Еволюціонізм наукових досліджень розвитку та управління територіями на регіональному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕВОЛЮЦІОНІЗМ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ РОЗВИТКУ ТА УПРАВЛІННЯ ТЕРИТОРІЯМИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Яценко В.О., кандидат архітектури,

професор кафедри ландшафтної архітектури

Київського національного університету

будівництва і архітектури

Вступ

У сучасних соціально-економічних умовах України розвиток та управління містобудівними об'єктами на регіональному рівні є комплексним та адаптивним процесом, побудованим на еволюційних тенденціях.

Однією з головних форм процесу завжди на всіх етапах було стратегічне планування. Саме стратегічне планування регіонального розвитку є одним з найбільш перспективних та ефективних механізмів реалізації довгострокової регіональної політики, формування еволюційних тенденцій в умовах глобальної інтеграції різних сфер життєдіяльності людини.

Елементами процесу стратегічного планування є оцінка пріоритетних досягнень та виявлених недоліків регіонів, а також передбачення загроз щодо їх подальшого розвитку.

Стратегічний розвиток у своїй основі завжди базується на дослідженнях процесів еволюціонізму тенденцій, досягнень, негараздів, про- рахунків, зростання та інших складових.

Еволюціонізм як наука притаманний усім наукам, в яких присутній рух часу в історичному вимірі, й особливо це проявляється там, де головні досягнення залишаються або живуть матеріалізовані, як це можна бачити в архітектурі та містобудуванні країни, міста, групи міст, району, інженерної інфраструктури, рекреаційної складової та промисловості, це тільки незначна частина історії еволюції містобудівної діяльності. Надважливо зуміти знайти і зрозуміти еволюційний механізм містобудівної теорії і практики, щоб зміни в суспільстві мали якнайменші негативні наслідки та вимоги до кардинальних змін.

Сучасний стан вивчення питання щодо визначення ролі регіонального планування в архітектурній науці, теорії і практиці знову набуває важливого значення, потребує нових визначень та упорядкування структури наукових знань, визначення історичного розвитку предмета та об'єкта в нових умовах змін державних засад адміністративно-територіального поділу з метою виявлення еволюційних тенденцій у регіональному плануванні як містобудівній діяльності.

На базі попередніх еволюційних стадій, етапів розвитку та усвідомлення містобудівної діяльності і сформована нинішня теорія, яка орієнтована на вирішення конкретних проблем [1].

За радянських часів усі питання розглядалися в тісному зв'язку: розвиток систем розселення, управління системами, розвитком міст, визначення зони впливу міст (агломерування) та зонування міжселенних територій. Найбільш повно це розроблялося в схемах і проектах районних планувань на різних рівнях.

Стан вивчення питання: за майже столітній період питання регіональних розробок у радянський період і в період незалежності в Україні завжди було головним у містобудівній науці і практиці.

Велика кількість спеціалістів присвятили свої творчі розробки саме цьому напрямку.

Серед найбільш відомих і значимих можна виділити роботи Ю.М. Білоконя, М.М. Дьоміна, І.О. Фоміна, Д.І. Богорада, Г.Й. Фільва- рова, В.І. Нудельмана, В.В. Владимирова, Б.С. Хорєва, О.Л. Ейнгорна та багатьох інших.

Слід згадати і зарубіжних спеціалістів, таких як: В. Гропіус, Л. Кібл, І. Фрідман, К. Лінч, Д. Харвей, П. Холл.

Специфіка української школи полягає в глибокому вивченні окремих напрямків у регіональному плануванні в роботах І.К. Бистрякова, Г.П. Підгрушного, Ю.М. Палехи, Т.Ф. Панченко, О.В. Гладкого, М.М. Кушніренко.

Постановка проблеми

Проблеми розвитку систем розселення на різних рівнях, за винятком Генеральної схеми, не однаковою мірою розроблялися для всіх територій України. Як відомо, особлива увага на всіх етапах і періодах розвитку держави приділялася регіонам з більш розвиненим економічним потенціалом.

Будучи локомотивом економіки держави, такий принцип безумовно впроваджувався до нинішнього часу, коли подальший розвиток став складатися з можливостей кожної адміністративної одиниці всіх трьох рівнів (регіонального, проміжного і базового) на всій території [2].

Нерівномірність у формуванні проектної бази територій чітко проявляється в розробці уже кількох поколінь проектів східних промислових районів у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. Особлива увага завжди приділялась і столичному регіонові, чого не можна стверджувати про області, які мають аграрні орієнтири.

Згідно з новим законом про децентралізацію та місцеве самоврядування, коли кожна територіальна громада має однакові стартові можливості своєї індивідуальності в розвитку, загострюється проблема забезпечення процесу розвитку містобудівною науковою та практичною документацією на базі нових нормативних та законодавчих засад. Саме методологія формування нових систем з новою формою управління, господарювання, новим об'єктним поняттям зможе створити ту базу, яка вже зараз викликає у багатьох спеціалістів у галузі містобудування значний теоретичний і прикладний інтерес.

Викладення основного матеріалу

Історія суспільства в своїй науковій діяльності завжди характеризувалася диференціацією знань, отриманих еволюційним шляхом, і їх інтеграцією для переходу на нову сходинку свого розвитку. Часто проявлялася тенденція об'єднання знань, взаємопроникнення одних в інші, залучення суміжних знань з метою створення єдиного поняття матеріального світу, в якому існує людина; створення максимально сприятливих характеристик матеріального світу з позиції розуміння людини.

Діалектика діяльності - це створення оточення людиною для людини із залученням природного середовища або створення матеріального світу існування людини.

Розглядаючи теорію еволюціонізму як методологічну основу формування теорії і практики містобудівних систем на різних рівнях протягом значного проміжку часу історії, можна відзначити, що неодноразово змінювалися світогляд, переваги функції, структури, матеріальності і духовності, економіки та економічності тощо.

Аналізуючи еволюцію архітектурних і містобудівних знань, В. Глазичев відзначав: «Своим знанием в архитектуре сначала была история, которая потом постепенно сворачивается и заменяется умением использовать «внешние» знания технологией строительства, социологией, экономикой, экологией» [1]. містобудівний регіональний архітектурний еволюціонізм

Еволюція містобудівних знань розглядається також з позиції тих значень, які проявлялися в історії архітектури того чи іншого суспільства в порівнянні та під впливом інших наук, що досить повно проаналізовано в роботах А. Буніна, Т. Саваренської, М. Круглова, І. Фоміна. Проте містобудівна наука як система соціальних проблем суспільства, що перебуває на визначеній території, володіє нею, спричиняє дії, які ведуть до позитивних чи негативних наслідків, сформувалась як самостійна тільки в кінці XVIII - на початку ХІХ ст.

Початковими роботами або першим етапом можна вважати роботи Т. Гарньє, Ле Корбюзьє, П. Геддеса, Р Енвіна, А. Сен-Сімона, Р. Оуена, Е. Говарда та ін.

Вперше Е. Говард сформулював принципи регіонального планування як необхідність застосування єдиного планувального початку до груп населених міст та доцільність заснування організацій, що відповідають за містобудівну політику в урбанізованих районах.

Процес історизму в формуванні містобудівної науки і теорії завжди був головним у всіх проявах діяльності. Аналізуючи попередні періоди, формувався прогноз майбутнього. Матеріалістичний та прикладний характери давали можливість для великої кількості теорій і, щоб отримати істину, яка стане основою майбутнього, часто змішувалися із суб'єктивними характеристиками, а це призводило до повторювання помилок у майбутньому.

За історичним принципом сформувалася велика кількість ідей розвитку містобудівної науки, теорії і практики.

Як правило, він найбільше використовується в історичних дослідженнях, де необхідно простежити та дати чіткі основи зародження стилю, форми, прийомів, соціальних факторів впливу, плановість, відповідність часу та ін.

Існує інший підхід, який більше відповідає періодизації містобудівної діяльності на всіх рівнях. Науковим підґрунтям такого бачення є концепція парадигм як знаряддя вивчення історії науки [3].

Автором терміна «парадигма» вважається географ Т. Кун, який вперше використав його та обґрунтував у 1962 році як узагальнення теоретичних і методологічних поглядів на явища матеріального світу за визначений період [4].

На початковому етапі поняття «парадигма» набуло широкого використання в теорії природничих наук, де висунута методологія вимагала підтвердження досвідом, логічної послідовності і визнання більшістю учасників певного процесу в часі [5]. Наступними послідовниками поняття стали соціологія, гуманітарні науки, філософія, політологія, психологія [6-8].

Термін «парадигма» означає, насамперед, приклад чи зразок для наслідування або методологічну модель пізнання, модель постановки проблеми та її вирішення на абстрактному рівні пізнання природи, знання, заглиблення у розуміння теорії як основної форми наукового знання. Використовуючи сучасну термінологію в регіональному плануванні, найбільш близькими за змістом є: концепція, стиль творчості, типологічний ряд, методологічна модель, дорожня карта розвитку, творча позиція, сітьовий підхід, нелінійність мислення, первинність людини та ін.

Зміна парадигми перш за все характеризує еволюцію наукових знань у тій чи іншій сфері і таким чином розкриває еволюційність і в містобудівній діяльності [9].

Аналізуючи останні 100 років містобудівної діяльності в Україні, можна виділити сім періодів, або сім методологічних парадигм, розвитку містобудівної діяльності та простежити стратегічні постулати їх реалізації.

Базова основа періодизації найбільш обґрунтована в наукових дослідженнях І.О. Фоміна та Ю.М. Білоконя. Саме акцентована особливість української містобудівної школи від її зародження, формування та існуючого стану [3, 9-10].

Початок ХХІ ст. заклав кардинально інші постулати в містобудівну діяльність, а саме організацію управління системами на новій політичній, соціальній, економічній та екологічній основі. Система управління не як нав'язування норм і правил, а як результат науково обґрунтованих вимог головного користувача - людини (громади), враховуючи її бачення, потреби, вимоги розвиватись, а не самознищуватися.

Одним зі шляхів ретроспективного аналізу територіального планування на регіональному рівні є пропозиція узагальненого підходу на загальносвітовому рівні [11]. Автор розглядає процес еволюціонізму територіального планування з позиції сучасних вимог та стану суспільної ситуації. Першим етапом є період кінця ХІХ ст. На той час велика частина інтенсивно зростаючих міст почала набирати хаотичного характеру і головними проблемами були висунуті впорядкування та санація урбанізованих територій. Головна увага приділялася промисловим районам, де інтенсифікація виробництва вимагала збільшення житлових місць та загальноміської інфраструктури.

Такими роботами стали масштабні проекти комплексного озеленення та оздоровлення Рурського вугільного басейну в Німеччині, Західно-Саксонського та Середньо-Германського промислових вузлів, планувальні схеми районів Манчестера, Ланкастера, Честерфілда, Розерхема, Лідса, Брайтона та ін.

Другим етапом став період, який характеризується інтенсифікацією виробництва, використанням природних ресурсів без будь-яких обмежень, створенням оптимальної транспортної мережі, в основному, для обслуговування місцевих потреб. Результатом періоду була стратегія створення системи міст промислового регіону, транспортного каркаса та виробничих зон.

До таких робіт можна віднести: Генеральне планування Апшерон- ського півострова та міста Баку (1924-1925 рр.), роботи з планування Донецького кам'яновугільного та Криворізького залізорудного басейнів (рис. 1).

Рис. 1 Районне планування Донецького басейну 1929-1932 рр. (О. Ейнгорн). Система нових соціалістичних міст регіону, перспективний транспортний каркас, існуючі поселення

Новаторством у формуванні теорії розселення стало районне планування Донецького регіону з ідеєю будівництва нових соціалістичних міст, у подальшому системи поселень та реконструкції існуючих.

Головна мета робіт - забезпечити комплексне розміщення виробничих підприємств, населених пунктів та обслуговуючих мереж, організовуючи територію району відповідно до свого плану господарського будівництва, і доцільне використання всієї земельної площі району [13].

На третьому етапі на перший план виходять завдання розвитку виробничої сфери цілих районів. Надмірне безконтрольне навантаження на природу, використання природних ресурсів, групування виробництва за технологічними процесами стають початком агломерування Донбасу (1949 р.). Стратегія роботи - обґрунтування економічних районів, транспортних сполучень, забезпечення житлом і тільки в кінці - соціальна сфера (рис. 2). Характерними роботами цього періоду також можна вважати план Великого Нью-Йорка, планування районів освоєння Сибіру, промислових районів Іркутської області та Красноярського краю.

Рис. 2 Планувальне районування Донбасу (за Д. Богорадом), 1949 р.

Четвертий етап характеризується спробою побудови стратегії врівноваження екології, економіки і соціології. Проте наслідки війни знову на перші позиції виводять промисловість, а її часто стихійне, непланове розростання призводить до скупчення міст, посилення процесу утворення міських агломерацій, урбанізованими стають цілі райони.

Особливо характерний цей період для країн Західної Європи (план Великого Лондона, Паризької, Вашингтонської, Стокгольмської агломерацій, проект районів Руру, сільськогосподарських районів Нідерландів).

Як приклад можна навести роботи з проектування Стокгольмської агломерації. Значний ріст населення району Стокгольма приводить до необхідності розробки районного планування. Робота виконувалася під керівництвом Комісії з планування Великого Стокгольма. Перший проект був опублікований у 1958 році, далі відбувалося коригування стосовно зауважень, яке закінчилося в 1966 році (рис. 3).

За основу було прийнято значний ріст населення, який до 2000 року мав досягти 2 млн жителів. У проекті зберігається ідея міст-супутників вздовж головних залізничних шляхів. Новою у цьому районному плануванні стала можливість вибору планувальних рішень.

У 1956 році виходить стаття В.Г. Давидовича «О типологии расселения в группах городов и поселков СССР», в якій автор виклав результати проведеного ним дослідження «взаємопов'язаного розселення».

Ця стаття стала початком наукових публікацій з прблеми агло мерацій у СРСР Агломерація була агломерації 1952-1958 рр. (за П'єром обґрунтована як найбільш зріла Мерленом)

Рис. 3 Проектна пропозиція районного планування Стокгольмської агломерації

Автор робить такий висновок: «... главное направление изменений в формах расселения - переход от простых форм к более сложным» [21].

Відповідно типові форми розселення - самостійне місто, два поселення, лінійна група, скупчення міст і селищ - можна розглядати як генетичний ряд, як форму послідовного розвитку «малюнка розселення».

У 1957 році в докладі П.І. Дубровіна вперше в науковій літературі радянського періоду був введений термін «агломерація міст» як об'єкт проектування.

Головним висновком доповіді було те, що агломерація є тією формою розміщення промисловості, розселення і місцевого господарства, яка буде домінувати в найбільш розвинутих країнах світу.

П'ятий етап - розвиток районно-планувальних робіт, стратегія розвитку соціальних питань та екології. Період 60-70-х років охопив майже всі країни світу своїми великомасштабними роботами. Так, у Японії - План всестороннього розвитку території країни, Загальний план національного розвитку на 1962-1970 рр.; у Франції - Національний план територіального розвитку; в СРСР - схеми районного планування великої кількості областей.

У СРСР проблематика міських агломерацій як форми розселення набирає все більшого розвитку. Виходить ряд публікацій Г Лаппо, Б. Хорєва, Г Гольца, П. Дубровіна, В. Давидовича, М. Баранського, Д. Богорада та ін. Основою розвитку агломерацій, як правило, вважаються потужні промислові комплекси.

З 1963 року розгорнулися дослідження міських агломерацій у Київ- НІІПмістобудування під керівництвом Д.І. Богорада.

У середині 60-х років з'являється ряд публікацій з методики дослідження агломерацій. Д.І. Богорад формулює головні завдання розвитку міських агломерацій, беручи за основу науковий потенціал української школи.

Такими завданнями стали:

- визначення розумних меж росту народногосподарчої бази;

- чітка спеціалізація промисловості та об'єднання її в спеціалізовані вузли;

- удосконалення територіальної організації промисловості;

- проблеми утилізації відходів.

Протягом наступних 20 років районно-планувальні роботи розроблялися на всій території країни.

Проект районного планування стає документом, без якого неможливе ніяке нове будівництво в будь-якій сфері.

Період характеризується розробкою методів наукового прогнозування шляхів розвитку міст і форм розселення населення регіонів і країни в цілому. Одним із головних є впровадження теорії систем і теорії управління [3].

Шостий етап розвитку теорії і практики регіональних робіт пов'язаний в основному з питаннями екології, які ініційовані рядом міжнародних організацій та стали законами обов'язкового характеру. 70-80-ті роки - це період комплексних вирішень питань в усіх сферах життєдіяльності людини та проблем планування територій (рис. 4).

Рис. 4 Система розселення на території України (за І.О. Фоміним): 1 - межі великих систем розселення; 2 - центри великих систем розселення; 3 - ур- банізовані локальні системи розселення; 4 - міста - промислові центри; 5 - міста - міжрайонні центри громадського обслуговування; 6 - межі зон впливу міжрайонних центрів громадського обслуговування

У 80-ті роки районне планування вступило в новий етап свого розвитку. Центральне місце в проблематиці районного планування займає розробка регіональних проблем розселення, що визначається посиленням зворотного впливу населення на розміщення виробництва, підвищенням ролі кінцевих стадій у структурі виробництва, розміщення яких меншою мірою залежить від енергетичного, паливного і сировинного факторів, зростанням ролі агломераційних факторів, збільшенням значення науково-інформаційних комплексів, соціальної і виробничої інфраструктури (рис. 5).

Урбанізація територій перетворює цілі регіони в суцільну мережу поселень та їх функціональних зон. Завдання планувальних робіт уже більше спрямоване на збереження природного середовища.

Деякі автори окремим етапом виділяють кінець ХХ ст. як етап збереження та відновлення духовної та культурної спадщини, який певною мірою має багато спільних рис із періодом глобальної екології.

Сьомий етап - сучасність - пов'язаний зі зміною адміністративно-територіального поділу, децентралізацією влади, зміною суспільних прав на володіння територіями та вирішенням перспектив їх розвитку. Етап, який вимагає нової структурно-логічної моделі, що повинна базуватися на нових підходах, поглядах, новій ідеології, нових технологіях, політичних, адміністративних, економічних принципах.

Рис. 5 Генеральна схема планування території України. Системи розселення (Діпромісто, 2002 р.)

Розглядаючи еволюцію процесів становлення та розвитку регіонального планування, ряд авторів пропонують періодизацію за розвитком наукових етапів: нормативних, законодавчих, проектних.

Особливої уваги заслуговує періодизація парадигм містобудівної теорії, висвітлена в дослідженні Ю.М. Білоконя, в основі якої головною є наукова діяльність українських вчених, які створили українську містобудівну школу [3].

Автор виділяє 5 головних періодів формування теорії та дає її інтерпретацію в практичному застосуванні як зміну парадигми. Так, автор вважає початковим періодом розвитку теорії регіонального планування і містобудування в Україні (20-30-ті роки) період соціально-політичної парадигми. Саме вплив соціології, бажання покращити все і зразу, підтримка державної політики, спрямованої на утвердження ідеї побудови нового суспільства. Вперше проблема розселення висуває лозунг ліквідації різниці між містом і селом.

Нова форма розселення знайшла своє відображення в першому районному плануванні 1929-1930 років для Донецького басейну.

Другий період (кінець 30-х - початок 60-х років) характеризується функціонально-планувальною парадигмою. Підйом промислового та житлового будівництва вимагає прискорених розробок проектної документації з планування як міст, так і цілих районів. Характерною роботою є організація Апшеронського півострова та Донецького басейну.

Подальший розвиток районного планування був пов'язаний з посиленням комплексності, удосконаленням методики, розробкою проектів та схем районного планування для всіх регіонів країни.

Третій період (60-70-ті роки) - методологічна парадигма. На підйомі розвиток науково-технічного прогресу. Саме в ці роки розробляються методи наукового прогнозування шляхів розвитку міст і форм розселення країни та її регіонів.

У територіальному плані всі роботи з містобудування базувалися на фундаментальних знаннях загальної теорії систем і теорії управління.

Система робіт на різних територіальних рівнях дає можливість формулювати стратегічні плани розвитку на далеку перспективу. Така ієрархія об'єктів регіонального планування визначається виходячи з етапів і методів організації території різних рівнів. У термінологічному аспекті обґрунтовується поняття «містобудівні системи різного територіального рівня» [14].

Саме в кінці 70-х років було визначено поняття «містобудівна система» [15-17], загальною рисою якої була ієрархія побудови містобудівних об'єктів, від міста до країни взагалі.

Українська теорія і практика містобудування характеризувалася тим, що особлива увага приділялася зв'язкам у системах: соціальним, економічним, демографічним, природним, культурним тощо.

На сьогодні розробляються наукові пропозиції щодо імітаційного моделювання містобудівних систем, в основі якого був закладений процес моніторингу виконання проектних рішень.

Наступний етап (80-ті роки) - екологічна парадигма спрямована на знаходження шляхів покращення екологічного стану.

Промисловість, яка до цього була головною рушійною силою розвитку системи розселення, стає негативним чинником, що забруднює навколишнє середовище зі значним перевищенням усіх допустимих норм.

У містобудівній теорії обґрунтовується новий напрямок - урбоеко- логія, що спрямований на вивчення взаємодії населення, містобудівних об'єктів і оточуючого середовища.

Наступний період (початок ХХІ ст.) характеризується культурологічною парадигмою, головним завданням якої є усвідомлення історії, культури у формуванні містобудівної української школи.

Взагалі існує багато пропозицій щодо періодизації змін, ідей, підходів у теорії і практиці містобудування та регіонального планування. В цій статті наведено дві, які різняться за суттю підходу. Перший приклад пов'язаний з історичним ходом розвитку науки, теорії і практики на світовому рівні, другий - як процес зміни ідеологічних парадигм і формування загальної теорії та практики містобудування і регіонального планування шляхом доповнення та накопичення знань і формування української містобудівної школи.

Теорія парадигм становлення містобудівної школи України базується на обсязі знань, проектній практиці, наукових розробках як ряді перехідних причин еволюції методологій та інтеграції знань відносно проблем і завдань розвитку суспільства.

Кожен період характеризується виявленням актуальної проблеми, що стояла перед містобудуванням та регіональним плануванням, а саме: економічний розвиток розміщення промисловості і розселення, стратегія інтенсифікації розвитку та упорядкування функціонального зонування, стримування росту великих міст, глобальна екологічна небезпека, пошук теоретичних, практичних, наукових шляхів міждержавної взаємодії розвитку розселення як стійкої багаторівневої системи [3, 9, 14, 16, 18, 19].

Результат української містобудівної школи найбільш повно знайшов своє відображення в Генеральній схемі планування території, яка стала законом України стратегічного розвитку регіонального планування, а моніторинг її виконання дає підстави для подальшого дослідження досвіду теорії, практики, науки в контексті еволюціонізму розвитку.

Висновок

У роботі зроблено спробу пошуку взаємозв'язків теоретичних, практичних та соціально-економічних еволюційних зв'язків формування регіонального планування як результат стратегії побудови системи розселення за період кінця ХІХ - початку ХХІ ст.

Список літератури

1. Глазычев В.Л. Эволюция творчества в архитектуре. М.: Стройиздат, 1986. 496 с.

2. Закон України «Про засади та порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою України» -- проект у межах Конституції України від 28.01.2016.

3. Белоконь Ю.Н. Региональное планирование. Теория и практика / Под ред. И.А. Фомина. К.: Логос, 2003. С. 259; ил.

4. Модели в географии // Сб. статей под ред. РД. Чорли и П. Хаччета. М.: Прогресс, 1971. 379 с.

5. Кун Т Структура научных революций / Пер. с англ. И.З. Налетова. М.: Прогресс, 1975. 278 с.

6. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. К.: Наук. думка, 1974. 203 с.

7. Говлет М., Рамен М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики / Пер. з англ. О. Рябова. Львів: Кальварія, 2004. 264 с.

8. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки і проблеми становлення та розвитку. К.: Стилос, 2001. 585 с.

9. Фомін І.О. Основи теорії містобудування: Підручник. К.: Наук. думка, 1997. 191 с.

10. Фомин И.А. Историческая периодизация градостроительной теории в Украине (20-90-е гг.) / Региональные проблемы архитектуры и градостроительства. Вып. 2. Одесса: Астропринт, 1998.

11. Айлікова Г.В. Еволюційні зміни в підходах до використання робіт з планування територій на регіональному рівні. Містобудування та територіальне планування: Наук.-техн. збірник. К.: КНУБА, 2008. Вип. 29. 478 с.

12. Бистряков І.К. Актуальні проблеми розвитку містобудування в світлі соціально-економічних перетворень в Україні // Досвід та перспективи розвитку міст України. Наукові дослідження в містобудуванні: Зб. наук. праць. Вип. 9. К.: Діпромісто, 2005. С. 26-58.

13. Комплексная районная планировка / Под ред. В.М. Белоусова, В.В. Владимирова, Е.Е. Лейзеровича, Н.И. Наймарка, Д.Г. Ходжиева. М.: Стройиздат, 1980. С. 4-9.

14. ДеминН.М. Управление развитием градостроительных систем. К.: Буди- вельнык, 1991. 184 с.

15. Панченко Т.Ф. Формирование курортно-рекреационных систем во взаимосвязи с расселением. М.: ННТИ по гражд. стр-ву и арх., 1978. 48 с.

16. Берталанфи Л. Общая теория систем: критический обзор // Исследования на общей теории систем. М., 1969. С. 23-82.

17. Демин Н.М. Управление развитием градостроительных систем. К.: Бу- дивельнык, 1991.

18. Лаврик Г.И. Настоящее и будущее архитектурной науки // Сучасні проблеми архітектури та містобудування. Вип. 1. К.: КДТУБА, 1997. С. 20-26.

19. Селф П. Города выходят из своих границ. Проблемы роста городов Великобритании / Пер. с англ. М.: Стройиздат, 1962. 144 с.

20. Doxiadis C. Ecistics: An introduction to the Science of Human Settlemens. London, 1968.

21. Динамика расселения в СССР. Вопросы географии. Сб. 129. М.: Мысль, 1986.

Размещено на Allbest.ru