Проблематика дослідження української школи реставрації пам’яток архітектури (60-80-ті рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблематика дослідження української школи реставрації пам'яток архітектури (60-80-ті рр. ХХ ст.)

аспірантка при кафедрі теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв НАОМА, науковий керівник: канд. арх., доц. О. А. Пламеницька

Анотація

У статті поставлено проблему необхідності дослідження української школи архітектурної реставрації в період її найактивнішої фази -- 1960-1980-х рр. На основі аналізу теоретичних та науково-методичних праць доведено перспективність цього напрямку з точки зору вивчення наявного науково-практичного досвіду як основи для відродження реставраційної школи в Україні.

Ключові слова: реставрація, архітектурна спадщина, пам'ятка архітектури, українська школа реставрації.

Постановка проблеми. У сучасних непростих умовах відстоювання Україною своєї незалежності та територіальної цілісності, коли руйнуються історичні міста, містечка та села, проблема реставрації пам'яток культурної спадщини стає дуже актуальною. Водночас відбувається утвердження національної самоідентифікації українського народу, відповідно підвищується інтерес суспільства до історії України, уособленням якої є архітектурно-містобудівна спадщина. Перед реставраторами вже невдовзі постане непросте завдання відновлення нещодавно зруйнованих пам'яток архітектури Сходу України, а також вирішення давно наболілих питань збереження традиційного характеру середовища історичних населених місць. Це вимагатиме, зокрема, проведення реставраційних робіт на найвищому професійному рівні, а також забезпечення теоретико-методичної бази, яка повинна ґрунтуватися на вивченні й критичному аналізі досвіду.

Актуальність дослідження. Наразі реставраційною справою в Україні займаються здебільшого архітектори, які набувають науково-практичного досвіду вже в процесі роботи: обмежена кількість вищих навчальних закладів не задовольняє реальної потреби у фахівцях-реставраторах. А втім, через економічну та гуманітарну кризу 1990--2000-х рр. у державі відбулося стрімке скорочення обсягів реставраційних робіт, причому перспектива їхнього нарощення в кризових умовах навряд чи є багатообіцяючою. На тлі цих деструктивних процесів, в інтересах бізнесу, було ліквідовано обов'язковість фахового ліцензування і сертифікації архітекторів-реставраторів, а відтак допущено до спеціалізованих реставраційних робіт проектувальників без спеціальних фахових знань. Це спричинило закономірне зниження рівня архітектурної реставрації, яка формувала свій науковий і проектний потенціал упродовж кількох десятиліть. Сьогодні приходить усвідомлення необхідності дієвої підтримки реставраційної галузі як з точки зору відтворення кадрового потенціалу, так і критичного узагальнення набутого теоретичного й практичного досвіду для напрацювання науково- методичного матеріалу, який може використовуватися як у дидактичних, так і в практичних цілях. Обсяг цього досвіду є величезним і потребує ґрунтовного системного вивчення. Цей процес наразі лише розпочався: роботи сучасних дослідників, присвячені проблематиці архітектурної реставрації в Україні, є поодинокими. Втім, не можна сказати, що архітектурна реставрація недостатньо забезпечена джерельною базою. Існує величезний масив теоретико-методичних матеріалів та наукових публікацій, які містять значний фактаж для аналізу.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Чималий досвід, який було накопичено реставраторами упродовж ХІХ--ХХ ст., висвітлено та узагальнено у численних теоретичних та науково-методичних працях. До них слід віднести наукові монографії та публікації Є. В. Михайловського, С. С. Под'япольського, О. Ю. Беккера та О. С. Щенкова, Л. В. Прибєги, О. В. Ополовнікова, Ю. Г. Боброва, Е. М. Генделя, Є. М. Пашкіна та інших [1]. Архітектурна спадщина є невід'ємною складовою історичних міст, відтак проблематика реставрації межує з проблемами естетичного сприйняття історичної спадщини у сучасному міському середовищі. В останній третині ХХ ст. цим питанням було присвячено низку праць, в яких розглянуто методичні питання реконструкції історичних міст у контексті збереження архітектурної спадщини. Найбільш концентровано ці проблеми представлено у монографії О. Ю. Беккера та О. С. Щенкова [2].

Реставрація як наука ґрунтується на строгих наукових методичних та теоретичних принципах. Упродовж еволюції архітектурної реставрації як самостійної фахової галузі ці принципи змінювалися й вдосконалювалися. Значний внесок у теорію реставрації зробив Є. В. Михайловський, який у своїх працях ґрунтовно досліджував як розвиток, так і теоретичні та методологічні питання становлення та розвитку архітектурної реставрації [3]. Детально розглянуто методичні засади реставрації й колективом авторів на чолі з С.С. Под'япольським у виданні, спрямованому на вдосконалення навчання архітекторів-реставраторів в архітектурних вишах [4]. Теоретики й практики реставрації чимало праць присвятили окремим аспектам реставраційної діяльності: засадам реставрації пам'яток дерев'яної архітектури [5], проблемам реставрації пам'яток скульптури та монументального живопису в пам'ятках архітектури, взаємозв'язку пам'ятки та реставратора, етичним аспектам реставраційної діяльності [6], інженерним засадам реставраційних робіт [7] та ін.

Проблематика архітектурної реставрації має доволі численну бібліографію, основна частина якої припадає на останню третину ХХ ст. -- початок ХХІ ст. Ці праці висвітлюють як результати наукових досліджень у процесі реставрації пам'яток архітектури, так і теоретико-методичні питання.

Чимало публікацій присвячено дотичним до реставрації загальним проблемам охорони архітектурної спадщини України. З часом пам'ятко- охоронна проблематика значно розширилась -- від збереження поодиноких об'єктів до цілих містобудівних утворень, що знайшло відображення у працях В. В. Вечерського, І. Р. Мо- гитича, Л. В. Прибєги, Ю. І. Ходорковського та ін. [8]. Дослідники приділяють увагу не лише історії та методиці архітектурної реставрації, але й збереженню архітектурно- містобудівної спадщини України, світовій та українській нормативно- правовій базі й реставраційній доктрині [9]. Проблеми реставрації в Україні цікавлять і західних дослідників; їм (проблемам) присвячено окремий підрозділ книги Дж. Стабса та Е. Макаш [10]. Перспективам розвитку української реставрації присвячено статтю О. А. Пламеницької, яка наголосила на існуванні поняття «українська школа реставрації» та низці проблем її відродження [11]. Питання історії та методики реставраційних робіт в Україні висвітлено у статтях Л. Г. Прибєги та К. В. Гон- чарової [12]. Проблематика реставраційної відбудови втрачених пам'яток досліджується О. А. Пламеницькою та Л. В. Прибєгою [13]. Питання підготовки архітекторів-реставраторів розглядаються у статтях О. А. Пламеницької, Л. В. Прибєги, Р. Б. Гуцуляка, В. І. Соченка [14]. Окремо слід відзначити першу в Україні дисертаційну працю К. В. Гончарової, присвячену проблематиці становлення й розвитку української реставрації, зокрема історії української школи архітектурної реставрації, а також низку публікацій авторки на цю тему [15].

Найбільше публікацій в галузі реставрації присвячено окремим об'єктам; здебільшого в них висвітлено результати наукових досліджень, рідше -- специфіку та особливості здійснених реставраційних робіт. Ці праці можна поділити на дві нерівнозначні за кількістю групи: монографії та наукові статті. До першої групи -- належить унікальна на сьогодні за обсягом проблематики і ґрунтовністю розглянутого матеріалу монографія О. А. Пламеницької «Castrum Camenecensis. Фортеця Кам'янець: (пізньоантичний -- ранньомодерний час)» [16], в якій продемонстровано тісний взаємозв'язок архітектурної реставрації з історико-архітектурною наукою. На прикладі фортифікаційної спадщини Кам'янця-Подільського показано, як багаторічні науково-реставраційні архітектурно-археологічні та техніко-технологічні дослідження пам'яток архітектури дозволили зробити низку наукових відкриттів, завдяки чому було опрацьовано нову періодизацію історії та архітектурно-містобудівного розвитку міста. В роботі розкрито ще один важливий аспект реставрації: проаналізовано, яким чином результати досліджень вплинули на вибір того чи іншого методу реставрації та інші важливі питання методичного характеру, які зазвичай залишаються поза межами публікацій, переважно в наукових звітах. Авторка, з власного досвіду, також звертає увагу на болючі проблеми реставрації, що здебільшого теж залишаються «за дужками» публікацій: як бюрократичні питання фінансування та погодження реставраційних проектів часто стають перешкодою на шляху їхньої реалізації. У цьому плані праця споріднена з монографією О. В. Ополовнікова [17], який на матеріалі реставрації об'єктів дерев'яного зодчества Росії аналізує низку методологічних та організаційних проблем архітектурної реставрації.

Слід зауважити, що за часів Радянського Союзу в Україні не існувало присвячених реставрації окремих періодичних наукових журналів чи вісників. Через це архітектори-реставратори 1960--1980-х рр. найчастіше публікували свої дослідження у журналі «Будівництво та архітектура» [18]. Переважна більшість статей, присвячених реставраційним роботам досліджуваного нами періоду, вийшла друком вже за часів незалежної України, коли почали виходити науково-популярний, а згодом науковий часопис «Пам'ятки України: історія та культура», «Вісник інституту «УкрНДІпроектреставрація», «Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація», «Вісник УНК ICOMOS».

Окремо слід відзначити спеціалізований додаток до щорічника «Архітектурна спадщина України» -- «З історії української реставрації», що вийшов друком у 1996 р.

Важливими для дослідження досвіду української реставрації є наукові публікації архітекторів-реставраторів Р. П. Бикової, М. М. Говденко, І. О. Іваненко, В. І. Корнєєвої, Є. І. Лопушинської, Ю. Г. Лосицького, Р. І. Могитича, Є. М. Пламеницької, О. А. Пламеницької, Л. В. Прибєги, В. Т. Цяука, М. В. Холостенка, В. П. Шевченко [19]. У їхніх публікаціях висвітлено результати переважно власних досліджень пам'яток. Ці праці часом вносили суттєві корективи й уточнення в історію української архітектури, проте здебільшого не впливали на розвиток теорії та методології реставрації: звіти про проведені реставраційні роботи не публікувались, переважно залишаючись у відомчих архівах. В Україні досі немає практики публічних фахових обговорень методики та результатів реставраційних робіт після реалізації проектів. Тому не лише громадськість, але й колеги-реставратори зазвичай не знають усіх факторів, що спонукали реставратора прийняти те чи інше проектне рішення і спричинили саме такий результат реставраційних робіт. Такі обговорення та публікації звітів були би професійно дуже корисними не лише для фахівців -- досвідчених і молодих реставраторів та істориків архітектури, але й для громадськості, яка дедалі пильніше стежить за долею культурної спадщини. Також важливою проблемою є розроблення наукової статистики виконаних реставраційних робіт, виокремлення груп пам'яток та переважаючих методичних напрямків апробованих упродовж 1960--1980-х рр.

Новизна проблематики дослідження. Ми розглядаємо реставраційну діяльність передусім як процес еволюції реставраційної науки, що пройшла кілька фаз, розвиваючись, за висловом О. Пламеницької, «на узбіччі заідеологізованої «великої науки», і яка саме завдяки хронічній неувазі з боку урядових структур сформувала великий теоретичний та практичний досвід, який в професійних колах отримав визначення «українська школа реставрації» [20]. архітектурний реставратор будівельний мистецький

Попри усвідомлення української реставрації як значного фахового явища, визначення «українська школа реставрації» досі не перейшло в категорію предмета ґрунтовних фахових досліджень. Відтак предметом нашої уваги є один з найбільш знакових періодів розвитку української реставрації (1960--1980), який визначив основні професійні здобутки українських реставраторів. Він досліджується під кутом всебічного аналізу теоретичних та практичних засад діяльності, які можна розглядати як характеристики наукової школи реставрації.

Виклад основного матеріалу. Говорити про школу як наукове явище можна в тому випадку, коли навіть без спеціального дослідження очевидним є факт системної діяльності консолідованої групи фахівців, у результаті якої напрацьовано значний практичний доробок та створено якісний науковий продукт, високо оцінений у професійних колах як самодостатнє явище. Досвід практичної реставрації в Україні має всі ознаки реставраційної школи, формування якої має доволі тривалу і складну історію.

Аналіз та систематизація літератури предмета показали, що масштабну діяльність українських реставраторів у період другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. досі не висвітлено належним чином. Упродовж кількох десятиліть українські фахівці, ґрунтуючись на загально-реставраційній методології, а також на власному позитивному досвіді та помилках, виробляли методику реставрації пам'яток архітектури. Єдиною працею, що розглядає та узагальнює результати цієї діяльності, є вже згадана дисертаційна робота К. В. Гончарової «Формування методики архітектурної реставрації в Україні (друга половина ХХ -- початок ХХІ ст.». Попри те, що на сьогодні її можна назвати «рамковою» працею з даної тематики, вона орієнтована на спеціальність «музеєзнавство, пам'яткознавство», а відтак розглядає реставраційну діяльність як процес, зумовлений соціально-економічними чинниками, засадами державної культурної політики, системою організації пам'ятко- охоронної справи. Натомість вузькі, а втім, найважливіші для дослідження реставраційної школи архітектурно-мистецтвознавчі аспекти та питання методичного інструментарію архітектурної реставрації автором роботи, зважаючи на її широкі хронологічні й тематичні рамки, розглянуто лише в загальних рисах. На наш погляд, саме методичний інструментарій, переведений в категорію фахової норми, становить підґрунтя реставраційної школи.

Кожна пам'ятка є унікальною, тому і кожна реставрація є неповторною. Результат реставрації за всіх часів багато в чому залежав від особистості реставратора, його розуміння мети реставрації, обраного науково-методичного інструментарію та способу його використання. Експерти одностайні в тому, що потужну школу наукової української реставрації представляли яскраві та сильні творчі особистості, які залишили по собі величезний науково- практичний доробок «настільки ж значний, наскільки й незнаний» [21].

Розквіт діяльності провідних українських реставраторів припав на 1960--1980 рр. [22]. Консерваційно-реставраційними роботами різного методичного спрямування було охоплено майже всі типологічні групи пам'яток у різних регіонах України, починаючи від античних руїн Північного Причорномор'я та мурованих пам'яток Київської Русі й закінчуючи дерев'яними храмами Карпат та будівлями ХІХ -- початку ХХ ст. у стилі історизму та модерну. Саме вагомий науково-практичний досвід реставраторів найвищої кваліфікації визначив спектр методичних підходів, що лягли в основу української школи наукової реставрації.

Базові принципи, методи та прийоми відновлення пам'яток архітектури в повоєнній Європі було узагальнено й відображено у Венеційській хартії, прийнятій 1964 року [23]. Реалізацію її настанов ми можемо простежити на численних реставраціях, проведених в Україні у 1960--1980 рр. Їхніми провідниками стали такі відомі в Україні та поза її межами реставратори, як Р. Бикова, В. Вуйцик, М. Говденко, І. Іваненко, В. Корнєєва, Є. Лопушинська, Р. Кіндзельський, І. Могитич, Є. Пламеницька, Л. Прибєга, В. Шевченко та інші, а результатами -- численні пам'ятки й архітектурні комплекси, відновлені у різних регіонах України. Деякі з них увійшли до скарбниці української та європейської реставрації: Борисоглібський собор у Чернігові (арх. М. Говденко), Андріївська церква у Києві (арх. В. Корнєєва), Іоанно-Предтеченська церква в Керчі (іл. 1) та Генуезька фортеця в Судаку (арх. Є. Лопушинська), фортеця у Хотині (іл. 2) (арх. М. Говденко, В. Косьяненко), замки в Олеську (арх. Є. Пламеницька, І. Могитич), Меджибожі (арх. Є. Лопушинська), Кам'янці-Подільському (іл. 3) (арх. Є. Пламеницька, О. Пламеницька), Луцьку (арх. М. Говденко),

Іл. 2. Хотин. Замок. Вигляд до та після реставрації. Автори реставрації М. Говденко, В. Косьяненко

Острозі (арх. М. Говденко, Є. Годованюк), Контрактовий будинок у Києві (арх. В. Шевченко) тощо. У процесі проведених реставраційних робіт реставраторам вдалося отримати нові наукові результати щодо будівельної біографії та архітектурно-технологічних і мистецьких особливостей пам'яток, а, отже -- істотно поглибити знання про закономірності розвитку української архітектури.

Як наслідок -- після єдиної в Україні синтетичної праці з історії української архітектури, що вийшла друком у 1957 р., було опрацьовано нову фундаментальну «Історію української архітектури» (2003 р.) [24].

Отже, українська школа реставрації як наукове явище потребує ґрунтовного дослідження, результатом якого може бути низка праць різного методичного спрямування та різних наукових жанрів -- від історичних дискурсів до аналітичних досліджень. Безцінні матеріали натурних архітектурно-археологічних досліджень та результати проектного досвіду, на жаль, оприлюднені друком мінімально й досі залишаються переважно у відомчих архівах. Тому сьогодні так необхідно не лише віднайти, систематизувати і висвітлити ці матеріали, але й дослідити, узагальнити та долучити до загальнонаціональної скарбниці реставраційного досвіду ті професійні здобутки, які збагатили не лише реставраційну теорію та практику, але й історико-архітектурну науку.

Адже значна частина матеріалів, отриманих у процесі передреставраційних досліджень, дала можливість переглянути деякі наукові стереотипи, з'ясувати суперечливі питання історії архітектури, ввести до наукового обігу нові факти і, зрештою, обґрунтувати вагоме місце української архітектури у формуванні архітектури Європи.

З-поміж усіх етапів розвитку української реставрації найбільший інтерес для дослідження української школи реставрації становить період 1960--1980 рр., коли завдяки організаційному вдосконаленню спеціалізованих фахових реставраційних інституцій та методичній організації робіт було створено оптимальні умови для реставраційної діяльності, здійснено низку важливих у методичному плані реставрацій і набуто широкого науково-практичного досвіду.

Виокремлення й дослідження української школи архітектурної реставрації є важливим не лише з точки зору необхідності проведення вузькоспеціалізованого дослідження для вдосконалення діяльності кола фахівців, але також для піднесення загальнонаціонального іміджу України у гуманітарній сфері, який тривалий час свідомо «розчинявся» у загальнонаукових надбаннях радянської (читай: російської) реставраційної школи. Прикладом відвертого «запозичення» до скарбниці культурних надбань іншої держави вагомих культурних досягнень українського народу є включення усього масиву найдавнішої архітектурної спадщини України, починаючи з пам'яток Київської Русі, до предметної області російської архітектури. У нинішній важливий для розвитку українського суспільства час усі досягнення, набуті реставраційною теорією й практикою, повинні стати предметом наукового аналізу як підґрунтя для відродження фахових традицій і створення парадигми національної архітектурно-реставраційної школи.

Література

1. Методика реставрации памятников архитектуры / Под общ. ред. Е. В. Михайловского. -- М.: Стройиздат, 1977. -- 168 с.;

2. Михайловский Е. В. Реставрация памятников архитектуры (развитие творческой концепции) / Е. В. Михайловский. -- М.: Изд-во лит-ры по стр-ву, 1971. -- 192 с.

3. Подъяпольский С. С. Реставрация памятников архитектуры / С. С. Подъяпольский, Г. Б. Бессонов, Л. А. Беляев, Т. М. Постникова. -- М.: Стройиздат, 1988. -- 264 с.

4. Беккер А. Ю. Современная городская среда и архитектурное наследие: Эстетический аспект / А. Ю. Беккер, А. С. Щенков. -- М.: Стройиздат, 1986. -- 204 с.

5. Прибєга Л. В. Кам'яне зодчество України: Охорона і реставрація / Л. В. Прибєга. -- К.: Будівельник, 1993. -- 72 с.

6. Охорона та реставрація об'єктів архітектурно-містобудівної спадщини України: методологічний аспект. -- К.: Мистецтво, 2009. -- 304 с.: іл.;

7. Ополовников А. В. Реставрация памятников деревянного зодчества / А. В. Ополовников // М.: Стройиздат, 1974. -- 392 с.

8. Бобров Ю. Г. Теория реставрации памятников искусства: закономерности и противоречия / Ю. Г. Бобров. -- М.: Эдсмит, 2004. -- 344с.

9. Гендель Э. М. Инженерные работы при реставрации памятников архитектуры / Э. М. Гендель. -- М.: Стройиздат, 1980. -- 200 с.;

10. Пашкин Е. М. Инженерная геология (для реставраторов) / Е. М. Пашкин. -- М.: Архитектура, 2005. -- 264 с.

11. Говденко М. М. Мемориальный комплекс «Казацкие могилы» / М. М. Говденко, Е. М. Годованюк // Строительство и архитектура. -- 1979. -- № 12. -- С. 26-27;

12. Корнеева В. И. Бурса Софийского монастыря в Киеве / И. В. Корнеева, М. Г. Дегтярев // Строительство и архитектура. -- 1982. -- № 7. -- С. 26-28; її ж: Новое в истории и реставрации Андреевской церкви / В. И. Корнеева, М. Г. Дегтярев // Строительство и архитектура. -- 1979. -- № 8. -- С. 24-26;

13. Лопушинская Е. И. Реставрация крепости в Судаке / Е. И. Лопушинская // Строительство и архитектура. -- 1976. -- № 4. -- С. 27-30.

14. Пламеницька О. А. Українська реставрація: проблеми і перспективи розвитку / О. А. Пламеницька // Пам'ятки України: Історія та культура. -- 1997. -- № 1. -- С. 15-16.

15. Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. -- К.: Вид-во «АртЕк», 2002. -- С. 69-71.

16. Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). -- К.: Держбуд- видав УРСР, 1957. -- 558 с.; Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв, В. В. Вечерський, О. М. Годованюк та ін.; за ред. В. І. Тимофієнка. -- К.: Техніка, 2003. -- 472

Размещено на Allbest.ru