Технології зведення фундаментів у візантійському храмовому зодчестві середньо- та пізньовізантійського періодів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ТЕХНОЛОГІЇ ЗВЕДЕННЯ ФУНДАМЕНТІВ У ВІЗАНТІЙСЬКОМУ ХРАМОВОМУ ЗОДЧЕСТВІ СЕРЕДНЬО- ТА ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКОГО ПЕРІОДІВ

СТАВНЮК Віктор - доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

КОЛОМІЄЦЬ Олександра - студентка ІІ курсу

магістратури історичного факультету

Анотація

Мета статті - дослідити технології зведення фундаментів у візантійському храмовому зодчестві середнього та пізньовізантійського періодів столичної та провінційної архітектурних шкіл, зокрема способи та особливості мурування фундаментів, особливості застосування сполій (вторинного будівельного матеріалу) під час зведення фундаментів. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, методах компаративного аналізу, індукції та дедукції. Наукова новизна обумовлена тим, що на сьогоднішній день більшість відомих праць з даної теми вже інформаційно застарілі і не враховують новітніх досліджень, в першу чергу археологічних. Крім цього, багато пам'яток візантійської архітектури зазнали руйнації та перебудови, тому вивчення їх ускладнюється. Висновки. У ході дослідження було виявлено, що при закладанні фундаменту технологія передбачала прокопування ровів і прибирання зайвого ґрунту. У візантійському зодчестві фундаменти закладалися або з цегли, або з каміння; у випадку будівництва на скелястій поверхні, їх заглиблювали у масив. Застосування стрічкового фундаменту або сітки відбувалося у випадках, коли було необхідно з'єднати зовнішні стіни з точками опор. Фундаменти могли і не з'єднуватися, коли частини будівлі зводилися як окремі споруди (з різною вагою). Забезпечення рівної площини для будівництва, в умовах нерівного рельєфу візантійської столиці вирішувалося спорудженням терас. Використання старих цистерн особливо характерно для традиції закладання фундаментів у столиці. Застосування деревини у фундаментах не є надто типовим, але й не рідким явищем: деревину часто використовували у конструкціях стін, також у субструкціях споруди застосовувалася система дерев'яних балок, які для міцності з'єднувалися залізними костилями і вкривалися якісним будівельним розчином. Подальше дослідження залишається перспективним.

Ключові слова: Візантія, храм, плінфа, фундамент, сполії.

TECHNOLOGIES OF CONSTRUCTION OF FOUNDATIONS IN THE BYZANTINE TEMPLE ARCHITECTURE OF THE MIDDLE AND LATE BYZANTINE PERIODS

STAVNYUK Victor - Doctor of History, Professor, Head of the Department of History of the Ancient World and the Middle Ages, Taras Shevchenko National University of Kyiv

KOLOMIIETS Oleksandra - second-year master's student of the Faculty of History Taras Shevchenko National University of Kyiv

The purpose of the article is to investigate the technologies of construction of foundations in the Byzantine temple architecture of the middle and late Byzantine periods of the metropolitan and provincial schools of architecture, in particular, the methods and features of masonry foundations, the features of the use of spolia (secondary building material) during the construction of foundations. The research methodology is the principles of historicism, methods of comparative analysis, induction, and deduction. The scientific novelty lies within the fact that today most of the available works on this topic are already informationally outdated and do not take into account the latest research, primarily archaeological. In addition, many monuments of Byzantine architecture were destroyed and rebuilt, which makes studying difficult. Conclusion. During the research, it has been found that when laying the foundation, the technology involved digging trenches and cleaning excess soil. In Byzantine architecture, foundations were laid either from bricks or stones; in the case of construction on a rocky surface, they were buried in the massif. The use of a strip foundation or grid occurred in cases where it was necessary to connect the outer walls with the support points. The foundations could not be connected when parts of the building were erected as separate structures (with different weights). Providing a level plane for construction, in the conditions of the uneven terrain of the Byzantine capital, was determined by the construction of terraces. The use of old cisterns is particularly characteristic of the tradition of laying foundations in the capital. The use of wood in the foundations is not too typical, but not a rare phenomenon: wood was often used in wall constructions, and in the substructures of the building, a system of wooden beams was used, which were connected with iron crutches for strength and covered with high-quality mortar. Further research remains promising.

Key words: Byzantium, temple, plinphos, foundation, spolia.

Постановка проблеми

Актуальність теми обумовлена тим, що на сьогоднішній день не існує вичерпної фахової літератури, яка б ґрунтовно, на основі археологічних, збережених писемних та візуальних джерел досліджувала питання технології зведення фундаментів у храмовому спорудженні упродовж середньо- та пізньовізантійського періодів. При цьому, більшість відомих праць уже інформаційно застарілі і не враховують новітніх досліджень, в першу чергу археологічних. Крім цього, багато пам'яток візантійської архітектури зазнали руйнації та перебудови, тому вивчення ускладнюється. Технології зведення фундаментів мають тяглість з римського та ранньохристиянського будівництва. Закладання фундаментів (кам'яних або цегляних) здійснювалося часто стрічковим методом на створеній рівній горизонтальній платформі, підлаштовуючись під умови рельєфу. Дослідження даної будівельної технології може допомогти в ідентифікації пам'ятки до певної архітектурної школи чи навіть конкретної майстерні; крім цього, процес спорудження фундаментів передбачав й використання сполій - вторинного матеріалу (особливо характерно для пізньовізантійського періоду), що дозволяє переглянути датування пам'яток.

Аналіз джерел та останні дослідження

Слід зауважити, що церковна архітектура середньо- та пізньовізантійського періодів не викликала інтерес у дослідників кінця ХІХ - початку ХХ ст., що пояснюється, ймовірно, тим, що будівлі цього періоду мали невеликі, порівняно з ранньою Візантією, розміри, і, зрозуміло, відрізнялися у своїх конструктивних рішеннях. Важливий етап у вивченні візантійської храмової архітектури розпочинається на початку ХХ ст., коли дослідження отримують державну підтримку Туреччини (особливо, після завершення Першої світової війни, коли відбувся поділ «оттоманської спадщини» і було започатковано нові державні перетворення). Цьому передували (і деякою мірою, сприяли) природні катаклізми (землетруси і пожежі у 1908, 1911 і 1912 рр.), які знищили більш пізнішу забудову Стамбула. Тоді ж Франція організувала перепис візантійських храмів, які зі встановленням османського панування були перебудовані у мечеті. Аналізуючи історіографічну спадщину, виокремимо доробок уродженця Стамбула, британця за походженням, професора історії архітектури Александра Ван Міллінгена «Byzantine Churches in Constantinople: their history and architecture» (укр. «Візантійські храми у Константинополі: їх історія та архітектура») (1912 р.), де автор зауважує на труднощах у дослідженні архітектури візантійської столиці через зруйнованість багатьох пам'яток (Millingen, 1912).

Серед довоєнних праць можна відзначити монографію радянського історика архітектури М. Брунова «Нариси з історії архітектури» (1937 р.), якому належить авторство терміну «хрестово-купольний храм». Пізніше, у 1966 р., він опублікував змістовну працю під назвою «Архітектура Візантії» (Брунов, 1966). Після війни дослідження відновлюються, з'являється інтерес до безпосереднього вивчення будівельних матеріалів у візантійському зодчестві. Видатний британський візантолог, на жаль, нині покійний, Кирилл Манго у 1976 р. опублікував книгу «Byzantine Architecture» (укр. «Візантійська архітектура»), яка, за висловами сучасників, складає золотий фонд мистецтвознавства (Mango, 1976). Використання у візантійському зодчестві вторинного будівельного матеріалу - сполій - досліджував у статті В. Мюллер-Віннер (Muller-Wiener, 1983).

Спробу загального огляду візантійського храмового зодчества, як столичного, так і провінційного, архітектурних шкіл була зроблена у 1987 р. радянським істориком О. Комечем (Комеч, 1987). Окремої уваги заслуговує тритомне видання (1984, 1989 і 1991 рр.), яке було присвячене досить широкій темі культури Візантії і архітектурі певного періоду. Зокрема, перший том охоплює IV - першу половину VII ст., другий - другу половину VII-XII ст., третій - ХІІІ - першу половину XV ст. Інформативно насиченим є дослідження французького археолога Ж.-П. Адама, що розглядає візантійську архітектуру у розрізі римських технологій та будівельних матеріалів - «Roman Building: Materials and Technique» (укр. «Римське будівництво: матеріали та технології» (1995).

Археологічний акцент зроблено у монографії радянського і російського науковця П. Раппопорта, присвяченій вивченню візантійської архітектури, рецепції якої прослідковуються у зодчестві Русі - «Храмове будівництво Київської Русі» (Rappoport, 1995). Будівництво візантійського монастиря стає наріжним каменем у дослідженні сучасного російського науковця М. Морозова, у якому розглядається не лише перебіг монастирського життя, а й робиться наголос на «архітектурних» потребах громади монахів, що й визначало конструктивні рішення храмового будівництва (Морозов, 2005).

Ґрунтовним доробком постає монографія професора Іллінойського університету в США Роберта Оустерхаута, яка на сьогоднішній день, на наш погляд, є найбільш фундаментальною працею з вивчення візантійської храмової архітектури. Автор у досить цікавій та доступній формі узагальнює відомості з будівельних технологій у період середньо- та пізньовізантійської історії (Ousterhout, 1999).

Мета статті - дослідити технології зведення фундаментів у візантійському храмовому зодчестві середнього та пізньовізантійського періодів столичної та провінційної архітектурних шкіл, зокрема способи та особливості мурування фундаментів, особливості застосування сполій (вторинного будівельного матеріалу) під час зведення фундаментів.

Виклад основного матеріалу

У візантійському зодчестві фундаменти закладалися або з цегли, або з каміння. У випадку будівництва на скелястій поверхні, фундаменти заглиблювали у її масив. Так, східчасті фундаменти у храмах під Себеном у Віфінії та Чанлі Кілісе у Каппадокії були вирубані прямо в масиві скелі, а також, з метою отримання рівної поверхні для наосу, доповнені кладкою. У монастирі Хора початку ХІУ ст. існує подібне конструктивне рішення (Культура Византии, 1999, с. 490).

Дещо інший задум фундаментів виявився у церкві Богородиці у монастирі Ліпса (датується Х ст.): рівна платформа була зроблена нижче підлоги наосу, на глибині у 1,4 м. Крім цього, ця платформа була спеціально вкрита шаром вапна з битою цеглою, що ввело в оману археологів, які вважали, що це підлога більш давньої споруди (Морозов, 2005, с. 67). Саме на цій платформі вже заклали фундаменти майбутніх стін, а також дві поперечні фундаментні стрічки, які повинні були з'єднувати бічні стіни з основами чотирьох центральних колон. Далі заповнювалися проміжки колотим камінням (без вапняного розчину), і лише після цього вже була покладена підлога.

Ще одне цікаве рішення можна спостерігати у т.зв. «храмі Е» у Сардах, де 9-частковий план церкви був відображений за допомогою решітки у фундаментах. Фундаменти споруди, дуже широкі (1,7 м), спиралися на більш давні залишки базиліки (яка була більшою за розмірами, ніж церква Е) (Брунов, 1966, с. 443). Крім цього, конструктивне рішення вимагало заглибити фундаменти стін (які, до того, ще й не мали загальної опори), на різну глибину - від 1,3 до 2 м від рівня підлоги. Додаткова стійкість досягалася тим, що на стіни клалися по дві дерев'яні балки, паралельно до кожної стіни, які потім укріплювалися у місцях перетину залізними костилями та заливалися ще й захисним шаром вапняного розчину (твердого і більш якіснішого). І хоча така технологія залучення деревини у фундаменти здається незвичайною, однак, враховуючи, що деревину все ж часто застосовували у конструкціях стін, можна припуститися висновку, що вона була в принципі достатньо часто застосованою у візантійському зодчестві.

Застосування стрічкового фундаменту або сітки відбувалося у випадках, коли виникала необхідність з'єднати зовнішні стіни з точками опор, таким чином зв'язуючи весь фундамент споруди в одне ціле. Подібне можна спостерігати у згаданому храмі Е у Сардах та церкві Богородиці, а також у храмах типу вписаного хреста. Так дві лінії внутрішніх стін утворюють фундаменти церкви Христа Пантократора (у Константинополі); вони ж підтримують три паралельних прольоти коробових склепінь. Аналогічне рішення проявляється і в Манастір Месджиді (також у Константинополі): тут, під внутрішніми опорами та під коробовими склепіннями, прокладені дві паралельні лінії фундаменту, що з'єднують фундаменти головного об'єму храму з фундаментами обхідної галереї. Однак, слід зауважити, що через погану збереженість пам'ятки важко інтерпретувати споруду - чи була вона хрестовокупольною, чи базилікальною. Інший приклад - храм типу вписаного хреста у Пендіку (провінційному районі Стамбулу), де через весь простір наосу було прокладено знову дві лінії стрічок фундаменту, що робилося з метою підтримання колон (Бунин, 1953, с. 125).

При закладанні фундаменту технологія передбачала прокопування ровів і прибирання зайвого ґрунту. Залишали будівельники і можливість вентиляції підлоги: так у храмі Богородиці, проміжки під мармуровою підлогою засипали різним будівельним сміттям без розчину. Подібне зустрічається і в монастирі Хора при археологічних розкопках його пастофорія - храмового службового приміщення, яке розміщувалося по обидві сторони від вівтарної апсиди (Millingen, 1912, с. 288). У згаданому храмі Е у Сардах, заповнення простору між стінками фундаменту відбулося за допомогою ґрунту; чим далі просувалося мурування, тим більше підсипали ґрунт, створюючи т.зв. «чорнову підлогу» для каменярів (Бунин, 1953, с. 184).

Нетиповим конструктивним рішення відзначалися фундаменти поховального храму у Дідімотіці у Фракії; вони були закладені на поверхні скелі на більш ранньому цвинтарі. Це можна пояснити, ймовірно, тим, що заповнення муруванням гробниць, витесаних у скельному масиві, не було допустимим, а вільного місця не знайшлося; тому візантійські зодчі заклали балки фундаменту стін над порожнинами гробниць. Однак, слід зауважити, що деревина з часом згнила, як наслідок каміння буквально почало випадати з фундаменту (Ousterhout, 1999, с. 173).

Загалом можна стверджувати - застосування деревини у фундаментах не є надто типовим, але й не рідким явищем (адже деревину часто використовували у конструкціях стін). Археологічні розкопки храму Е у Сардах засвідчили, що у субструкціях споруди застосовувалася система дерев'яних балок, які для міцності з'єднувалися залізними костилями і вкривалися твердим розчином (Ousterhout, 1999, с. 174). Щось подібне можна зустріти і у церкві ІХ ст. у Плісці в Болгарії (Rappoport, 1995, с. 89), а також у ранніх храмах на території Київської держави: так у Десятинній церкві Х ст. замість кам'яної платформи наявна дерев'яна конструкція - дно фундаментних ровів укріплювалося шарами балок, які були закріплені кілками (Комеч, 1987, с. 111). Для міцності мурування фундаменту балки вкривалися шаром вапна, до якого домішували биту цеглу. Аналогічне конструктивне рішення зі зміцнення фундаментів деревиною застосовувалося не лише в інших ранніх київських храмах, але й у соборі Софії у Новгороді. Цікаво, що у спорудах після 1081 р. (тобто до початку правління візантійської династії Комнінів) подібне не спостерігається. Ймовірно тому, що до кінця ХІ ст. київське зодчество найбільш сильно знаходилося під впливом візантійської архітектури. Тобто, застосування дерев'яних субструкцій при закладанні фундаментів, на думку П. Раппопорта, має суто візантійське походження (Rappoport, 1995, с. 92).

Фундаменти могли і не з'єднуватися, коли частини будівлі зводилися як окремі споруди (з різною вагою). Для прикладу, легкий дерев'яний екзонартекс не з'єднувався з фундаментами головного об'єму храму Фатіх Джамі в Енезі. У іншій церкві - Пантепопта - фундаментами наосу та нартексу слугували склепіння цистерни, які однак не зачіпали екзонартекс (Millingen, 1912, с. 212). Також до слова згадати, що більш легкий екзонартекс у середньовізантійський період історії не з'єднувався з фундаментами головного об'єму споруди, хоча і зводилися обидві частини храму одночасно (Ousterhout, 1999, с. 175). При цьому, зосередження фундаментів лише у ядрі будівлі призводило до швидкої руйнації зовнішнього нартексу та перебудов у більш пізні часи.

Ще один важливий фактор для закладання фундаменту - чи наявні під ним залишки більш давнішої споруди, оскільки, якщо вони міцні, то їх цілком можна використати у якості основи для майбутньої новішої будівлі. Професор візантійської історії Пол Магдаліно звертає увагу на безперервність заселення Константинополя упродовж всього його історії, а тому, не дивно, що певна кількість храмів могла зводитися на залишках інших будівель (Muller-Wiener, 1983, с. 370). Тобто, фундаменти могли бути такими ж споліями (вторинним будівельним матеріалом), як цегла, або колони. Наприклад, наос (ХІ-ХІІ ст.) у комплексі Хора споруджений на склепінчастій субструкції більш раннього періоду - VI-ІХ ст. Схожа історія спостерігається в Календерхане Джамі (Striker, 2007, с. 95). Храм Апокавка у Селімврії (приблизно 1327 р.) був зведений на залишках цистерни (при тому, що їх плани аж ніяк не збігаються) (Striker, 2007, с. 25-26), а храм Айя Софія у Візе - на залишках фундаментів більш ранньої базиліки (апсида якої досить гарно проглядається у східній частині споруди) (Otuken, 1989, с. 138); храм у Сіде (середньовізантійського періоду) взагалі побудований повністю на старіших фундаментах; аналогічна історія і у храмі св. Аверкія у Куршунлу (датується приблизно ХІІ ст.) (Ousterhout, 1999. с. 179). Можна припустити, що застосування старих фундаментів для спорудження нового храму може бути пов'язано також і з сакральною освяченістю місця.

Інший важливий момент під час закладання фундаментів - забезпечення рівної площини для будівництва, а оскільки рельєф візантійської столиці нерівний, часто проблему вирішували спорудженням терас. Так, щоб урівняти церкву Мірелейон (датується Х ст.) з Палацом, зодчим довелося підняти площину церкви, а для цього вони спорудили додаткову наземну будівлю (яка повинна була дорівнювати самому храму за об'ємом). Першопочатково ця субструкція (зі стрічковими фундаментами під опорами) виконувала лише конструктивні функції, оскільки нижній рівень мав аналогічний план до 4-стовпної церкви нагорі. Однак, вже у ХІХ' ст. вона була перебудована у храм-усипальницю (Ousterhout, 1999, с. 182).

Подібне застосування допоміжних субструкцій, де у фундаменти добудовуються поховальні приміщення, зустрічається рідко на практиці, однак все ж існує декілька цікавих виключень у Константинополі та поблизу нього.

Так, храм Одалар Джамі (ХІІ ст.) на нижньому своєму рівні, який спеціально врізаний у схил пагорбу (з метою створення горизонтальної поверхні для наосу) має серію камер з похованнями. Храм сильно зруйнований, що ускладнює інтерпретацію нижнього рівня. Приватна церква ХІУ ст. Богдан Сарай також має поховальну крипту (Millingen, 1912, с. 280), як і церква Спасителя у Халці, що відома лише за описами. Крипта розташована, в умовах топографії схилу, під головним храмом монастиря (каталіконом) Осіос Лукас (Греція). Так само на крутому схилі стоять поховальні церкви у Бачкові та Асеновграді в Болгарії (Mango, 1976, с. 122).

Якщо існувала потреба могли зводитися і штучні платформи для фундаментів, як це сталося, наприклад, у столичному храмі Гюль Джамі (ХІІ ст.), де платформа розширюється на захід і південний-захід, підтримуючи вагу наосу, нартексу та віми. Вторинно був використаний і ряд невеликих за розміром приміщень, ймовірно, від більш ранньої будівлі, хоча техніка мурування аналогічна (Muller-Wiener, 1983, с. 379Як вже згадувалося, для фундаментів могли використовуватися і старі цистерни, що особливо характерно для будівель Константинополя. Цікаво, що існує приклад навпаки - коли храм перетворили на цистерну. Це сталося з ранньохристиянським храмом-ротондою біля церкви Мірелейон, де трансформували склепіння, а простір розділили колонами таким чином, що потім ця церква-ротонда-цистерна ще й сама стала основою для фундаментів Палацу імператора Романа Лакапіна (920944 рр.) (Striker, 2007, с. 14-15). У районі палацу Топкапи, історичному центрі Стамбулу, більше чотирьох десятків цистерн застосовані у субструкціях споруд. Інший приклад, храм Паммакарістос, що датується ХІІ ст., де фундаменти наосу (і частково обхідна галерея) розташовані над цистерною, а колони у наосі розміщені точнісінько над колонами у приміщенні цистерни (Millingen, 1912, с. 138); план склепінчастої цистерни збігається з планом храму Христа Пантепопта над нею. Такі випадки збігу планів субструкцій дозволяють потім реконструювати надбудовані споруди, які, в принципі, не викликають питань у їх інтерпретаціях як храми (оскільки мають закруглення-апсиди у східних частинах будівель). Однак, як це часто зустрічається, руйнування можуть бути значні, й «білі плями» все ж залишаються (як наприклад, у випадку цистерни біля храму Фатіх Джамі) (Кондаков, 2006, с. 336).

В іншому столичному районі - Манганах - можна знайти подібні приклади субструкцій під храмами Христа Філантропа, св. Георгія, Богородиці Панахрантос та Палацу, які зі сходу, недалеко від урвища на узбережжі моря формували горизонтальну терасу (приблизно ХІ ст.), що була частково розібрана при будівництві залізниці. Крім цього, фундаменти храму Георгія складаються із ряду склепінчастих компартиментів з 4-купольними склепіннями над простором наосу і галереї; у південній частині храму збереглися руїни, ймовірно, палацу (Millingen, 1912, с. 216).

При реконструкції споруди дослідникам необхідно бути пильними і детально вивчати план її субструкцій. Так, під час повторного обстеження палацу Вріаса (який був зведений на азійському узбережжі Константинополя у арабському стилі імператором Феофілом (829-842 рр.)), дослідниця Алессандра Річчі довела, що склепінчастий зал прийомів насправді потрібно інтерпретувати як фундаменти храму, оскільки на верхньому рівні у східній частині можна побачити апсиди (до того ж, план будівлі загалом нагадує храм Георгія у Манганах); передивитися інтерпретацію потрібно і в споруді у західній частині комплексу, оскільки колонний зал може виявитися як раз цистерною, що розташовується під атріумом церкви (Ousterhout, 1999, с. 180).

Окремо слід звернути увагу на те, що у субструкціях цистерн наявні і водогони, які збирають дощову воду з дахів. Типовий приклад - поховальний храм монастиря Хора. Схожа історія з палацом Вріаса сталася і з цими цистернами, оскільки раніше їх інтерпретували як поховальні камери (на те що, це саме цистерни вказують і водогони, і наявність спеціального водовідштовхуючого розчину) (Millingen, 1912, с. 290). Історично роль цистерн у міському житті збільшилася, коли занепала стара система акведуків і постало питання постачання водою приватних заможних будинків, які для цього і встановлювали власні системи збору вже не річкової, а дощової води. Однак слід враховувати, що столичний район часто страждав від землетрусів, що спричиняло, між іншим, тріщини в цистернах, що у свою чергу, підтоплювало і руйнувало багато інших споруд.

Висновки

При закладанні фундаменту технологія передбачала прокопування ровів і прибирання зайвого ґрунту. У візантійському зодчестві фундаменти закладалися або з цегли, або з каміння; у випадку будівництва на скелястій поверхні, їх заглиблювали у масив. Застосування стрічкового фундаменту або сітки відбувалося у випадках, коли було необхідно з'єднати зовнішні стіни з точками опор. Фундаменти могли і не з'єднуватися, коли частини будівлі зводилися як окремі споруди (з різною вагою). Забезпечення рівної площини для будівництва, в умовах нерівного рельєфу візантійської столиці вирішувалося спорудженням терас. Використання старих цистерн особливо характерно для традиції закладання фундаментів у столиці.

Дослідивши візантійські будівельні традиції та технології, загалом можна стверджувати, що застосування деревини у фундаментах не є надто типовим, але й не рідким явищем: деревину часто використовували у конструкціях стін, також у субструкціях споруди застосовувалася система дерев'яних балок, які для міцності з'єднувалися залізними костилями і вкривалися якісним будівельним розчином. Подальше дослідження залишається перспективним.

Список використаних джерел і літератури

1. Брунов, Н. И. (1966). Архитектура Византии. Москва, 687 с.

2. Бунин, А. В. (1953). История градостроительного искусства. Москва, 530 с.

3. Комеч, А. И. (1987). Древнерусское зодчество конца Х - начала ХІ вв. Москва, 318 с.

4. Кондаков, Н. П. (2006). Византийские памятники и церкви Константинополя. Москва, 424 с.

5. Культура Византии. ХІІІ - первая половина XV в. (1991). Москва, 640 с.

6. Морозов, М. А. (2005). Монастыри средневековой Византии. Санкт-Петербург, 174 с.

7. Mango, C. (1976). Byzantine Architecture. New York, 215 p.

8. Millingen, A. van. (1912). Byzantine Churches in Constantinople. London, 477 p.

9. Muller-Wiener, W. (1983). Spoliennutzungen in Istanbul. Beitrage zur Altertumskunde Kleinasiens. Festschrift fur Kurt Bittel. Mainz, 369-382.

10. Otuken, Y. & Ousterhout, R. (1989). Notes on the Monuments of Turkish Thrace. Anatolian Studies, 39, 138-139.

11. Ousterhout, R. (1999). Master Builders of Byzantium. Princenton University Press. New Jersey, 332 p.

12. Rappoport, P. A. (1995). Building the Churches of Kievan Russia. Aldershot, 248 p.

13. Striker, C. L. & Kuban, Y. D. (2007). Kalenderhane in Istanbul: The Buildings, Their History, Architecture and Decoration. Mainz, 387 p.

References

1. Brunov, N. I. (1966). Architektura Vizantii [Architecture of Byzantium]. Moskva, 687 p. [in Russian].

2. Bunin, A. V. (1953). Istoryagradostroitelnogo iskusstva [History of urban planning art]. Moskva, 530 p. [in Russian].

3. Komech, A. I. (1987). Drevnerusskoe yodchestvo kontsa 10 - nachalall vekov [Old Russian architecture of the late 10th early - 11th centuries]. Moskva, 318 p.

4. Kondakov, N. P. (2006). Vizantiyskie pamaytnayki i monastyri Konstantinopolay [Byzantine monuments and churches of Constantinople]. Moskva, 424 p. [in Russian].

5. Kultura Vizantii. XIII - pervaya polovina XVst. [Culture of Byzantium. XIII - first half of the XV century]. (1991). Moskva, 640 p. [in Russian].

6. Morozov, M. A. (2005). Monastyri srednevekovoi Vizantii [Monasteries of medieval Byzantium]. Saint-Peterburg, 174 p. [in Russian].

7. Mango, C. (1976). Byzantine Architecture. New York, 215 p. [in English].

8. Millingen, A. van. (1912). Byzantine Churches in Constantinople. London, 477 p. [in English].

9. Muller-Wiener, W. (1983). Spoliennutzungen in Istanbul [Uses of spolia's in Istanbul]. Beitrage zur Altertumskunde Kleinasiens. Festschrift fur Kurt Bittel. Mainz, 369-382. [in German].

10. Otuken, Y. & Ousterhout, R. (1989). Notes on the Monuments of Turkish Thrace. Anatolian Studies, 39, 138-139. [in English].

11. Ousterhout, R. (1999). Master Builders of Byzantium. Princenton University Press. New Jersey. [in English].

12. Rappoport, P.A. (1995). Building the Churches of Kievan Russia. Aldershot. [in English].

13. Striker, C.L. & Kuban, Y.D. (2007). Kalenderhane in Istanbul: Th e Buildings, Th eir History, Architecture and Decoration. Mainz. [in English].

Размещено на Allbest.ru