2

Міністерство освіти і науки України

Східно - Європейський університет економіки

Факультет менеджменту

Контрольна робота

з Культурології

на тему

Драма як вид мистецтва. Драма і театр

Київ 2009

Вступ

Театральне мистецтво, як й інші мистецтва, є формою суспільної свідомості. Театр має першорядне значення в житті суспільства, як спосіб художнього відбиття дійсності й естетичного виховання мас.

Історичний розвиток театру є невіддільним від розвитку суспільства, від стану культури в цілому. Розквіт або занепад театру, перевага в ньому тих або інших інтересів, художніх тенденцій, його роль у духовному житті сучасності пов'язані з особливостями розвитку суспільства, яке через театр судить про власне життя, усвідомлює його конфлікти.

Драма -- самобутній рід літератури й театру. Інтерес до неї та систематичне вивчення її проблем виникли на зорі становлення театрального мистецтва. За багато сторіч, що відселяють нас від театру древньої Греції, драма пройшла складний еволюційний шлях. Мінялася її композиція, структура, мінялися способи її втілення на сцені. Незмінним залишалося те, що це особливий вид мистецтва, призначений для сценічного виконання, що завжди становило основу театру, те, без чого він практично не мислитися.

Стисло розглянемо в цієї роботі питання драми як специфічного жанру театрального мистецтва.

1. Театральне мистецтво та його види

Театр (від грец. ??????? -- місце видовища) -- вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також театральним мистецтвом.

Театральне мистецтво -- вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами».

Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін.

Театр -- мистецтво колективне. Спектакль -- твір, що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елементів. Він створюється під керівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.).

Характерною особливістю театрального мистецтва є його неповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення. Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливість фіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, то адекватний відеозапис театрального спектаклю в принципі неможливий: дія нерідко розгортається одномоментно в різних частинах сцени, що надає об'єм дії, що відбувається й формує гаму тонів і півтонів сценічної атмосфери. При великих планах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром; загальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей.

Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театр переводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності -- характери, конфлікти драми втілюються в живих особах, вчинках. Найважливіший художній засіб, який театр бере від драми -- слово, підкоряється законам драматичної дії. В одних випадках мова може виступати як засіб побутової характеристики персонажа, в інших -- розкривати через словесну тканину ролі складні конфлікти свідомості й психології героя. Мова на сцені може мати форму великого висловлення (монолог), протікати як розмова з партнером (діалог), адресуватися глядачеві або звучати як міркування героя, його «внутрішній монолог» і т. д.

Крім драми, можна виокремити таки види театрального мистецтва:

Водевіль -- вид комедії положенні з піснями-куплетами й танцями. Виник у Франції; з початку XІ в. одержав загальноєвропейське поширення. Кращим добуткам присуши задерикуваті веселощі, злободенне відображення дійсності.

Комедія -- вид драми, у якому дія й характери трактовані у формах комічного. Як і трагедія, народилася в Древній Греції з обрядів, що супроводжувала ходи на честь бога Диониса. Комедія, тверезо досліджуючи людську природу, висміювала пороки й омани людей. Кращі зразки цього жанру відрізняються безкомпромісність" аналізу, гостротою й сміливістю у висміюванні пороків суспільства. У різних країнах виникали свої варіанти комедії. Відомі "учена" комедія італійських гуманістів й іспанська комедія Лопе ДЕ Вега й Кальдерона, англійська комедія епохи Відродження, французька класична комедія епохи Освіти, російська реалістична комедія. За принципом організації дії розрізняють комедію характерів, положень, ідей. По типі Сюжетів комедії можуть бути побутовими й ліричними, по характері комічного -- гумористичними, сатиричними.

Мелодрама -- п'єса з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра й зла, морально-повчальною тенденцією. Виникла наприкінці XVІІ в. у Франції, у Росії -- в 20-і рр. XІ в.

Мім -- комедійний жанр в античному народному театрі, короткі імпровізаційні сценки сатиричного й розважального характеру.

Містерія -- жанр середньовічного західноєвропейського релігійного театру. Містерії представлялися на площах міст. Релігійні сцени в них чергувалися з інтермедіями.

Монодрама -- драматичний добуток, що виконує одним актором.

Мораліте -- жанр західноєвропейського театру XV-XVІ ст., повчальна алегорична драма, персонажі якої персоніфікували різні чесноти й пороки.

Мюзикл -- музично-сценічний добуток, головним чином комедійного характеру, у якому використаються засоби естрадної й побутової музики, драматичного, хореографічного й оперного мистецтв, жанр сформувався в США наприкінці XІ в.

Пародія -- 1) жанр у театрі, на естраді, свідома імітація в сатиричних, іронічних і гумористичних цілях індивідуальної манери, стилю, стереотипів мови й поводження; 2) перекручена подоба чого-небудь.

Пастораль -- опера, пантоміма або балет, сюжет яких пов'язаний з ідеалізованим зображенням пастушачого життя.

Соті -- комедійно-сатиричний жанр французького театру XV-XVІІ ст., різновид фарсу.

Трагедія (у перекладі із грецького -- "пісню козлів") -- вид драми, перейнятий пафосом трагічного. В античності відображав безпосереднє життя персонажів трагічних подій, дія переважало над розповіддю. В епоху Відродження в п'єсах була відкинута обов'язкова єдність, що вважалося, дії, трагічне часто з'єднувалося з комічним. Надалі трагедія строго регламентується: знову переважає єдність дії, з і часу; спостерігається розмежування комічного й трагічного. У сучасному театрі трагедія в чистому виді зустрічається рідко. Основу трагедії становлять гострі суспільні конфлікти, корінні проблеми буття, зіткнення особистості з долею й суспільством. Трагічна колізія звичайно дозволяється загибеллю героя.

Трагікомедія -- драматичний добуток, що володіє ознаками як комедії, так і трагедії. В основі її лежить відчуття відносності існуючих критеріїв життя; те саме явище драматург бачить й у комічному, і в трагічному висвітленні, характерна для XX в.

Фарс -- 1) вид середньовічного західноєвропейського народного театру побутового комедій але-сатиричного характеру, що існував в XІV-XVІ ст. Близький німецькому фастнахтшпилю, італійської комедії дельарте й ін.; 2) у театрі XІX-XX ст. комедія-водевіль легкого змісту із чисто зовнішніми комічними прийомами.

Феєрія -- жанр театральних спектаклів, у яких для фантастичних сцен застосовуються постановочні ефекти. Виник в Італії в XVІІ вв.

Флиаки -- народні театральні подання в Древній Греції, особливо розповсюджені в ІІІ-І ст. до н.е. у грецьких колоніях: короткі імпровізаційні жарти-сценки з повсякденного життя про веселі пригоди богів і героїв.

2. Загальне поняття драми

Драма (грец. drma -- дія) -- літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відображала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформулювало підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шиллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні.

Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу).

Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація драми та її мови.

На початку XIX ст. оригінальну драматургічну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми:

1) «аристотелівська», або «закрита». Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами -- зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шиллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й у сучасній драматургії;

2) «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Її основою є синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. В центрі зображення ліричної драми -- внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

3. Драма як театральний жанр

Драма як театральний жанр -- це п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої -- переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Еврипіда).

Частина літературознавців вважає, що драма як жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми як жанру стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові т. зв. міщанську драму («Позашлюбний син», «Батько родини» Д. Дідро; «Дезертир», «Незаможний» Л.-С. Мерсьє; «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті» Г.-Е. Лессінга). Основою цих творів були сімейно-родинні конфлікти.

На рубежі XVIII--XIX ст. міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру -- мелодрами.

У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду.

В українській літературі драма як жанр з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського). У цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, з іншого -- враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності.

Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка).

На рубежі XIX--XX ст. переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»).

Активно розвивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

Загальні висновки

У театрі відбувається відтворення життя у формах самого життя. Вираз цей умовний, оскільки сценічна гра є лише імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням до дрібниць, інакше довелося б насправді вбивати, спати, вішатися на підмостках.

Театральне розмаїття має одну мету - відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театри прямує, як правило, лише двома шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя або модель дійсності.

За першооснову театр включає в себе літературу у вигляді п'єси - художнього тексту, призначеного не стільки для читання, скільки для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія - особливий рід літератури. Вона обов'язково має розвинути конфлікт, драматичну дію і діалогічну форму тексту.

Драма -- один із провідних жанрів драматургії, починаючи з епохи Відродження, у якому зображується мир реальної людини в її гостро конфліктних, але не безвихідних відносинах із суспільством або собою.

З років появи театру у складних історичних умовах суспільного життя, літературних гострих протиборств, ідеологічної і творчої полеміки, драматургія і театр переживали період інтенсивних пошуків правди і краси, прагнули якісного оновлення, збагачення як змісту, так і форми, всієї художньої системи театрального мистецтва. Розширення тематики, художні знахідки у сфері поетики драми й естетики театру, жанрово-стильова розмаїтість, взаємозбагачення творчих методів примножували досвід театрального мистецтва. Демократична течія в літературі зміцнювалася розвитком реалістичного театрального мистецтва. В XX в. драма відрізнялася серйозним змістом, відбивала різні аспекти життя людини й суспільства, досліджувала людську психологію.

Використана література

Антонович Д. Театр // Загал. Укр. енцикл. («Книга Знання»). -- К.: 1988, Т. III.