Інформаційні процеси в культурі і соціокультурна динаміка

2

Контрольна робота

з дисципліни: «Культурологія»

Варіант 3

Зміст

1. Інформаційні процеси в культурі і соціокультурна динаміка.........................3

2. Особливості месопотамської культури...........................................................10

Список літератури.................................................................................................18

1. Інформаційні процеси в культурі і соціокультурна динаміка

Огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів -- її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Знак -- це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в якому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об'єктивує їх. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування -- соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин, -- історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві -- це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови -- знакові системи. її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно -- семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури -- будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація (див. рис. 1).

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури. Культура -- це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

Рис. 1. Інформаційно-семіотична структура культури.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій.

Знайомство з історією культури показує, що її явища не є незмінними. Тому виникають питання про те, як і чому, під впливом яких чинників змінюється культура. Відповіді на ці питання прагне дати вчення про динаміку культури. Сам термін "динаміка" буквально означає "сила", тобто вчення про сили і рухи, які ними викликані. Культурна динаміка досліджує соціокультури і зміни з позицій розрізнення типів культурного впливу і характеру культурних змін.

Коли мова йде про соціодинаміку, маються на увазі зміни, які відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Зміни - невід'ємна властивість культури. Поняття "зміна" включає в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (нетотожність самим собі у часі) так і зовнішні зміни (взаємодія між собою, пересування в просторі і т.п.).

Типи культурної динаміки. В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх провідних різновидів - майнових переваг, а складається вона під впливом чинників найрізноманітнішого рівня. Тип соціальності складається па основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в індустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

У рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний, критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства проявиться як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя. Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки - соціокультурне перетворення. Воно має місце коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покращення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і ненасильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціокультурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислення), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, кардинальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-IV ст. до н.е. у грецькій (Арістотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХІХ-ХХ ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті „культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу „локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про „золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Ще одним типом соціокультурної динаміки називають інверсію, яку іноді розглядають як окремий випадок циклічних змін. Однак це не зовсім правильно, бо інверсія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, „золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися „безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Коли говорять про характер культурних змін, мають на увазі напрям їх впливу на суспільство. З цієї точки зору розрізняють: зміни, які ведуть до збагачення і диференціації культури; зміни, які ведуть до ослаблення диференціації і занепаду культури; ї зміни, які можуть ніяк не виявляти себе протягом тривалого часу, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури прийнято розглядати як процес поглиблення диференціації її структури при збереженні стійкості фундаментальних частин системи, тобто духовно-етичної спадщини. Позитивні зміни завжди пов'язані з формуванням нових жанрів, напрямів, стилів мистецтва, впровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів, народженням геніїв і т. д. Нове не завжди може служити синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно-етичному вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширювати зону свободи без шкоди для всього живого.

Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, реакція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як незадоволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком пової культури.

Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурнних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно до відкочування і зміни орієнтацій.

Крім того, різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в ті й або іншій формі зберігати свої образи протягом багатьох віків. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко реагує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. Але найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.

2. Особенности месопотамской культуры

IV -- III тыс. до н.э. на территории Двуречья -- долине рек Тигр и Евфрат -- возникла и утвердилась столь же высокая, как и в Египте, культура. Это был один из древнейших очагов человеческой цивилизации. Однако в отличие от долины Нила, где на протяжении трех тысячелетий обитал один и тот же народ и существовало одно и то же государство -- Древний Египет, в Двуречье стремительно {по историческим меркам) сменяли друг друга различные государственные образования, в том числе Шумер, Аккад, Вавилония, Ассирия, Иран, перемешивались, торговали и воевали друг с другом разные народы, быстро воздвигались и до основания разрушались храмы, крепости, города. Более динамичной, чем в Египте, была история и культура Двуречья.

Древнейшая культура Двуречья -- шумеро-аккадская. Именно шумеры, по мнению большинства современных востоковедов, являются родоначальниками всей вавилонской культуры. Их культурные достижения велики и бесспорны: шумеры создали первые в человеческой истории поэмы -- о "Золотом веке"; написали первые элегии, составили первый в мире библиотечный каталог. Шумеры -- авторы первых и древнейших в мире медицинских книг -- сборников рецептов; они разработали и записали первый календарь земледельца, оставили первые сведения о защитных насаждениях. Даже идею создания первого в истории людей рыбного заповедника впервые письменно зафиксировали тоже шумеры.

Древнейшая на Земле письменность принадлежит этому же народу -- это шумерская клинопись. Она очень декоративна и, как полагают исследователи, берет начало от рисунков. Впрочем, старые предания говорят о том, что и до возникновения рисуночного письма здесь существовал еще более древний способ фиксации мыслей -- завязывание узелков на веревке. Со временем рисуночное письмо совершенствовалось и видоизменялось: от полного, достаточно подробного и тщательного изображения предметов шумеры постепенно переходят к его неполному или символическому изображению. Древнейшие в мире письменные памятники -- шумерские клинописные таблички -- относятся к середине IV тыс. до н.э. Клинопись -- это письменность, знаки которой состоят из групп клинообразных черточек, они выдавливались на сырой глине. Клинопись возникла как идеографическо-ребусное письмо, впоследствии превратившееся в словесно-слоговое. Долгое время ученые считали, что язык шумеров не похож ни на один из известных человечеству живых или мертвых языков, и вопрос о происхождении этого народа оставался загадкой. Однако сейчас можно считать установленным, что язык шумеров так же, как язык древних египтян, относился к семито-хамитской языковой семье.

Наследницей шумеро-аккадской цивилизации была Вавилония. В середине II тыс. до н.э. при царе Хаммурапи (правил в 1792 -- 1750 гг. до н.э.) город Вавилон объединил под своим главенством все области Шумера и Аккада. При Хаммурапи появился знаменитый Свод законов, записанный клинописью на двухметровом каменном столбе. В этих законах отразились хозяйственная жизнь, быт, нравы и мировоззрение древних обитателей Двуречья. Мировоззрения их определялись необходимостью постоянной борьбы с окружающими племенами. Все основные интересы были сосредоточены на реальной действительности. Вавилонский жрец не обещал благ и радостей в царстве мертвых, но в случае послушания обещал их при жизни. В вавилонском искусстве почти нет изображений погребальных сцен. В целом религия, искусство и идеология Древнего Вавилона были более реалистичны, чем культура Древнего Египта.

Огромную роль в верованиях древних обитателей Двуречья играл культ воды. Отношение к воде не было однозначным. Вода считалась источником доброй воли, приносящей урожай и жизнь, вода -- это культ плодородия. Вода -- это также мощная и недобрая стихия, причина разрушений и бед. Другим очень важным культом был культ небесных светил. В их неизменности и чудесном движении по раз и навсегда заданному пути жители Вавилона видели проявление божественной воли. Внимание к звездам и планетам способствовало быстрому развитию математики и астрономии. Так, была создана шестидесятеричная система, которая и по сей день существует в исчислении времени -- минутах, секундах. Вавилонские астрономы впервые в истории человечества высчитали законы обращения Солнца, Луны и повторяемость затмений и а целом значительно опередили в астрономических наблюдениях египтян. Однако все научные знания и исследования ученых Древней Вавилонии были связаны с магией и гаданием; как научное знание, так и магические формулы и заклинания были привилегией мудрецов, звездочетов и жрецов.

Научные знания, например, в области математики, часто опережали практические потребности, религиозные воззрения отвечали духовным запросам общества.

Согласно учению вавилонских жрецов, люди были созданы из глины, чтобы служить богам. Вавилонские боги были многочисленны. Самыми главными из них были: Шамат -- богиня Солнца, Сын -- бог Луны, Адад -- бог непогоды, Иштар -- богиня любви, Нергал -- бог смерти, Ирра -- бог войны, Вильги -- бог огня. Боги изображались как покровители царя, что свидетельствует об оформлении идеологии обожествления сильной царской власти. В то же время богов очеловечивали: как и люди, они стремились к успеху, желали выгоды, устраивали свои дела, действовали по обстоятельствам. Они были неравнодушны к богатству, владели имуществом, могли обзаводиться семьями и потомством. Они должны были пить и есть, как и люди; им, как и людям, были свойственны различные слабости и недостатки: зависть, злость, непостоянство. Боги определяли судьбы людей. Волю богов могли знать только жрецы: они одни могли и умели вызывать и заклинать духов, беседовать с богами, определять будущее по движению небесных светил.

Люди покорялись воле жрецов и царей, веря в предопределенность человеческой судьбы, в подвластность человека высшим силам, добрым и злым. Но покорность судьбе была далеко не абсолютной: она сочеталась с волей людей одержать победу в борьбе с враждебным окружением человека. Постоянное сознание опасности для человека в окружающем мире сочеталось с желанием полностью насладиться жизнью. Загадки и страхи, суеверие, мистика и колдовство сочетались с трезвой мыслью, точным расчетом и прагматизмом.

Религиозные верования древних обитателей Двуречья отразились в их монументальном искусстве. В городах строили храмы, посвященные богам; возле храма главного местного божества обычно находился зиккурат -- высокая башня из кирпича, опоясанная выступающими террасами и создающая впечатление нескольких башен, которые уменьшались в объеме уступ за уступом. Таких уступов-террас могло быть от 4 до 7. Зиккураты были раскрашены, причем нижние уступы более темные, чем верхние; террасы были, как правило, озеленены. Верхняя башня зиккурата нередко была увенчана золотым куполом. В ней находилось святилище бога, его "жилище", где, как полагали шумеры, бог гостил по ночам. Внутри этой башни не было ничего, кроме ложа и золоченого стола. Впрочем, эту башню использовали и для более конкретных н земных нужд: жрецы вели оттуда астрономические наблюдения.

Архитектурных памятников вавилонского искусства дошло до нас значительно меньше, чем, например, египетского. Это вполне объяснимо: в отличие от Египта территория Двуречья была бедна камнем, и основным строительным материалом был кирпич. Однако кирпич -- материал недолговечный, и кирпичные постройки почти не сохранились. Тем не менее и сохранившиеся постройки позволили искусствоведам высказать точку зрения, что именно вавилонские зодчие явились создателями тех архитектурных форм, которые легли в основу строительного искусства Древнего Рима, а затем и Средневековой Европы. Многие ученые считают, что прообразы европейской архитектуры нашей эры следует искать в долине Тигра и Евфрата. Основными элементами этой архитектуры были купола, арки, сводчатые потолки, ритм горизонтальных и вертикальных сечений определял в Вавилонии архитектурную композицию храма.

Для вавилонского изобразительного искусства типичным было изображение зверей -- чаще всего льва или быка. Замечательны также мраморные статуэтки из Тель-Асмара, изображающие группу мужских фигур. Каждая фигурка поставлена так, что зритель всегда встречал ее взгляд. Характерной особенностью этих статуэток была более тонкая, по сравнению со статуэтками из Египта, проработка деталей, большая реалистичность и живость изображения, несколько меньшая условность.

Культуру, религию и искусство Вавилонии заимствовали и развили ассирийцы. В развалинах дворца в Ниневии ассирийского царя Аш-шурбанипала (VII в. до н.э.) ученые обнаружили громадную для того времени библиотеку, которая насчитывала множество (десятки тысяч) клинописных текстов. Предполагается, что эта библиотека хранила все важнейшие произведения вавилонской литературы. Царь Ашшурбанипал -- образованный и начитанный человек -- вошел в историю как собиратель древних письменных памятников: по его словам, записанным и оставленным для потомков, для него было большой радостью разбирать красивые и непонятные тексты, написанные на языке древних шумеров.

Сохранилось много памятников шумерской литературы -- они записаны на глиняных табличках, и почти все из них удалось прочесть. В основном это гимны богам, религиозные мифы и легенды, в частности, о возникновении цивилизации и земледелия, заслуги чего приписываются богам.

Важнейший памятник шумерской литературы -- цикл сказаний о Гильгамеше, царе города Урука, сыне смертного и богини Нинсун. Предания о герое Гильгамеше оказали очень сильное влияние на культуру соседних народов, которые приняли и адаптировали их к национальной жизни. Исключительно сильное воздействие на всемирную литературу оказали легенды о всемирном потопе. В них рассказывается, что потоп был устроен богами, которые замыслили погубить все живое на Земле. Только один человек смог избежать гибели -- благочестивый Зиусудра, который по совету богов построил заранее корабль.

Более 2 тыс. лет отделяло царя Ашшурбанипала от древнейшей культуры Двуречья, но понимая ценность старых глиняных табличек, он их собирал и сохранял. Образованность, однако, была присуща далеко не всем правителям Ассирии. Более обычной и постоянной чертой ассирийских владык было стремление к могуществу, господству над соседними народами, желание утвердить и продемонстри-ровать свою власть.

Ассирийское искусство I тыс. до н.э. исполнено пафосом силы, оно прославляло мощь и победы завоевателей. Характерны изображения грандиозных и высокомерных крылатых быков, с надменными человеческими лицами и сверкающими глазами. Каждый бык имел пять копыт. Таковы, например, изображения из дворца Саргона II (VII в. до н.э.). Но и другие знаменитые рельефы из ассирийских дворцов -- это всегда прославление царя -- могущественного, грозного и беспощадного. Такими были ассирийские владыки в жизни. Такой была и ассирийская действительность. Не случайно поэтому особенность ассирийского искусства -- беспримерные для мирового искусства изображения царской жестокости: так, есть сцены сажания на кол, вырывания у пленных языка, сдирания кожи в присутствии царя. Все это было фактами обыденной жизни ассирийской державы, и эти сцены переданы без чувства жалости. Жестокость нравов ассирийского общества сочеталась, по-видимому, с его невысокой религиозностью. В городах Ассирии преобладали не культовые сооружения, а дворцы и светские постройки, так же, как в рельефах и росписях ассирийских дворцов -- не культовые, а светские сюжеты. Характерными были многочисленные и великолепные изображения животных, в основном льва, верблюда, коня.

Вавилон этого периода был огромным и шумным восточным городом. Его окружала мощная и толстая стена, на которой могли свободно разъехаться две колесницы, запряженные четверкой лошадей. В городе имелось 24 больших проспекта, достопримечательностью была Вавилонская башня -- одно из семи "чудес света". Это был грандиозный семиярусный зиккурат высотой 90 м. Озелененные террасы Вавилонской башни известны как "висячие сады" Семирамиды -- ассирийской царицы, жившей в IX в. до н.э. О Вавилоне сложено много легенд, и ученым предстоит еще много сделать, чтобы отличить в них правду от вымысла.

На смену Вавилону и Ассирии пришла в VI в. до н.э. Иранская империя. Искусство Ирана, как полагают исследователи. -- еще более светское и придворное, чем искусство его предшественников, более спокойное: в нем почти нет той жестокости, которая была так свойственна искусству ассирийцев. Но преемственность культур сохраняется. Важнейшим элементом изобразительного искусства здесь остается изображение животных -- это прежде всего крылатые быки, а также львы и грифоны. Распространены были рельефы с изображениями торжественных процессий воинов, данников, львов.

В IV в. до н.э. Иран, как и Египет, был завоеван Алексдндром Македонским и включен в сферу влияния эллинистической культуры.

В Ш в. правящей династией в Иране становятся Сасаниды. Они старались доказать, что ведут свое происхождение от богов, и с этой целью по их приказу создавались колоссальные рельефы, изображающие сцены из их победных завоевательных войн. Но не все войны были удачными для Ирана. Многие памятники культуры Сасанидского Ирана погибли в огне этих войн, многие погибли позже. Все, что осталось от высокого сасанидского искусства, -- руины дворцов и храмов, несколько десятков золотых и серебряных сосудов, остатки шелковых тканей и ковров. Средневековые истории донесли до нас рассказ об одном таком роскошном ковре, который покрывал весь пол в громадной парадной зале дворца Так-и-Кесра в Ктесифоне. По приказу одного из арабских военачальников, захвативших дворец, ковер был разрезан на куски и поделен между воинами как военная добыча, и каждый кусок продавали за 20 тыс. диргемов, Стены дворцов были украшены фресками с портретами вельмож, придворных красавиц, музыкантов, богов.

Государственной религией в Сасанидском Иране был зороастризм (по имени основателя этой религии Заратуштра -- Зороастра в европейской транскрипции). Исходными положениями зороастризма были поклонение огню и вера в борьбу добра -- света со злом и тьмой, лежащую в основе мироздания. Главным божеством, олицетворяющим добро, был Ахурамазде; носителем злого начала выступал Азриман. Символом плодородия было мифическое существо Сеннурва, изображаемое в облике собаки-птицы; богиней любви и земли считалась красавица Анахиту.

Смена господствующей религии относится к VII в., когда Иран был завоеван арабами, ради утверждения новой веры (ислама) разрушавшими цветущие города. Впрочем, замечательное сасанидское искусство оказало сильное влияние на-арабскую мусульманскую культуру, а через арабов -- на Испанию и другие страны Западной Европы. Следы сасанидского искусства можно и сейчас найти на территории от Китая до Атлантики.

Список литературы

1. Грибунина И.Г. История мировой художественной культуры. -- Тверь. 1993.

2. Ерасов Б.С. Социальная культурология. Пособие для студентов высших учебных заведений. -- 2-е изд., испр. и доп. -- М.: Аспект Пресс, 1997. - 591с.

3. Культурология. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ А.Н.Маркова, Л.А.Никитич, Н.С.Кривцова, и др.; Под ред. проф. А.Н.Марковой. -- М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995. - 224 с.

4. Погорілий O.I. Соціологічнії думка XX століття: Навч. посібник.-- К.: Либідь, 1996--224 с

5. Подольська Є.А., В.Д. Лихвар, К.А. Іванова Культурологія: Навчальний посібник. -- Київ: Центр навчальної літератури, 2003. -- 288 с.

6. Чорненький Я.Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота. Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004 - 392 с