Книгознавчі осередки в Україні в першій половині 20 століття

23

Книгознавчі осередки в Україні в першій половині 20 століття

Наприкінці 19 - поч. 20 ст. книгознавчі теми з'явилися у працях багатьох укр. учених, зокрема істориків та літературознавців. Однак стрімке зростання та становлення української книгознавчої наукової школи відбулося уже в період нац.-культ. підйому поч. 1920-х рр. Саме у цей час були започатковані книгознавчі часописи, зокрема «Книгарь» та «Бібліологічні вісті», на сторінках яких публікувалися численні книгознавчі розвідки як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. З журналами активно співпрацювали рос. книгознавці. У Києві почав діяти Український науковий інститут книгознавства (1922-36). Пріоритетними напрямами його роботи були дослідження в галузі історії укр. книги (С. Маслов, П. Попов, О. Балицький, С.О.Єфремов), періодики (В.Ігнатієнко), мист-ва книги (М. Макаренко, Д. Щербаківський), теорії та практики укладання укр. бібліографічного репертуару (Ю. Меженко, Я. Стешенко, С. Маслов, П.Іноземцев). У цілому наук. робота ін-ту була зосереджена на вивченні комплексу «книга-читач», причому акцент досліджень, на відміну від книгознавчих центрів Росії, було зміщено на читача. Найвагомішими теор. розробками в цьому плані є праці: В.Іванушкіна «Проблема читачівства та її вивчення»; Д. Балики «Бібліологічна педагогіка (визначення, предмет, межі)», «Ще про наукові та організаційні проблеми книговивчення», «Про класифікацію друків за соціальним призначенням» і К. Довганя «До питання про соціальну функцію книги». 1928-29 при ВУАН (нині Національна академія наук України) діяло Укр. бібліологічне т-во, осн. напрямом якого було вивчення мист-ва вітчизн. книги. Книгознавчими дослідженнями, насамперед стародруків, у цей час займалися у Всенар. б-ці України (ВБУ; нині Бібліотека національна України імені В.І. Вернадського) та ін. великих б-ках. Розвивалося К. й в укр. емігрантських осередках. Найбільш плідними в галузі К. були Подєбради (Л. Биковський), Прага (С.Сірополко; обидва міста нині в Чехії), пізніше - Мюнхен (Німеччина). Розгром рад. книгознавства і насамперед укр. стався 1931. Гострій критиці були піддані «ідеалістичні та націоналістичні засади буржуазного українського книгознавства», діяльність Ін-ту книгознавства, його дир. Ю. Меженка, ж. «Бібліологічні вісті». Те саме відбувалося у ВБУ і ВУАН загалом. Значна частина книгознавців була репресована, зокрема П. Балицький, Я. Стешенко, М.Іванченко, Й. Залевський, М. Макаренко, А. Артюхова, К. Довгаль, С. Якубовський, В.Іванушкін, С. Кондра та ін. Ті, що лишалися на волі, або відійшли від книгознавчих досліджень (принаймні, не публікували своїх праць), або виїхали з України (Ю. Меженко, Д. Балика). Водночас поодинокі нові книгознавчі публікації були спрямовані на викриття «шкідливих» здобутків попередників. Майже до кін. 1950-х рр. в УРСР не з'явилося жодної вагомої праці з К. чи історії книги, а сам термін «книгознавство» вийшов з активного вжитку. Відродження книгознавчих робіт починається в 1960-80-х рр. Серед книгознавчих дисциплін найбільш активно розвивається історія книги, яка на сьогодні є вже усталеною наук. дисципліною. Науки, що вивчають старі книжки, з'явилися відносно давно. Вони досліджували матеріал, з якого виготовлялася книга (папірологія, паперова справа), письмо (палеографія), худож. оформлення (дисципліни, що вивчали мініатюри, книжкову графіку, оправи), рукописні книги (кодикологія) та першодруки (інкунабулознавство). Методи цих дисциплін (зокрема палеографічний, шрифтологічний, друкарський, мистецтвознавчий, типологічний, функціональний, бібліографічний, аналітико-синтетичний) і результати відповідних досліджень часто стають надбанням не лише науки про книгу, а й споріднених галузей знань, тому ці дисципліни не є суто книгознавчими. Але, як правило, вони є однозначно спеціальними історичними дисциплінами, їхні здобутки сприяють розвиткові архівістики, лінгвістики, археографії, історіографії тощо. Водночас розвиваються й ін. галузі істор. книгознавства, які вивчають не лише пам'ятки писемності чи стародруки, історію друкарства та видавничої справи, а й історію книжкового мист-ва, книжкової торгівлі, бібліофільства, бібліографії тощо. Історико-книгознавче знання в Україні формувалось у тісному взаємозв'язку з філол. та істор. науками як міждисциплінарне наук. знання. В 1-й пол. 19 ст. з'являються самостійні наук. праці Є. Болховітінова, М. Максимовича, Д. Зубрицького, присвячені історії укр. книги, що засвідчило початок процесу виділення укр. істор. К. в окрему сферу наук. досліджень. Історію укр. книги вивчали Я. Головацький, С. Голубєв, Ф.Тітов, І. Франко, М. Думитрашко, М. Петров та ін. Цій проблемі були присвячені розвідки членів Бібліографічної комісії при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора літописця, а також історико-філологічного семінару під кер-вом В. Перетца при Університеті св. Володимира в Києві. Укр. істор. К. представлене вагомими працями І. Свєнціцького, І. Огієнка, С. Маслова, П. Попова, І. Крип'якевича, І. Каганова, С. Петрова, Я. Запаска, Я.Ісаєвича, В. Фрис, О. Дзюби. Останнім часом в Україні активно розвиваються науки на межі К. й ін. дисциплін, зокрема кодикологія (Л. Дубровіна), книжкове пам'яткознавство (Г. Ковальчук), історія видавничої та, загалом, книжкової справи (Т.Ківшар, М. Тимошик, М. Ковальський, С. Петров), бібліопегістика (О. Гальченко), а також мист-во книги (Я. Запаско, Б. Валуєнко, Д. Степовик). Вагомою джерельною базою для історико-книгознавчих студій є дослідження фондів рукописів, стародруків, рідкісних і цінних видань 19-20 ст. найбільших вітчизн. бібліотек, зокрема роботи І. Лосієвського (Харків), О. Колосовської (Львів), О. Полєвщикової (Одеса), М. Шамрай (Київ) та ін. Історико-книгознавчі статті публікуються на сторінках таких видань, як «Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського», «Рукописна та книжкова спадщина України», «Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника», а також журналів «Бібліотечний вісник», «Вісник Книжкової палати», «Друкарство». К. як навч. дисципліна викладається у спеціалізованих вузах к-ри, видавничої справи та поліграфії. Літ.: Баренбаум И.Е. Книговедение в системе наук. В кн.: Книга: Исследования и материалы, сборник 50. М., 1985; Беловицкая А.А. Общее книговедение. М., 1988; Мигонь К. Наука о книге: Очерк проблематики. М., 1991; Буран В.Я. Комплекс наук чи комплексна наука? (До питання про природу книгознавства). В кн.: Збірник наукових праць, вип. 3. К., 1995; Немировский Е.Л. Книговедение. В кн.: Книга: Энциклопедия. М., 1999; Ковальчук Г.І. Книгознавча концепція П.Й. Ярковського (до джерел вітчизняної бібліологічної науки). В кн.: Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, вип. 3. К., 2000; Ельников М.П. Книговедение как наука: от шестидесятых к двухтысячным. В кн.: Книга: Исследования и материалы, сборник 80. М., 2002; Ісаєвич Я.Д. Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми. Львів, 2002; Словник книгознавчих термінів. К., 2003. Г.І. Ковальчук. Книгознавчі дослідження в Західній Україні та українській діаспорі кінця 1930-х - 1970-х років. Після розгрому в УРСР практично усіх книгознавчих наук. інституцій укр. книгознавчі дослідження проводилися лише в Зх. Україні та в укр. діаспорі. 1937-43 Є.-Ю. Пеленський видавав у Галичині ж. «Українська книга», що мав відновити традицію «Бібліологічних вістей». Книгознавчі розвідки друкувалися також у «Записках наукового товариства ім. Т. Шевченка» у Львові, у ж. «Наша культура» (Варшава, 1935-39). Саме тут публікувалися Л. Биковський, С.Сірополко, Л. Животко, П. Зленко. Питання книгознавства активно досліджували літературознавець М. Возняк (Львів), історики І. Борщак (Париж) та І. Крип'якевич (Львів), мистецтвознавець В.Січинський, філолог і мистецтвознавець І. Свєнціцький, філософ Д. Чижевський (Берлін) та ін. Після закінчення Другої світової війни укр. книгознавство діаспори знову спробувало відновити укр. книгознавчий орган. 1948 В.Міяковський (псевдонім - Вол. Порський) в Аугсбурзі випустив перший (і останній) номер «Українських бібліологічних вістей». У ред. статті він зазначив, що прагне «зберегти святу для кожного українця назву, підкреслити розуміння завдань журналу». Наприкінці 1940-х рр. основні книгознавчі сили укр. діаспори згрупувались у США і Канаді. 1971 у Філадельфії створено новий книгознавчий журнал, своєрідне продовження львівського, «Українська книга», орган бібліограф. комісії НТШ, Товариства укр. бібліотекарів Америки і Т-ва укр. книголюбів. Першим його ред. був Б. Романенчук, колишній співробітник Є.-Ю. Пеленського. 1975 на I з'їзді укр. бібліотекарів, видавців і книгарів США і Канади було ухвалено рішення про створення Укр. книжкового центру. Його провідними діячами стали Д. Штогрин, Б. Романенчук, Б. Винар, М. Прокоп, А. Бедрій, В. Мельничук, Р. Верес та ін.

В умовах, коли освітня українська книжка переслідувалася особливо нещадно, дедалі більшого поширення набували так звані лубочні видання «для народу» - низькопробні пригодницькі й гумористичні тексти, розповіді про відьом і чортів тощо. Малоосвічених читачів приваблював невибагливий зміст, який гармоніював з кольоровими крикливими обкладинками багатьох з таких книжечок. Перевага серед них російськомовних друків пояснювалася і великими фінансовими можливостями російських видавців, і тим, що школи були російськими, а звичка до російської мови виносилася з війська, прищеплювалася практикою адміністративних установ і церкви, яка дедалі більше русифікувалася.

Протиставитися цьому всьому мала масова українськомовна книжка, за створення і поширення якої взялася молода українська інтелігенція, дуже нечисленна, але щиро віддана народній справі. Особливо великими щодо цього були заслуги Бориса Грінченка. На пожертвувані І. Череватенком кошти він, разом зі своєю дружиною Марусею Загірною, розпочав друкування в Чернігові доступних для широких кіл читачів творів красного письменства й освітніх книжечок, в яких наукові знання, щоб обійти цензурну заборону, викладалися в художній формі. За вісім років видано 50 назв, що, як на ті часи, було неабияким досягненням. У Харкові виникло видавництво, на книжках якого позначалося: «видано Вс.І. Гуртом». Йшлося тут не про прізвище якогось Гурта, а про те, що книжки готували і видавали Гнат Хоткевич і його однодумці спільно, всі гуртом.

Стабільним, порівняно з попередніми, виявилося видавництво «Вік», керівниками й активними співробітниками якого були визначні громадські й культурні діячі Олександр Кониський, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький. Спершу видавництво, започатковане пожертвою Кониського, не мало назви, його діяльність була обмеженою. Наприкінці століття воно почало отримувати допомогу Всеукраїнської загальної організації очоленого В. Антоновичем та О. Кониським об'єднання українських ліберальнодемократичних діячів київської Старої громади та громад інших міст. У зв'язку з відзначенням 1898 року сторіччя першого видання «Енеїди» Котляревського було підготовано тритомову фундаментальну антологію української літератури XIX віку, так і названу «Вік» (Київ, т. 1-3, 1899-1902; перший том, присвячений поезії, вийшов двома виданнями). Таку саму назву прийняло і видавництво.

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише близько 80. Все ж у 1900-1918 рр. «Вік» видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з «Віком» за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б. Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові («Степові квіти», 1899; «Хвиля за хвилею», 1900), Херсоні («Перша ластівка», 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета «Хлібороб» (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети «Вільна Україна» (Петербург), «Добра порада» і «Запоріжжя» (Катеринослав), «Народна справа» (Одеса), «Слобожанщина» (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета - «Рідний край», заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 рр. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 рр. - у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. «ярижкою», щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 рр., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети «Рада», навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування «Літературно-наукового вісника». Важливе значення в літературному житті відігравав часопис «Українська хата» (1909-1914).

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва «Час», що діяло в Києві в 1908-1920 рр. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П. Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його - річ нечувана перед тим для української установи - перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво «Сніп» засноване 1905 р. заходами голови одеської «Просвіти», визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник «Украинская жизнь» виходив у Москві 1912-1917 рр. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 рр. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов'язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х рр. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам. Проте існувала можливість легального відстоювання політичних прав українською більшістю населення краю. Чинниками культурного життя стали національні освітні та інші товариства і преса. Перемога «народовського» напряму над «москвофільським» зумовила остаточне утвердження соборницького спрямування більшості галицьких видань. Завдяки цьому, як і завдяки активній участі в книговиданні й журналістиці Галичини діячів культури з інших регіонів - Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, друковані у Львові, Коломиї та інших галицьких містах книги й періодика ставали загальнонаціональними за своїм значенням, сприяючи перетворенню Галичини в «український П'ємонт» - осередок культурно-національних ініціатив для всієї України.

Засноване в 1868 р. товариство «Просвіта» вважало одним з головних завдань книговидання. За перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми.

Важливим видавничим центром стало Товариство ім. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене в наукове. Друкарня товариства діяла з 1873, з 1892 р. у ній виходили «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка» - солідний науковий журнал з гуманітарних наук. До 1939 р. вийшло 155 томів; у 1895-1913 рр. головним редактором «Записок» був Михайло Грушевський. Під його керівництвом розгорнулося також видання історичних документів і наукових монографій. Українську книгу розповсюджували книгарні НТШ і «Просвіти» у Львові, засновувалися українські книгарні і в повітових містах. Розуміється, в Галичині відкривалося і немало польських книгарень, причому нерідко книгарі були одночасно видавцями і власниками друкарень. Одним з найбільших видавців польської літератури став львівський книгар Герман Альтенберґ. Книгарня і друкарня Осії (Озияша) Цукерканделя і його сина Вільгельма в Золочеві випускала дешеву малоформатну серію «Загальна бібліотека» («Biblioteka powszechna»), а також т.зв. брики - посібники-шпаргалки, в т.ч. й україномовні, для гімназистів. На Буковині активізувалися німецькі й румунські видавництва та друкарні, на Закарпатті - угорські. З 1864 р. в Ужгороді діяло освітньо-видавниче «Общество св. Василія Великого» москвофільського напряму; з 1902 р. його активи перейшли до торговельно-видавничої спілки Унія (Unio).

Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. - понад 30. За 1798-1916 рр. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т. Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії (у неї Києво-Могилянську академію перетворено в другому десятиріччі XIX ст.). Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVIІ-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX - на початку XX ст. Точніше - продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов'язаних з установою, якій належала бібліотека.

Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX - на початку XX ст. модернізуються з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень «Просвіти» наприкінці XIX - на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. В Наддніпрянській Україні бібліотеки для селян з 1867 р. засновували земства, але українська книжка до них практично не потрапляла. Так, з 60 бібліотек Полтавщини, про які є джерела, лише в 12 були українські книжки й брошури, усіх разом - 280 19. Важливим вкладом у науку стало створення україністичних колекцій у книгозбірнях деяких навчальних закладів і товариств, особливо Наукового товариства ім. Шевченка та Українського наукового товариства у Києві. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси - спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом - мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки.

Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного самоусвідомлення, питання історії книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження.

Небувалий за розмахом спалах українського книговидання припадає на роки Визвольних Змагань, боротьби за державність. Кількість українських видавництв, відомих дотеперішнім дослідникам, зросла до 78 в 1917 і 120 в 1918 рр. В Українській Народній Республіці і Українській Державі часів гетьманату розвивалися як громадські, так і приватні видавничі підприємства, виникали книгарні й бібліотеки. Про стрімке зростання частки української книжки в загальному книжковому потоці свідчить така цифра: 1918 р. бібліографами зареєстровано вихід у світ в Україні 1526 книжок, з них 1084 українською мовою, 386 російською, 56 іншими.

Національно орієнтовані українські видавництва виникли в таких містах, як Глухів, Лубни, Сміла, Кобеляки, Козятин, Валки, Могилів-Подільський, Катеринодар на Кубані й багато інших. Відомо більше десятка видавництв місцевих «Просвіт», зокрема в Кролевці, Золотоноші, Більську на Підляшші. Лише вінницьке зуміло зібрати відповідні кошти, придбати друкарню і розпочати видання щоденної газети «Шлях». Діяли офіційні державні видавництва, приватні отримували від держави безвідсоткові позики. Зростання попиту на українську книжку забезпечило прибутковість найбільших видавництв, такі з них, як «Час», «Друкар», «Сіяч», «Криниця» придбали власні друкарні. Стихійно і дуже стрімко зростала кількість українських періодичних видань; з'явилися вони у всіх великих містах і багатьох містечках українських земель і поза їх межами, в тому числі у Воронежі (поширювалися в українських місцевостях Вороніжчини й Курщини), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко збільшувалася кількість фахової періодики («Вільна школа», «Українська військова справа», «Освіта», «Педагогічний журнал», «Стерно», «Українські медичні вісти», «Закон і право», «Вістник агрономії» «Книгар»,» Мистецтво», «Театральні вісти», «Наше минуле», «Літературно-науковий вістник» та інші).

Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П. Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2 (15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8 (21) серпня. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка «гуртувала би все, що витворене людською думкою» і одночасно зосередила б «всі пам'ятки духовничого життя українського народу і України». Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В. Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи - Академії наук. У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату - орган державної реєстрації друкованих видань.

Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру 25. Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними «Світло» змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об'єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва «Пролетарий», «Молодий робітник». У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних

Ситуація змінилася в роки так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали «Рух» і «Книгоспілка» в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври

З 1930-х років, одночасно з розгромом «українізації» і новим спалахом ще жорстокішого, ніж раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи, надзвичайно суворим став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув'язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 рр., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено, знищено й цілі тиражі численних книг: далеко неповний список таких видань, зладжений Наталею Полонською-Василенко, включає 35 назв. Для зручності контролю доведено до крайніх, майже абсурдних меж централізацію книговидання. Держвидав перетворено в ДВОУ (Державне видавниче об'єднання України), якому підпорядковано всі головні видавництва: «Радянська школа», «Література і мистецтво», «Держмедвидав» та інші. Після ліквідації ДВОУ в 1934 р. ще більше посилився контроль ідеологічних партійних органів, зведено до мінімуму видавничу діяльність на місцях. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Репресії не лише за реальну опозицію, але й за нескоєні злочини мали на меті залякати працівників культури, унеможливити творчі ініціативи, непередбачені партійною верхівкою. Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань - з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939 р. Як констатує Ю. Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел «відігравала ролю і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства»

У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия 31. Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною (наприклад, у 1934 р. 346 назв, в 1938 р. - 476, тобто 22% кількості українськомовних книг в УРСР 32), але тематика книг і періодики була різноманітною і, всупереч цензурному наглядові, в основному, відображала весь спектр тодішніх політичних напрямів. Хоч фінансові можливості українських товариств і організацій залишалися обмеженими, багато з них уміли залучати на видавничі потреби кошти громадськості. Допомагала видавництвам українська кооперація, нерідко для інвестування у книговидання використовувалася передплата. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник тритомна УЗЕ («Українська загальна енциклопедія», Львів-Станиславів-Коломия, 1930-1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах простому, в тканині або в шкірі з тисненням. Так само місячними випусками, по одному золотому кожний, концерн Івана Тиктора «Українська преса» видрукував науково - популярні ілюстровані оглядові праці за редакцією Івана Крип'якевича - «Велику історію України», «Історію української культури», «Історію українського війська». Розпочато «Всесвітню історію» І. Крип'якевича. На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував «Географію України і сумежних земель» В. Кубійовича й «Атлас України і сумежних земель» В. Кубійовича та М. Кулицького.

Розвивалася й преса. Крім заслуженої давньої газети «Діло» (як додаток до неї друкувалися повісті та романи), здобули популярність щоденна газета концерну Івана Тиктора «Новий час», літературний тижневик «Назустріч», пов'язаний з церквою тижневик «Нова зоря», науково-популярний місячник товариства «Просвіта» «Життя і знання». «Просвіта» продовжувала видавати і щомісячні науково-популярні книжечки з усіх галузей знання, але найбільше з історії. На високому рівні, як за змістом, так і за поліграфічним виконанням та оформленням, публікувалися популярні місячники, серед них - жіночий «Нова хата» (редактори М. Фуртак, М. Громницька, Л. Бурачинська), краєзнавчий «Наша батьківщина», орган фотоаматорів «Світло і тінь» * та інші.

Українська преса різних напрямів виходила також на Волині; натомість, спроби організувати український видавничий рух на Холмщині та Підляшші були придушені польською владою. На Буковині в умовах жорстоких переслідувань з боку румунської цензури за 1921-1928 рр. вдалося надрукувати лише 39 назв книг. Активніше розвивалося українське книговидання на Закарпатті - в Ужгороді, Мукачеві, окремі книжки виходили також в Севлюші, Берегові, Тячеві. Книжки видавали і створені в еміграції культурно-освітні центри - Український громадський видавничий фонд та Український Вільний Університет у Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах (1922-1932). Видавництво «Українська накладня» Якова Оренштайна, засноване 1903 р. у Коломиї, впродовж 1919-1932 рр. діяло в Берліні і видавало оригінальні видання й переклади, зокрема серію «Загальна бібліотека» 33. Українські видавничі ініціативи в Канаді й США були пов'язані з культурним і політичним рухом в емігрантському середовищі, однак частина заокеанських видань поширювалася і в Україні, головно на західних її землях. За оцінкою керівника українського відділу Бібліотеки Конгресу США Богдана Ясінського, тільки в США протягом 1896-1999 рр. вийшло близько 33 тис. україномовних книг, брошур і бл. 2 тис. окремих видань на українські теми. Ним же зафіксовано 445 україномовних газет і журналів. Значна частина їх були ефемерними, але, наприклад газета «Свобода» (орган Українського народного союзу, що є найбільшою діаспорною кредитно-банківською установою) - найстарша українська газета в світі, яка дожила з позаминулого століття до наших днів: вона безперервно виходить з 1896 р.

Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри ліквідовано. Під час німецько-фашистської окупації в Україні була дозволена тільки одна українська видавнича установа - львівська філія краківського Українського Видавництва. В інших містах окупованої України виходили нечисленні брошури й ряд газет - і цілком колаборантських, і таких, видавці яких, наскільки було можливо, відстоювали українську культурну спадщину. Видавнича діяльність у ці роки велася й далі в еміграції - у США і Канаді, в деяких європейських країнах і навіть в Манчжурії.

Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновано газетні видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у «Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі» (1978 р. перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено - Держкомвидав). Однією з перших акцій новозаснованого комітету було присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, «Держлітвидав України» став «Дніпром», «Дитвидав ЦК ЛКСМУ» - «Веселкою», обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: «Маяк» в Одесі», «Таврія» в Сімферополі, «Каменяр» у Львові, «Карпати» в Ужгороді. Втім, реформа проводилася чисто бюрократичними методами і тільки тому, що відповідну постанову прийняв «Держкомпрес» СРСР (зрозуміло, за розпорядженням ЦК КПРС) щодо видавництв усього СРСР. Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК «про чергові завдання ідеологічної роботи партії», де передбачалося «реорганізувати мережу центральних і місцевих видавництв і створення замість них великих спеціалізованих видавництв»

Отже - в ім'я дальшої централізації та регламентації, при цьому, для України й інших «соціалістичних» республік встановлювалися далеко гірші умови, ніж для «центральних» московських видавництв. Наприклад, для «республіканських» наукових видавництв визначено вдвічі менший максимальний обсяг монографій, ніж для «центральних». Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було лише з дозволу Політбюро ЦК КПРС. У зв'язку з відсутністю такої санкції закрито (під тим приводом, що це періодичні видання) кілька серійних видань галузевих інститутів Академії наук. І в столиці України, і в обласних містах вирішальний голос у питаннях контролю за змістом і навіть оформленням видань належав органам партії та КДБ, виконавцем їхніх вказівок був так званий Держліт - превентивна цензура, яку для замаскування її справжньої суті назвали «Управлінням по охороні державних і військових таємниць у пресі». Система контролю починалася з авторської самоцензури і вишукування видавничими редакторами недозволених чи просто небажаних думок, поглядів, форм вислову. Книжка доходила до читача після дальшої багаторазової перевірки: на машинописі цензор виставляв штамп «до набору», на коректурі - «в друк», на сигнальному примірнику - печатку «в світ», тобто дозвіл на розповсюдження. А після отримання обов'язкового сигнального примірника партійними органами або держбезпекою інколи давалося розпорядження знищити весь тираж.

Під контролем цензури були й книгозбірні: у нечисленних великих бібліотеках недозволені книжки ув'язнювались у спецфондах, у малих - вилучалися й знищувалися. Характерно, що «Записки НТШ» та «Історія України-Руси» Грушевського запроторили до спецфондів уже за правління Брежнєва. Звичайно, в цензурній політиці, як і в попередні часи, були коливання. З часу «відлиги» кінця 50-х - початку 60-х рр. трохи розширився випуск спеціалізованої технічної, економічної, наукової літератури, з художньої друкувалася в основному класика (часто з цензурними купюрами) і офіційно визнані твори українських радянських письменників, переклади з російської літератури. Після реабілітації частини розстріляних письменників почали друкувати і їхні твори (але далеко не всі). В 1960-1980-х рр. з'явилися й енциклопедичні видання, досить нечисленні, як на потреби України: «Українська радянська енциклопедія» за редакцією М. Бажана (т. 1-17, друге видання українською і російською мовами в 12 томах, 1977-1981) 35, перша в світі «Енциклопедія кібернетики» за редакцією В. Глушкова (спершу українською, потім російською мовою), «Шевченківський словник» (т. 1-2, головний редактор Є.П. Кирилюк), багатотомні інформаційно-наукові видання «Історія міст і сіл Української РСР» (26 томів, головний редактор П.Т. Тронько) та «Історія українського мистецтва» (т. 1-6, головний редактор М. Бажан). Академічним інститутом мовознавства видано тлумачний словник української мови в 11 - ти томах, започатковано серію «Пам'ятки української мови», Інститут суспільних наук підготував і видав словник української актової мови XIV-XV ст. Зберігають значення найповніші дотепер, хоч покалічені цензурою, зібрання творів Івана Франка (50 томів), Лесі Українки (12 томів). Почато повне академічне видання творів Шевченка і розраховану на 200 томів серію «Бібліотека української літератури». 1972 р. у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито - з санкції П. Шелеста - Державний музей книги і друкарства 36. Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х рр. неухильно зменшувалася: в 1965 р. 2998 назв книг українською і 4023 російською мовою, 1975 р. уже відповідно 2651 і 5693, в 1980 р. - 2164 українські і 6572 російськомовні публікації.

На виданні англомовних наукових праць про Україну зосередили свої зусилля Український Науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Українське академічне видавництво в м. Літлтон (штат Колорадо), яке було філією американського видавництва книг з бібліотекознавства та інформатики «Libraries Unlimited» (власник Богдан Винар).

Навіть з цього конспективного викладу видно, в яких умовах розвивалося українське книговидання останніх десятиріч перед здобуттям Україною незалежності. Перед Першою світовою війною Російська монархія ставила своїм завданням не допускати розвитку української національної культури, але все ж рахувалася з певними юридичними нормами, особливо після революції 1905-1907 рр. Ще більшою мірою це стосується західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської держави. В Радянському Союзі в роки так званої українізації україномовні видання мали служити меті «комуністичного виховання», допускалися, однак, певні форми національної мистецької і літературної творчості, видання дозволеної цензурою української наукової та освітньої літератури. Серед тодішніх керівників УРСР були й такі, які щиро прагнули розвитку національної культури, більшість їх згодом стали жертвами комуністичних репресій. У повоєнні роки політика обмеження українського слова, зведення його на провінційний рівень, перетворення в знаряддя офіційної пропаганди особливо наполегливо й цинічно проводилася в 1947-1953 рр. і в роки так званого застою, коли генеральним секретарем комуністичної партії був Л. Брєжнєв, а головним її ідеологом - відомий своїми антиукраїнськими настроями М. Суслов. Треба віддати належне тим письменникам, митцям, науковцям, освітянам, окремим працівникам урядових установ, які в таких складних умовах рятували, що тільки було можна, з національної культурної спадщини, намагалися розвивати справжню культуру, а не її ідеологізований сурогат. Тодішні студенти, науковці, вчителі добре пам'ятають, з якою радістю зустрічали вони окремі видання, яким вдавалося прориватися через цензурні перепони, або які були видані в період тимчасових відлиг. Як справжні загальнонаціональні події сприймала українська інтелігенція вихід у світ «Собору» Олеся Гончара, збірки «Правда кличе» Дмитра Павличка, творів Бориса Антоненка-Давидовича, перекладів Григорія Кочура і Миколи Лукаша, книг віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

Специфічна ситуація склалася у виданні книг з гуманітарних наук. З одного боку, такі вчені як О. Білецький, Л. Булаховський, М. Возняк, І. Крип'якевич, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, їхні однодумці й учні подавали до друку солідні праці, виданню їх сприяли окремі щиро віддані своїй справі працівники видавництв. Доброго слова заслуговують журнал «Архіви України» тих років, коли його редагував І.Л. Бутич, деякі публікації Українського товариства пам'яток історії і культури, що його очолював П.Т. Тронько. Попри зрозумілу в тих умовах ідеологізацію, визначною подією в культурному житті стало видання «Історії міст і сіл в 26 томах» (головний редактор академік П.Т. Тронько). З другого боку, були й такі співробітники наукових установ, критики й журналісти, які шукали всюди «націоналізму» і «об'єктивізму» («об'єктивізм» вважався в комуністів лайливим словом). Вони, хто під примусом, а хто з власної ініціативи, подавали на своїх колег «сигнали», тобто доноси. В деяких випадках і в партійних органах знаходилися люди, які мали сміливість відкинути найбезглуздіші звинувачення, в інших вони не могли цього зробити, особливо в періоди продиктованих московським політбюро загострень «боротьби проти буржуазної ідеології». Політично шкідливими проголошено збірку нарисів І. Шаповала про Д. Яворницького «В пошуках скарбів», брошуру М. Киценка «Хортиця в героїці і легендах», монографію О. Апанович «Збройні сили України» (тут дратував не так зміст цієї наукової праці, як її назва), перевидання творів А. Чайковського «На уходах» та «Олюнька» (здійснені, до речі, завдяки підтримці офіціозного публіциста, але в той же час щирого українського патріота Ю. Мельничука). 1973 р. така доля спіткала навіть книжку колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста «Україно наша радянська»: націоналізмом було визнано приписане йому «перебільшення ваги України як складової частини СРСР». Дійшло до того, що під контролем працівників КДБ було вилучено з книгарень друге видання збірки праць Леніна, повністю або частково присвячених Україні (В.І. Ленін про Україну, ч. 1-2, Київ 1979). Щодо причини цензурної заборони праць самого Леніна можна було лише здогадуватися: очевидно, тодішні ідеологи побачили невідповідність першоджерелу їхніх тлумачень ленінської спадщини. В умовах загального загострення цензурного контролю львівському Інститутові суспільних наук заборонено продовжувати видання збірників статей «З історії західноукраїнських земель» та «Дослідження з української мови». Після втручання Держкомвидаву і тенденційної рецензії одного з київських істориків було пущено під ніж весь тираж (22 тис.) підготованої львівським видавництвом «Каменяр» у 1982 р. ілюстрованої книжки І. Могитича «Ансамбль вулиці Руської», головно за те, - це не анекдот, а правда, - що на кількох фотографіях львівської Успенської церкви «було надто багато хрестів».

Тих письменників, науковців, журналістів, які намагалися захищати українську культуру, хоча б навіть з позицій тодішньої конституції і засад, декларованих свого часу Леніним, проголошували «антирадянщиками» і переслідували не менш жорстоко, ніж відвертих критиків тодішньої системи.

Суворість цензурного контролю, нерідко не лише ідеологічно запрограмованого, але й цілком безглуздого, власне й спричинила появу «самвидаву» машинописних копій публіцистичних і літературних творів. З'явилися і самвидавні журнали - від «Українського вісника», який став відомим у світі (окремі числа перекладалися на Заході на англійську та французьку мови), до розмножуваної в гірському селі в криївці «Волі і Батьківщини». Самвидавні тексти, тираж яких був мінімальним, доходили до України головно завдяки пересиланням радіо «Свобода», «Голосу Америки», міжнародної служби Канадського радіо.

Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої європейської нації. Тим більше заслуговують доброго слова ті видавці й громадські діячі, котрі робили все від них залежне, щоб наперекір перешкодам і заборонам українське слово служило освіті, науці, культурі, щоб воно було чинником національного прогресу.

Використана література

1. Волинець А. Земські народні бібліотеки України у другій половині XIX ст. // Бібліотека, інформація, суспільство, Київ 1998, с. 72.

2. Грановський Б. Становлення видавничої діяльності УАН-ВУАН 1918-1928 // Україна в минулому, вип. 9, с. 145-146.

3. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923 рр.), Київ 1996, с. 79.

4. Кузєля З. З культурного життя України, Зальцведель 1918, с. 5-22: Животко А. Історія української преси, с. 257-273; Тернопільський Ю.С. Українська преса з перспективи 150-ліття, Джерзі Ситі 1974, с. 33.

5. Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії, ч. 2 (1931-1941), Мюнхен 1953, с. 195-199; Полонська-Василенко Н. Список видань Академії наук, знищених у 1930-х роках // Книжник, 1991, 4, с. 23-25.

6. Про обмеженість і суперечливість «українізіції» див.: Юрій Шерех (Ю. Шевельов). Поза книжками і з книжок, Київ 1998, с. 317-346 (передрук розділів праці «Українська мова в першій половині XX століття (1900-1941). Стан і статус»).

7. Савчук М. Видавництво // Енциклопедія Коломийщини, зшиток 3, Коломия 2000, c. 103-104.