Слов'янська писемність

9

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу: «Культурологія»

Тема: «Слов'янська писемність. Бібліотеки і школи Київської Русі»

Зміст

1. Вступ

2. Загальна частина

а) Джерела мовно-історичних відомостей

б) Школи

Висновки

Використана література

Вступ

Шукаючи прадавні корені української мови, не можна ігнорувати й того безсумнівного факту, що українці - частина слов'янського світу, а українська мова - одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши мовну історію праслов'янського суспільства. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумніву існування давнього спільнослов'янського (праслов'янського) періоду, під час якого праслов'янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття «праслов'янська мова». Праслов'янський період тривав приблизно до середини 1 тис. н.е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VI-VII ст. виникали союзи східнослов'янських племен, подальша консолідація яких на різних територіях Східної Європи привела до формування українського, російського та білоруського народів. Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і простором та поза історією слов'янства взагалі - означає відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і вигадок. Те, що дозволяється письменникові-фантасту, неприпустиме для дослідника, який до того ж претендує на роль совітника свого народу і прагне наблизити його до наукової істини. Наука визнає лише факти - тільки вони дають підставу робити певні висновки чи висувати вірогідні гіпотези, котрі згодом можуть бути переконливо доведені або аргументовано спростовані.

Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню, яку вивчали в школі, якою читають книжки й газети, користуються у щоденному спілкуванні між собою, тобто їм уявляється сучасна українська літературна мова. Проте національна мова - це не спільна для всієї нації літературна мова, відшліфована майстрами художнього слова, але й мова народна, відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві ніяких проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко, які писали свої твори народною мовою на основі українських середньо наддніпрянських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська мова (XIII-XVIII ст.), що сформувалася на основі давньоруських літературних традицій, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства в Україні - Русі.

Проблеми походження східнослов'янських народів взагалі й українського зокрема, формування східнослов'янських територіальних діалектів і національних мов та інші проблеми східнослов'янського етно- і глотогенезу мають чимало складних, неясних і свідомо заплутаних аспектів, з'ясування яких потребували спільних зусиль учених з України й україністів з діаспори. У ході поглибленого вивчення першоджерел і вільних та відвертих наукових дискусій на ці складні, але актуальні теми ми зможемо поступово наближатися до істини, збагачуючи свої знання про наше минуле й будуючи духовний підсумок для нашого майбутнього. Але для цього об'єктивність дослідника і його служіння істині ніколи не мусять підмінюватися кон'юнктурним пристосовництвом чи «ультра патріотичним» радикалізмом і національними амбіціями.

Джерела мовно-історичних відомостей

Кожен народ має свою історичну пам'ять. У переказах, легендах, оповідях, піснях, казках та інших видах фольклору відбувається народне розуміння своєї історії, в якому реальне не переплітається з фантастичним, справжні герої й трагічні події уживаються з вигаданими - бажаними або перенесеними з історичного досвіду інших народів. Такі твори мають естетичну й художню цінність, але використовувати їх як джерело історичних знань треба дуже обережно. У пошуках відомостей про походження, етнічні особливості, культуру й зв'язки давніх народів слід спиратися лише на наукові джерела, які умовно можна поділити на історичні й мовознавчі (філологічні). Історичні джерела об`єднають свідчення стародавніх істориків, мандрівників і вчених про сучасні їм племена, союзи племен та самостійні держави, при різноманітні аспекти господарського і культурного життя того чи іншого народу, а також матеріали археологічних розкопок. Філологічні джерела - це писемні пам'ятки (рукописи і стародруки) та сучасні народні говори, вивчення яких допомагає з`ясувати походження й основні етапи розвитку відповідної мови.

Для висвітлення історії української мови першорядне значення мають свідчення давньоруських і староукраїнських писемних пам'яток, наукова цінність яких визначається насамперед їх часовою близькістю до досліджуваних діалектних процесів і мовних явищ. Але не слід і перебільшувати роль цих пам'яток, оскільки розподіл їх з географічного погляду дуже нерівномірний. Вони переважно галицько-волинські, їх зовсім немає з Чернігівської землі, а з ареолу Києва і Київщини до нас дійшли здебільшого їх пізні копії. Крім того, всі східнослов'янські твори написані старослов'янською мовою за руською редакцією (тобто церковнослов'янською мовою), через що вони не відбивають тогочасного народного мовлення. У цих пам'ятках, як писав Л.А. Булаховській, «традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжно церковне коло понять та способів висловлення думки - все це великою мірою закриває від нас живу народну стихію південно-руської мови того часу, даючи їй виступати на поверхню лише більш - менш випадково». Основна причина панування церковнослов'янської мови в найдавнішій нашій писемності полягала в настановах давньоруських книжників, які вважали, що живе народне мовлення не слід відбивати в священній церковній мові, яка виконувала в той час функції книжної мови. Через це місцеві діалектизми вкрадалися до церковнослов'янських текстів непомітно, і як правило, всупереч бажанню писарів.

За давньоруської доби крім церковної існувала й світська писемність. Але й вона не набагато збільшує свідчення про особливості тогочасної народно розмовної мови. Як відомо, руська писемно-літературна мова київської епохи формувалася на основі не територіальних діалектів, а розмовної мови вищих прошарків міського населення, яка відрізнялася від діалектів більшою єдністю в наслідок широких політичних і торговельних зв'язків між містами та загальноруського впливу Києва. Крім того, і над світською писемністю помітно тяжіли усталені форми письма й традиційна орфографія, консерватизм якої, як правило, недооцінюється. До нас дійшло понад 500 новгородських берестяних грамот, написаних на спеціально обробленій корі берези простими людьми з приводу поточних життєвих потреб. Створювані писемними особами, які мали зважати на певні норми графіки й орфографії, вони також не відбивають безпосередньо живої мови їхніх авторів.

Для вивчення історії української мови дослідники особливо широко залучають свідчення староукраїнських писемних пам'яток XIV-XVII ст. різних жанрів - документів, які визнають українськими вчені, незалежно від етномовної інтерпретації ними південно-руської писемності в епоху Київської Русі. Але ідеалізувати це джерело не варто. Занадто сміливі твердження, які трапляються в дослідженнях нашої стародавньої писемності про те, що та чи та пам'ятка добре відбиває сучасне їй народне мовлення, потребують істотних застережень.

Другим головним джерелом незамінного матеріалу для дослідження історії української мови є сучасні діалектні данні, зібранні в діалектних словниках і діалектологічних атласах, укладання яких сформувалося в окрему мовознавчу галузь - лінгвістичну географію (лінгвогеографію). Без ґрунтовного значення місцевих говорів не можливо пояснити, яким було народне мовлення у різних ареалах Київської Русі, з яких стародавніх слов'ян, коли і на основі яких діалектів виникли російська, українська та білоруська мови з їх численними говорами.

Третім основним джерелом достовірних відомостей про життя племен і народів є археологічні свідчення. Під час наукових археологічних експедицій учені знаходять стародавні поселення - стоянки і городища, місця поховань, різні ужиткові речі, якими реконструюють тогочасний побут, дізнаються про тип, розмір і форму людського житла та підсобних будівель, особливості господарювання місцевого населення, сільськогосподарське знаряддя, про культивовані рослини, вирощувані види свійських тварин тощо. Розкопки поховань (курганних та рівнинних) здатні багато чого розповісти про обряди і звичаї відповідних етносів, про жіночі прикраси та інші предмети мистецтва, зброю і т.п., які дають уявлення про світогляд стародавніх племен, їх побут, спосіб життя, ставлення до природи, уподобання і т. ін.

На основі дослідження ряду стоянок, поселень, могильників разом з характерними для них рештками для них матеріальної культури, де виявлено спільні типи знахідок, виділяються археологічні культури. За усталеною традицією вважається, що кожна культура відповідає окремому племені або групі споріднених племен.

Закономірно, що більшість зразків писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, життя святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської Лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона - можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то в літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби - такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками, - й подробиці окремих подій. Найважливішим з них є «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора і Сильвестра, які складали літопис у 1113-1116 рр.

Школи

Разом із християнством на Україну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дали початки грамотності й науки. Володимир Великий, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей діти й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, - оплакували їх, як померлих…» так само Ярослав у Новгороді Великім «зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоті», - певно те саме було й у Києві. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а з згодом і по селах почали вчити молодь.

Учителями були священики та дяки, що вже із свого звання більше мали до діла з книжками й освітою. У школі вчили читати й писати. За підручники служили богослужебні книги, найчастіше псалтир. Школи не мали окремих будинків, а ні особливого улагодження, учні сходилися де-небудь - у мешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом - і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати й писати. Світські люди на цьому й кінчили науку. Хто міг читати й писати, вже міг добути який-небудь уряд, або самотужки продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно святе письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, - особливо сільське духовенство бувало мало вчене.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що хотіли дійти до найвищих церковних урядів, або визначатися як проповідники й письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку основніше. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарбах старовинної культури й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. Але вповні пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійські школи. Але таких було не багато, а на Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, - тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високим.

Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читати й перекладати прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було дуже поширене в нас, бо зв'язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв'язки торгівельні. Митрополит Климент запевнив, що в другій половині ХІІ ст. було на Україні від 300 до 400 таких, що знали не тільки «альфу», але також «бету», тобто пізнали «греччину» основніше.

Хто познайомився з грецькою мовою, той міг осягнути літературну огладу - навчитися візантійської риторики й знання стилю. Вже в Ізборнику Святослава 1073 р. маємо одну статтю, що обговорює риторичні фігури. Дальшу освіту доповняли вже лектурою. Хто в якому напрямку мав охоту вести свої студії, до всього міг знайти джерела у багатій візантійській скарбниці.

З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п'ятьох чужих мов.

Кирило та Мефодій - брати, слов'янські просвітники, створили слов'янську абетку, проповідники християнства. Кирило (827-869 рр.; до прийняття у 869 до монастиря - Костянтин) та Мефодій (815-885) в 863 були запрошені з Візантії князем Ростиславом в Великоморавську державу для введення богослужіння слов'янською мовою. Вони перевели з грецької на старослов'янську мову основні богослужебні книги.

Києво-Могилянська Академія (до 1701 колегія) перший вищий учбовий заклад (1632-1817) в Україні, виникла на базі школи Киево-Богоявленського Братства і заснованої в 1631 р. Петром Могилою школи при Києво-Печерській Лаврі. В XVII-XVIII ст. найбільший загальноосвітній і науково-культурний центр України, Білорусії та Росії.

Висновки

Український народ і його мова мають давні історичні корені. Етнографічні й діалектні риси українців формувалися протягом багатьох віків насамперед на найдавніших східнослов'янських територіях - на Наддніпрянщині, Поліссі і в Галичині та в Прикарпатті серед корінного слов'янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які б могли зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків. Культура середньо наддніпрянських українців почала формуватися ще від слов'ян чорноліської епохи (IX-VII ст. до н.е.), хоч, зрозуміло, в той час ні українців, ні української мови в сучасному розумінні ще не було. Але постійність населення, спадкоємність поколінь спричинилися до того, що й ті далекі племена мають пряму причетність до етногенезу українців. Зростання загальної культури тих племен, удосконалення суспільних відносин, еволюція народного мовлення відбувалися в напрямку поступового виділення в східному ареалі давньої прабатьківщини слов'ян своєрідного етнокультурного і діалектного комплексу з помітними регіональними відмінностями між його північчю й південно-західною зонами. При цьому наші далекі предки збагачувались і досягненнями сусідніх неслов'янських племен. Зокрема, вони сприйняли високу хліборобську культуру трипільців, деякі теологічні погляди й звіриний мистецький стиль скіфів. Уже з самого початку н.е. на Наддніпрянщині в ареалі приблизно від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, що згодом стали характерними ознаками української побутової культури.

Формування етнокультурних і діалектичних рис, що згодом стануть особливостями окремої східнослов'янської нації, найраніше почалося на території сучасної України, оскільки вона була частиною прабатьківщини слов'ян, а інші східнослов'янські регіони Європи в той час були заселені неслов'янськими племенами - балтами і фінно-уграми. Таким чином, становлення найдавніших особливостей української мови почалося безпосередньо від праслов'янської мови, яка в східнослов'янському ареалі, очевидно, здавна мала свої регіональні особливості. Формування білоруських і російських діалектів відбувалося після освоєння східними слов'янами північних і північно-східних територій. Це освоєння найінтенсивніше проходило у VII-IX ст. (за винятком Псковської і Новгородської земель, де слов'яни з'явилися в VI-VII ст. з південно-балтійського ареалу). Східнослов'янські племена на території сучасної Білорусі нашаровувалися на місцевий балтійський субстрат, а в межах Європейської Росії - на фінно-угорський. Суд статні впливи ще більш посилили етнічні й діалектичні особливості цих східнослов'янських ареалів, нівелювати які не змогло і входження їх до спільної держави - Київської Русі. Отже, злиття всіх східнослов'янських союзів племен і діалектів у якийсь єдиний етномовний масив у Київській державі не сталося, тому немає жодних серйозних підстав говорити про давньоруську народність та давньоруську народно розмовну мову як історичну реальність. Насправді ж у давньоруський період намітилося формування кількох народностей, які умовно можна назвати галицько-волинська, полісько-київська, смоленсько-полоцька, псковсько-новгородська, володимиро-суздальська. У кожної з цих народностей були свої політичні й культурні центри, своя територія й свої культурні традиції, спільне економічне життя і відчуття своєї «маленької Батьківщини». Щодо мови можна припустити, що в давньоруський період існувало декілька діалектних зон, які по суті були окремими мікро мовами.

Термін «давньоруська мова» може бути застосований лише до руської писемної мови, що в різних стилях задовольняла різні суспільні й культурні потреби тогочасного суспільства. Ця мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською, в різних регіонах Русі поступово збагачувалась місцевими лексичними й стилістичними особливостями і стала основою формування української, російської та білоруської писемно-літературних мов давнього періоду.

Використана література

1. Г. Півторак «Українці - звідки ми і наша мова» 1993 р.

2. І. Тиктор «Історія української культури» 1937 р.

3. О. Субтельний «Україна. Історія» 1992 р.

4. «Советский энциклопедический словарь» 1987 р.

5. Є. Маланюк «Нариси з історії нашої культури» 1992 р.

6. М. Моклиця «Основи літературознавства» 2002 р.