Специфічні риси покриття дахів житлових споруд на Бойківщині

Размещено на http://allbest.ru

Інститут народознавства НАН України, відділ історичної етнології

Специфічні риси покриття дахів житлових споруд на Бойківщині

Specific features of roofing of residential buildings in boikivschyna

Roman Radovych

Doctor of Sciences in History, Senior Researcher of the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine, in the Department of Historical Ethnology, Lviv, One of the important components of every building is the roof. The design features of the roof, the shape, the proportion of its mass to the volume of living space, the nature and material of the coating in combination with other typological features give a certain ethnic nuance to the architecture of housing, especially its ethnographic differences. Despite the fact that the same building materials (rye straw, wood, reeds and grasses) were used to cover homes throughout Ukraine, the technique of covering was quite diverse in different ethnographic regions. Therefore, finding out the specifics of the technique and technology of roofing within certain ethnographic groups of Ukrainians today is quite relevant.

In the proposed exploration, the author aims to clarify the features of roofing materials, specific features of techniques and technologies of roofing in the Boikivshcyna region, as well as to identify local and national features. The object of the study is the traditional housing of the boikos', and the subject -- the arrangement of its coverage.

The methodological basis of the study is the principle of historicism in combination with elements of structural and functional analysis and the use of basic methods of ethnological science: typological, comprehensive and retrospective analysis, historical reconstruction and more. The study area covers the entire territory of Boikivshchyna within Lviv, Ivano-Frankivsk, Zakarpattia regions, as well as the former Liske and Ustyrytsya counties (now the territory of Poland). Researchers of the traditional architecture of Boikivsh- chyna mostly considered upon the declared problem quite occasionally, without paying due attention to it, so the basis of our work is the field material we have collected.

The roofs of Boikos' houses were usually covered with rye straw. Sporadically wood was used for this purpose (cut or knee tables, «hont», shingles). Spring and winter ryes were used to sew roofs. Rye sheaves of two types were used: sheaves tied at the ear to the head (“holovachky”, «kytytsi»), which were placed on the roof root down (which gave a stepped surface) and sheaves tied closer to the root («pleskachky») -- they were laid on the roof surface with the ear down (the texture of the roof in this case was smooth). For the most part, «kytytsi» were tied to the armor with straw oars. There were other techniques of sewing «kytytsi» -- «under the rod», «under the pole» and so on. In some areas, the poorest sections of the peasantry covered their roofs with «rods under the pale». For this purpose they could also use crushed straw («vnatrus» technique). When covering the roof, Boikos' often combined several techniques in one building («kytytsi» and «pleskachky»; «kytytsi» and «vnatrus», etc.), and often combined straw and wood.

Keywords: Boikivshchyna, roof, sheaves, «merva» straw, roof ridge, tables, shingles.

Вступ

Однією із важливих складових кожної споруди є дах. Конструктивні особливості даху, форма, пропорційне співвідношення його маси до об'єму житлового простору, характер та матеріал покриття в поєднанні з іншими типологічними ознаками надають певного етнічного відтінку архітектурі житла, особливо ж його етнографічним відмінам. Незважаючи на те, що на усьому просторі України для покриття домівок використовували одні й ті ж будівельні матеріали (житню солому, деревину, очерет, трави), у різних етнографічних районах техніка покриття була доволі різноманітною. Тому з'ясування специфіки техніки та технології влаштування покриття даху в межах окремих етнографічних груп українців на сьогодні є доволі актуальним.

У запропонованій розвідці автор ставить перед собою мету з'ясувати особливості покрівельних матеріалів, специфічні риси технік і технологій влаштування покриття дахів на території Бойківщини, а також виявити локальні та загальноукраїнські риси. Об'єктом дослідження є традиційне житло бойків, а предметом -- влаштування його покриття. Методологічною основою дослідження є принцип історизму у поєднанні з елементами структурно- функціонального аналізу та використання основних методів етнологічної науки: типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо.

Територія дослідження охоплює усю територію Бойківщини у межах Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської областей, а також колишніх Ліського та Устиріцького повітів (нині територія Польщі) У дослідженні для позначення адміністративних одиниць будемо використовувати наступні скорочення (відпо-відно до адміністративного поділу до реформи 2021 р.): Львівська обл.: Старосамбірський р-н -- Стар., Ско- лівський р-н -- Скол., Турківський р-н -- Тур.; Івано- Франківська обл.: Долинський р-н -- Дол., Рожнятів- ський р-н -- Рож., Богородчанський р-н -- Бог.; За-карпатська обл.: Міжгірський р-н -- Між., Воловецький р-н -- Вол., Великоберезніський р-н -- Вел.; колишній Ліський повіт (нині у складі Польщі) -- Ліс.; колишній Устиріцький повіт (нині у складі Польщі) -- Уст.. Дослідники традиційної архітектури Бойківщини висвітлювали задекларовану нами проблему здебільшого доволі принагідно, не приділяючи їй належної уваги [1; 2; 3; 4]. Більш детально техніки покриття, які торкаються обмежених територій (власне окремих населених пунктів) опрацьовані у працях М. Зубрицького (с. Мшанець Стар.) [5] та В. Кобільника (с. Жукотин Тур.) [6]. Окремі відомості про покриття дахів на західних окраїнах Бойкіщини (Ліський, Устиріцький повіти) містить праця польського вченого Є. Чайковського [7]. Першу спробу комплексного аналізу покрівельних матеріалів та технік покриття здійснив М. Матійчук [8], проте дослідженням не була охоплена уся територія, замешкувана бойками. Окремі аспекти цього питання висвітлені й у наших публікаціях [9; 10; 11], проте зібраний нами в останні роки польовий матеріал, який і є основою нашої роботи, дає змогу значно розширити та доповнити знання у задекларованій сфері.

Основна частина

На всій території Бойківщини житла вкривали чотирисхилими «дахами» («верхами») крокв'яної конструкції Лише на захід від траси Сколе--Турка--Старий Самбір у кінці ХІХ часто можна було зустріти «хати в щитах», тобто з двосхилими високими дахами, які над попере-чними -- «причілковими» стінами мали щити» («дах з фациятом», «дах в щитах») [1, с. 165].. Дахи ілюзорно були доволі стрімкими. Як встановили дослідники, відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху у житлах бойків здебільшого коливалось у межах 1:2,5 --1:3,5 [12, с. 75]. Довжина крокв прямо залежала від ширини хати. Найчастіше вона визначалась 2/3 чи 3/4 ширини будівлі чи дорівнювала її ширині. У нижній частині крокви зарубували у платву; їх виноси поза обріз стін були незначними. Широкі острішки даху утворювали за допомогою коротких (1,3--1,4 м) кроковок («припусниць»). «Припусниці» верхнім кінцем кріпили до платви, а нижнім -- опирали на додаткову винесену зовнішню платівку, яка лежала на виносах другого-третього вінця зрубу над вікнами, що створювало досить помітний перелом острішків, який запобігав засіканню дощової води на стіни. Власне ці острішки (які збільшували видиму висоту даху і водночас закривали мало не третю частину висоти стіни) та високий (0,8--1 м), вибитий зі соломи-мерви гребінь даху, й забезпечували ілюзорну стрімкість місцевих дахів.

Дахи бойківських осель зазвичай вкривали житньою соломою. Про використання в Україні соломи як покрівельного матеріалу для господарських будівель у феодальних замках свідчать документи XVI--XVII ст. [13, с. 254]. На основі повідомлень французького мандрівника Жана де Лабуре- ра («Трактат про польське королівство», 1648 р.), М. Приходько припускає, що вже у XVI ст. солому використовували і для дахів сільських жител [13, с. 254]. Зауважимо, що солома як покрівельний матеріал у давньослов'янському будівництві (м. Сандомир Тарнобжегського воєводства, Польща) згадується у писемних джерелах середини ХІІІ ст.: «Житла ж у городі були соломою покриті, і загорілися вони самі од іскор, а потім і стіни города почали горіти» (1261 р.) [14, s. 70]. Водночас покриття соломою, яку зверху вкривали глиною, засвідчує археологічний матеріал й у давньоруських житлах [15, с. 136]. На теренах Бойківського краю солома була основним покрівельним матеріалом принаймні вже у XVI--XVIII ст. [16, с. 147]. Показово, що у цей період не тільки житла та господарські будівлі у дворах простих селян та попівствах були вкриті цим матеріалом, а й оселя князя Яворського (с. Явора Тур.), збудована, очевидно, в кінці XVI ст., теж була під солом'яним верхом [16, с. 147].

Польські дослідники вважають, що дуже давнє використання соломи для покриття будівель у Карпатах пов'язане з тим, що первісне заселення їх відбувалось вихідцями із більш північних (землеробських) районів [7, s. 116]. Про землеробський напрямок господарства бойків свідчать грамоти, які надавались при заснуванні сіл (сс. Лукавиця, 1430 р.; Деревна, 1449 р. тощо) та акти ревізій вже існуючих гірських поселень (сс. Бориня, Яблунева та ін.), які походять з першої половини -- середини XV ст., а також відповідні пізніші документи (XVI--XVIII ст.) [16, с. 90 98]. З XIV XVI ст. є історичні відомості про наявність орних земель і провідну роль землеробства у бойків Закарпаття [17, с. 17]. Знову ж, у кінці XVШ -- на початку XIX ст. фіксуються значні орні площі та спостерігається тенденція до їх збільшення на заході Бойківщини (Турківщина, Старосамбірщина), натомість у східному напрямку (Сколівщина, Долинський повіт) загальна кількість ріллі чим далі зменшується [17, с. 17--18]. дах солома житловий покрівельний

Давніми традиційними зерновими культурами на Бойківщині (найбільш поширеними після вівса) було яре та озиме жито [16, с. 104; 18, с. 91, 96]. Власне ці два сорти жита й використовували як покрівельний матеріал. Щодо переваг ярого чи озимого жита для виготовлення покрівельного матеріалу, то, як свідчать літературні джерела [8, с. 379--380] та наші польові матеріали, думки етнофорів у цьому питанні розходяться. Скажімо, у сс. Сушиця (Стар.) [9, с. 153], Витвиця (Дол.) найкращою для виготовлення сніпків вважали солому з ярого жита, оскільки вона була менше крихкою. Позитивними властивостями ярого жита вважали те, що у нього (при густому посіві) були тонкі та міцні стебла, які не ламались та добре злягались на даху, не пропускаючи вологи (сс. Либохора Тур., Буківець Вел.), тверда та ламка озимина, з товстими стеблами, для покриття була гіршою [8, с. 380]. Натомість, на думку респондентів зі с. Хитар (Скол.), кращим для покриття було озиме жито («Жито сіяли по «зрубах» озиме. Воно виростало високе до два і пів метра... До речі, відповідно до матеріалів зі Снинщини (південно- східна Лемківщина), жито, що виростало на зрубах -- «пасіках» (так зване «святоянськоє жито») могло сяга-ти й 2 м; воно було найкращим для пошиття дахів [19,с. 73]. [З нього] Господар робив китиці» [10, с. 294]. Подібної думки дотримувались у смт Турка та с. Либохора (Тур.), мотивуючи це тим, що в озимини значно довші (як у ярини) стебла, тверда (хоч і «грубша») солома, яка «так не гниє» (як ярова) [8, с. 380]. Тому озиме жито (с. Сушиця Стар.), призначене для пошиття даху (враховуючи його ламкість), старались зжати на один-півтора тижні скоріше від початку жнив, коли «зерно вже було твердим, а солома не перестояна» [9, с. 153] Бойки розпочинали жнива з озимини, а закінчували -- ярим житом [17, с. 88].. Кращим для пошиття дахів яре жито вважали й лемки північної Словаччини (хоча теж використовували й озиме) [19, с. 73].

Солому, призначену для в'язання сніпків, обов'язково зжинали серпом На Бойківщині та Лемківщині жито та пшеницю завжди жали серпом, а овес і ячмінь косили косою [17, с. 88]. і молотили ціпом. П'ять-шість обмолочених снопів («окалачок») в'язали в «околоти» («приколоти», «пукі») і складували. З одного «околота» виходило 10--12 «китиць» для пошиття даху. Виготовляли сніпки переважно пізно восени, взимку чи влітку у час непогоди: «Вижинали серпом, викладали в «снопи», складали в «копи». і воно висихало. Потім молотили: перше кожен сніп оббивали в стіну, аби не ломати колос... Сніпки складали, потім (взимі) ґосподар робив китиці» (с. Хитар Скол.); «Зимою, або в слотяні дні, коли нема праці в полі «крутить китиці» (с. Жукотин Тур.) [6, с. 62]; «Сніпки крутить із житнього околота; сю роботу робить принагідно що року, як має житні околоти, по скінченім ярованю, но найбільше в часі слоти в червни і в липни» (с. Мшанець Стар.) [5, с. 483Готові сніпки зв'язували у в'язки по 30 («в'язка китиці») [5, с. 483; 6, с. 62] чи 60 («пук»: с. Хитар) штук і зберігали: «Сніпки зв'язує в в'язку по 30 і переховує на будуче» (с. Мшанець Стар.) [5, с. 483]. Враховуючи те, що жита бойки сіяли мало (основною культурою, яку культивували на теренах Бойківщини, був овес) [18, с. 96] Навіть у актах XVIII ст. говориться, в основному, про вівсяні поля. Проте вже у цей період, разом з вівсом, тут вирощували жито. Щоправда, порівняно з вівсом воно займало досить скромне місце. Наприклад, в кінці ХVІІІ ст. у сс. Туречка Вижня, Туречка Нижня жита збирали у 5--8 разів менше, ніж вівса [16, с. 104, покрівельний матеріал збирали впродовж кількох років (їх зберігали на горищі, у стодолі, на свіжому повітрі під піддашшям тощо, причому ставили їх завжди вертикально -- «головками» вверх). Як зазначають у с. Хитар: «Китиці складали до купи по шіздисєт [штук] -- пук. Пук зав'єзували і тримали до часу покритє хати... Господар деколи збирав китиці і пітнайціть-двайціть років... Коли потреба крити хату, а соломи брак, то зичив солому в сусідів, а потім віддавав». Інколи житню солому купували (чи вимінювали) на рівнинах, зокрема на при- бойківському Підгір'ї.

Для покриття будівель бойки використовували житні сніпки двох типів: сніпки, зв'язані при колоссі в головку ( «китиці», «головачки» «кички», «боги», «жупи», «сніпки»), які укладали на дах коренем («ґудзір», «ґузір», «ґузир», «ґудзир») вниз (що давало східчасту поверхню: пошиття «в карби», «в ступки», «в сходи», «в шари») (іл. 1); сніпки зв'язані ближче до кореня («плескачки», «пласкачки», «плескєнкє», «плестачкє», «пластачки», «плацкарки», «пласкачі», «площики», «плоскі», «ручки», «сніпки», «снопки», «пласкі сніпки», «пучки», «жменьки», «жмені», «жмінки»), їх вкладали на поверхню даху колосом вниз (фактура даху в цьому випадку була гладкою) (іл. 2).

Іл. 1. Покриття даху головачками; с. Плав'я Сколівсько го р-ну Львівської обл. Фото першої половини ХХ ст.

Іл. 2. Плоске покриття даху (покриття плескачками); с. Яблунька Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. Фото першої половини ХХ ст.

Для пошиття кутів та окапу даху місцями вживали дещо інших сніпків, про що мова піде далі.

«Китиці» в'язали «в головку» при колоссі. Для їх виготовлення використовували найякіснішу солому: «Для цього вживають житньої соломи. Вибирають як найдовші й як найгарніші, чисті (витрушені та вичесані від бур'яну та покручених стебел. -- Р. Р.) околоти» [6, с. 62]. Із «околота» брали трохи соломи (завтовшки 10--15 см) і вирівнювали нижній край, вдаряючи ним об землю. Із цього витягували приблизно десяток стебел з колосками (до половини довжини стебла) і скручували їх у «перевесло» («повересло», «поровесло», «пуровесло»). Цим перевеслом обв'язували вершок сніпка (аж до колосків). Посередині в'язання вершок заламували. Потім із кількох стебел нижньої частини сніпка крутили інше перевесло і ним туго перев'язували «головку» (верхню частину зігнутого вершка). Зігнуті колоски під «головкою» називали «борода», а нижню частину «китиці» -- «подолок» або «гузир» [6, с. 62-- 63; 9, с. 153]. Усе це ґазда робив стоячи, ледь зігнувшись уперед, тримаючи жмут соломи між ногами: «В[']язанку беруть межи ноги й притримують її наче ножицями, щоби солома не розтряслася» [6, с. 63]. Після того з китиці витрушують зайву (коротку тощо) солому: «По скрученню китиці витрясають з подолка коротку солому» [6, с. 63].

Перед пошиттям даху нижній край сніпків обрізали, надаючи їм однакової довжини. Для цього застосовували мірну лату, обрізаючи гузир косою, сокирою або ножем на дошці [8, с. 382]. Проте частіше використовували «скринку» («різовну скринку»): «Хто хаче мати одинакові сніпки прирізає їх на одну міру різаком на скринці, на якій ріже сїчку для худоби... Як сніпки до міри поприрізувані, то на будинку красно укладають ся і шари їдуть рядками: горішний шар висший від долїшного» [5, с. 481]; «Готові китиці перед пошиванням стріхи обтинають «ножом різовної скринки», щоби кінці китиць були рівні. Інакше «карби» стріхи не впадуть добре. При робленні китиць доходять до такої вправи, що виглядають вони, неначе з машини, одна в другу рівна, гарненько зв'язана, ні одне стебло не вистає десь убік» [6, с. 63].

«Плескачки> в'язали ближче до кореня («при гу- дзірі»): брали дві жмені соломи, зв'язували при корені перевеслом [5, с. 481], розділяли надвоє і декілька разів (допоки гузирі сніпків щільно не зійдуться) прокручували навколо перевесла, після чого на землі їх утрамбовували ногами. В окремих випадках (с. Велика Лінина Стар.) для в'язання сніпків (щоправда одинарних) замість солом'яних перевесел могли використовувати й лозу. Доволі часто дах пошивав сам ґазда [5, с. 481], проте у багатьох випадках для цього винаймали спеціального майстра («пошивальник»: с. Саджава, «пошивайко»: сс. Міжгір'я, Глибока Бог.). Пошива- ти дах завжди розпочинали з нижнього ряду («стріхи», «нижної стріхи»), від кута -- «від умовного перпендикуляра, опущеного з кінця гребеня даху на низ стріхи» [8, с. 382]. «Китиці» першого ряду прив'язували до другої лати, на першу -- вільно опирались їх «подолки» (причому на дах сніпок укладали так, щоб його «головка» знаходилась вище другої лати і була своєрідним фіксатором) [8, с. 382]. Скажімо, у с. Буківець (Вел.) дах пошивали «жупами» наступним способом. Із нижньої частини першої укладеної на лату «жупи», відділяли декілька стебел і скручували їх у перевесло. Цим перевеслом, пропускаючи його через верх лати, сніпок прив'язували до неї. Відтак брали другу «жупу» і, щільно притискаючи її до попередньої, перевеслом (з попереднього сніпка) у той сам спосіб прив'язували до лати. Для того, щоб прив'язати наступну «жупу», залишок попереднього перевесла наточували соломою, витягнутою з подолка нового; цю процедуру продовжували й подалі, внаслідок чого скручені одне з одним перевесла створювали своєрідний цільний «канат» [8, с. 382--383]. А ось як описує пошиття даху «китицями» В. Кобільник: «Пошивання хижі китицями чи сніпками зачинається від долини й йде вгору. Цей, що пошиває, сідає на лату, а другий стає на стриху, званім «під», і подає китиці. Зачинається пошивання від рога хижі. До найнижчої лати, що лежить на кролі, пошивати не можна. Зачинається від другої лати в цей спосіб, що на першій латі спочиває подолок, а до другої лати пришивається головку китиці. Прив[']язується в цей спосіб, що з подолка китиці береться трохи соломи, скручується її в повересло й обв'язується ним лату з правої сторони, потому з лівої, переходить попід бороду китиці й в'яжеться в «ключку» по тій самій стороні, з котрої зачато. Як китиця вже прив'язана, береться повересло знова з першої, вже прив'язаної китиці, з її подолка. Береться опісля другу китицю й повереслом першої перев[']язується попід бороду другої й так само першої (третьої? -- Р. Р.). Всі три китиці стискає робітник разом, щоби тісно до себе прилягали й обкручує повересло коло лати. Кінець повересла втискає під головки китиць. Так робить дальше, все по три китиці разом. Рядок пошитих китиць, через один цілий бік стріхи, називають «один шар». Звичайно не роблять одного шару до кінця, тільки 3--4 шари разом. На латах нашиті китиці творять «карби», т. є у формі сходів поверхню. Натомість при пошиттю плескачками, де колосся звернені вдолину, поверхня стріхи є рівна. Цілість пошиття називають «пошов» (пошов на хижі)» (с. Жукотин Тур.) [6, с. 63--64]. Таким же способом (з незначними відмінностями) пошивали дахи «китицями» й у багатьох інших селах: в одних випадках, як і у с. Жукотин, прив'язували по три китиці разом, в інших -- по дві, а часто (як у с. Буківець) по одній. Подальші ряди «китиць» закріплювали до кожної наступної лати, причому сніпки кожного наступного ряду перекривали половину (чи більше) довжини попереднього ряду (що залежало передовсім від відстані між латами обрешітки, а також довжини покрівельних елементів). Слід наголосити, що відстань між латами могла бути різною. Зокрема, в одних випадках вона сягала 45 -- 48 см -- «дві п'яді» (сс. Недільна, Велика Сушиця Стар.), в інших була майже на половину меншою -- 25 см (1/4 м): с. Жукотин (Тур.) [6, с. 62]. Власне, як зазначають респонденти, при незначній відстані між латами (25 см) шар соломи був товстішим -- у тири «китиці» (хоча на нього йшло більше соломи), тому так покривали оселі найбагатші верстви селянства. Роги даху «вишивали» спеціальними сніпками з трьох пучків соломи («роговиці», «рогівки», «бе- саги») [20, арк. 26] чи (переважно у підгірських місцевостях) подвійними сніпками («нарожний», «наріжник»), зв'язаними ближче до колосся і вкладеними коренем донизу (вони завжди мали форму «стопочок»).

Місцями (сс. Хитар, Плав'я Скол.) респонденти відзначають, що «китиці» покриття могли прив'язувати до кожної наступної лати, а могли -- й через лату, тобто одна лата пропускалася (в такому разі нижній ряд китиць прив'язували не до другої, а до третьої лати: с. Либохора Тур. [8, с. 384]). У другому випадку товщина покриття теж була меншою (так крили бідніші верстви селянства). Інколи, як зазначають дослідники, перший ряд китиць кріпили, як і попередньо, до третьої лати, а подальші -- до кожної наступної, що (як і при значній густоті лат) давало товсте (у три шари «китиць») покриття (50 см і більше) [8, с. 384]. У низці населених пунктів (сс. Недільна, Тур'є, Топільниця, Терло, Сушиця, Галівка Стар.) траплявся інший спосіб пошиття «китицями» -- з «прутом» («під прут», «під тичку»). Він полягав у тому, що китиці (за «бороду») нанизували на тонку жердину. Потім перший сніпок разом із прутом прив'язували до лати. Наступні чотири сніпки ущільнювали і їх «бороду» притискали «прутом» до лати, а п'ятий сніпок (подібно як перший) разом з прутом знову прив'язували до лати і т. д. [9, с. 156]. У с. Орявчик (Скол.) побутував дещо відмінний метод пошиття «з прутом». У зазначеному випадку «головачки» тісно накладали на лату обрешітки, зачіпаючи їх за неї «головками». Відтак зверху на ряд сніпків (у місці лати) вкладали «ліскову» чи «смерекову» жердку завтовшки 3--4 см; її у кількох місцях прив'язували до лати. Потім «головачки» ущільнювали, тісно притискували жердиною до лати, і через кожних 3 (рідше 4) сніпки (30--40 см) жердину перевеслом (скрученим із кількох стебел «подолка» першого сніпка) міцно прив'язували до лати (далі перевесло наточували стеблами з останнього сніпка) і т. д. У такий спосіб пошивали увесь дах будівлі Зап. головним охоронцем фондів ЛМНАіП Марком Мандюкам у 1970-х рр. у с. Орявчик Сколівського р-ну Львівської обл..

При пошитті даху «пласкачками» лише стріху, ряд під гребенем і роги даху пошивали сніпками коренем вниз. «Вишитими» потрійними або подвійними сніпками також завжди були кути даху. Як і в попередніх випадках, вкривати дах починали з нижнього ряду. Місцями (смт Турка) «прут» використовували й при покритті плоскими сніпками, які зв'язували приблизно посередині та вкладали на дах колосом вниз (пошиття «ручками» або «пучками»): «На настелений в один ряд шар сніпків накладали тонкі довгі жердини -- «ліску». Через «ліску» й шар соломи пропускали перевесло або дріт, які прив'язували до лати даху. «Ліска» притискувала солом'яну масу, утримуючи її від сповзання. Наступний ряд снопів укладали так, що він перекривав «ліску» попереднього ряду» [8, с. 387--388]. Подібний спосіб пошиття траплявся й у с. Бабино (Стар.): «пласкачки» накладали на лату і притискали їх прутом, причому до лати прив'язували кожен сніпок (разом із прутом) [9, с. 156]. У деяких місцевостях Старосамбірщини найбідніші верстви селянства пошивали дахи околотом «під прут»: по латах розстеляли околоти соломи, на них вкладали прут, який через кожен метр прив'язували до лати. Так вкривали оселі здебільшого на півдні Бойківщини (у закарпатській частині: Вел., Вол., Між.) [4, с. 145], спорадично подібну техніку застосовувало бідніше населення у південних селах Сколівщини (сс. Лавочне, Нижня Рожанка тощо), а також на Турківщині [8, с. 388-- 389]. Проте найбільшого поширення техніка «вна- трус» набула на Міжгірщині (сс. Пилипець, Верхній Студений, Новоселиця, Буківець, Лісковець, Рекіти, Річка, Подобовець, Ізки та ін.). При техніці покриття «внатрус» спершу необхідно було підготувати основу даху. Її монтували кількома способами. У першому випадку на острішки накладали товсті околоти соломи (власне «китиці», зв'язані при колоссі), які утворювали майже горизонтальні площини для подальшого вкладання соломи-мерви.

У тому разі, коли у нижній частині конструкції даху були наявні «припусниці» (короткі крокви, які опирались нижнім краєм на винесені «острішники», а верхнім -- на платви зрубу, що створювало доволі значний перелом даху), такі (майже горизонтальні) поверхні утворювались самі по собі (вони й були основою для укладання мерви). Знову ж, при відсутності «припусниць» товсті околоти вкладали гузирем на нижню лату, а колоссям на верхні вінці зрубу стін [8, с. 388]. У такому випадку часто використовували й інший спосіб, при якому основу монтували з горизонтально вкладених дощок, опертих одним краєм на стіни, іншим на додаткову конструкцію (с. Буківцеве Вел.) [8, с. 388]. Як лати використовували «страпаті» (з досить довгими сучками) ворини (с. Студений Між.) [20, арк. 26], або ж у звичайні лати густо набивали доволі довгі (25 см) кілки (с. Буківцеве Вел.) [8, с. 388--389], що забезпечувало утримання утрамбованої соломи-мерви. Для того, щоб солома добре укладалась на дах і трамбувалась, вона мала бути доволі пластичною, для чого її необхідно було попередньо розім'яти: «Велику масу соломи розстеляли на землі, змочували водою. Розм'якшували мокру солому, катаючи важким кам'яним або дерев'яним валком по всій Ті масі. Потім всю масу соломи перекидали вилами, перемішували, ще раз змочували і розкачували валком. Цю процедуру повторювали кілька разів» (с. Буківцеве Вел.) [8, с. 389]. Підготовану таким способом солому подавали на верх, укладали на основу й добре трамбували ногами. Її вкладали рівномірно, пошарово, по усьому периметру даху -- і так шар за шаром нарощували до самого верху. У тому разі, коли для обрешітки даху використовували звичайні лати (без сучків чи убитих кілків), у процесі покриття використовували додаткові сучкуваті лати-жердки. Слід відзначити, що при покритті однієї будівлі соломою доволі часто використовували дві, а то й три техніки покриття. Скажімо, у Міжгірському р-ні (Зак.) практикували поєднання технік «в жупи» і «внатрус» [8, с. 392--393], у с. Опорець (Скол.) нижню частину даху могли вкривати «головачками», а верхню -- «плескачками» чи «внатрус» (іл. 3).

Іл. 3. Комбіноване покриття даху (головачками та внатрус); с. Опорець Сколівського р-ну Львівської обл. Фото першої половини ХХ ст.

Із закарпатської частини Бойківщини (Вел., Вол., Між.) маємо відомості про спорадичне використання для покриття дахів вівсяної соломи Сучасний дослідник Ігор Бойко твердить (очевид-но, маючи на увазі період від кінця XVIII до середини ХІХ ст.), що «[...] Майже єдиним покриттям дахів будівель на більшій частині Бойківщини стала вівсяна солома, якою, через її незначну довжину, крили спосо-бом «в натруску» [...]» [21, с. 45]. Твердження автора видається нам досить сумнівним, тим паче, що провід-ні українські вчені, знавці народної архітектури Карпат, основним покрівельним матеріалом, який використовува-ли бойки, вважають житню солому [2, с. 25; 3, с. 102; 4, с. 145]. Не знаходимо згадок про використання ві-вса для покриття дахів і в джерелах кін. ХІХ -- пер. пол. ХХ ст. [5, с. 481; 6, с. 62--63; 22, с. 216; 23, с. 22]. Відсутні вони також у матеріалах, що походять з XV--XVIII ст. [16, с. 138--152]. На жаль, І. Бойко не наводить жодних фактів, які б могли підтвердити його тезу. На основі поодиноких згадок респондентів про ви-користання цієї культури при влаштуванні дахів (дуже спорадичні інформації щодо цього в окремих селах Бойківщини фіксували й ми) не можуть бути підставою для таких висновків. Безперечно, основною культурою, яку культивували на теренах Бойківщини, був овес, оскільки навіть у актах XVIII ст. говориться в основному про ві-всяні поля [16, с. 104]. Проте вже у цей період поряд з вівсом тут вирощували жито. Щоправда, порівняно з вівсом воно займало досить скромне місце. Наприклад, в кінці XVIII ст. у сс. Туречка Вижня, Туречка Нижня жита збирали у 5--8 разів менше, ніж вівса [16, с. 104 твердження про овес як єдиний покрівельний матеріал на Бойківщині. Тим паче, що, враховуючи дефіцит соломи, бойки ще у кінці ХІХ -- на початку ХХ ст. збирали жито на покрівельний матеріал упродовж кількох років наперед [5, с. 481]. У найбідніших верств селянства траплялись житла, верхню частину даху яких вкривали гіллям хвої: «Бувають хижі, які є покриті частинно чатинням, пр[и] верхи хижі» (с. Жукотин Тур.) [6, с. 64]

Вивершував дах високий вал зволоженої та добре втоптаної м'ятої соломи («верх», «вирх», «вершок», «вовк», «баран», «гребінь», «шапка»; «щит» Лексема «щит» траплялась на заході Бойківщини (с. Стефкова Уст.) [7, s. 168].), який зазвичай закріплювали парами перехрещених жердин: «Верх набивали соломов і притискали копачами, аби вітер не здував солому» (с. Розтока Нижня Вол.); «Кізлини притискають верх пошиття й хоронять його перед зіванням через вітер» (с. Жукотин Тур.) [6, с. 64].

«Шапку» монтували наступним способом. Уверху, де сходились головки сніпків верхніх рядів пошиття схилів даху, накладали високий (0,6--0,7 [8, с. 385], а то й 0,8--1 м [20, арк. 24]) вал соломи-мерви, яку добре втоптували ногами. Причому в міру нарощення солом'яного валу з мерви формували два схили гребеня, які на завершальному етапі вкривали сніпки верхнього ряду пошиття до половини і більше довжини, унаслідок чого утворювався доволі високий верх своєрідної (шапкоподібної) форми [8, с. 385]. Як зазначав В. Кобільник, «Вирх» («знимати вирх»)... Якщо китиці дійдуть до верху стріхи, то головки китиць сходяться зі собою. Однак межи ними позістає ще шпара. В цю шпару кладеться «мерву», це є «мерсисту» солому, яку добре удоптується. В коші по драбині приносять паздіря, яким засипають щілини. На це кладуть поздовж довгу житню солому і притискають «кізлинами» [6, с. 64].

Для влаштування гребеня зазвичай використовували солому-мерву, яка в достатній кількості залишалась (унаслідок вичісування сніпків тощо) після пошиття даху. Проте солома придатна для цієї мети не обов'язково мала бути житньою, а й вівсяною чи ячмінною. Причому місцями (м. Турка), як відзначають респонденти, вівсяна солома («.. .від ціпа, вона була мніконька») для цього була більш придатною, ніж «довга і тверда» житня [8, с. 384]. Тому при використанні останньої її попередньо зволожували і пом'якшували: «Верх -- з м'ятої житної соломи, її мочили і топтали» (с. Сенечів Дол.). Для цього могли використовувати також (попередньо зволожену та добре вим'яту) солому зі старих сніпків [20, арк. 27]. При монтуванні «верху» бойки вживали також відходи переробки льону чи конопель («коростину», «коростелину з конопель», «термітя», «паздір я», «пазір я», «паздир я»), а в окремих випадках й пирій [20, с. 27] «Пирій» для влаштування гребеня даху широко викорис-товували на Поліссі, а також в деяких інших етнографіч-них районах України, проте бойки для цієї верств селянства траплялись житла, верхню части-ну даху яких вкривали гіллям хвої: «Бувають хижі, які є покриті частинно чатинням, пр[и] верхи хижі» (с. Жукотин Тур.) [6, с. 64].. Щоправда, ці компоненти зазвичай поєднували зі соломою: «На верх... топтали солому, насипали лен, кострину (відходи з конопель. -- Р. Р.); далі -- солома і латі (клепці з трепети)» (с. Витвиця Дол.). Як ми уже зазначали, у с. Жукотин (Тур.) під час влаштування «вирху» спершу втоптували «мервисту солому», щілини у якій засипали «паздірям», після чого уздовж гребеня накладали довгу житню солому і притискували її «кізлинами» [6, с. 64].

Конструкція гребеня могла бути й іншою, проте в її основі практично завжди лежала зволожена та пом'якшена солома-мерва. У с. Стара Ропа (Стар.) по втоптаній соломі-мерві уздовж гребеня вкладали сніпки і притискували їх «кізлиням» завдовжки 0,7--1 м. У с. Опорець (Скол.) у масі соломи уздовж гребеня вкладали сучкуваті ворини (прив'язуючи їх до верхівок крокв), що, за словами місцевих жителів, краще утримувало солому «верху», а у с. Дністрик Дубовий (Тур.) упоперек гребеня ще накладали «луб» зі смереки: «На гребінь було і так: солома, луб, а потім -- кізлині».

У сс. Березів, Чаплі (Стар.) зі соломи (завтовшки у «дві жмені») в'язали «кєшку» («вовка»), вкладали її на верх даху (по усій довжині гребеня); зверху по ній набивали мервлену солому і закріплювали кізликами. Дещо відмінний спосіб влаштування гребеня дослідники фіксували у с. Руська (Уст.), а також на північному сході Лемківщини (повіт Кросно). У зазначеному випадку спершу на землі в'язали «бабу» (у поляків -- <тї1к» (вовк)) -- товстий (до 1 м) вал соломи, зв'язаний «поворозками». Упоперек гребеня накладали зволожені та перегнуті посередині жмені соломи-правиці, повертаючи їх почергово колосом на один і другий схили даху. Відтак «бабу» встановлювали на гребінь і закріплювали кізлинням. Місцями під «бабу» вкладали шар «головастих сніпків» [7, s. 168]. У деяких районах Бойківщини (передовсім у закарпатській її частині) побутував інший спосіб завершення покрівлі даху -- «валком» [8, с. 386]. У зазначеному випадку перед влаштуванням «шапки» уздовж гребеня даху набивали високі загострені палі (переважно чотири), кріплячи їх по одному до крайніх пар крокв і декілька уздовж гребеня. Відтак накладали і втрамбовували пошарово солому-мерву. Досягнувши висоти 60--70 см, навколо паль в'язали солом'яні перевесла, ущільнюючи солом'яну масу гребеня. Палі виступали над гребенем на 25 -- 30 см; на їх кінці насаджували «валок» [8, с. 386]. Сам «валок» виготовляли на землі з довгої смерекової чи грабової жердини, обкладаючи («одягаючи») її снопами по усій довжині, і обв'язували перевеслом чи міцним шнуром. Валок мав видовжену форму діаметром 20--25 см. Його піднімали на верх і насаджували на палі, що ущільнювало солом'яну шапку й укріплювало верх стріхи. Зверху «валок сідлали уключинами» (с. Буківець Вел.) [8, с. 386], яких зазвичай було стільки ж, як і палів. Подібний спосіб вивершення даху (за допомогою вертикальних палів) траплявся й у деяких селах північно-західної Бойківщини (зокрема у с. Тарнавка Стар.). У с. Студений (Між.) «верх» даху «викладали з паздір'я і вбивали у нього зверху кийки з закарлюками («колотів- ки») на відстані одного метра [між содою], щоби вітер не зривав покриття», а місцями «уздовж гребінки клали круглу смерічку («вілину»), яку на обох кінцях придержували «рогами», вбитими у паздір'я» [20, арк. 27].

Як уже відзначалось, гребінь даху закріплювали парами перехрещених доволі масивних жердин («кізлами», «кізлинами», «кізликами», «кізли- нєм», «кльочинєм», «ключиціма», «ключинами», «цапками», «паузинами», «копачами», «клепця- ми», «бесагами», «роговиціми», «уключинами»). Зазвичай бойки виготовляли «кізлинє» з тонкоміру («воринок» або «виблиць») хвойних порід (смереки чи ялиці), в окремих випадках для цієї мети вживали й листяні породи (граб: с. Либохора Тур.), березу [8, с. 385]. На прибойківському Підгір'ї, як і на північних окраїнах Бойківщини, для цього могли вживати й дубове дерево («Ключині давали з дуба»: с. Саджава Бог.) чи навіть осику («трепету»: с. Витвиця Дол.). Уверху «ключиці» з'єднували ясеновим чи буковим кілком («сворінь»), інколи -- смерековим сучком (а після Першої світової війни -- цвяхом) у такий спосіб, що при укладенні їх на даху над гребенем утворювались своєрідні виступи -- «ріжки», заввишки 20--30 см [1, с. 165; 20, арк. 27]: «Кізлинє... се два куски ялових галуз, збиті кілком з сука на однім кінци» (с. Мшанець Стар.) [5, с. 481]; «Кізлини, це дрючки, проверчені й збиті зі собою в однім місці кілком, зв[аним] «сворінь». Вони нахилені до себе під кутом 45°» [6, с. 64]. Щоб вітер не зривав «кізлин», у їх «ріжки» часто вкладали 5-ти --6-тиметрову воринку («віблицю», «дилицю», «ворину», «жердку»), яка своєю вагою притискала кізлини і солому до гребеня даху (сс. Ясень Рож., Яблунька Бог.) [20, арк. 27; 24, s. 147] (інколи таку жердку укладали на гребінь під ключини: с. Либохора Тур. [8, с. 385]). Довжина «ключин» здебільшого коливалась у межах 2--2,5 м (с. Хитар Скол.) [1, с. 165; 8, с. 385], проте в окремих випадках вони були коротшими (0,7--1,5 м). Щоправда, це передовсім стосується східних та північних окраїн Бойківщини (сс. Стара Ропа Стар., Яблунька Бог. та ін.). Зазвичай «кізлики» укладали на відстані приблизно 1 м один від одного [8, с. 385; 20, арк. 27], знову ж місцями ця відстань сягала лише 25 см (у більшості випадків так укладали коротші кізлики). Скажімо, як зазначав В. Кобільник стосовно с. Жукотина (Тур.), «на 1 м дають п'ять кізлин» [6, с. 64]. Для закріплення причілків «верху» до крайніх пар «ключин» кріпили ще одну ворину (чи дві), яка лягала на причілок (с. Шандровець Тур.). Натомість у с. Люта (Вел.) крайні «кізлини» гребеня даху у нижній частині (а інколи ще й посередині висоти) з'єднували вигнутими прутами («облу- ками»), які охоплювали і утримували солому причілків «верху». Проте у бойків відомий й більш досконалий метод для встановлення причілкових ключин: по краях гребеня даху до крайніх пар крокв кріпили вертикальні палі; самі «уключини» формували з трьох жердин у вигляді трикутника, зачіпаючи його вершиною за паль [8, с. 385]. У деяких селах (Мшанець, Топільниця Стар.) під кізлини могли вкладати ще раму («ярмо», «ярьмо»): «Для певнійшої безпеки дають на кізлинє ярьмо... Се два полудрабки з молодих усхлих ялиць, на обох кінцях зсилені поперечками; його укладають так, що придержує солому на версі і сніпки найвисшого шару; по ярмі накладають кізлинє» [5, с. 482]. Ярмо також могли вкладати не знизу, а поверх кіз- лин (Тур.) [20, арк. 27]. У с. Недільна (Стар.) зверху по валу м'ятої соломи впоперек гребеня даху «перегинали» довгі солом'яні околоти, закріплювали їх «ярмом» і «козлами». Знову ж, у сс. Липа, Витвиця Сенечів (Дол.), Хмелівка, Глибока (Бог.) по «козликах» (у с. Хитар Скол. -- під ними) укладали дві зв'язані між собою лати («прикладки», «лати», «латини», «ворини»). Знову ж, у с. Петранка (Рож.) гребінь вивершували короткими «подвійними» сніпками, зв'язаними при колоссі, які притискали такими ж латами. За даними М. Зубрицького у с. Мшанець (Стар.) на гребінь даху інколи накладали «палубу» (жолоб із спорохнявілої ялиці) [5, с. 482]. Це явище у регіоні Карпат, очевидно, мало доволі давню традицію, оскільки подібні «палуби» для закріплення гребеня на Лемківщині використовували ще у першій половині ХІХ ст. [7, s. 168].

Гребінь даху могли також вивершувати збитим з дощок, драниць чи ґонту «дашком» («коняки»: с. Сушиця Стар.): «Зверха одну раю накривали гонтєм»: с. Недільна (Стар.); «На гребінь сипали терміті і накривали дошкою; на верх дошки -- ключині з дуба»: с. Саджава Бог.). Спорадично це явище траплялось по усій території Бойківщини. Проте, як зазначають респонденти у багатьох населених пунктах, «дашок» почали використовувати пізніше («за Польщі») -- він замінив колишній верх з соломи-мерви (сс. Галівка, Головецько Стар.).

У деяких населених пунктах деревом (драницею, різаними дошками чи ґонтом), крім гребеня, вкривали ще й нижню частину даху (окап) [1, с. 165; 3, с. 102]. Найчастіше таке покриття траплялось у східних та південних районах (Рож. Дол., Бог., Між., Вол., Вел.), хоча спорадично побутувало й на решті території. Слід зауважити, що більшого поширення воно набуло лише з початку ХХ ст., хоча окремі згадки про подібні дахи зустрічаються у джерелах (при описах корчем, які, як зазначено в документах, будувались на зразок селянських осель) вже у ХУІІІ ст. Скажімо, у с. Липовиця дах був вкритий соломою, «а внизу два ряди ґонтів», а у с. Турочці (акт перевірки 1747 р.) корчма була покрита «частково соломою, а в долішній частині даху -- драницею» [16, с. 144, 149]. Спорадично на Бойківщині дахи хат повністю вкривали деревом (різаними (чи коленими [8, с. 389--390]) дошками, драницею або ґонтом) (іл. 4).

Іл. 4. Покриття даху дошками; с. Тарнавка Старосамбір- ського р-ну Львівської обл. Фото першої половини ХХ ст.

Слід відзначити, що хоча ці покрівельні матеріали (як для влаштування гребеня, острішка, так і для покриття усієї поверхні) були поширені по всій території, у їх використанні спостерігається певна тенденція: у східних районах (сс. Сенечів, Витвиця, Липа Дол.; Липовиця, Петранка Рож.; Саджава, Яблунька, Гута, Хмелівка, Міжгір'я Бог.) переважала драниця, на решті території здебільшого вживали ґонт або дошку. На терени східної Бойківщини драниці швидше за все поширились з Гуцульщини. У багатьох випадках респонденти відзначають, що колись дахи вкривали соломою, а відтак (з початку ХХ ст.) почали використовувати драницю: «Давніше вшивали околотом жита, потім почали крити драницями» (с. Сенечів Дол); «Тільки новіші хати накривали драницев» (с. Петранка Рож.); «Крили соломов або драницями; старі хати були всі під соломов» (с. Гута Бог.); «Колись все крили соломою, колись ту деревом нічого не крили» (с. Саджава Бог.); «Колись драницьов не крили; драницев почали крити десь з 1910--1915 рр. (за Польщі)» (с. Міжгір'я Бог.).

Відповідно до матеріалів Я. Фальковського (1930- ті рр.), на гуцульсько-бойківському пограниччі (сс. Богрівка, Яблунька, Манява, Кричка Бог.; Присліп Між.: Сливки Рож.) дахи в оселях вкривались соломою (гребінь у багатьох випадках (с. Яблунька) вивершували ґонтою чи дошками) [24, s. 146--147]. У с. Ясень (Рож.) як покрівельний матеріал теж здебільшого використовували солому, лише незначна кількість осель була під драницями (солом'яні дахи часто мали гребінь і окап з дощок) [24, s. 136]. Натомість у сс. Гута, Драгонє, Пороги (Бог.) переважали дахи, криті драницями (інколи на довшому схилі даху влаштовували «димник» на зразок гуцульського). Лише у північній частині с. Пороги (з боку с. Яблунька) були також дахи, вкриті винятково соломою [24, s. 119--120]. Знову ж, у сс. Пнів, Пасічна, Битків (Над.) хати вкривали переважно ґонтами та соломою, зрідка -- драницями (госпспоруди); деякі хати, вкриті соломою, мали гребінь і окап з ґонту [24, s. 145]. Я. Фальковський також відзначав, що у с. Ясень (Рож.) траплялись хати, у яких довші схили вкривали соломою, причілкові -- дошками, а у с. Пнів нерідко в ґонтових дахах чотири кути (по всій висоті) пошивали соломою [24, s. 136, 145]. Місцями траплялись дерев'яні дахи, латані соломою (с. Драгонє), а солом'яні -- дошками (с. Ясень) [24, s. 120, 136]. Причому, як наголошує автор, драницю для покриття домівок зазвичай використовували бідніші селяни. Це ж стосується й покриття осель різаними дошками. Ще у першій половині ХХ ст. (у 1930-х рр.) воно було характерне для найбідніших верств селянства (сс. Тухля Скол., Жукотин Тур.): «Декуди покривають дах дошками. Це стрічається у бідаків. Дошки ріжуть самі пилою» (с. Жукотин) [6, с. 64].

Поширення ґонтових дахів у житлово-господарському будівництві бойків теж припадає лише на початок ХХ ст. (власне після Першої світової війни): «Солома була скорше ніж ґонті» (с. Хитар Скол.); «Довно все крили тілько соломов; ґонтєм зачали крити за Польщі» (с. Терло Стар.); «Колись крили соломою, ґонті не було» (с. Чаплі Стар.); «Колись крили соломов, ґонти з'явилися пізніше» (с. Березів Стар.); «Крили соломою, ґонт почали робити пізно -- по (Першій світовій. -- Р Р.) віні» (с. Сушиця Стар.). Як часто зазначають респонденти старших вікових груп, ще на початку ХХ ст. ґонтове покриття було рідкістю (сс. Лопушанка Тур., Топільниця, Тур'є, Недільна, Бабина, Ріп'яна, Грозьово, Росохи, Березів, Велика Сушиця, Галівка Стар. та ін.) [9, с. 158]. Зокрема М. Зубрицький відзначав (1909 р.), що у с. Мшанець (Стар.) «давніше пошивали весь будинок соломою. Торік побив один ґазда весь будинок ґонтами; се перша в селі хижа покрита ґонтами; черепу не уживають» [5, с. 482]. Знову ж, уже в першій половині ХХ ст. у Бойківському краї були села, які спеціалізувались на виробництві цього покрівельного матеріалу. Одним з найбільш відомих осередків «ґонтарів» -- село Волошиново (Стар.) [9, с. 158]. Жителі підгірських сіл ґонт в основному закуповували у горян (сс. Библо, Чаплі Стар.) [9, с. 158]: «Ґонті не було, їго купували в Волошинові на копи (в'язки по 60 штук. -- Р. Р)» (с. Чаплі Стар.).

Показово, що у Карпатах ґонт первісно використовували лише для покриття культових споруд (навіть на Гуцульщині дахи жител вкривали переважно драницями [3, с. 96]), замкових та містечкових будівель тощо. Хоча згадки про використання ґонтового покриття у господарських та житлових будівлях на теренах Бойківщини відносяться принаймні до ХУІІ--ХУІІІ ст., це стосується лише княжих та війтівських будівель, причому доволі спорадично. Скажімо, в описах, які вдалося виявити в архівних матеріалах Ю. Гошкові, лише у с. Велика Лінина (Стар.) усі споруди війтівської садиби (в тому числі і житло) були вкриті ґонтою. Щодо найбагатшого з виявлених двору князя Яворського (опис 1685 р.), у ньому ґонтою був вкритий «амбар» та «ґуральня», натомість житло, як уже згадувалось, було під соломою [16, с. 147--148].

Варто відзначити, що використання ґонту як покрівельного матеріалу на основній території України відоме віддавна: покриття двірських, замкових та церковних споруд ґонтою («ґонталі», «побій ґонтами округлими») згадують писемні джерела ХУ-- ХУІ ст. [25, с. 18]. Водночас у Карпатському регіоні (зокрема й на Бойківщині) використання ґонту відоме вже у княжий період. Зокрема, М. Рожко при дослідженні давньоруської фортеці Тустань виявив не тільки самі ґонтини За технологією виготовлення цей ґонт не відрізнявся від того, який використовували у пізнішому бойківському бу-дівництві. Іншими (значно більшими) були хіба його роз міри: найбільша довжина віднайдених частин становить 1,05 м (первісна довжина невідома), ширина -- 0,18 м [26, с. 423; 27, с. 75]., а й пристрій для вибору в них пазів (який за конструктивними особливостями повністю ідентичний з тими, які використовували у Карпатах в ХІХ -- першій половині ХХ ст.) [28, с. 104--105, 201 (рис. 104)]. Варто відзначити, що хоча ґонтовий дах був менш довговічним від солом'яного, ґонтове покриття було більш, так би мовити, престижним, -- його у першій половині ХХ ст. передовсім старались використовувати заможні верстви селянства (сільські війти тощо): «Хати пошивали соломов... китицями... крутили китиці; а тіко багатші -- ґон- тім» (с. Тур'є Стар.).

Ґонт («ґонтє») кололи зі смереки (сс. Козева, Тухля, Тухолька, Хитар Скол.; Топільниця, Половецько, Бабино Стар.; Лопушанка Тур.; Глибока Бог.) чи ялиці (сс. Недільна, Бабино, Топільниця, Половецько, Мшанець Стар.). Місцями респонденти відзначають що «з смереки добрі ґонта, а дранка ліпша з ялиці» (с. Глибока Бог.). Натомість у с. Недільна (Стар.) «ґонтє кололи тільки з ялиці, з смереки не робили». Деревину, придатну для виготовлення ґонту, спеціально вибирали. Стовбури підібраної деревини розрізали на шматки завдовжки 50--60 см -- «ковбиці» Давніше ґонт робили досить довгим. Наприклад у с. То-пільниця (Стар.) заміряно стару ґонтину, розміром 66 X 16,5 см; у с. Росохи (Стар.) довжина ґонти стано-вила 16 цалів. (при цьому слідкували, щоб сюди не попали сучки). Ковбиці розколювали на чотири частини (серцевину відкидали), а вже з цих шматків упоперек річних кілець кололи ґонт. Це здійснювали сокирою («топором») із широким лезом, побиваючи її «довбешкою» (с. Бабина Стар.). Відтак на «обіручному стольці» («ніжний стілец», «столець обіручний», «міцний столец») за допомогою «обіручного ножа» («міцний ніж») кожну ґонтину простругували з двох боків (сс. Глибока Бог., Терло, Топільниця Стар., Лопушанка Тур. та ін.). Підготовлені таким способом клиноподібні дощечки «пажили» -- у товстішому краї вибирали поздовжній паз («пагу»). «Ґонту пажили зубом желізним на обіручному стольцеві»: с. Хитар (Скол.). Це робили специфічним пристроєм («пипкою», «желізним зубом», «ножем», «стругом») на спеціальному верстаті -- «пажильниці». Верстат представляв собою доволі товстий брус, встановлений на чотирьох ніжках, у верхню площину якого вбивали дві пари кілків («палюхів»). Між «палюхами» закріплювали ґонтини (приблизно 10 штук). Майстер сідав на брус і вибирав пази («пажив ґонті»), відтак ґонтини повертав другим краєм і «допажував» (сс. Терло, Тур'є Стар.): «Пажив, потім ґонт вбертав (бо до кінцє не допажив) і допажував» (с. Терло). Інколи «пажильницю» заміняв вбитий у землю кіл з клиноподібним пазом у верхній частині. У паз встановлювали ґонтини і вибирали в них «паги» (с. Топільниця Стар.).