї доби. Тому найвідоміші трактати цього часу найкраще відбивають панівні світоглядні установки у суспільстві або послужили справі їх створення.

Протягом раннього Середньовіччя культурні діячі неодноразово виявляли свої скептичні погляди на здобутки і можливості античної науки, як і взагалі раціональних способів пізнання. Визначальною в середньовічній філософії є думка про те, що усе пізнається тільки за посередництвом любові, і справді пізнати можна лише те, що є прекрасним за природою, тобто заслуговує на любов. У тих речах, які не можуть стати очевидними, необхідно дотримуватися такого принципу: спершу повірити, а вже потім зрозуміти, наскільки це можливо. Крім того, справжнім знанням слід вважати тільки таке, яке змушує людину змінюватися на краще. Поступово утверджується також принцип авторитетності, «канонічності» одних авторів і «критичності» інших.

За раннього Середньовіччя з'являлися написані з цих позицій твори отців церкви, до яких взагалі відносять ледь не всіх учасників Вселенських соборів, що відстоювали «кафолічне» «ортодоксальне» вчення. Сукупність створених ними трактатів прийнято називати патристикою. Цінність творів отців церкви була передусім ідеологічною, однак висунуті ними ідеї одягалися у довершену, як на той час, художню форму, що дозволяє говорити про них як пам'ятки не тільки середньовічної думки, але й літератури.

Окрім філософсько - богословських студій за раннього Середньовіччя продовжувався розвиток історіографії, передусім у Візантії, де в 4 столітті з'являються твори одного з найталановитіших істориків, прихильника язичницьких звичаїв, але людини вже цілком середньовічного світосприйняття Аммана Марцеліна, а також багатьох інших світських і церковних істориків. Значним надбанням культури є праці Прокопія Кесарійського, які з'являються у 6 столітті. Пишучи про правління імператора Юстиніана, Прокопій створив дві цілком протилежні версії: офіціозно-улесливу і таємну, викривальну. Цілком новим явищем у світовій історіографії є й творчість Іоанна Малали (491 - 578), автора першої «Всесвітньої хроніки» ( у 18 книгах). На відміну від античних істориків, Малала адресує свій твір не аристократам, а звичайним людям. Відповідно до їх запитів Малала перетворює історичний процес на своєрідному захоплюючу казку, в якій язичницькі та біблійні міфи сплелися з реальними історичними подіями в різних країнах і в різні періоди за посередництвом християнського світовідчуття. Хроніка Іоанна Малали стала взірцем для наслідування більшістю пізніших візантійських, арабських та західноєвропейських авторів.

Яскраво характеризує культуру раннього Середньовіччя нова за змістом, але не рідко ще традиційна за формами література, в якій однак активно починають виникати нові, суто середньовічні жанри. Про частину з них вже згадано вище у зв'язку з філософською творчістю, популиризаційний характер якої вимагав чималої літературної вправності. Крім них активно розвивалися літургійна поезія, ще не скута пізнішим формалізмом. Надзвичайно характерною для раннього Середньовіччя є поема Пруденція «Психомахія», в якій зроблено спробу розкрити динаміку внутрішньої боротьби всередині людини між пристрастями та чеснотами. Психологізм, глибокий самоаналіз і душевна відвертість поезії візантійців Григорія Богослова і Синесія перегукуються з відомою на Заході прозовою «Сповіддю» Августина.

Важливим шляхом поширенням духовної візантійської культури на Захід стала Італія, південні та північно-східні землі якої довгий час належали Візантійській імперії. У 6-8 століттях сюди цілими громадами переселялися грецькі, палестинські й сирійські монахи, рятуючись від персів та арабів. Тільки з 726 по 775 роки тут осіло близько 5 тисяч східних монахів, з яких багато хто займав високі єпископські та інші посади в західній частині церкви. Сучасні музикознавці вважають, що саме на базі східних монастирських розспівів на Заході формується традиційна форма церковної музики, що з 12 століття відома як «григоріанський хорал». Характерні риси григоріанського хоралу - величність, суворість, мелодійна повільність, унісонність співу. У 8 столітті на Захід з Візантії потрапляє орган, який був початково суто світським інструментом, атрибутом музичного супроводу життя можновладців. Золотий орган у Візантії міг мати тільки імператор, інші сановники мусили замовляти собі органи з інших матеріалів, відповідно до місця в державній ієрархії.

Список літератури:

1. Релігія та християнства. Київ 2003р.

2. Історія культури.