Іконопис

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

РЕФЕРАТ

З курсу "мистецтвознавство з елементами етики та естетики"

Нарпямок "Релігія і мистецтво"

Тема "Іконопис"

Виконала:

студентка ЕФ

групи ОА-13

Кисіль В.С.

Перевірив

Стасюк Л.О.

Рівне 2002

Релігійні погляди почали виникати вже на відносно зрілому етапі розвитку людства, коли набула розвитку здатність до абстрактного мислення. Творчі здібності людини знайшли вихід у таких ранніх формах релігії, як тотемізм, анімізм, фетишизм і магія. У первісну добу вони ще не складали єдиної системи. Залежно від умов проживання , кліматичних, ландшафтних особливостей ареалу, де існувала первісна спільнота, тваринного і людського оточення, що час від часу зазнавали змін, змінювалися й притаманні людині релігійні уявлення. Значною мірою ці зміни були зумовлені й розвитком людського мислення, але той факт, що в обрядах і релігіях подальших епох завжди присутні елементи первісних форм релігії, стає вагомим аргументом на користь розуміння важливого соціально-психологічного значення цих вірувань у житті людства. Однак мислення Homo sapiens створило образотворчість - механізм, що не лише регулює поведінку людини, а й розвиває здібність до членороздільної мови, графічної діяльності , узагальнення та образно-символічного відображення світу і своє місце в ньому. У первісному та традиційному мистецтві соціокультурні функції переплітаються з магіко-релігійними. Наприклад, статуетки містили душі померлих, вони були призначені для культу предків й відігравали певну соціальну роль.

Набагато пізніше в епоху Стародавнього Єгипту (близько 2800-1070 рр. до н.е.) було споруджено пам'ятники, що вважаються одним із сімох чудес світу - піраміди. Давні єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя залежало від примх природи, що вони у кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. А фараон вважався живим втіленням Озіріса, сином бога сонця Амона Ра. На його честь зводилися палаци, статуї, храми. Статуї богів і фараонів сприймалися як реальні тіла, в які вселяються душі померлих людей. Наївний потяг продовжити життя людини спонукав давніх єгиптян до створення максимально наближених до "оригіналу" реалістичних образів, в яких померлі могли б жити далі.

У зв'язку з цим розвивалися такі поняття, як гармонія канон непорушне правило). Для образотворчого мистецтва ще в епоху Давнього царства було розроблено систему "гармонійного пропорціювання" зображення. Модулем цієї системи, яка поширювалася не тільки на окремі фігури, але й цілі композиції, був числовий дріб "золотого перетину" співвідношення, яке в результаті давало число 1,618... Оскільки пропорційні співвідношення мали універсальний характер, поширюючись на усі сфери культурного життя, і сприймалися як відбиття гармонійного устрою Всесвіту, вони вважалися священними і трималися в таємниці. Саме єгипетські канони скульптури початково правили за взірець давнім грекам.

Своєрідним центром ікононопису ще у Середньовіччі виступає Візантія. Тут у ІХ ст. Встановлюється певний іконографічний канон, що являв собою всеосяжну систему норм і набір зразкових моделей, починаючи від установленого символізму кольорів і закінчуючи положенням на іконі персонажів чи навіть деталей оточення, кожна з яких не була випадковою. Наприклад, головні позитивні персонажі зображувалися в положенні анфас, другорядні - у напівоборот, а негативні - у профіль. Подібне унормування художницької праці мало місце лише у Давньому Єгипті й пояснюється тим величезним значенням, яке надавалося візантійцями іконам та іншим культовим зображенням від часу припинення іконоборчих суперечок. Ікона сприймалася не тільки як цілком документальне свідчення про реальну дійсність словесного зображених у Біблії чи житійних творах подій та осіб , вірно передану попередніми поколіннями, але й як своєрідна форма "небесного одкровення", постійно отримуваного іконописцями під час молитви і наочно втілюваного у вигляді певних незначних варіацій в межах канону. Ці ледь помітні варіації дозволяли говорити як про окреме значення кожної ікони , так і про загальну "істинність" встановленого канону . Сам художник розглядав свою працю як "священний подвиг" і таїнство, а твір - як результат безпосереднього діяння. Звідси походить явище анонімності, оскільки художник не зображував нічого "свого"; у творчому акті він переносився у світ "набуття" і намагався прилучити до нього усіх глядачів, у чому й полягав сеанс сакральної творчості.

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні на склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етнічні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу - того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.

Запровадження християнства немов вивільнило потенціал, який поступово нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий, стрімкий розвиток країни . Запрошені із Візантії майстри зводять кам'яні споруди і храми, розписують їх, оздоблюють фресками, мозаїкою, іконами, а поруч з ними працюють русичі і вчаться невідомої раніше майстерності.

Ще у Київській Русі сформувалась власна культура будівництва церков. Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався,як книга, зліва направо.

У розписах церкви існувала уставлена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займали центральну частину храму, північну і південну стіни, а також розміщалися у вівтарі та бабинці. До найбільш поширених належали "Страсті Христові", "Страшний суд", сцени біблійного та євангельського циклу. Майстрів для розмальовування храму наймали міщани, ремісники і прості селяни, священики. Про це дізнаємося з написів на стінах церкви.

Наприклад, один із замовників розписів 1698 р. у церкві св. Миколая с. Дмитровичі на Львівщині бажаючи залишити для нащадків не тільки своє ім'я , а й походження зробив такий напис:

"Дав змалювати раб Божий Григорій з Кульматич син козаків". Авторами церковних розписів були здебільшого анонімні народні майстри, які у своїй творчості відтворювали смаки, світобачення, дум і прагнення свого середовища. Створювані ними монументальні композиції на стінах храмів відлунюють реалії життя і є, за словами відомого мистецтвознавця Павла Жолтовського, справжніми шедеврами народного духу.

Серед багатої матеріальної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії. Ікона (від грецького eikon- зображення). Це зображення священне, оскільки має не лише візуально-пізнавальну функцію,але й молитовну (згіно з теорією ісихазму). Разом із тим , ікона - це Одкровення Боже, виражене у лініях, барвах, богослов'я у зорових образах , невід'ємна частина православного богослужіння і Священного Завіту, яким живе православна церква. Як спосіб спілкування з Богом і святим його, ікона - поза часом; вона - символ інобуття у нашому тлінному світі.

Однак одразу по прийнятті християнства Київська Русь ще не мала своїх власних іконописців, тому спочатку й ікони завозилися із Візантії. Так, тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано із Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. Потім (1155 р.) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським , майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий,який і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини ХІ ст. При давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні . І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні .

До нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі ХІ - ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як "Страсті Христові", "Страшний суд", "Різдво Христове", "Жертвоприношення Авраама", а також "Архангел Михаїл", "Покрова" та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.

На іконах "Страсті Христові" народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі , підсвідомо акцентуючи увагу на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.

Важливою також є художня мова символів - стислих знаків, зрозумілих тільки посвяченим. Одним із них стає агнець. Його пасхальне заклання в Старому Завіті є центром всього богослужбового життя . В Новому Завіті Єфхаристична Жертва стає центральним моментом Літургії. Як образ риби, агнець означає не тільки самого Бога, але й Християнина взагалі.

Образи птахів і тварин вводять у коло найбільш значущих ідей і понять християнського вчення. Так птах Фенікс стає символом безсмертя, павич - нетлінної плоті, дельфін - безтурботного притулку в церкві. Зображення дерева сприймалось як життя, смерть і воскресіння людини. Закінчення земного буття уособлює кипарис, пальмова гілка - це перемога над смертю, воскресіння; гілка оливи - знак миру в церкві. У цей же час розробляється і цифрова символіка та символіка геометричних фігур.

На уявленні про подвійну природу Христа (божественну і людську) ґрунтується теза про допустимість зображення Бога у людській подобі. Тому символіка зображення нового етапу полягала уже не в самому сюжеті,не в тому, що зображується, а в тому, як зображується цей предмет, в манері зображення. В мистецтві з'являється абстрактне золоте тло, що замінює реальний простір. Барви, лінії, форми стають тією символічною мовою, яка розкриває духовний світ святого. Багато напрямків у мистецтві , які розроблено ще в античності , дещо трансформуються в християнському світогляді . Так, золоте тло візантійської мозаїки не сприймається ні як площина, ні як глибина , а як пронизане світлом надприродне середовище. В самій мозаїчній картині кольори начебто рухаються, бо мозаїст використовує то камінні кубики, то матові смальти, то прозорі із тоненькими золотими прокладками. Завдяки цьому зображення сприймається уже не тільки в просторі, але і в часі.

Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. Як витвір рук обдарованих народних

Малярів вони прикрашали оселю, надавали їй духовного піднесення. "Дві стіни були суспіль завішані образами,наче іконостас. В одному кутку висів під самою стелею здоровий образ Печерської Богородиці, в другім кутку - Почаївської. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взірцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло одного, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших"[5-джерело; 108-сторінка ].

Образи в селянській хаті посідали чільне місце - на покуті. До них не тільки молилися, перед ними здійснювались важливі обрядові акти. Під образами сідали до вечері на Свят-вечір і до свяченого на Великдень, тут було місце молодого з молодою після церковного шлюбу, на лаві під образами укладали покійника , виряджаючи його в останню путь. За образи клали пучок або вінок колосків, що залишився від обжинок, лікувальне зілля, ставили свячену воду, переховували документи, але ні в якому разі не гроші, які вважалися спокусою диявола. Образом благословляли в рекрути, на чумацтво, його дарували при народженні дитини.

Хатні ікони малювалися на дошці, полотні чи на склі. Їх створювали на Київщині й Чернігівщині, Волині й Покутті, в Галичині і на Гуцульщині,Слобожанщині, в Закарпатті.

Характерною рисою народних ікон була наївна щирість і безпосередність у змалюванні образу. Малярі-самоуки вміли передати у тому чи іншому сюжеті найбільш суттєве і типове без зайвих подробиць.

Проте поступово ця традиція українського іконопису відмирає, так як все менше молоді люди цікавляться релігією і відповідно іконописом. Буде шкода, якщо ця славна традиція українського народу зникне з лиця Землі, адже вона має свою неповторну особливість і неповторність.

Список використаної літератури

1.Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл.освіти/ В.А.Греченко. - К.:Літера ЛТД,2002. - 464с.

2.Полікарпов В.С. Лекції з світової культури: Навч. Посіб.- 4-те вид.,випр. і доп. - К.:Т-во"знання", КОО,2000.-359с.

3.Рудницька.О.П. Українське мистецтво у полікультурному просторі:Навчальний посібник.-К.: ”ЕксОб”, 2000.-208с.

4.Лозко Г.С. Українське народознавство.-К.: Зодіак-ЕКО, 1995.- 368с.

5.Оповідання І.Нечуя-Левицького/ за ред. Хропка В.П.- Х.:1998.- 296с.