Елітарні концепції культури. Культура Просвітництва

План

1. Елітарні концепції культури

1.1 Концепція культури в світлі наукового розуміння культури

1.2 Типи відтворення й типи культури

2. Культура Просвітництва: витоки і характерні риси

2.1 Передумови і витоки Європейського просвітництва

2.2 Основні риси епохи Просвітництва

Список використаної літератури

1. Елітарні концепції культури

1.1 Концепція культури в світлі наукового розуміння культури

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей; поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу; на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури - це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і функціональні елементи, що характеризують сутність культури. Так, згаданий американський вчений Л.Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми: технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія виробництва, засоби нападу і захисту); соціальну, яка включає стосунки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури); ідеологічну, до якої входять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологічна система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей. Відомий російський культуролог Л.Н.Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури.

До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними. З появою професійної культури виникають спеціальні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу В споживання культури. Вказані блоки культури взаємозв'язані між собою.

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура - це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".

Невипадково тепер культурологи ведуть мову про "культурне поле" людської діяльності. В історичному аспекті це поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. У такому розумінні культура виконує функцію середньої ланки в системі взаємозв'язків "людина - природа", тобто утворюється система "природа - культура - людина". Такий зв'язок є істотним, оскільки через нього опосередковано виражається єдність природи і людини.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких - географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства і усіх її сферах - не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті.

Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх! практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріалу них і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

1.2 Типи відтворення й типи культури

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загально людського і конкретно-історичного, національного й інтернаціонального у коленому з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого - вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової і національної культури.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зіставлення їх у минулому й сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула "минуле-сучасному" легко трансформується. Саме обертаючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої "горизонти пам'яті", свою доріжку від суті до сутності.

Відомо, що в історії нерідко виникає мода на старовину. Однак сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних перемін, що відбуваються V світі. Спостерігаємо критичний момент історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю атомної безодні та екологічної катастрофи. У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє.

Реалії світу, що склалися нині, привели до зламу в свідомості людини. її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в аспекті розширення міжнародних зв'язків, значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Культурологія досліджує закономірності культурно-історичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій. Органічний зв'язок культурології з іншими гуманітарними науками виявляється, зокрема, у тому, що вона використовує ряд категорій, вироблених цими науками. Зрозуміло, що культурологія не може розвиватись без таких категорій, що давно увійшли до наукового обігу, як "культура", "творча діяльність", "мистецтво" т ін. Але, запозичуючи ці категорії у філософії, психологи та решти гуманітарних наук, теорія й історія культури розглядає їх через тризму власного предмета. Водночас вона розробляє ряд специфічних категорій: "суб'єкт культури", "культурні цінності", "культурна самобутність", "культурний прогрес", "національна культура" тощо. Предметом культурології є вивчення історії і сутності культури, закономірностей її розвитку в різноманітних виявах.

2. Культура Просвітництва: витоки і характерні риси

2.1 Передумови і витоки Європейського просвітництва

Епоха європейського Просвітництва посідає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки цієї епохи визначено видатним німецьким вченим В.Віндельбандом як століття між "славетною революцією" в Англії й Великою французькою революцією 1789р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки - у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К.Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на ґрунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології і цивілізації.

Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, які почалися за три століття до наших днів у Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття капіталізм, щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф.Бродель у книзі "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVIII ст." доходить чудового висновку: "...економічний і соціальний лад, коли капітали - джерело прибутку - в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею". Вихідними компонентами капіталістичного розвитку є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємозумовлювали один одного і були пов'язані із структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також з оточуючим природно-географічним середовищем (помірний пояс і диференційована родючість ґрунту).

У схематичному вигляді комплекс факторів, котрі зумовили в кінцевому підсумку генезис капіталізму в Західній Європі, є таким. Децентралізація і плюралізм, властиві західноєвропейському феодалізму і пов'язані з особливостями природно-географічного середовища, підтримували сталу тенденцію до інституалізації диференційованих непірамідальних структур суспільства. Ця тенденція чітко проявляється у формуванні виключно європейської соціальної організації - станової монархії. Поліцентрична структура станової монархії характеризується балансом окремих елементів, що створює передумови для переходу від традиційної розподільчої економічної політики до ринкового порядкування. У межах ринку торгівля і грошове господарство активізують технічний прогрес, перетворюючи його на нову, європейську традицію. Справді, накреслений механізм не зміг би успішно діяти без підключення суто європейських культурно-цивілізаційних особливостей (християнства, насамперед протестантського духу, й античної спадщини, зокрема рецепції римського права). Таким чином, у Західній Європі почав здійснюватися перехід від статичних, соціальних утворень до стабільних саморегульованих суспільних систем (капіталізм - саме така система), яким немає аналогів у попередній історії людства, включаючи й греко-римську.

Саме за умови невтримно зростаючої кризи феодалізму на хвилі великого громадянського піднесення виникає культура епохи Просвітництва. Витоки цієї культури спеціалісти цілком слушно вбачають у гуманістичній думці Відродження, у раціоналізмі Декарта, в політичній філософії Локка, в яких "ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання..." (В.Віндельбанд), в англійському деїзмі, в досягненнях математики, природознавства і точних наук XVII ст.

Генезис Просвітництва перебуває в центрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П.Гей у роботі "Просвітництво. Інтерпретація", яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. "передісторією Просвітництва". Ці чотири століття стали часом, коли було відновлено зв'язки з античною язичницькою філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період є переважно релігійним, філософи настійно шукали "компромісну формулу", яка б дозволила поєднати "язичницьку філософію з християнськими віруваннями", "світськість і благочестя", "класику і християнство" (П.Гей). Слід відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології і культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відмінності і специфіку виявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна більшість вчених поділяє думку про існування "єдиного Просвітництва".

2.2 Основні риси епохи Просвітництва

Європейське Просвітництво - історично конкретний комплекс ідей, що спричинився до певної системи культури. Так, порівняно з Відродженням, Просвітництво означає глибокий переворот не лише в умах відносно вузького кола ідеологів, а й у свідомості великих мас людей, котрі, за словами Канта, вийшли "зі стану свого неповноліття" і були захоплені зливою нових ідей, що привело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець "Енциклопедичного журналу" П.Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого поширення знань серед більшості "невтаємничених".

Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природному, закономірному перебігові подій). Деїзм, як вчення вільнодумства, відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму і християнської церкви, за свободу совісті і звільнення науки й філософії від опіки церкви. Представники деїзму (Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толанд в Англії, Франклін і Джефферсон в Америці та інші просвітителі) іронічно ставилися до властивих християнству відкриття і відання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, заявляє про себе прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й відірвати її від природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи при відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму, котрий виявлявся в засудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим, поширення космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції. Внаслідок скасування Нантського едикту стався значний відплив інтелектуальних і фінансових сил нації за межі Французького королівства, бо гугенотам не гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєспроможності патріотичного почуття: при конфесіональних погромах (в усякому разі, й у французів) національна належність не бралася до уваги. Патріотизм втратив своє значення в державному житті, "отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом. Її важко назвати власне французькою... тоді за ідеал правила скоріш абстрактна людина, та аж ніяк не батьківщина" (Е.Фаге).

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана науковість. Зрозуміло, певний "науковий дух" виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес у галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої є геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку ХУШ ст. природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст., порівняно з науковими поколіннями, що передували їм, - ясне переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. "Це зовсім не були емпірики з філософського погляду, це були служники науки, - підкреслює В.Т.Вернадський, - яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією". Те, що раніш судилося не багатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, в якій уперше на історичну арену вийшов самостійний і цілісний науковий світогляд.

По-четверте, з "науковим духом" пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм, (недарма Просвітництво називають віком розуму). Сам термін просвітництво, котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів філософів, насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Напрошується порівняння Євангелія від Іоана із справжньою суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося тільки до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла триванню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо з математики, на думку багатьох вчених (Дж.Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, що за допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм - основоположна риса культури епохи Просвітництва, тому природно, що просвітителям притаманний раціоналістичний індивідуалізм, нерозривно пов'язаний з гуманізмом, бо гуманізм виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне влаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє - від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Не дивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що поширилося Європою - від Петербурга до Кадісу.

По-п'яте, визначальною рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, яка тісно переплітається з поняттям розум. При цьому треба врахувати зміну тлумачення розуму. До середини XVII ст. розум сприймався філософами як "частина душі", після Локка стає скоріше "процесом мислення", водночас набуваючи функцій діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію віри в прогрес через розум, яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства перебуває в прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільйотена продемонстрував суспільній свідомості найпрямолінійніший прогрес, що є досить сумнівною річчю.

По-шосте, для культури цієї епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини Діячам того часу здавалося, що досить створити доцільні умови для виховання дітей - і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викоренено. Тому більшість з них принципово заперечували будь-яку легенду. На думку Е.Фаге, це було "століття зовсім нове, первісне і надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи бути більше під впливом будь-якої традиції, відкинуло традицію, що містила в собі досвід нації, спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне! було все відшукувати і влаштовувати наново". Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадщини тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти з позбавлення людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву Священна Римська імперія германської нації повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. в багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна зашкарублість, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, в якому вирізнялися постаті Г.Лейбніца, Г.Мессинга, І.Вінкельмана, X.Віланда, Ф.Клошптока, І.Гердера та ін., є існування католицького Просвітництва. В жодній іншій європейській країні не було подібного. В латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У Священній Римській імперії бажаючий піддати критиці церкву і духовенство прагнув виправити їх зсередини цілком відповідно до приказки: хто сильно любить, той сильно б'є. Ця різниця між Просвітництвом у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, що у Франції й інших європейських державах церква займала позицію твердиш у морі критики й нападок, проте у Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовній ревізії: догматична теологія і біблістика, моральна і пасторальна теологія, освіта священиків і орденське життя, проповідництво в зіставленні з економічними й соціальними проблемами, літургія і практика благочестя, слід додати и реформу викладання релігії у зв'язку з перетворенням усієї шкільної системи та новими потребами педагогіки., Все, що стояло на захисті "католицького Просвітництва", стисло можна охарактеризувати так: "Тільки той може його справедливо оцінити, хто усвідомлює викривлення, на які воно було реакцією".

Католицьке Просвітництво являє собою реакцію і протест проти барокового стилю й святобливості епохи Контрреформації, проти безпідставно зрослого культу святих, проти всіляких відхилень і всього, що спричинялося до забобонів. У виданій на Заході багатотомній "Історії церкви" наголошується такий момент: "Безумовно, боротьба, яка ведеться із забобонами, особливо з похмурою вірою в чари, була одним з позитивних ефектів католицького Просвітництва. Аналогічно очищення храмів, які часто ставали виставками предметів індивідуального благочестя, заслуговує на більше, аніж сама критика". Слід відзначити, що католицьке Просвітництво виявило мало поваги до давніх традицій і використовувало досить радикальні заходи задля усунення з храмів статуй святих, картин, реліквій, - усього, що відвертало увагу вівтаря та амвону.

Список використаної літератури

1. 1789: Ідея, що перетворила світ // Кур'єр ЮНЕСКО. - 1989. - Липень-серпень.

2. Болінгброк. Листи про вивчення та користь історії. - М., 1978.

3. Європейський альманах. Історія. Традиції. Культура. - М., 1991.

4. Історія всесвітньої літератури. - М., 1988. - Т.5.

5. История мирового искусства. - М., 1998.

6. Кликс Ф. Пробуждение мышления. - М., 1983.

7. Кууси П. Этот человеческий мир. - М., 1988.

8. Магический кристалл: Магия глазами ученых и чародеев. - М., 1992.

9. Мала історія мистецтв. Мистецтво 17 ст. / А.М.Кантор, Є.Ф.Кохіна, Н.А.Лівшиць та ін. - М., 1977.

10. Мириманов В.Б. Первобытное и традиционное искусство. - М., 1973.

11. Момджян X. Н. Французьке просвітництво 18 ст. - М., 1983.

12. Просвітительський рух в Англії / За ред. Н.М.Мещерякової. - М., 1991.

13. Симонов П.В., Ершов П.М., Вяземский Ю.П. Происхож-дение духовности. - М., 1989.

14. Тайлор Е. Первобытная культура. - М., 1989.

15. Топоров В.М. Епоха світового дерева // Всесвіт. - 1977. - №6.

16. Фрезер Дж. Золотая ветвь. - М., 1978.

17. Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. - М., 1978.

18. Элиаде М. Космос и история. - М., 1987.