Значення ритму у архітектурному творенні

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Значення ритму у архітектурному творенні

І.О. Солярська

Аннотация

Статья посвящена раскрытию универсального значения ритма, который в контексте человеческой деятельности выступает как уникальное средство познания и изменения действительности. Особое внимание отводится ритму в процессе художественной деятельности, где он приобретает статус художественно-логического принципа. Рассматривая особенности архитектурного творчества, определяется значение ритма как константы архитектурного фомообразования.

Анотація

архітектура ритм будівельний конструкція

У статті розглядається ритм як один з основних принципів естетичної діяльності, визначається специфіка його здійснення в архітектурі, у контексті якої він набуває значення константи формотворення, а, отже, і репрезентації змістів. Відзначається, що кожна архітектурна форма є результатом ритму: певна якість і кількість руху породжує особливий тип форми.

Архітектура - особлива форма естетичного освоєння світу, котра стає основою перетворення існуючої природної реальності. Людське середовище, що виникає у результаті цієї діяльності, є наслідком проекції людського самовідчуття. У контексті зазначеного, архітектурна творчість як текстура соціального прояву буття репрезентує мегаформу людської реальності. Архітектура - засіб і умова вияву подій людського існування.

Ритм - художньо-логічний принцип будь-якого чуттєво представленого естетичного факту, який визначає співвідношення внутрішнього і зовнішнього у безпосередньо даному чуттєвому матеріалі. “Сутність ритму, - зазначає В.Панченко, - полягає у тому, що він є доцільно спрямованим, закономірно-акцентованим рухом послідовності просторово-часових елементів, особливим видом логіки всезагального руху” [7, 47]. Ритм проявляється як регулююча сила, що скеровує і наповнює усі процеси та явища у всесвіті; він є властивістю, що органічно притаманна проявам природи і людського життя.

Мистецтво - одна із областей, де панує і управляє відчуття ритму. Залучений у процес художньої діяльності, ритм є важливою константою вираження для всіх видів мистецтв.

Ритм передає інертній масі динаміку внутрішнього переживання людини: організовує тілесне, на тлі якого відбувається становлення смислу. Мистецтво цінне тим, що є основною формою прояву смислотворчого ритму, мета якого - репрезентація світовідношення.

Ритм дозволяє людині не просто відчувати буття, бути у ньому, а й співдіяти з ним. У людському творенні він оформлююче, статизуюче начало, за допомогою якого пізнаний людиною смисл “перевтілюється” у реальність, набуває предметного вираження.

Ритм як принцип формотворення передбачає елементи спокою і стрибка. Слід зауважити, що повторення, чергування чи симетрія просторової форми є ознаками наявності у ній певного просторового ритмічного закону.

Елементи спокою - видимі і сприймаються зором як кожен сам по собі, так і в сукупності. Це - роздріблена матерія твору. Вона позачасова у значенні безвідносності цих елементів до тривалості: їх можна споглядати необмежену кількість часу, однак не менше атому часу, який необхідний для сприйняття одиничного елементу.

Елементи стрибка є непомітними для органів зору, їх призначення - розділити два суміжних елементи спокою і запобігти неперервності твору. Вони теж позачасові, але, на відміну від елементів спокою, час їхнього розгляду - нульова тривалість.

Вказані елементи не існують одне без одного. Вони також не піддаються сприйняттю органами відчуття і є необхідними для виділення форми як окремої цілісності, тому їх можна назвати формальними.

Усі предмети людської діяльності наповнені своєрідною ритмікою, котра виділяє їх як окреме своєрідне буття: будь-який факт формотворення демонструє стан людської сутності, дає можливість споглядати себе у створеному. Як говорить архітектор Евпалінос із твору П.Валері: “Коли я виношую у собі будівлю - мені здається, що моє тіло по-своєму бере участь у цьому. Наше тіло - чудовий інструмент, через нього смертні співпричетні до того, що бачать і відчувають: вони - каміння, вони - дерева; відчуттям, подихом вони обмінюються з матерією, у яку занурені. Вони проникають у неї, і вони стають пройнятими нею; вони взагалі підіймають важке; вони рухаються - і несуть у собі чесноти і гріхи…” [3, 181].

Вбираючи ритм існуючого (видимого) світу, людина проймається ним, підсвідомо співвідносить із ним свої переживання та пошуки (свій неспокій). Таке сприйняття дійсності визначає характер освоєння світу, що полягає у його перетворенні.

Перетворюючи дійсність, людина виділяє особливості власного буття, кладе їх в основу своєї діяльності, споглядання, отже, виявляє їх у зовнішньому світі. На думку О.Бурової: “Тільки тоді, коли ми будемо сполучені із світом, ми будемо сполучені із собою” [2, 23].

На основі вище сказаного, можна стверджувати, що ритм - універсальний засіб пізнання та перетворення у контексті людської діяльності. Взятий у такому значенні він виступає як необхідний атрибут існуючого, він є “гарантом” можливого, наступного, майбутнього, отже, буттєвого взагалі.

У художньому вираженні, зокрема в архітектурі, ритм постає як константа формотворення, а, отже, і репрезентації змістів. Сфера естетичної діяльності є результатом прагнення людини виявляти характеристики сутнісних сил буття у динаміці їх розвитку. Архітектурне вираження у контексті зазначеного процесу утворює мегаформу людської реальності як тектура соціального прояву буття. Архітектура - засіб і умова вияву подій людського існування. Оскільки останнє має духовно-тілесну природу, архітектура поєднує у собі і функціональне, і виражальне начала.

Слід відзначити, що особливість зодчества як художньої форми вираження полягає у створенні форми, яка не має аналога у природному середовищі. Кожна архітектурна форма є завершеним і самостійним утворенням. Архітектурна конструкція є чіткою системою логічних взаємозв'язків її складових елементів. Враховуючи таку особливість архітектури, А.Пучков зазначає: “Сутність думки і сутність архітектурної форми як результату взаємного породження є симетричними по відношенню до вісі буття, при умови, коли останнє розуміти у якості цілісного утворення самої природи ” [8, 324].

Архітектурна форма своєрідним чином зберігає предметний і емоційний смисл життєвих ситуацій, і чим у більшій мірі це відбувається, тим у більшій мірі архітектура стає мистецтвом. Зв'язок архітектурних форм із світом життєвих подій, очевидно, слід розглядати за допомогою категорії руху. Адже життя - це безконечне різноманіття рухів. О.Габричевський наголошує, що “рух, мабуть, є тим прафеноменом, у якому нам підноситься первинна синтетичність процесу і змісту акту і його (цього акту) носія, суцільності та індивідуації, простору і часу, який наче стоїть посередині між безпредметною чистою рухомістю і сукупністю вже наставших, мертвих об'єктів” [5, 50]. Рух не просто з'єднує людину з предметом і простором, але й надає цьому зв'язку емоційного значення. Зв'язок руху з архітектурною формою при цьому проявляється вже у загальних для них ритмічних принципах: регулярності, циклічності, динамічності.

Динаміка і врівноваженість - важливі засоби емоційної виразності в архітектурі. Вісь - головний напрямок руху. Лише вздовж неї може розвиватися динаміка дзеркально-симетричної композиції. Взаєморівновага частин по сторонах вісі стримує рух в інших напрямках.

В архітектурі використовується ряд прийомів і засобів, причетних до організації просторової форми, а саме: симетрія і асиметрія, нюанс і контраст, ритм, співвідношення і пропорції частин і цілого, колір і фактура матеріалів. Серед цієї багатоманітності засобів, ритм - одна з головних констант архітектурного формотворення. Архітектура як художньо-культурний феномен - свідчення освоєності буттєвих сил, вміння використовувати їх для виразу власне людських ідей та потреб. Серед просторових мистецтв вона найбільш чутлива до ритму, бо не замикається на власному змісті, як скульптура чи живопис, а завжди відкрита, тому вона - “мембрана” , яка має бути однаково синзетивною як до реального, так і до ідеального.

В архітектурі відчуття ритму створюється завдяки чергуванню елементів у просторі. Це ритм статичний, де часові характеристики утворюють протяжність, таким чином, закономірна послідовність у часі змінюється закономірною послідовністю у просторі. “Архітектурний ритм, - зазначає Ф.Шеллінг, - виражається у періодичному розчленуванні однорідного” [9, 295]. Для філософа ритм споріднений із музикою, тому що своєрідність останньої полягає у тому, що вона виявляє єдине у багатоманітності. Так як ритм один з основних принципів архітектурного формотворення, тому Ф.Шеллінг називає зодчество застиглою музикою.

У свою чергу, архітектор Віолле ле Дюк зазначає, що “архітектура поряд з музикою, представляє собою форму мистецтва, де з найбільшою самостійністю виявляється творча вдача людини” [4, 25]. У музиці та архітектурі внутрішня динаміка займає великий простір, утворює протяжність. Ці види творчості у своїй протяжності містять найбільшу кількість можливих проявів ритму, тому що внутрішня динаміка в них знаходиться як жива присутність людини, джерела переживання у повноті її тілесно-екзистенційної виразності.

Архітектурний ритм завжди відбувається у площині вертикалі-горизонталі. Вертикаль як найдавніший символ людської присутності є направляючим і визначальним вектором у ритмічному становленні споруди. Саме у взаємодії вертикалі і горизонталі вивершується архітектурна форма. Процес їх взаємодії відбувається на основі ритму. “Кожна архітектурна форма, взята сама по собі, є результатом ритму: певна якість і кількість руху породжує певний характер форми”, - зауважує М.Гінзбург [6, 73]. І навіть принцип монументальності, який прямо діаметральний будь-якому поняттю руху, при більш детальному аналізі постає як своєрідна спроба встановлення точних меж ритмічного розвитку, так би мовити, встановлення певних обмежувальних рамок, за межі яких не повинен вийти рух, тобто прагнення до концентрації ритмічної дії. У будь-якому архітектурному творі зіштовхуються два протилежні ритмічні напрями - горизонтальні і вертикальні, що одночасним своїм існуванням породжують драматичну колізію архітектурної дії. Вертикаль викликає відчуття одухотвореності простору - встановлено константу смислу, останній розвивається навколо неї, прогинаючи і видозмінюючи навколишнє середовище. Факт наростання ритму по вертикалі, на відміну від наростання по горизонталі, одухотворяє не лише окремі елементи, але й саму масу будови, наділяючи монументальні масиви стін життям руху і прагнення.

Слід нагадати думку Р.Арнхейма, що людина сприймає простір своєї життєдіяльності як асиметричний. Серед безконечного числа напрямів, по яким теоретично можна рухатись у тривимірному просторі, лише один чітко виділений завдяки силі гравітації - вертикальний. Саме вертикаль відіграє роль вісі, котра організовує всі інші напрями [1, 25]. У нашій системі простору вертикальний напрямок перетворює горизонтальну поверхню у єдину площину, відносно якої вертикаль відіграє роль вісі симетрії.

Поєднання вертикальної вісі і горизонтальної площини утворює первинну схему простору, у якому живе людина.

Проблема подолання ритму, в рамках якої відбувається спроба вирішити драматичну колізію вертикальних і горизонтальних сил за допомогою статичного спокою, стає особливо актуальною при вивчені еволюції ритмічних завдань. З давніх часів подолання ритму приводило зодчих до архітектурної проблеми, у якій статичні властивості протиставляються динамічним, до проблеми монументальності, з якою, як правило, пов'язана архаїчна стадія розвитку кожного архітектурного стилю. Звичайно, сам матеріал зодчества, його інертні властивості, сповільнений темп процесу будівництва вели передусім до цього першопочаткового завдання і лише з ростом архітектурної майстерності, із збільшенням гостроти творчої сили, виникли більш складні проблеми ритму.

Для архітектури ритм - засіб вираження динаміки процесів життєдіяльності людини, які завдяки йому набувають предметного становлення. Ритм проявляється як послідовна зміна властивостей ряду елементів, що співставляються між собою. У архітектурному творенні - це чергування елементів, ритмічний ряд. Ритм, що не перериває свого руху у зодчестві притаманний лише для другорядних частин архітектурної конструкції, але, “як правило, - зазначає М.Гінзбург, - похідним від нього є ритм головного мотиву, котрий за характером своїм є більш замкненим і визначеним, котрий не лише позначає певну ритмічну якість, але й створює закінчену і непохитну координацію окремих елементів” [6, 45].

Сутність ритму полягає у прояві руху, який здійснюється за допомогою окремих статичних моментів, які змінюють одне одного. Закони цього руху, як і закони окремих моментів спокою, тісно переплітаються у архітектурній творчості, де з двох елементів руху - часу і простору, останній є найбільш очевидним. Отже, кожна архітектурна форма є результатом ритму - певна якість і кількість руху породжує особливий тип форми.

“Ритм - та основна сила, той комплекс закономірностей, який визначає просторовий розподіл формальних елементів, створює певні їх угрупування - скупчує їх в одному місці і розріджує в іншому, спрямовується вверх і прямує у даль”, - зауважує М.Гінзбург [6, 73]. Ритм в архітектурі набуває значення важливого принципу художньої виразності. З моменту свого виникнення, у кожному своєму прояві зодчество одухотворене лише одними законами ритму, на основі яких визначається справжня сутність будь-якого архітектурного твору. Тому, можна вважати, що вся історія зодчества, по суті, є історією різноманітних проявів цих найчистіших динамічних законів.

Будучи визначальною константою архітектурного формотворення, ритм наділяє зодчество особливою чутливістю до процесів людського буття. Завдяки ритму, що лежить в основі взаємодії людини і світу, архітектура набуває значення тектури соціального буття, а її формообрази репрезентують смисложиттєві цінності.

Література

1. Арнхейм Р. Динамика архитектурных форм.- М.:Стройиздат, 1984.- 192с.

2. Бурова О. Метафізика зору: про діалог речового й тілесного // // Філософська думка. - 1998. - № 3. - с. 6-33.

3. Валери П. Архитектор и Евпалинос // Валери П. Об искусстве. Сборник. - М.: Искусство, 1993. - с. 166-183.

4. Виолле Д. ле. Беседы об архитектуре. - М.: Издат. Всесоюзн. Акад. архитектуры, 1937. - Т.1. - 470 с.

5. Габричевский А.Г. Теория и история архитектуры: Избр. соч. - К.: Самватас, 1993. -302 с.

6. Гинзбург М. Ритм в архитектуре. - М.: Изд. “Среди коллекционеров”, 1923. - 116с.

7. Панченко В.І. Мистецтво в контексті культури. - К.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1998. - 92с.

8. Пучков А.А. Парадокс античности: принцип художественно- пластической телесности античной архитектуры. - К.: НИИТИАГ, 1998. - 408с.9. Шеллинг Ф.В. Философия искусства. - М.: Мысль, 1966. - 492с.

Размещено на Allbest.ru