Адаптація та збереження архітектурної спадщини: питання ефективного використання

Європейські столиці та невеликі містечка приваблюють мандрівників своїми затишними та самобутніми старовинними площами та вуличками, доглянутими історичними будівлями та спорудами. Туризм підтримує розвиток місцевих економік, а необхідне для розвитку галузі вирішення інфраструктурних проблем сприяє соціально-економічному добробуту місцевого населення та стає запорукою збереження тих самих об'єктів культурної спадщини [4; 5]. Містяни відчувають важливість збереження історичного середовища, адже воно через роки передає живу історію міста, його традиції, формує самоідентифікацію та світогляд майбутніх поколінь його мешканців. Коли людина відчуває зв'язок із міським оточенням, його архітектурою та культурою, приходить розуміння значення культурної цінності пам'яток, вони стають частиною міського сьогодення. Компактність середмістя, його орієнтованість на пішоходів, унікальність публічних просторів притягує малий бізнес творчого сегменту економіки, сприяє організації відкритих заходів, спілкуванню та формуванню місцевих громад [9].

Україна має велику кількість об'єктів архітектурно-містобудівної спадщини, яка представлена всіма типами будівель широкого хронологічного періоду та має різний ступінь збереження. У багатьох наших містах існують такі перлини старовинних будівель або міських ландшафтів, які можуть бути ключовими для їх розвитку, але поки що їхній потенціал не використовується. За даними Міністерства культури та інформаційної політики, 80% пам'яток архітектури в нашій країні потребують реставрації, а 30% перебувають в аварійному стані. Як крок до збереження цієї спадщини, а також як засіб ревіталізації регіонів країни, у лютому 2021 р. урядом України було ухвалено програму «Велика реставрація», у рамках якої планувалося відреставрувати бюджетним коштом приблизно 150 культурних пам'яток. Кінцевою метою програми було визначено перетворення об'єктів культурної спадщини на один з основних ресурсів розвитку країни, однак у перелік об'єктів, включених до першого етапу, увійшло лише 10 пам'яток. Більшість із цих пам'яток розташовані у столиці, вони є стародавніми та туристично привабливими об'єктами, на яких досить довго проводилася наукова робота, розроблялися проєкти реставрації й адаптації. Такий вибір був раціональним з огляду на те, що будь-якій реставрації мають передувати обґрунтовані проєктні роботи, комплексні дослідження, оцінка пам'ятки та її культурного ландшафту, і такий об'єм роботи неможливо виконати в короткі терміни конкурсу та з наявним кадровим потенціалом у регіонах. Однак натепер загальна кількість пам'яток, що перебувають у державному реєстрі, перевищує 130 тисяч, більшість із них потребує реставрації, складно уявити, як можна забезпечити фінансування решти. Тому, безумовно, потрібний проєкт був сприйнятий архітектурною спільнотою неоднозначно, як такий, що провокує багато запитань і потребує дискусій [12; 13].

Одним із напрямів рішень проблеми може розглядатися адаптація пам'яток архітектури зі зміною їхнього функціонального призначення. Отже, спадщина включається у процес розвитку та розглядається як економічний ресурс [11].

Практика пристосування об'єктів культурної спадщини до нагальних потреб існує віддавна, зазвичай підхід до неї був утилітарний і не передбачав відповідності нової функції пам'ятки її наявній структурі. Використання пам'яток не за призначенням, без розуміння їхньої культурної цінності, у нашій країні особливо набуло поширення за радянських часів. За планової економіки матеріальною спадщиною розпоряджалася виключно радянська влада. За дистанціювання від старого за ідеологічними завданнями вона не ставила за мету збереження спадщини попередніх епох і не мала коштів на її утримування. Хоча пам'ятки офіційно не зносили, їх перепрофільовували в інші установи, архітектурні шедеври переводилися до господарських споруд або передавалися в оренду відомствам, які не могли забезпечити ні реставраційних робіт, ні їх належної експлуатації. Після закінчення Другої світової війни в СРСР було ухвалено нові законодавчі акти, призначені регулювати питання збереження пам'яток, але вони мали декларативний характер і не мали жодного фінансового підґрунтя, а пам'ятки, що не становили інтересу для радянської пропаганди, зазвичай вилучалися з реєстру взагалі. Більшість палацових, культових і фортифікаційних споруд було зруйновано або доведено до катастрофічного стану, уцілілі пам'ятки використовувалися як військові склади, в'язниці, відділи НКВД, лікарні закритого типу тощо, які були закриті для широкого загалу. Отже, з національної пам'яті цілеспрямовано стиралися історія та первісне призначення величезної кількості наших унікальних архітектурних споруд. Такі методи збереження та використання пам'яток були досить суперечливими, а механізмів відповідальності за належну експлуатацію та використання за призначенням не було [3].

Нині в українському законодавстві є чимало механізмів збереження пам'яток архітектури: розроблено історико-архітектурні опорні плани, визначено охоронні зони, ведуться їх облік і наукова реставрація. Однак багато документів, що регулюють питання збереження пам'яток, як і раніше, мають декларативний характер, дуже часто спостерігається скорочення фінансування пам'ятко- охоронних і реставраційних робіт, випадковий характер або непрозорий механізм його призначення, незацікавленність місцевих органів влади. Також більшість законів і нормативів базуються на заборонах і обмеженнях, що не сприяє заохоченню та стимулюванню недержавних ініціатив. Статус пам'ятки в Україні поки що вважається майже вироком безперспективності об'єкту як успішному бізнес-про- єкту. Насправді це не так, хоча реставрація пам'ятки з її подальшою адаптацією під нову функцію - специфічний процес, що потребує високого професіоналізму, вона справді дозволяє повернути будівлю до життя. Проблема в тому, що законодавство зовсім не орієнтоване на інвестування у сферу охорони культурної спадщини, замість того, щоб чітко обмежити можливість утручання, вимагає цілковитої заборони на будь-які зміни та працює лише чинником стримування та покарання за недотримання. Сучасні санітарні норми та норми безпеки експлуатації будівель суперечать ДБН з реставрації, і навпаки. Безумовно, у разі надання об'єкту нової сучасної функції необхідно забезпечити його енергое- фективність, безпеку експлуатації, інклюзив- ність тощо. Для цього фахівець спочатку має оцінити наміри інвестора, зіставити їх із нормативно-правовою базою та дати відповідні рекомендації. Існують також рекомендації ЮНЕСКО й інших авторитетних організацій світу в галузі охорони культурної спадщини, які мають бути імплементовані в українське законодавство [1].

Ситуація, що склалася натепер, ставить на межу законності рішення, ухвалені чиновниками, архітекторами й інвесторами, і призводить до виникнення конфліктних ситуацій у соціумі. Це завдає шкоди самим об'єктам культурної спадщини, оскільки інвестори бояться вкладати кошти у відновлення пам'яток архітектури та надавати їм нові функції. Відсутні програми стимулювання, популяризації, пільгові орендні ставки на землю або приміщення для інвестора, державна або міська програма з реставрації фасадів або окремих архітектурних елементів житлових будівель для ОСББ тощо. Фахівці, що займаються охороною спадщини або видають дозвільну документацію, про такі конфлікти знають, у кожному випадку питання розглядаються індивідуально, але, оскільки єдиної логіки рішень немає, то будь-яке рішення щоразу є ризиком [6].

Часто через агресивне нове будівництво в міських історичних центрах і нехтування урядовцями своїми зобов'язаннями в охороні культурних пам'яток єдиним способом зупинити руйнування архітектурної пам'ятки стають громадські протести. Однак, хоча активна громада - це ознака здорового демократичного суспільства, вона не може гарантувати збереження цих об'єктів на довгий час. Тому в умовах, коли зацікавленість уряду в культурній сфері знижується, бюджет пам'яткоохоронної діяльності скорочується, а функції контролю передаються на місця без забезпечення фінансуванням і фахівцями, постає потреба створення дієвих механізмів для взаємовигідної співпраці в пам'яткоохоронній діяльності різних зацікавлених сторін: власників, державних інституцій, спеціалістів, громадських організацій [11].

В Україні є люди й організації, які могли б відновлювати старовинні будівлі та мають для цього фінансові можливості, однак їм потрібне чітке правове розуміння. Для будь-якої бізнес-ідеї реставрація із пристосуванням до сучасних вимог - це процес, метою якого є як збереження об'єкта культурної спадщини, повернення його до життя через нову функцію, так і реалізація економічно успішного бізнес-проєкту. Тому, окрім чіткого врегулювання обмежень прав власника, які могли б гарантувати збереження пам'ятки, у чинному законодавстві потрібно передбачити чіткі правила та механізми заохочування: додаткове фінансування, пільги тощо. Окремою проблемою є складність контролю за об'єктами, що перебувають у приватній або єпархіальній власності [8].

Прикладом відповідальної приватної ініціативи можна назвати відновлення занедбаного в радянські часи та перші роки незалежності палацу Яблоновських-Бруницьких у селі Підгірці на Львівщині. Споруда починає свою історію з оборонного замку ХІІІ ст., який в наприкінці XVII ст. втратив своє значення та був реконструйований як резиденція. Палацом володіла родина Собєських, але найбільшого розквіту він зазнав на початку XIX ст., за баронів Бруницьких. За радянських часів він використовувався як школа-інтернат, сільська рада, а потім як Рибгосп. У перші роки незалежності пам'ятку віддали у приватні руки, нові власники нею також не опікувалися, унаслідок чого вона опинилася на межі цілковитої руйнації. Три родини зі Львівщини, власники сусіднього готельно-ресторанного комплексу, що придбали будівлю у 2014 р., мусили відновлювати пам'ятку власним коштом. Будівля була без вікон, дверей, з поламаним дахом і перекриттями, у деяких місцях були зруйновані зовнішні стіни. До процесу реконструкції залучили архітекторів і конструкторів Львівської політехніки. За 9 років було проведено колосальну роботу, хоча реконструкція ще триває, палац уже відчинився для відвідувачів. Не залишився поза увагою і парк. Парк - пам'ятка державного значення, його територія сягає понад 8 га. Нині вдалося вже облаштувати його частину площею 1,5 га (рис. 1) [10].

Нові власники будівлі намагаються своїм прикладом надихнути інших, співпрацюють із місцевою громадою, проводять роботу з дітьми, залучають їх не тільки до екскурсій, свят і тематичних вечорів, а й до волонтерських толок.

Велику частину занедбаних пам'яток нашої країни становлять культові споруди: козацьки церкви Лівобережжя, унікальна дерев'яна готика Закарпаття, костели польської доби Західної України та Поділля. Безліч цих храмів щезає через руйнування пожежами, замокання або навмисне знесення через міжконфесійні суперечки. Головною проблемою, більшою за відсутність коштів, є наслідки архаїчного радянського ставлення до історичних подій і стосунків. Безумовно, в історії наших земель було протистояння народів, часто за релігійним принципом. Зрозуміло, що особливого бажання відновлювати церкви, які вважалися чужими, не було з обох сторін, тому що вони часто сприймалися як культові споруди завойовників. Однак тепер це вже спільна історія, без переосмислення минулого ми втрачаємо спільну спадщину. Українськім є все, що є в Україні й, окрім поваги до історії, у нас має бути спільний погляд у майбутнє [2].

Подібні проблеми у сфері охорони культурної спадщини існують у всіх країнах, їх намагаються вирішити різними способами. Одним із них є здача об'єкта в довготермінову оренду: орендарі реставрують об'єкт, за що отримують вигоду у вигляді знижки або відсутності податків (як, наприклад, у Франції), або інші. Потім завдяки туризму пам'ятки дофінансовуються й утримуються. Якщо церква не має пастви, яка підтримує фінансово будівлю храму, можна змінити функцію такого об'єкта, наприклад облаштувати ресторан, магазин, навіть дитячий садок. Хоча така практика найбільше поширена в найменш релігійній Північній Європі, але приклади таких проєктів існують також в Іспанії - країні зі стійкими католицькими традиціями [14].

У містечку Сопуерта, де на 2 000 мешканців є 6 храмів, будівлю невеличкої церкви 16 ст., занедбану протягом багатьох десятиліть, було виставлено на продаж як «земельну ділянку, забудовану руїнами». Місцеве єпископство продавало об'єкт за дуже невелику суму, але новий власник - фотограф Тас Кареага, мав його відновити. Будівля костелу була без даху, обвалена всередині та конструктивно нестабільна. Для архітектора Карлоса Гармендіа завдання трансформації було як мотивуючим, так і винятковим: перетворення занедбаного ренесансного храму на будинок. Така зміна використання простору та зміна масштабу вимагала низки дій для адаптації, які виходили за межі простого оновлення. Водночас пріоритетом для автора проєкту була ідея втручання в конструкцію церкви лише в тому разі, коли не було іншої альтернативи, не створюючи шрамів і розуміючи кожну вбудову як імплантований чужорідний елемент. Щоби зберегти відчуття відкритого простору, до конструкції будівлі було додано лише одну зовнішню стіну (для ванної кімнати на 2-му поверсі).

Рис. 1. Палац Яблоновських-Бруницьких, с. Підгірці (Львівщина)

Приблизно на чверті площі побудовано дерев'яний каркас для розміщення двох поверхів: спальні на другому й офісу на третьому поверсі. Під старовинними десятиметровими банями тепер було розміщено кухню та стіни художньої галереї, а у дзвіниці - куточок для читання. Власними силами новий власник продовжує додавати будинку нові штрихи: наповнювати авторськими меблями, картинами, предметами релігійного мистецтва родини Кареаги. Житло представлене як відкритий простір і розглядається як місце зустрічі, як можливість для соціалізації житлової архітектури (рис. 2) [18].

У тісній співпраці обом авторам - архітектору та власнику вдалося приборкати незвичайний простір, зробивши це з урахуванням його попередньої історії, але за сучасними концепціями. Він набув нової цінності та є прикладом того, як можна, не забуваючи минулого, перетворити культове місце на житло. Проєкт було високо оцінено фахівцями, він отримав премію Archilovers як кращий проєкт 2019 р. [16; 19].

Сучасне українське суспільство більш консервативне та поки що не готове схвалити таку світську функцію навіть для закинутої храмової споруди. Наше духовенство вважає, що освячені церкви мають бути тільки духовним місцем, нехай навіть для іншої віри. Тому натепер в Україні вкладати кошти в такі проєкти для приватного бізнеса є дуже ризикованим. Водночас громада зазвичай не готова підтримувати збереження закинутих храмів фінансово, часто проявляє байдужість, а в іноді навіть не вбачає нічого крамольного в тому, щоби розібрати елементи таких споруд для використання в господарстві або здати на металобрухт. У разі передачі об'єкта іншій парафії нові господарі зазвичай будують на ділянці нові, часто недешеві та претензійні будівлі або цілі комплекси церков, залишаючи давню «нічию» святиню поруч доживати свого віку в руїнах. Ідея реставрувати й інтегрувати в сакральний комплекс навіть невеликий об'єкт такої пам'ятки, пристосувавши його для потреб церкви або містечка, поки що нечасто знаходить підтримку. Причиною інертного ставлення населення до своєї матеріальної історії часто є відсутність інформації про цінність історичного будинку, відсутність комунікації, ігнорування громади в розробленні програм збереження й адаптації пам'яток [6].

Такий стан речей може змінюватися тоді, коли відбуваються зрушення в її сприйнятті, коли пам'ятка стає об'єктом економічного інтересу. Прийнятним у нашому суспільстві могло би бути надання такій споруді культурної або освітньої функції, або використання її як гостьового будинку чи будинку паломників із прив'язкою до тематичних маршрутів регіоном, як, наприклад, Каміно Подоліко. Також варто розглянути можливість дозволити багатим родинам будувати родові склепи біля храмів за умов фінансування ними їх реставрації. Таким чином також вирішується підтримка благоустрою прилеглої території, а церква зберігає своє первісне призначення [17].

Звичайно, кожен такий об'єкт потребує індивідуального підходу, детального аналізу поточного стану збереженості, визначення методів роботи щодо його подальшої охорони та функціональної адаптації. Якщо немає парафії, яка б хотіла експлуатувати культовий об'єкт за первісним призначенням, рішенням могло би бути придбання об'єкта у приватну власність із контролем за дотриманням чітко прописаних умов, але водночас із створенням мотивації до такої роботи: кваліфікаційною або фінансовою допомогою, розумінням економічної складової частини проекту [7].

Рис. 2. Житловий будинок Tas's Church (адаптивне повторне використання), м. Сопуерта (Іспанія)

Цікавим прикладом співпраці між державою, церквою та громадою є проєкт реставрації Монастирського комплексу отців Реформаторів у м. Рава-Руська, у рамках якого заплановано виконання будівельних робіт у храмі св. Михаїла та монастирі, шляхом їх адаптації для розміщення житлових місць, Центру діалогу культур, а також чотирьох дитячих будинків сімейного типу. У Центрі діалогу культур передбачено низку приміщень: історичне, спортивне, тренінгово-освітнє та рекреаційно-інтеграційне. Відновлювати суто церковну діяльність монастиря та прилеглого костелу не було потреби, оскільки в римо-католицької громади є діючий храм у Раві-Руській, тож зберегти монастир - пам'ятку архітектури XVIII ст. дозволить тепер його нова функція. Проєкт отримав гранд Євросоюзу, реалізація розпочалася у 2015 р., до неї долучилися місцева влада, римо-католицька парафія та низка українських і польських організацій [20].

ВИСНОВКИ

На жаль, актуальне пам'яткоохоронне законодавство в реальності не служить охороні культурної спадщини: можливості бюджетного фінансування для реставрації, а потім утримання пам'яток - мізерні; місцеві громади також не мають належних ресурсів. Як один із засобів спільного вирішення проблем може розглядатися приватно-громадське партнерство. За існуючим світовим досвідом таке партнерство має спрямувати приватну та громадську ініціативу на розвиток і підтримку історичних локацій міста для блага його мешканців, зокрема й зайнятості, освіти, туризму та загальної обізнаності щодо культурної цінності, змінити напрям діяльності громади з пасивного захисту до активного збереження та використання історичних місць. Звичайно, самою тільки приватно-громадською ініціативою проблему вирішити неможливо. Окрім руйнування та занедбання власне пам'яток історико-архітектурної спадщини, існують проблеми незадовільного стану доріг та під'їздів до цих об'єктів, браку транспортних можливостей для перевезення відвідувачів, відсутність санітарно-відпочинкових зон. Реставрація є частиною широкого процесу взаємодії суспільного, комерційного та державного секторів із метою створення й усталення культурного капіталу, пошук нових схем їхньої взаємодії має допомогти гарантувати сталий розвиток і збереження історичної спадщини [15].

ЛІТЕРАТУРА

[6] Коваль Д.О. В ім'я мистецтва. Міжнародно-правовий контекстуальний аналіз захисту культурних цінностей у зв'язку зі збройним конфліктом. Одеса : Фенікс, 2016. C. 418.

[7] Кондель-Пермінова Н.М. Інтеграція пам'яток архітектури та містобудування в сучасний соціокультурний контекст. Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини : збірник наукових праць з мистецтвознавства, архітектурознавства й культурології. Київ, 2008. Вип. 5. С. 94-112.