Суржик та шляхи його уникнення

17

ПЛАН РОБОТИ

Вступ

Суржик, як історично зумовлене явище української культури

Явище суржику в сучасній Україні

Вплив літератури і мистецтва на формування сучасного суржику

Шляхи уникнення застосування суржику

Список використаної літератури

Вступ

Для більшості громадян України, принаймні за даними перепису, рідною мовою є українська. Однак розмовляє більшість... ні, навіть не російською. Цю мову називають ботанічним терміном - «суржик».

На якому ґрунті виросло це явище? Чому воно таке поширене, тривке й живуче? І чи варто сподіватися на те, що колись Україна говоритиме не мовою Вірки Сердючки, а правильною літературною?

Що таке суржик? Як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик - «смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.», а також - «человек смешанной расы»: «се суржик - батько був циган, а мати дівка з нашого села»), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення: змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту.

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп.

Широко побутує явище диглосії - використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, «для хатнього вжитку» може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з перехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші - «лебійська мова» сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в «Енеїді»).

За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом - фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до «панської» мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і «панської». Як наслідок, слово «суржик» набуло третього, основного для нас сьогодні значення: «елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова».

Загалом, суржик -- це наша реальність. Усі ми, зрозуміло, хочемо, щоб нація говорила принаймні наближеною до літературної мовою. Але нація наша - білінгвістична. Тобто в нас на рівних правах використовуються дві мови: і російська, і українська. І та частина населення, що називає себе україномовною, насправді на дев'яносто відсотків складається з людей, які на кожному кроці використовують суржикізми...

Суржик -- це неграмотне використання української мови, це мовлення, надзвичайно засмічене іншомовними (переважно російськими) словами, зворотами. Воно зародилося в маргінальних сферах між україномовними і російськомовними територіями. Це неприємне явище має бути знищене, бо культурною завжди є тільки українська або російська мова, але аж ніяк не їх змішування!

Суржик, як історично зумовлене явище української культури

Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща «Наталка». Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканності ще від часів Гетьманщини.

Єдиний виняток - возний Тетерваковський. Він - також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством («когда б я іміл… столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві»).

Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави - і Тетерваковський єдиний серед героїв п'єси говорить соковитим канцеляритним суржиком («письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак», «по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян - возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей», «твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак» тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського - данина старій «книжній українській» ученості бурс та академій. Але почасти - він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені («взяточок, сиріч - винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити»).

Інші герої «Наталки» з містом ще майже не контактують - і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість.

Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними.

До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з «Історії русів» і намагався принаймі з челяддю говорити «по-наському». Тому наприкінці минулого століття мовна чистота Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика «обрусіння» швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови.

На кінець XIX - початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав:

«Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка - явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це, безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне - інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії, - а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це - справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені - хоч я сам не малорос і не слов'янин - кортіло гукнути на цілий слов'янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов'янського добра!».

Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було «страшенно вузьким» (відомий анекдот про вісім київських родин - Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії «Старої громади» відбувалися переважно по-російському (також відомий віршик того часу: «собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке»). Втім, уже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймні вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське «койне» - деяку загальноприйняту вимову для спілкування) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої «шелестівської» відлиги).

Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині двадцятого століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні - українцями.

Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого - й терміново переходили на російську (реально - на суржик).

Суворий нормативізм радянської доби наклав табу на фіксації цього нелітературного типу усного мовлення в писемній культурі. Виняток становили поодинокі факти використання суржику для мовної характеристики персонажів, наприклад, у п'єсі О. Корнійчука «В степах України» або в гуморесках Павла Глазового.

Популярний же гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків.

Суржик -- це мовна суміш, яка формувалася на периферії міста й села, в тій адаптивній зоні, де процеси асиміляції населення відбувалися прискорено й та частина мешканців, що хотіла пристосуватися до нової мови, до нової влади, починала відтворювати суміш слів із двох мов. Таку собі мішанку. Немає значення, чи це російські впливи, чи польські, чи австрійські...

Явище суржику в сучасній Україні

За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небудь українського радянського письменника) не могла б сказати: «Я водила корову робити їй штучне запліднення». (Бабуся цієї колгоспниці щоправда, повідомила б щось на кшталт «водила корову погуляти» - але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці «водила робити іскуствене осємєнєніє» теж навряд чи можна вважати суржиком - бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормальні слова «водила робити».

В мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, «нада» замість «треба», «січас» замість «зараз», «скіко время» замість «котра година» тощо.

Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: «водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє». Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця - але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах «одної шостої», де успішно формувалася «нова історична єдність» - «радянський народ».

Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко - з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп: «православних» (згадаймо «Чухраїнців» Остапа Вишні), «хохлів», «руських українців», «совєтських людей». Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках - від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр.

Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття «мови, якій надається перевага» (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами - українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6% респондентів (показник цей різко коливається від 91,6% у західному регіоні й 78,0% у центрально-західному, до 14,6% - у східному й 11,3% - у південному).

Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром «Демократичні ініціативи»: самою лише українською в родині спілкується 37,0% населення, лише російською - 32,7%, а по-різному, залежно від обставин - 26,6% (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7%). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком упевнено.

Вплив літератури і мистецтва на формування сучасного суржику

Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів «Хмар» Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських радянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати «щиру українську мову», майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику мало симпатичних героїв (на думку спадає безіменний Єльчин-залицяльник з Гончарового «Собору» з його вікопомним «січас служить какось непривично»). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної «відлиги», вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної «надзвичайно далекої від народу» мови. А взагалі україномовний сектор «української радянської культури» й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою «театру ім. Франка», - втім, відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.

Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор - від «Вишневих усмішок» до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, - а зробити обіграні сюжети ближчими й смішнішими для невибагливої масової публіки. Цей прийом діяв безвідмовно - і Вишня, і пізніше Тарапунька з Глазовим стали справжніми «культовими» постатями для масового українського споживача текстів і видовищ. І навряд чи слід їх за це винити, - бодай у цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності.

Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша функція суржику. Як проникливо зауважив Ю. Шерех-Шевельов, «в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українському, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів - піднести стиль, тут знизити». На потвердження цієї тези наведемо ще одну цитату з роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (пересипаного англійськими, польськими, російськими та «блатними» включеннями): «набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чуженецькі слівці і звороти… - і мусиш - або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимушено і ненатурально, - або ж приноровлятися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато- іронічний притиск як на забуцім-цитату (наприклад… «Ти себе що «побєдітєльніцей» почуваєш?»)».

Досі ми говорили про українсько-російський суржик. Але, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття - мадярські, а Буковини - румунсько-німецькі вкраплення. Сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних «кнайп» сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, і місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщеній «підсовєтській» мові) ця «діяспора» вельми пишається.

Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація українсько-російського суржику трохи змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. В останніх повістях Валерія Шевчука «Горбунка Зоя» (Сучасність, №3, 1995) та «Сім тітоньок великого музиканта» (Березіль, №12, 1996) ретельно виписано мовний статус кожного персонажа, й незрідка трапляються ремарки типу «говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським» чи «хлопчик, до речі, говорить досить правильно українською». Суржиком охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих - чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі «суржикові» тексти (новели Богдана Жолдака «Маня чи Таня», «Про ізвращенцьов», «Яловичина», «Нікада впрєдь», п'єси Леся Подерев'янського тощо).

Нарешті, суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андеґраунду і де остаточно ствердився на першій «Червоній руті» 1989 року (тексти «Братів Гадюкіних», «Сестрички Віки»). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт «я хочу бути твоїм антрацитом, ти будь моїм отбойним молотком» зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про «калиново-солов'їну мову». Причина цього феномена доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.

Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах.

Шляхи уникнення застосування суржику

Суржик є частиною сьогоднішньої реальності, але кожному з нас потрібно уникати його застосування. Бо та частина людей, яка використовує його (до речі, як різновид української мови), може від нього відмовитися й перейти на російську. Та й російськомовні українці ніяк інакше не вивчать державної мови, якщо не будуть суржиком користуватися...

Соціальне середовище, в якому виникає розглядуваний різновид усного мовлення, - це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Проміжний характер цієї безладної мовної суміші, її ущербність порівняно з кожною з двох мов, що беруть участь в утворенні суржику, усвідомлюють і самі його носії, котрі при опитуванні часом не можуть ототожнити своє мовлення ні з російським, ні з українським, ідентифікуючи його як «іншу» або «третю» мову.

Розмитість мовної свідомості носіїв українсько-російського гібриду засвідчують і відмінності в мовній самоідентифікації, властиві представникам суржикомовних середовищ різних регіонів України. Так, за попередніми даними, носії змішаної субмови, опитані в Києві, переважно ідентифікують своє мовлення з українським, тоді як у Донецькій області інформанти, що спілкуються суржиком, ототожнюють його з російською мовою.

Говорити літературною мовою набагато важче, ніж спілкуватися тим сленгом, який ти постійно чуєш у навколишньому лінгвістичному оточенні. Тому вибір людини в питанні «чиста мова чи суржик» залежить насамперед від культури самої людини. І лише тоді, коли людина сама захоче користуватися вишуканою мовою, вона прагнутиме говорити літературно й уникатиме суржику.

Такі люди знають літературну українську мову. Але з телебачення ми весь час чуємо російську мову. Те саме діється і в пресі -- там переважно російська мова. А вплив, тиск мас-медіа на публіку абсолютно невичерпний. Таке ж саме становище в шоу-бізнесі.

Особливо це стосується учителів і наставників, тобто людей, які вчать і виховують дітей. Діти, які вивчають «рідну мову» у школі, все ж таки не сприймають її як власне рідну. Вона може бути дуже близькою до тієї, якою вони послуговуються у дворі чи в сім'ї, але вона все-таки не є для них засобом повсякденного спілкування.

Безперечно, що і серед вчителів, і серед представників інших професій, є люди, які користуються чистою українською мовою. Є багато збірників на цю тему, радіо передач, та й, зрештою, є багато письменників і просто інтелігентних людей, які пильнують цієї своєї мови.

Останнім часом в українському мовознавстві з'явились праці, автори яких переглядають попередні засади функціональної класифікації лексики і формулюють нові підходи до виділення ідіомів. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один із структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузько соціальними рамками, разом з діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування просторіччя - усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості».

У наведеному визначенні категорія просторіччя обмежена сферою мовлення, що перебуває поза нормами мовного стандарту. За такого розуміння просторіччя цілком виправданим є включення суржику до цього різновиду мовлення, як це робить автор зазначеної статті.

Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя.

Натомість у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому - ширшому значенні слова.

Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованій в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціяльного середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, - пише він, - вибір загалом обмежується двома мовними стандартами - української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п'ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка».

Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціальної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за іншою термінологією, соціальних діалектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись іншим у межах усього соціуму.

Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово іншої природи.

Відмінність між соціальним діалектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також в тому, що соціальний діалект утворюється в межах однієї мови - або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення.

Як соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення у трьох аспектах - лінгвістичному, психологічному і соціальному. Одним з головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання й вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.

На жаль, бракує фахових знань у галузі обговорюваних лінгвістичних проблем. Суржик вважають - і це зафіксовано вже й у словниках - «нечистою», «зіпсованою» мовою. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами «чистими», тобто літературними, нормованими - російською, українською або принаймні володіє лише однією з них, а замість іншої послуговується суржиком.

У масовій свідомості сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, «колись усі українці розмовляли чистісінькою українською мовою, але потім внаслідок русифікації стали балакати суржиком. Це, ясна річ, міф».

Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли.

Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й інших мов, у минулі віки, до періоду індустріалізації, були територіальні діалекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіалектний літературний стандарт.

Список використаної літератури

1. Антоненко-Давидович Б.Д.; «Як ми говоримо»; К., 1991 р.;

2. Ахманова О.С.; «Словарь лингвистических терминов» М., 1969 р.;

3. Грінченко Б.В.; «Словарь української мови»; К., 1909 р.;

4. Загнітко А.П.; «Напрями і тенденції сучасної мовної політики: семантичний і прагматичний аспекти»; К., 2000 р.;

5. «Русский язык» (Энциклопедия); М., 1979 р.;

6. Сербенська О.І.; «Антисуржик»; Львів, 1994 р.;

7. Скрипник М.В.; «Перебудовними шляхами»; //«Більшовик України», 1931 р.;

8. «Українська мова» (Енциклопедія); К., 2000 р.