Упродовж історії міста поступово змінюють свій вигляд залежно від динаміки характеру розвитку суспільства. Еволюцію підходів до функціонального використання міських територій можна співвіднести з хвилями розвитку людства, виділеними в межах хвилевої концепції - одної з систем періодизації розвитку суспільства [4]. Згідно з нею усю історичну хронологію розділяють на три нерівних відрізки, які узгоджуються з переважаючими видами господарської діяльності населення. Відповідно виокремлюють три основні стадії розвитку людства - аграрну (до - індустріальну), індустріальну та постіндустріальну. Хвилі суспільного розвитку обумовлює технічний прогрес, у результаті якого відбувається черговий поворот історії, який супроводжується істотною трансформацією усіх сторін громадського й особистого життя. Ці процеси мають еволюційний характер. Вони розгортаються поступово і непомітно. Проте їх наслідки докорінно змінюють характер використання міських територій, що вимагає сутнісного оновлення містобудівних доктрин.

У доіндустріальні часи розвитку суспільства міські межі включали виключно сельбищні території. До їх складу входили житлова забудова, культові та громадські будівлі, приватні та громадські прибудинкові території, які використовувалися для господарських потреб і відпочинку, а також комунікаційні простори вулиць і площ, де здійснювалося спілкування населення. Виробничі процеси виносилися за межі міста, якщо вони були пов'язані з використанням певних природних ресурсів (сільськогосподарське виробництво, каменоломні, лісопильні тощо), або розчинялися в житловому середовищі, коли для їх перебігу наближеність до помешкань працівників і споживачів мала більш важливе значення, ніж відстань до джерел сировини (виробництво побутових речей, побутове обслуговування, адміністративно-управлінські функції, художня творчість тощо).

Соціально-економічне розшарування соціуму, самобутність культурних і побутових традицій різних верств населення, приналежність мешканців до певної сфери суспільної діяльності та спеціалізація їх праці обумовили неоднорідність житлового середовища історичних міст. Ще Вітрувій звертав увагу на те, що "слід по-одному будувати міські будинки, по-іншому - ті, куди надходять плоди сільського господарства; і не однаково, а по-різному - для лихварів і для людей, що живуть у добробуті і розкоші; а для людей, що перебувають при владі, які управляють державою, будівля буде відповідною до їх потреб" [1, с.28].

Історія містобудування різних країн Європи, Азії, Африки та Америки демонструє прагнення людей зі схожим способом життя селитися на суміжних територіях. Функціональне зонування доіндустріальних міст здійснювалося природним шляхом і відповідало характеру зайнятості різних верств їх населення. Про це свідчить поступове виділення в структурі історичних поселень різноманітних цехових вулиць, ремісничих кварталів, слобод, "кутів" і "кінців", де проживали, працювали, спілкувалися і відпочивали представники окремих субкультур, об'єднаних в єдине ціле мережею спільних територій - вулиць і площ, громадських будівель, сакральних ділянок і споруд, доступних для всіх городян.

Промислова революція внесла значні корективи у функціональне зонування міст, адже вона викликала необхідність просторово-часової концентрації матеріальних і трудових ресурсів. Це обумовило створення значних за розміром промислових підприємств, оточених складною інфраструктурою допоміжних об'єктів. Найпотужніші виробництва займали території, максимально наближені до комунікаційних коридорів (суднохідних водойм, залізничних та автошляхів), ринків збуту та місць зосередження робочої сили. Стрімке зростання поселень супроводжувалося сегментацією їх територій на переважно житлові і промислові райони, які тісно взаємодіяли, але забудовувалися і функціонували по - різному.

Суттєве погіршення екології тогочасних міст внаслідок вкраплення в їх структуру шкідливих промислових підприємств змусило уряди розвинутих країн ввести певні обмеження в розташування виробничих об'єктів. Заводи і фабрики, що негативно впливали на здоров'я населення, почали відділятися від житлових кварталів санітарно-захисними смугами. Необхідність у встановленні надійних і зручних шляхів сполучення між місцями праці і житловими утвореннями стала одним з вагомих важелів розвитку міської дорожньо-транспортної мережі.

Поряд з цим, в індустріальних центрах країн набули розповсюдження так звані ділові райони, подібні до Лондонського Сіті, району Дефанс у Парижі, Манхеттену у Нью-Йорку. Часто вони займали центральні зони історичних міст, витісняючи звідти постійних мешканців.

Основну частину їх денного населення утворювали офісні працівники, характер виробничої діяльності яких вимагав інтенсивного спілкування з численними партнерами та клієнтами. У центрах ділової активності формувалася надзвичайно щільна забудова. На їх територіях зводилися особливі за композиційними і конструктивними властивостями будівлі. Архітектурно-планувальні відмінності та ритм життя, не характерний для інших житлових районів тих самих населених пунктів, призвели до закріплення за цими ділянками особливого статусу - міста в місті.

Нарешті, міська громада прагнула зберегти осередки природних ландшафтів, пропущені в процесі стрімкого зростання міст через складність і дорожнечу їх освоєння. Території ярів і пагорбів, крутих крайок берегів водойм і заболочених ділянок займали упорядковані рекреаційні об'єкти, або пустирі, які ставати місцем стихійного відпочинку городян.

Таким чином, у містах індустріальної епохи частково втілилися положення Афінської хартії щодо необхідності виконання містом чотирьох основних функцій - забезпечувати людину житлом, створювати місця праці, передбачати умови для проведення дозвілля і встановлювати зручні зв'язки між різними зонами міста. На жаль, містобудівниками була реалізована лише "основна", "раціональна", "матеріалістична" складова цих положень. Поза увагою лишилися на перший погляд необов'язкові епітети про те, що житло має розміщуватися в "природних умовах", виробничі зони мають перетворитися на "місця природної і радісної людської праці", вільний час людина повинна проводити "з користю і задоволенням", а транспортна мережа покликана "задовольняти населення міста" [2, с.117].

У результаті міська територія набула мозаїчної структури, окремі чарунки якої розбудовувалися та існували за власними законами і правилами. Разом з тим, кожна монофункціональна частина міського цілого не могла функціонувати автономно, бо безпосередньо залежала від процесів, що розгорталися в інших, часто досить віддалених міських просторах. Городяни, які проживали, працювали і відпочивали в різних зонах поселення, а значну частину свого "вільного" часу проводили в транспорті - просторі без місця, втрачали зв'язок з певними територіями і позбувалися навичок та навіть бажання утворювати будь-які територіальні спільноти. Відбувалося відчуження людини від міста, відокремлення її від соціуму, замкнення у колі власних проблем.

Сьогодні, коли суспільство вступає в епоху постіндустріального розвитку, людські поселення захоплює чергова еволюційна хвиля. Промислові території сучасних міст переживають період стагнації або змінюють свою функцію. В будівлях промислових підприємств попереднього покоління розміщуються житлові комплекси, як ID Town - мобільне поселення митців, зведене за проектом O-Office Architects в одному з цехів старої паперової фабрики китайського м. Гуанчжоу (рис.1). На базі колишніх заводів будуються громадські центри, як-то музейний комплекс Science Hills, побудований за проектом архітектурної студії Urban Architecture Office (UAO) в японському м. Коматсу (рис.2).

На фундаментах покинутих фабрик утворюються міські агроландшафти, як це сталося в китайському м. Шенчжені, де в межі стін колишніх цехових приміщень були вписані грядки експериментальної ферми Value Farm (р^ис.3^).

Рис. 1. Мобільне поселення митців ID Town, м. Гуанчжоу, Китай, арх. O-Office Architects, 2014 р.

Рис. 2. Музейний комплекс Science Hills, м. Коматсу, Японія, арх. Urban Architecture Office (UAO), 2013 р.

Рис. 3. Value Farm, м. Шенчжень, Ки-тай, арх. Thomas Chung, 2013 р.

Невеличкі підприємства, побудовані за принципами ремісничої праці, продовжують функціонувати в межах сельбищних територій, а індустріальні гіганти нового покоління будуються на віддалених від населених пунктів землях. Виробничі процеси на сучасних промислових підприємствах максимально автоматизовано і роботизовано. їх обслуговує порівняно невелика кількість кваліфікованих працівників.