Діяльнісний підхід у культурології

Діяльнісний підхід у культурології

Складався він щонайперше у межах філософської антропології. Під діяльністю тут розуміється передбачлива, планована ЗМІНА ДІЙСНОСТІ, а сукупність змінених таким чином або знову створених фактів разом з необхідними для цього засобами - повинна називатися культурою.

Саме Тейлор створив філософсько-антропологічну базу для витлумачення культури і звів всю різноманітність природніх явищ до діянь людини, до культури. Він поєднав це поняття з ІСТОРІЄЮ, яка розумілася як сукупність культурних процесів і феноменів, як історія цивілізації. Саме він, поставивши ПРОБЛЕМУ КУЛЬТУРИ на антропологічних фундамент, перетворив людину на суб'єкт культури. Культура виявилася антропологічним поняттям і розумілася як сукупність різноманітних діянь "людини виробника/вмілої" (homo faber).

Діяльнісний підхід розкриває зв'язок культури і людської діяльності. На його основі визначають, що сутність культури значною мірою проявляється в діяльності, а не в сукупності досягнень і цінностей, створених людством. У процесі діяльності створюється культура, а розвиток і вдосконалення діяльності сприяє розвиткові культури. Цей підхід дозволяє в контексті нашого дослідження розглядати взаємозв'язок фахової інноваційної культури педагогічних працівників та інноваційної педагогічної діяльності. Адже в процесі інноваційної педагогічної діяльності відбувається удосконалення особистісної культури, поповнення її цінностями, а також створення нових способів діяльності, котрі є показниками оволодіння культурою іншого рівня - фаховою інноваційною.

Діяльнісний підхід також не може досить повно відобразити всю різноманітність проявів культури. Розуміння її як творчого аспекту людської діяльності видається досить вузьким, тому що відбиває лише процес виробництва, водночас культура містить у собі нероз¬ривну єдність процесів збереження, поширення, споживання й освоєння.

Певну значимість у даному аспекті має концепція діалогічності культури М.М. Бахтіна, в основі якої замість абстрактного поняття “діяльність” використовується більш конкретне - “взаємодія”, що припускає наявність різних суб'єктів, пов'язаних між собою відноси¬нами діалогу, спілкування. На думку теоретика, “чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше ... між ними починається немов діалог, який переборює замкнутість і однобічність цих змістів, цих культур... При такій діалогічній зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, кожна зберігає свою єдність і відкриту цілісність, але вони взаємно збагачуються” [1, с. 354]. Відтак, теорія взаємодії М.М. Бахтіна дає можливість розглядати культуру як процес і результат взаємодії різних культур. Їхній діалог постає як плідний, який забезпечує відкритість культур різних народів для одночасного взаємозбагачення і самостійного розвитку. Національна художня культура не є феноменом ізольованим, її соціодинаміка відбувається у взаємодії та взаємовпливі з іншими типами культури.

Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, основою якого е категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у процесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. 3авдання діяльності - це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

* предмет діяльності - елементи навколишнього середовища, які має суб'єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

* засіб діяльності - об'єкт, що опосередковує вплив суб'єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають "знаряддям праці"), і стимули, що використовуються у певному виді діяльності;

* процедури діяльності - технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

* умови діяльності - характеристика оточення суб'єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо.

* продукт діяльності - те, що е результатом трансформації предмета в процесі діяльності.

Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності - як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Памфіл Юркевич Серце і йог значення в духовному житті лдини за вченням слова Божого.

Памфіл Данилович Юркевич - найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX - початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші - конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

«Філософія серця»

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича - це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)

Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.

Визначити поняття: культурологічний метод, світове дерево, Іпатіївський літопис, космоцентризм, патристика, сюрреалізм

Останнім часом зростає значення культурологічного методу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний метод, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології - науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість дослідити безліч природних, соціальних, екологічних, економічних, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного методу є розгляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно самостійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути досліджена як культурний феномен. Особливе значення має дослідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний метод інтегрує дослідницький потенціал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підходу культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціональної й емоційно-чуттевої її складової; культурно-новаційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного методу полягає у такому:

а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

г) знанні та використанні теоретичних досягнень культурології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі освоєння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей е розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного методу активно розвивається соціокультурний метод - теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний метод сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історичного відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурноціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного середовища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "культурної" систем.

Світове дерево уособлює в собі єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами -- своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментиці багатьох народів.

У давньому Ірані вірили, що священне дерево росте біля джерел Ардвісури. На ньому нібито жив цар птахів Сенмурв, який розсипав насіння по землі. Інший птах відносив насіння до джерела, з якого пила зірка, що осипала землю дощами. З дощем насіння поверталося назад у землю.

У скандинавських міфах бачимо вічнозелене древо життя Іггдрасіль, просякнуте живлющим священним медом. Це велетенський ясен, що є структурною основою всього сущого і єднає собою дев'ять світів. На вершині дерева сидить орел, коріння підгризають змії та дракон Нідхьогг. Слово «Іггдрасіль» буквально значить «кінь Ігга», тобто кінь Одіна. Ця назва підкреслює роль дерева ще і як шляху, котрим божественний шаман (Одін) мандрує з одного світу в інший.

У слов'янській міфології першодеревом вважали Дуб, в Україні це також була Верба.

У горизонтальній площині світове дерево і простір довкола нього поділяються на чотири частини, виражаючи уявлення про час (ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима) і простір (схід, південь, захід, північ). На вершечку дерева днює сонце, саме його «рух» зумовив «поділ» простору довкола нього начетверо. По вертикалі дерево ділиться на три частини: нижню -- коріння (підземний світ), середню -- стовбур (земний світ) та верхню -- крону (небесний світ). До кожної з цих частин «приписані» певні істоти. Внизу, побіля коріння, мешкають змії, жаби, риби, водоплавні птахи і тварини, бо низ дерева символізує не лише підземний світ, а й воду. У середній частині, на землі, розташовуються великі тварини: тури, олені, коні, ведмеді, вовки. Це також і світ людей. У верховітті світового дерева селяться птахи і бджоли, тут же містяться небесні світила.

Найчастіше у фольклорі як світове дерево виступають дуб, явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Розташовується світове дерево у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, в чистім полі неподалік дороги, в пана хазяїна на його дворі. Деревом позначали також час. Коли древо позначає рік, то малюється чи вирізьблюється з багатьма гілочками, так званою «сосонкою». Збереглися й загадки про дерево-рік: «Дуб-дуб довго-вік, на ньому дванадцять гіллів, на кожній гіллі по чотири гнізда, а у кожному гнізді по сім яєць, і кожному ім'я є».

У міфологічних уявленнях світ членувався на три плани: людина (мікрокосм), суспільство та всесвіт (макрокосм). Або ж літописні яв, нав і прав -- світи сучасний, потойбічний та ідеальний-небесний. Причому всі явища природи, події в суспільстві й переживання окремих людей відбувалися однаково як у кожному з цих трьох планів, так і в них усіх одночасно і взаємопов'язане, як у єдиному організмі. А дерево було посередником між цими світами, або й розміщувало ці світи на собі. За його допомогою можна переходити з одного світу в інший (у світ предків, на небесний світ).

Так, у казках трапляється мотив «дерева до неба», вилізши на яке герой бачить небесне божество й отримує чарівні подарунки. З образом древа-посередника між світами пов'язаний і звичай саджати дерева чи кущі на могилах. Важливість цього звичаю підкреслюється тим, що на них саджають рослини певних порід. В Україні це переважно калина.

В українських легендах дівчата перетворюються на дерева з туги за коханими. У казці про чарівну сопілку з кісточок дівчини, підступно вбитої сестрами, виростає кущ калини. Зроблена з її гілочки сопілка промовляє людським голосом. Узагалі, в казковому епосі дерева тісно пов'язані з жінками й дівчатами.

Згадаймо: до царського двору внадилася жар-птиця -- красти золоті яблука чи груші з чарівного деревця. Царенко вирушає в похід, аби піймати злодійку, а повертається додому з нареченою.

Цікавою з цього погляду є казка «Дідова й бабина дочка», де на лісовому шляху дівчини-сироти стрічаються піч, криниця і яблуня (жіночі символи).У казці «Золотий черевичок» вмираюча мати залишила донечці дарунок-оберіг: зернятко, з якого виросла верба. Довго допомагало дерево, населене чарівними паннами, бідній сиротині. Стало у пригоді й тоді, як прийшов час шукати собі пари. А після весілля дівчини з князенком «верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенково-му саду вийшла».

У веснянках зустрічається мотив казкового дерева, яке парує закоханих: з нього з'являються три церковці і дзвіниця: у церковці -- три свічечки ясних (скажімо, Марійка, Оксанка і Надійка), а в дзвіниці -- три дзвоники гласних (Іванко, Петрусь і Василько). Далі Іванко каже: «Я Марійку люблю, я своїй Марійці черевички куплю», і так про кожну пару.

КОСМОЦЕНТРИЗМ - зародився в VI - IV ст. в Греції. Неміф. світогляд, КАРТИНА СВІТУ центральним елементом якої є вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила і саме небесне зведення. Він замкнутий, має сферичну форму і в ньому відбувається постійний кругообіг - все виникає, тече і змінюється. З чого виникає, та чому вертається ніхто не знає.

Патристика (від греч. рбфЮс лат. pater -- батько) -- філософія і теологія отців церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства до VII століття (див. також Учителя церкви). Навчання, вироблені батьками церкви, стали основоположними для християнського релігійного світогляду. Патристика внесла величезний внесок у формування етики і естетики пізньоантичного і середньовічного суспільства.

Виділяють римський і грецький напрями патристики. Історично традиційно проводять наступний розподіл:

Апостольські батьки, що примикають безпосередньо до апостолів.

Апологетичні (захищаючі) батьки II в., що намагалися, зокрема, довести сумісність християнського навчання з грецької філософією, причому іноді вони представляли християнство у вигляді нової філософії (Юстин, (100--167) після Р. X., потім Афінагор, друга половина. II ст.). До II в. відноситься суперечка з гностиками, на позиції яких переходить Таціан (друга половина. II ст.). Завершує цей період Тертуллиан.

III ст. і поч. IV ст. характеризуються першими спробами систематизації в області теології і висуненням питання про Христа, породжувача численні спроби його рішення. Що суперечать один одному положення утілилися, з одного боку, в тезі Афанасия (295--378), затверджуючого, що Христос божественний, а з іншою -- в запереченні Арием його божественності. Тоді як філософія Клімента Александрийского була ще не систематизованою Оріген, що запозичив з грец. філософії її поняття і значною мірою що погоджувався з ідеями неоплатоников, створив першу теологічну систему християнства (див. Олександрійська філософія).

В IV ст. і поч. V ст. християнство вперше починає досліджувати свою історію. Догмат про Трійці одержує незабаром своє остаточне формулювання. Євсевій Кесарійський, що схилявся до аріанізму, написав першу історію церкви і її догм; він затверджував, що Платон і взагалі грецька філософія зробили вплив -- через Вітхий Завіт, зокрема, -- на Мойсея. Три великих каппадокійця, що знаходилися під впливом Платона і Оригена, займалися систематизацією теології на противагу аріанізму.

З кін. IV ст., із завершенням процесу формулювання догм і з посиленням церкви, особливо після її визнання в 323 р. імператором Константином Великим, вже різко впадає в очі церковно-політичний характер патристики. Після Гіларія Пуат'є, «Опанаса Зходу» (310--367) і Амвросія Медіоланского, «латинського Філона» (340--397) Августин Блаженний ставить на перше місце практичну церковну теологію і її претензії на керівництво душами і святе посередництво. Своїм вченням про божественну державу («граді Божієм») він закладає фундамент історичної метафізики. Проти цього навчання, як вважають, боровся Пелагий (див. Пелагіанізм).

Сюрреалімзм (фр. surrealisme -- надреалізм) -- один з поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літ. і мист. напрям, виник по першій світовій війні, на поч. 20 ст. гол. у Франції. Зачинателем його був франц. письменник А. Бретон (фр. Andrй Breton). Філософ. засадами С. є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні містико-релігійні вчення.

Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу - сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”.

Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, техн. цивілізації, культури, моральних засад, під впливом 3. Фройда пропаґує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомости.

Сюрреалізм закликає митців звільнитися від законів розуму, логіки, від будь-яких естетич. і моральних традицій і звернутися до сфери підсвідомого, інтуїтивного. Центру місце у творчості сюрреалістів посідають фантастика, містика, зображення галюцинацій, жахів, спотвореного людського тіла.

В укр. поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі і нелогічні сполучення предметів. З укр. мистців риси сюрреалізму мають твори М. Андрієнка, скульптура пізнього О. Архипенка (геометричні форми, що наподобнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.

Література:

Культура як спосіб буття // Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. посіб. / Б.Попов. - К., 1997. - С. 37-54.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навч. посіб. - К., 2003. - С. 221-226.

Полікарпов В. Лекції з історії світової культури. - К., 1999.

Філософія: Навч. посібник за ред.. І.Ф.Надольного. - К., 2002. - С. 287-293.

Юркевич П. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого // Історія філософії України. Хрестоматія: навч. пос. / Упор. М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин та ін. - К., 1993. - С.335, 341-348.