Лицарська культура

2

Реферат на тему:

«Лицарська культура»

План

1 Перші лицарі

2 Лицарські бої

3 Лицарські ордени

Перші лицарі

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безкорисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й ґвалтівниками. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що лицарі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною діяти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів. їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних підлеглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагнула протистояти іновірцям, королям, селянам і городянам. Сюзерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селяни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську відвагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військовий досвід.

Відомо, що професійний воїн -- це і є лицар. Інакше лицарів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.

Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкінці X ст. розраховувалися не грішми, а худобою І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тільки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кількість корів і коней.

Одержати зброю -- не найголовніше. Основним було вміння нею користуватися, для цього потрібно було постійно тренуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку намагалися прилучити до лицарства їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдосталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі пише декількох лицарів. Виникала проблема: як забезпечити захист володінь. Було зрозуміло, що будь-який селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого положення. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI--XII ст.. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтверджена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися своїми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існувати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслужити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою провізію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.

Лицарські бої

Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І все-таки аж до XIV ст. тільки лицарі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розуміли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких обладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже ставилися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі описи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті, як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за останками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені черепи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.

Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом, лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обурювало деяких королів, й іноді їм. щоб заспокоїти знахабнілих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлічі двобоїв.

У лицарів існували свої поняття лицарської честі. Наприклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будь-якого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невелика особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів із поля бою.

Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було Усі знали, що лицар -- боєць-одинак. який не визнає над собою командування Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря - це демонстрація його вміння воювати й триматися в сідлі Лицар намагався продемонструвати свої професійні якості, щоб одержати ще більше привілеїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будь-які накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім від полководців до церковних діячів Щоб якось виправити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали, заходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазнають поразки, а їх ставало чимраз менше. На всю Англію, наприклад, у 70-х рр XIII ст. було всього лише 2750 лицарів У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кількість лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст. коли почалися хрестові походи, починають зароджуватися духовно-лицарські ордени Усі вони мали суворі статути Захопивши величезні території на Сході, ордени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які, прийшли з ними з Європи Грабуючи міста й села, займаючись лихварством, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства На награбоване золото купувалися великі маєтки в Європі Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

Лицарські ордени

У Європі з 1100 р по 1300 р виникло 12 лицарських духовних орденів Найбільш життєстійкими, здатними протистояти будь-чому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден .

Тамплієри

«Tample» у перекладі з французької означає «храм» Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Христове і Храму Соломона» У Європі він мав іншу назву -- Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва. Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єрусалимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись знаходився храм царя Соломона Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.

1118--1119 pp. вважаються датою заснування цього ордену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 р ці дев'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про життєздатність свого ордену. І вже в 1128 р. орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).

Орден мав свій символ білий плащ із червоним восьмикутним хрестом А печаткою ордену стало зображення двох лицарів, які сидять на одному коні Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.

Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклуватися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати-й навіть сміятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримуватися. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Поступово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магістром відразу ж був обраний де Пейнсон.

Дотриманням суворої дисципліни й беззаперечної слухняності тамплієрам удалося домогтися організованості. У результаті вони заволоділи величезними багатствами. Тамплієри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про численні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходило до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, які втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних джерел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.

Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі нові технічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше використали саме тамплієри.

Лицарі-тамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.

Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обітниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 р. став роком загибелі ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю Сен-Жан-д'Акр.

Госпітальєри

1070 р став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час на братство з догляду за хворими й пораненими Воно почало набувати значення в найвищих колах, його позиції стали міцними й непохитними У 1113 р. братство офіційно визнається папою римським, перетворюючись на духовно-лицарський орден Братство почало називатися -- «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Єрусалимського»

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбрання з хрестом, який був розташований на грудях

Орден розпадався на три категорії: тут були просто лицарі, капелани, службова братія Главою ордену був проголошений Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капітул 3 метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хворими був одним з основних завдань ордену. Головний госпіталь, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч ліжок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були однакові, незалежно від наявності або відсутності грошей.

Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII ст. лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірними. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.

Кінець XII ст. не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося переселитися на Кіпр.

Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й пристають до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З . того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.

Для вступу до ордену госпітальєрівл 1262 р. треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припускала вступ за покликанням, а інша -- за правом народження. Люди, які вступали до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або рабами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.

У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, якими не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше 5 років. Конвенти знаходилися на острові Мальта -- їхній основній резиденції. Також до обов'язків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протягом 2,5 років, що мало назву «караван».

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійського ордену із зовнішнім світом. Середина XIX ст. принесла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовно-благодійним закладом. Він існує й донині, продовжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташована в Римі.

Тевтонський орден

Орден був утворений у 1199 р. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати» - лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Сталося це тільки в 1221 р. Як і всі представники духовно-лицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом мечоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена -- литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити лицарське військо на льоду Чудського озера.

Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орденів було те, що до них належали тільки німці, а не представники різних національностей. У Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.