Проблеми і принципи реконструкції сучасного міського середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми і принципи реконструкції сучасного міського середовища

Сьогодні, коли бурхлива течія часу, неймовірно пришвидшуючись у власних ручаях, протоках і вирах, розмиває історичне й урбанізоване міське середовище, це середовище, іноді набуваючи ознак незворотних і хаотичних змін, потребує глибокого осмислення цих змін і використання особливих регуляторів стримування їх негативних наслідків. Одним із ефективних й економічних, загальнокультурних і гуманітарних регуляторів цих, в більшості випадків, стихійних і непередбачених, архітектурно-містобудівних трансформацій, а точніше метаморфоз міського середовища, визнається його реконструкція в широкому розумінні цього явища.

У сучасній архітектурно-містобудівній теорії це явище в більшій чи меншій мірі підпорядковується і підпорядковує ряд понять, що утворюють своєрідний змістовний контекст процесів відновлення і перебудови, відродження і відбудови, збереження й укріплення складових і фрагментів архітектурно-містобудівного середовища. Цей контекст найчастіше характеризується і визначається такими термінами, як: реабілітація, ре- валоризація, ревіталізація, регенерація, редуплікація, рекультивація, ре- новація, реставрація, реституція [1]. Іноді у науково-практичному обігу зустрічаються терміни, що також запозичені у біологічних та інших природничих науках і подібні до понять «рекапітуляція», «рекомбінація», «рекристалізація», «рециркуляція» та ін. У формуванні змістовного кон - тексту явища реконструкції також знаходять своє місце більш вживані у архітектурно-містобудівній теорії та практиці поняття реорганізації, самоорганізації, реструктуризації.

Такі неузгодженість і внутрішня невпорядкованість, а в кінцевому рахунку несистематизованість, різноманіття термінів і понять стали наслідком сучасного стану архітектури і містобудування, де і досі за практикою і прикладними дослідженнями зберігається першість і пріоритет. У надрах сучасної архітектурно-містобудівної практики іноді випадково, іноді цілеспрямовано створюються методи і прийоми, котрі з часом знаходять поширення, в тому числі у прикладних дослідженнях, як частково теоретизованих принципів без належного наукового обґрунтування і фундаментальних досліджень причин і наслідків процесів реконструкції. Такий, можливо корисний в деяких випадках, але однобічний підхід значною мірою спотворює перспективи і затьмарює горизонти розвитку як теорії, так й історії архітектури і містобудування, тим самим зумовлюючи змістовні й понятійно-термінологічні непорозуміння між істориками, теоретиками і практиками, які займаються проблемами реконструкції.

Певною мірою цей стан можна пояснити неузгодженістю зацікавлених сторін у розумінні сутності тих діалектично протилежних явищ, які свідчать, що процеси реконструкції, маючи начебто дискретну і випадкову природу, за своєю спрямованістю стають неперервними перетвореннями на стрілі історичного часу. При цьому слід також взяти до уваги, що сьогодні все ще «... поширено помилкове переконання, що оновлення це тільки тимчасовий захід, а загалом питання повинні вирішуватися раз і назавжди. У дійсності же цю проблему неможливо вирішити остаточно, оскільки старіння -- це явище повсякденне» [2, с. 13]. Звідси видно, що одна із сторін проблеми теоретичного осмислення явища реконструкції лежить у площині усвідомлення його подвійного змісту, а саме: дискретності і часткової хаотичності процесів реконструкції в локальному часі, що доповнюються розумінням неперервності і циклічності, а загалом закономірностей реконструктивних перетворень в глобальному історичному часі на тлі повсякденного морального і матеріального старіння фрагментів міського середовища. Ще один бік проблеми лежить у площині необхідності дослідження процесів реконструкції в режимі діалогу з міськими мешканцями, з урахуванням інтересів конкретних громад, що формуються в їх індивідуалізованому ментальному часі, котрий кардинальним чином впливає на вимоги до міського середовища, на визначення ступеня морального старіння, перспективи і напрямки подальшого розвитку міського середовища. «Реформи слід проводити тільки у вигляді постійного діалогу з тими, хто буде завтра населяти наші будинки і міста. Мова йде про те, щоб не вважати більше мешканців бездушними речами, а звернути, нарешті, увагу на хвилюючі їх проблеми,.. на глибоку індивідуальність, на мрії, фантазії, навіть якщо останні здаються нам ілюзорними» [3, с. 29].

Інший бік, а точніше, рівень аналізу проблем і явищ реконструкції, які сьогодні в багатьох країнах за своїми обсягами активно конкурують з новим будівництвом, безумовно, пов'язаний зі зламними змінами ідей та ідеології реконструкції в глобальному історичному часі і просторі розвитку різноманітних містобудівних культур. На необхідності ідеологічних змін ґрунтувалися дослідження і проекти реконструкції європейських та інших столиць кінця ХІХ -- початку ХХ століть. Найяскравішими з них стали роботи Османа, Енара, Ле Корбюзьє, Ладовського, Саарінена. Друга хвиля близьких за змістом робіт, що припадає на середину -- кінець ХХ століття, пов'язана з творчими групами МАРС, УРТЕК, НЕР та ін., з іменами Л. Кана, К. Танге, О. Гутнова, К. Лінча та ін., які в своїх дослідженнях і проектах продемонстрували власну творчу позицію і глибоке переконання в необхідності глобальних перетворень міського середовища при реконструкції історичних міст.

Осмислення і аналіз запропонованих, а також стихійно виникаючих і некерованих глобальних перетворень шляхом їх сортування і впровадження в досвід реконструкції не тільки локальних фрагментів міського середовища, але й міста і його оточення в цілому, а також врахування образу життя і ментальності міських і приміських мешканців, у свою чергу, ставало надійним підґрунтям вирішення проблем реконструкції найвищого рівня складності, що генеруються в плині темпорального, тобто пришвидшеного й уповільненого, часу різноманітних містобудівних цивілізацій, що співіснують в єдиному планетарному просторі урбосфери. Досвід аналізу агломераційного розростання і зрощення міст в глобальні системи розселення, що формуються в окремих країнах, на континентах і материках, свідчить, що ці урбосферні процеси, радикально впливаючи на міське середовище, потребують особливих засобів і заходів вирішення проблем його неперервного оновлення на всіх рівнях реконструкції. Ці засоби і заходи, які вперше були проаналізовані майже 100 років тому П. Геддесом і які стосувалися проблем реконструкції міст, їх агломерацій і конурбацій, отримали подальший розвиток в екістичних дослідженнях і проектах континентальних, материкових і планетарної систем розселення, запропонованих К. Доксіадісом [4]. Питанню реконструкції міського середовища в умовах глобальних систем розселення приділялась увага в роботах творчих груп НЕР і СУПЕРСТУДІО, в пропозиціях О. Хансена, Й. Фрідмана, П. Меймона та ін.

Аналіз загальної картини короткострокових і перспективних, фрагментарних і тотальних перетворень і проблем міського середовища засвідчив необхідність систематизації цих перетворень і вирішення їх проблем в контексті урбосферної еволюції. Один із можливих шляхів отримання позитивних результатів лежить в площині усвідомлення реально існуючої багатоярусної будови простору-часу урбосфери і відповідного розшарування міського середовища. Мається на увазі, що будь- які перетворення міського середовища -- нашарувань міської тканини і міських каркасів, урболандшафтів й урбооболонки міста, -- природним чином відбуваються в єдиній багатоярусній сфері, котра охоплює й ієрархічно підпорядковує локальний і ментальний, глобальний і темпо- ральний рівні простору-часу тотальної містобудівної еволюції [5].

До цього слід додати, що багатоманітні перетворення нашарувань міського середовища органічно і системно, природно й ієрархічно обмежуються процесами усталення, а по-іншому -- сталого розвитку локальних змін міської тканини і процесами оновлення міських каркасів, пов'язаних із ментальністю різноманітних громад міських мешканців. До перетворюючих процесів усталення міської тканини і оновлення міських каркасів приєднуються процеси становлення урбанізованих ландшафтів в глобальному просторі-часі історичного розвитку міста, а також процеси творення нових урбооболонкових форм у хвилях темпорально- цивілізаційного простору-часу урбосферної еволюції.

Такий підхід дозволяє ієрархічно й динамічно узгодити і пов'язати між собою всі реконструктивні перетворення міського середовища в ефірі декількох діапазонів просторово-часових хвиль урбосферної еволюції: ультракоротких хвиль локальних змін і усталення міської тканини, короткохвильових змін ментальних пріоритетів міських мешканців і оновлення міських каркасів, середніх хвиль становлення глобально-історичних перетворень урбанізованих ландшафтів, нарешті, творення нових урбо- оболонкових форм у довгих хвилях прискорено-уповільненого простору- часу еволюції містобудівних цивілізацій. Параметри цих хвиль, їх фази і періоди, цикли і круговороти, які базуються на модулі, що приблизно дорівнює часу життєдіяльності одного покоління міських мешканців, можуть скласти більш-менш надійне підґрунтя для аналізу, прогнозування і передбачення всіх видів і рівнів перетворень міського середовища.

Хвилеподібність, яка проявляється в послідовному чергуванні етапів зниження і підвищення рівнів активності, моментів мінімізації й максимізації цих перетворень, стає провідною ознакою і сутністю процесів необхідних і достатніх змін в нашаруваннях міського середовища. Найважливішими серед них визнаються: процеси реконструкції міської тканини, що зв'язані із локальними змінами транспортно- пішохідної і культурно-побутової мереж первинного обслуговування; процеси реструктуризації, що обумовлюють виникнення міського планувального каркасу і відповідних змін ментальних акцентів оновлення функціонально-просторової структури й інфраструктури міста; процеси реорганізації, що стають наслідками агломераційних взаємозв' язків і стимулюють глобальні історичні зміни в організації й структурі міста і виникнення урбанізованих ландшафтів як наступного шару міського середовища; нарешті, процеси реформації, під впливом яких поступово формується найвищий урбооболонковий шар як результат гіперурбанізації надагломераційного рівня на материках і континентах планети.

Ці, ієрархічно-підпорядковані і водночас складно переплетені і вза- ємопроникаючі, процеси у своїй різноманітній взаємодії активно пристосовуються і кооперуються між собою в не завжди керованих і наперед передбачених, глибинних і втаємничених, але завжди ефективних і економічних процесах самоорганізації, спрямованих на оновлення конструкцій і структур, організацій і форм міського середовища, їх максимального пристосування один до одного і взаємного адаптування з оточенням.

Процеси самоорганізації на правах і у ролі Симпатії Космічної і Першого Двигуна (з позицій їх філософсько-космогонічного розуміння в античну епоху), а також завдяки втаємниченій природі синергії, тобто взаємного, без втрат власної самобутності, доповнення духовного і матеріального світів, світу речей та ідей, людей і законів, вивільняли внутрішні резерви і потенціали їх гармонійного розвитку шляхом використання мінімально необхідних і достатніх зусиль і дій, спрямованих на ефективні, неминучі і справедливі перетворення існуючого і досягнення якісно нового порядку. Очевидно, саме ці провідні властивості і ознаки самоорганізації і гармонійного розвитку будь-яких природних і штучних процесів мав на увазі Леонардо да Вінчі, коли занотував у своєму щоденнику: «О, дивовижна справедливість Твоя, Перший Двигуне! Ніяку силу не позбавляєш Ти порядку і якості неминучих дій. О, божественна необхідність! Ти примушуєш всі наслідки витікати найкорот- шим шляхом з причини» [6, с. 326].

Разом з тим виникнення і розгортання цих та інших дивовижних властивостей самоорганізації стає можливим за конкретних умов і природних обмежень гармонійного, тобто без насильства, втрат і спотворень, справедливого розвитку нашарувань міського середовища. До таких визначальних обмежень, насамперед, слід віднести допустиму (пластичну і без розривів) деформованість міської планувальної тканини в умовах її зваженої й поміркованої реконструкції. Іншим, не менш важливим, обмеженням в умовах більш радикальної реструктуризації стає транс- формованість, котра розуміється як природне перетворення локальних форм функціонально-планувальної структури міста в більш масштабні суперструктурні форми міського каркасу.

Наступні рівень і крок глобальних і широкомасштабних перетворень -- процеси реорганізації, -- пов'язані з їх визначальним принципом -- метаморфічністю, котрий, як і попередній принцип трансформо- ваності, був уведений у теорію і практику містобудування японськими метаболістами. Сутність сьогоднішнього розуміння принципу метамор- фічності полягає в одночасній поляризації, зрощені і глобальній зміні форм міського середовища у взаємних агломераційних перетвореннях штучного і природного оточення під час історичного формування нових мегаструктурних (крупномасштабних і багатоярусних) суцільно урбані- зованих утворень -- урболандшафтів, конкуруючих із природним ландшафтним оточенням. Останній рівень надприродної самоорганізації на- дагломераційних перетворень, котрий втілюється у процеси реформації, кардинального і небаченого досі оновлення форм міського середовища, обмежує своє тотальне і некероване поширення завдяки принципу, який умовно можна назвати терреформованістю і який в певних межах дозволяє переглянути природні образи і форми земної поверхні на шляху створення у майбутньому гіперструктурних (підземних, наземних і надземних) напластованих утворень нової урбооболонки планети на її материках і континентах, в акваторіях і в атмосфері.

Якщо вищесформульовані принципові обмеження -- метаморфічність, де-, транс- і терроформованість -- визначають горизонтальний порядок перетворень міської тканини і міських каркасів, урболандшафтів й урбооболонки, то на їх вертикальне упорядкування впливає самоорганізація вищезгаданих процесів діалектичного усталення й оновлення, становлення і творення всіх видів нашарувань міського середовища. При цьому надскладні процеси самоорганізації утримуються в динамічній рівновазі їх взаємним і природним прагненням до кооперації і збалансованого розвитку, межі якого задаються і визначаються горизонтально- вертикальними й ієрархічно-матричними співвідношеннями принципів гармонізації для всіх видів і типів міського і урбанізованого середовища (табл. 1). Це означає, що принципи гармонізації розгортаються і діють в повному обсязі, як горизонтально -- в межах кожного з нашарувань, так і вертикально, -- де в послідовному переході від нижчого до вищого рівня і шару починає домінувати тільки один, найбільш відповідний до конкретного нашарування принцип.

Одним із базових принципів гармонізації можна вважати калейдоскопічність, зміст якої полягає у підтриманні природного порядку розгортання різноманітних перетворень шляхом поступового (вертикального) і послідовного (горизонтального) переходу спочатку від симетричних до дисиметричних, далі до ритмічних і евритмічних утворень, а потім до симетрії нового рівня планувальних конструкцій і структур, організацій і форм. Дослідження низки авторів засвідчили значний потенціал

Таблиця 1 Процеси і принципи перетворень у нашаруваннях і просторах-часах міського середовища