Культура епохи європейського Просвітництва

КУЛЬТУРА ЕПОХИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

Епоха європейського Просвітництва посідає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки цієї епохи визначено видатним німецьким вченим В. Віндель-бандом як століття між "славетною революцією" в Англії й Великою французькою революцією 1789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки -- у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на грунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології і цивілізації. Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, які почалися за три століття до наших днів у Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття капіталізм, щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф. Бродель у книзі "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV--XVIII ст." доходить чудового висновку: "...економічний і соціальний лад, коли капітали -- джерело прибутку --в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею" Вихідними компонентами капіталістичного розвитку є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємозумовлювали один одного і були пов'язані із структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також з оточуючим природно-географічним середовищем (помірний пояс і диференційована родючість грунту).

У схематичному вигляді комплекс факторів, котрі зумовили в кінцевому підсумку генезис капіталізму в Західній Європі, є таким. Децентралізація і плюралізм, властиві західноєвропейському феодалізму і пов'язані з особливостями природно-географічного середовища, підтримували сталу тенденцію до інституалізації диференційованих непірамідальних структур суспільства. Ця тенденція чітко проявляється у формуванні виключно європейської соціальної організації -- І станової монархії. Поліцентрична структура станової монархії характеризується балансом окремих елементів, що і створює передумови для переходу від традиційної розподільчої економічної політики до ринкового порядкування. У межах ринку торгівля і грошове господарство активізують технічний прогрес, перетворюючи його на нову, європейську традицію. Справді, накреслений механізм не зміг би успішно діяти без підключення суто європейських культурно-цивілізаційних особливостей (християнства, насамперед протестантського духу, й античної спадщини, зокрема рецепції римського права). Таким чином, у Західній Європі почав здійснюватися перехід від статичних, соціальних утворень до стабільних саморегульованих суспільних систем (капіталізм -- саме така система), яким немає аналогів у попередній історії людства, включаючи й греко-римську.

Саме за умови невтримно зростаючої кризи феодалізму на хвилі великого громадянського піднесення виникає культура епохи Просвітництва. Витоки цієї культури спеціалісти цілком слушно вбачають у гуманістичній думці Відродження, у раціоналізмі Декарта, в політичній філософії Локка, в яких "ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання..." (В. Віндельбанд), в англійському деїзмі, в досягненнях математики, природознавства і точних наук XVII ст.

Генезис Просвітництва перебуває в центрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П. Гей у роботі в росвітництво. Інтерпретація", яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. "передісторією Просвітництва". Ці чотири століття стали часом, коли було відновлено зв'язки з античною язичницькою філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу-значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період є переважно релігійним, філософи настійно шукали "компромісну формулу", яка б дозволила поєднати "язичницьку філософію з християнськими віруваннями", "світськість і благочестя", "класику і християнство" (П. Гей). Слід відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології і культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відмінності і специфіку виявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна І більшість вчених поділяє думку про існування "єдиного Просвітництва". Європейське Просвітництво -- історично конкретний комплекс ідей, що спричинився до певної системи культури. Так, порівняно з Відродженням, Просвітництво означає глибокий ; переворот не лише в умах відносно вузького кола ідеологів, а й у свідомості великих мас людей, котрі, за словами Канта, вийшли "зі стану свого неповноліття" і були захоплені зливою нових ідей, що привело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець "Енциклопедичного журналу" П. Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого поширення знань серед більшості "невтаємничених".

Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природному, закономірному перебігові подій). Деїзм, як вчення вільнодумства, відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму і християнської церкви, за свободу совісті і звільнення науки й філософії від опіки церкви. Представники деїзму (Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толанд в Англії, Франклін і Джефферсон в Америці та інші просвітителі) іронічно ставилися до властивих християнству відкриття і відання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, заявляє про себе прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й відірвати її від природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи при відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму, котрий виявлявся в засудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим, поширення космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції. Внаслідок скасування Нантського едикту стався значний відплив інтелектуальних і фінансових сил нації за межі Французького королівства, бо гугенотам не гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєспроможності патріотичного почуття: при конфесіональних погромах (в усякому разі, й у французів) національна належність не бралася до уваги. І Патріотизм втратив своє значення в державному житті, "отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом, її важко назвати власне французькою... тоді за ідеал правила скоріш абстрактна людина, та аж ніяк не батьківщина" (Е. Фаге).

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана науковість. Зрозуміло, певний "науковий дух" виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес у галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої є геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку ХУШ ст. природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст., порівняно з науковими поколіннями, що передували їм, -- ясне переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. "Це зовсім не були емпірики з філософського погляду, це були служники науки, і-- підкреслює В. Т. Вернадський, -- яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією". Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, в якій уперше на історичну арену вийшов самостійний і цілісний науковий світогляд.

По-четверте, з "науковим духом" пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають віком розуму). Сам термін просвітництво, котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів філософів, насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Напрошується порівняння Євангелія від Іоанна із справжньою суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове І Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося тільки до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла триванню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо з математики, на думку багатьох вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, що за допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм -- основоположна риса культури епохи Просвітництва, тому природно, що просвітителям притаманний раціоналістичний індивідуалізм, нерозривно пов'язаний з гуманізмом, бо гуманізм виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне влаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє -- від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Не дивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що поширилося Європою -- від Петербурга до Кадісу.

По-п'яте, визначальною рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, яка тісно переплітається з поняттям розум. При цьому треба врахувати зміну тлумачення розуму. До середини XVII ст. розум сприймався філософами як "частина душі", після Локка стає скоріше "процесом мислення", водночас набуваючи функцій діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію віри в прогрес через розум, яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства перебуває в прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільйотена продемонстрував суспільній свідомості найпрямолінійніший прогрес, що є досить сумнівною річчю.

По-шосте, для культури цієї епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Діячам того часу здавалося, що досить створити доцільні умови для виховання дітей -- і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з них принципово заперечували будь-яку легенду. На думку Е. Фаге, це було "століття зовсім нове, первісніше і надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи бути більше під впливом будь-якої традиції, відкинуло традицію, що містила в собі досвід нації, спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне було все відшукувати і влаштовувати наново". Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадщини тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти з позбавлення людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву Священна Римська імперія германської нації повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. в багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна зашкарублість, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, в якому вирізнялися постаті Г. Лейбніца, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування католицького Просвітництва. В жодній іншій європейській країні не було подібного. В латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У Священній Римській імперії бажаючий піддати критиці церкву і духовенство прагнув виправити їх зсередини цілком відповідно до приказки: хто сильно любить, той сильно б'є. Ця різниця між Просвітництвом у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, що у Франції й інших європейських державах церква займала позицію твердині у морі критики й нападок, проте у Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовній ревізії: догматична теологія і біблістика, моральна і пасторальна теологія, освіта священиків і орденське життя, проповідництво в зіставленні з економічними й соціальними проблемами, літургія і практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв'язку з перетворенням усієї шкільної системи та новими потребами педагогіки. Все, що стояло на захисті "католицького Просвітництва", стисло можна охарактеризувати так: "Тільки той може його справедливо оцінити, хто усвідомлює викривлення, на які воно було реакцією".

Католицьке Просвітництво являє собою реакцію і протест проти барокового стилю й святобливості епохи Контрреформації, проти безпідставно зрослого культу святих, проти всіляких відхилень і всього, що спричинялося до забобонів. У виданій на Заході багатотомній "Історії церкви" наголошується такий момент: "Безумовно, боротьба, яка ведеться із забобонами, особливо з похмурою вірою в чари, була одним з позитивних ефектів католицького Просвітництва. Аналогічно очищення храмів, які часто ставали виставками предметів індивідуального благочестя, заслуговує на більше, аніж сама критика". Слід відзначити, що католицьке Просвітництво виявило мало поваги до давніх традицій і використовувало досить радикальні заходи задля усунення з храмів статуй святих, картин, реліквій,-- усього, що відвертало увагу від вівтаря та амвону.

Діячі католицького Просвітництва займалися переробкою молитовників, щоб замінити книжки з благочестя, видані у XVII ст. єзуїтами, кармелітами, францисканцями і домініканцями, котрі пропагували своєрідний фанатизм у поклонінні святим, у виконанні релігійних церемоній і спеціальних обрядів. Можливо, в жодній з епох не було такої кількості молитовників, як у цьому незвичайному періоді занепаду католицького Просвітництва, коли педагогіка розвивалася в один час з паровою машиною. Незважаючи на величезну різноманітність, загальною рисою усіх цих публікацій є постійне звернення до людського розуму. Як приклад можна навести "Повний молитовник для християн-католиків" І.М. Зайлера, виданий у 1784 р. і відомий усій північно-західній Європі. Він зазнав слави ще у другій половині XIX ст. Автор постійно поновлював цей молитовник, що дає можливість простежити за еволюцією від просвітництва до романтизму, котра являла собою одне з найбільш цікавих і повчальних явищ в історії релігії й цивілізації.

Очищення літургійних практик -- головна мета католицького Просвітництва. Його прихильники в прагненні розмістити вівтар у центрі храму на простому столі, усунути бокові вівтарі та відкинути монологічний характер святої обідні -- цілком сучасні. Серед них чимало таких, хто глибоко вивчив життя церкви раннього християнства і вимагав повернення до її простоти (Гразер, Блау, Дорсі, Веркмайстер, Вінтер та ін.). Вони виступали проти тихого виконання молитов під час меси, вважаючи, що все, в тому числі й канон, слід промовляти голосно; прагнули виключити церковну латинь, викинути з храму всі статуї й реліквії, повністю знищити культ святих і благословення святого причастя; вимагали суттєвого зменшення молитов і пристосування їх до потреб сучасної їм людини, виступали за значне скорочення числа обов'язкових свят і піддавали гострій критиці паломництво й чудотворні місця.

Католицьке Просвітництво мало й свої слабкі сторони, що проявлялося в нескінченних катехізисах, які видавали наприкінці XVIII ст. майже всі німецькі католицькі парафії й розповсюджували у Швейцарії та Нідерландах. Фактором, що справив негативний вплив на нього, є досить сильне прагнення до міжконфесійної спільності. Декотрі автори намагалися викладати матеріал так, щоб катехізисами могли користуватися й діти протестантів. У багатьох катехізмах відчувається сильний струмінь просвітництва -- в них висловлюється зневага до догматів і визначається першість натуральної моралі над релігією. В усякому разі, не підлягає сумніву вплив Католицького Просвітництва на розвиток культурного життя у Священній Римській імперії германської нації.

Процес історичної еволюції в європейському регіоні започаткував особливий тип цивілізації, який належав до іншого рівня соціальної динаміки, мав небачену для традиційних суспільств властивість до прогресу. У науці цивілізацію такого типу звуть техногенною; її характерна риса -- швидка зміна техніки й технологій завдяки застосуванню у виробництві наукових знань. Техногенна цивілізація бере початки у XVII --XVIII ст., в епоху підготовки й розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних революцій, що закріплювало панування капіталістичних відносин. До числа витоків становлення основних цінностей техногенної цивілізації належала й цінність об'єктивного предметного знання, яке розкривало сутність зв'язку речей, їхньої природи і законів, щодо яких можуть змінюватися речі.

Ця ціннісна установка забезпечувала не лише зростання знань, виправдане його практичним застосуванням у виробництві чи то в буденному житті, а й систематичне отримання нових. Суттєво, що ці знання тільки в майбутньому, часто на принципово інших щаблях цивілізаційного розвитку, можуть стати предметами масового опанування. Інакше кажучи, щоб наука могла здійснити прорив до нових предметних структур, могла систематично виробляти нові знання, необхідні в майбутньому, вона потребує принципу самооцінки об'єктивної істини. Цей принцип являє собою фундаментальну цінність розвинутої науки. Другою її фундаментальною цінністю є установка на постійне збільшення об'єктивного знання про світ, вимога постійної новизни як результату дослідження.

Ці ціннісні установки, що виникли в епоху Відродження і на початку Нового часу, переплавилися у властиві науці нормативи її внутрішнього епосу: заборона на навмисне перекручування істини на догоду іншим цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним та ін.), табу на плагіат, установка на формування цілісної картини людини і природи як результат об'єктивного дослідження світу, раціональність та універсалізм у підході до світу. Відомо, що остаточне утвердження статусу науки з усіма її нормами й ідеалами відбулося в епоху Просвітництва, коли наука стала однією з найважливіших цінностей людської життєдіяльності.

Цінність науки пов'язувалася в той час з особливим розумінням природи людини та її пізнавальної діяльності. Згідно із вже сформованими уявленнями, людина протистоїть природі, втручається в природні процеси, щоб перетворити матеріал природи на необхідні для себе предметні форми. У такій системі просвітницьких цінностей, коли пріоритет віддано науковим ідеалам і нормам, природа сприймалася невичерпною коморою ресурсів і матеріалів, необхідних для задоволення зростаючих людських потреб. Оскільки людина прагне до панування над природою, їй потрібні об'єктивні знання, які дав тільки безсторонній розум. Наскільки об'єктивне й неупереджене дослідження природи речей іманентно властиве науці, настільки вона домінує серед усіх видів пізнавальної діяльності людини. Більш того, об'єктивне, неупереджене й раціональне знання, отримане внаслідок наукових досліджень, давало і дає можливість передбачення поведінки об'єктивного світу. Інакше кажучи, наукові знання мають випереджувальний потенціал, який лежить в основі майбутніх науково-технічних революцій.