Індустріалізація житлового будівництва 1953-1964 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Індустріалізація житлового будівництва 1953-1964 рр.

будинок сталінський житловий

Чи не найбільший вплив на якість життя людей протягом 19531964 рр. справило масове житлове будівництво. В сталінські часи забезпечення достойних житлових умов широким верствам не входило до державних пріоритетів. Ринкові регулятори забезпечення житлом радянська влада зруйнувала, а, перебравши на себе розподіл усіх благ, цією функцією просто знехтувала. Перманентну житлову кризу посилив процес урбанізації, як наслідок індустріалізації, -- за даними всесоюзних переписів частка міського населення в УРСР збільшувалася з 18,5% (від загальної кількості 28,995 млн. осіб) у 1926 р. до 36,2% (від 30,946 млн. осіб) у 1939 р. і до 45,7% (від 41,869 млн. осіб) у 1959 р. Відтак мільйони людей жили в комуналках, бараках, підвалах, різноманітних халупах і просто аварійних будинках.

Міське населення щодалі зростало і, зважаючи на те, що розвиток промисловості передбачався на екстенсивній основі, а сам режим дещо лібералізувався, житлова криза мусила чимдужче загострюватися. Вже влітку 1953 р. на пленумі ЦК КПРС було зафіксовано катастрофічність проблеми житла в країні: «Немає більш гострого питання, аніж житло. Звичайно, продовольче також гостре..., але житло, житло -- це важливіше» . Бараки становили 9% житлової площі міст, 54% житлової площі не мали водогону, 59% -- каналізації. Якщо розглядати становище УРСР, то в Києві виконком міськради станом на ІІІ кв. 1953 р. звітував, що лише з-поміж категорій позачергового забезпечення житлом утворилася черга понад 8000 сімей . За інформацією парткому МВС УРСР навіть серед співробітників центрального апарату міністерства в Києві в жовтні 1953 р. до 330 сімей офіцерів не мали житла, ще близько 300 мешкали в ненормальних умовах. При цьому за даними Укрстатуправління лише в обласних центрах та Києві налічувалося 1330 аварійних житлових будинків площею 193 тис. кв. м. В усій Одеській області протягом трьох кварталів 1953 р. житловий фонд зріс заледве на 27 тис. кв. м. Подібні тенденції спостерігалися у цілій країні. Усвідомлюючи проблему зміцнення власного положення, М. Хрущов, перебравши на себе владу, саме масове житлове будівництво поставив наріжним каменем соціальної політики. Водночас, очевидна неспроможність досі вживаної в СРСР практики житлобуду вирішити проблему перенаселення міст спонукала до пошуку дешевших і продуктивніших методів, зокрема, звернення до світового досвіду забезпечення соціальним житлом.

Те, що нині нам відоме, як індустріальне житлове будівництво, набувало поширення як світова тенденція в 20-ті роки ХХ ст., хоча ще у XVIII ст. у США збірні будвілі з готових елементів, завдяки легкості та швидкості їх зведення, використовувалися переселенцями. Після Першої світової війни мінімалізм середовища і функціональність як архітектурна домінанта об'єднали в берлінській школі «Бауґауз» Вальтера Гропіуса, Людвига Міс ван дер Рое, ле Корбюзьє. Міс ван дер Рое розробив ідею панельного будинку -- «платенбау». «Бауґауз» не прижилася в нацистській Німеччині, і 1933 р. інтернаціонал непересічних архітекторів зі своїми ідеями розлетівся світом. Так, ідея платенбау реалізувалася спочатку в Нідерландах; планували будувати платенбау й керманичі Третього рейху -- для поселенців на «нових землях». А протягом 1930-1940-х років індустріальні методи будівництва з різною успішністю впроваджувалися в Нідерландах, Франції, Німеччині, надто під час повоєнної відбудови; навіть у Москві 1948 р. були збудовані кілька експериментальних будинків за різними технологіями, серед яких і платенбау за трофейним проектом, жоден з них на той час не одержав розвитку, хоча й розглядалися різні проекти -- зі сталевим каркасом, залізобетонним збірним каркасом, а 1950 р. -- безкаркасних панельних будинків. У розвинених країнах, навіть у США та Англії так будували житло для незаможних або тимчасове житло для молодят, студентів, літніх людей, надто від 1947 р., коли Біл Ґ'юїт у США застосував у будівництві конвеєрну збірку, спочатку для одноповерхових блок-котеджів.

Вочевидь, ознайомлення М. Хрущова в закордонних вояжах другої половини 1950-х рр. з платенбау та американським механізованим будівництвом призвело до їх поєднання з вітчизняними доробками в радянському варіанті дешевого соціального житла.

У грудні 1954 р. відбулася друга Всесоюзна нарада будівельників. Її учасники, хоча й звикли від початку 1930-х рр. вважати «спрощенством» житлове будівництво за типовими проектами, під впливом промови до них М. Хрущова від 7 грудня визнали доцільність індустріалізації будівництва за типовими проектами. Це рішення мало відігравати роль експертного схвалення нової програми держави, що її підвалини закладалися кількома постановами ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР, зокрема, «Про розвиток виробництва збірних залізобетонних конструкцій і деталей для будівництва» (19 серпня 1954 р.), «Про заходи з подальшої індустріалізації, поліпшення якості і зниження вартості будівництва» (23 серпня 1955 р.) та знаменитою постановою «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві» (4 листопада 1955 р.). Нова програма полягала у масовому будівництві мінімально комфортних п'ятиповерхових будинків за типовим проектом.

Від початку грандіозні плани гальмувала властива плановій економіці відомчість, підсилена нещодавнім розширенням самостійності міністерств, а з іншого боку -- халатність безпосередніх виконавців та, здебільшого, низька якість будівництва на всіх етапах. 1955 р., як і щорік до того, жодне міністерство СРСР знову не виконало план житлового будівництва. Про стан галузі свідчать, наприклад, такі документи, як лист ЦК КПРС, РМ СРСР та ВЦРПС від 16 травня 1956 р. «Про укріплення трудової дисципліни на підприємствах і будівництвах промисловості і транспорту, в МТС, радгоспах і установах», та постанова пленуму ЦК КПСС з питань поліпшення керівництва народним господарством СРСР від 24 грудня 1956 р. Втім, дійсний старт державній програмі дала Постанова ЦК КПРС и РМ СРСР від 31 липня 1957 р. «Про розвиток житлового будівництва в СРСР».

Основні правила організації житлового будівництва в УРСР закладалися 1955 року. 5-7 травня Республіканська нарада будівельників запропонувала шляхи здійснення заходів, розроблених другою Всесоюзною нарадою, що їх 22 вересня затверджено спільною постановою ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР «Про заходи по дальшій індустріалізації, поліпшенню якості та зниженню вартості будівництва». Відтепер житлове будівництво мусило здійснюватися за типовими проектами, винятки допускалися лише за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві -- міськвиконкому. Фактично ж типові проекти в житловому будівництві республіки стали домінувати починаючи з другої половини 1957 р.

Зауважимо, що забезпечення українського народу житлом на той час зайшло в глухий кут. У записці комісії РМ СРСР «Про стан державного житлового фонду та заходи щодо поліпшення його експлуатації» (квітень 1957 р.) стосовно УРСР зазначалося, що зношування житлових будинків місцевих Рад надто велике і становило 27%, у містах республіки 3250 ветхих будинків; норми асигнувань на капітальний та поточний ремонт житлових будинків місцевих Рад не встановлювались, кошти на ремонт виділялися значно менше від потреби. Капітальний ремонт житлових будинків у встановлені терміни, зазвичай, не виконувався, затягувався на багато місяців, навіть на роки, і вартість його на 1 кв. м житлової площі в низці випадків сягала вартості нового будівництва.

Стосовно ж нового будівництва житла у вересні 1956 р. Харківський обком доповідав у ЦК КПУ, що по лінії комунального господарства будівництво в місті майже не проводилося, житлова ж площа, що передавалася міськвиконкому при введенні в експлуатацію відомчих будинків, зовсім не задовольняла потреб і надавалася, в першу чергу, згідно урядових постанов, офіцерам і генералам радянської армії, звільненим у запас (нагадаю, тоді саме «кували мечі на орала»). Втім, і цей контингент квартирами забезпечений не був -- наразі в Харкові перебували на обліку на одержання житлоплощі 6081 сім'я. У 1956 р. було одержано від різних організацій 5871,8 кв. м житлоплощі, на якій розміщено 180 харківських сімей.

У Києві в сфері житлового забезпечення станом на листопад 1956 р. в основному виконано лише постанову союзних органів від 15 травня 1954 р. про поліпшення житлових умов старих членів КПРС та пенсіонерів союзного і республіканського значення; відтак, міськком КПУ видав цілком таємну директиву виконкомам райрад про припинення до особливого розпорядження взяття громадян на квартирний облік і надання житлової площі лише тим, хто взагалі не мав житла або жив у непридатних для життя приміщеннях та вже перебував на квартобліку .

На адресу партійних та радянських органів надходили стоси розпачливих листів від громадян і цілих трудових колективів, як от лист 1956 р. колективу інституту «Придніпровський Промбудпроект» (Дніпропетровськ) до голови РМ СРСР М. Булганіна та секретаря ЦК КПРС М. Хрущова про те, що інститут (445 осіб) вкрай потребував житла, але протягом 9 років не одержав жодного квадратного метру. Такого ж змісту була інформація директора видавництва «Радянська Україна» до секретаря ЦК КПУ С. Червоненка: понад 100 сімей працівників редакції та робітників друкарні зовсім не мали житла.

Поворот до системного житлового будівництва в республіці позначили постанова ЦК КПУ і РМ УРСР від 24 серпня 1957 р. «Про розвиток житлового будівництва в УРСР», яка відводила на усунення нестачі житла для трудящих 10-12 років, та постанова РМ УРСР від 26 травня 1958 р. «Про застосування типових проектів у будівництві», що зменшила висоту житлових приміщень до 2,5 м і започаткувала будівництво будинків для малосімейних та одинаків (відомих як «гостінки»). Планувалося, що обсяг державного житлового будівництва в УРСР складе 29,5 млн. кв. м, індивідуальне житлове будівництво додасть ще 21,4 млн. кв. м, до того ж 860 тис. житлових будинків одержать мешканці села. Новою формою будівництва в містах стала забудова вільних територій житловими масивами, в плануванні яких передбачалося скористатися напрацюваннями вітчизняних теоретиків містобудування 1930-х рр. Комплексне будівництво включало озеленення, благоустрій, прокладання підземних мереж та інженерне облаштуванням території.

Водночас відбулися зміни в усвідомленні як організації міського простору, так і життєвого простору в помешканні. Стали в нагоді забуті праці фахівця будівельного управління НКВС Л. Черіковера, який ще в 1930-ті роки здійснив, очевидно, величезну роботу з обрахунку мінімального простору для виконання типових рухів людини й отримав результат, що, приміром, взування черевиків потребує простору 50х85 см, вмивання -- 70х50 см, витирання рушником -- 50х110 см, прасування білизни -- 50х90 см тощо. Тож, вбиральня завширшки 75-80 см виявилася достатньою, аби стояти із зігнутими в ліктях руками, передпокій довжиною 110 см -- щоб роздягнутися і повісити одяг, а чотириметрова кухня -- для приготування їжі. У шафі ж на кожну людину вистачить 50 см штанги, оскільки людина потребує одного костюму і одного пальто.

У 1958 році за розробками Л. Черіковера, розвинутими ентузіастами з Академії будівництва і архітектури та Держбуду СРСР, були затверджені «Будівельні норми і правила для житлових будівель» (СНИП). Автори врахували сукупність щоденних потреб, аж до потреби в безпеці руху, розрахували средню кількість дорослих, дітей і літніх людей на тисячу городян; визначили гранично припустиму відстань від будинку до дитячого садочка (150-200 м), школи (200-300 м), дрібних торговельних точок, установ побутового обслуговування, поліклініки (500 м), а також кінотеатру, універмагу, хімчистки (1500 м -- нетривала поїздка громадським транспортом) і т. ін. Все це разом утворило житловий мікрорайон, й саме мікрорайон став базовою одиницею міської структури, що відтепер заступила звичну поквартальну забудову. Територію, окреслену транспортними магістралями, забудовували майже довільно, дотримуючись лише санітарних норм освітленості квартир за рахунок збереження відстані між сусідніми будівлями, приблизно рівної подвійній висоті найвищої з них. 4 грудня 1958 р. ЦК КПУ і РМ УРСР ухвалили постанову «Про заходи з поліпшення справи планування і забудови населених пунктів УРСР», у якій підкреслювалося винятково важливе значення саме районного планування. На цій основі готувалися проекти генеральних планів 122 міст і 683 районних центрів, а згодом були розроблені проекти ще понад 200 міст і багатьох селищ.

Принципові питання житлового будівництва вирішувалися в Москві. Було відкинуто всі інші індустріальні методи будівництва й обрано найдешевший швидкий варіант «індустріальними методами на основі серійного виробництва» -- крупнозбірного будівництва, в якому задля економії суттєво скоротили специфікацію елементів: спочатку з цегляних панелей із залізобетонними перекриттями, а згодом із залізобетонних панелей стали зводити й стінки; стеля робилася занизька (в перших серіях 2,48 м, пізніше зросла до 2,50-2,55 м -- це економія не лише на об'ємі будівельних матеріалів, але й на довжині комунікацій); вмонтовувалися крихітні кухні (від 4-4,5 кв. м) і коридор, суміщені й затісні санвузли, прохідні кімнати тощо. Помешкання в будинках від одно- до трикімнатних, в кухнях використовувалися газові плити, іноді газові колонки. Заслабка, але дешева, теплоізоляція стін та звукоізоляція між квартирами теж сприяла заощадженню. Біля 8% вартості зекономили, не включивши у плани будівництв ліфти, але довелося зважити на застереження лікарів, що без шкоди для здоров'я підніматися сходами слід не вище 5 поверху. Іще дещицю -- відмовившись від сміттєпроводу. Доволі швидко виявилося, що така економія того не варта, обмежуючись п' ятьма поверхами значно більше втрачали на зрослих міжбудинкових комунікаціях, але технології й новостворювана промисловість будматеріалів вже були зорієнтовані на п' ятиповерхівки. Безумовно, всі розуміли тимчасовість обраного розв'язання проблеми: інженерні рішення, будівельні технології і матеріали -- все відверто було розраховано на 25-30-40 (за документами -- до 75) років експлуатації зі сподіванням на те, що з часом країна перейде до будівництва дійсно комфортабельного і довговічного житла.

Попри заяви, що проект будинку для масового будівництва обиратимуть на конкурсній основі, перший такий будинок в СРСР (серії К-7) було впроваджено до виробництва не лише без конкурсу, але й без рекомендованих експертами перевірок всіх його конструкцій, і все завдяки тому, що ця п' ятиповерхівка з неповним каркасом на той час виявилася найдешевшою і найпростішою для монтажу, опоряджування та у виробництві її елементів. Її будували лише за 45 днів, що з них 15 відводилося на монтаж, а решта -- на опоряджувальні роботи.

Міжквартирні стінки були завтовшки 0,08 м, а міжкімнатні -- 0,04 м. На щастя, в УРСР не прижилася ця наймасовіша в СРСР і, в цілому, найневдаліша серія.

Першими масовими «хрущовками» в УРСР стали будинки серії 1-438, що її розробила київська проектна організація «Гіпроград» зі своєю харківською філією. Конструктивна схема будівель серії -- безкаркасна з трьома поздовжніми несучими стінами; фундамент бутобетонний, стіни цегляні, зовнішні завтовшки 0,51-0,6 м, внутрішні -- 0,38, 0,51 і 0,64 м; перегородки -- гіпсобетонні, міжквартирні завтовшки 0,16 м та між- кімнатні -- 0,08 м; перекриття -- зі збірних залізобетонних пустотних плит. Цією серією забудовували від 1958 р. спершу мікрорайон 14 Орд- жонікідзевського району Харкова і Першотравневий житловий масив (Чоколівка) в Києві, потім масив Черемушки та невеличкий мікрорайон в Лузановці (Одеса), першу чергу масиву Дарниця, частково Відрадний, Вітряні Гори, весь Сирець і частина Нивок у Києві, водночас і нові масиви інших міст УРСР від Луганська до Ужгорода. За відгуками фахівців -- одна з найбільш вдалих серій в СРСР, але виявилася менш економічною, аніж серії 1-480 та 1-464, тому за межами України не будувалася, та й тут невдовзі була витіснена.

Дещо згодом, але також 1958 р., розпочалося будівництво серії з перехресно-стіновою несучою системою 1-480, розробленої в Київ- ЗНДІЕП, що стала наймасовішою з поміж будинків «хрущовських» серій. Перші будинки споруджувалися з цегляних блоків, іноді з цегли ручної кладки. Так протягом 2-3 років забудовували Печерськ, Нивки, кілька будинків Залізничного масиву (Солом'янка) в Києві. Згодом цеглу замінили залізобетонними панелями, вкритими керамічною плиткою. Несучі стінки були завтовшки 0,45 м, як у цегляних, так і у бетонних модифікацій (проти 0,51-0,6 м серії 1-438). Багато цих будинків постало в другій черзі Дарниці, на Воскресенці, Нивках, Вітряних Горах, Соло- м'янці, Комсомольському масиві, а також утворюють цілі ансамблі або окремі масиви в багатьох містах УРСР. У першій половині 1960-х рр. серію було модифіковано до 9 поверхів з ліфтом. Будинки такої модифікації -- це Русанівка, Воскресенка, Нивки, Відрадний, Залізничний, Комсомольський та Лісовий масиви столиці УРСР, житловий масив ім. Котовського в Одесі та, водночас, по всіх містах республіки.

І, нарешті, серія 1-464, розроблена московським інститутом «Гіпро- стройіндустрія», очевидно, єдина, з тих, що будувалися в УРСР, серія будинків з «вузьким» кроком поперечних несучих стін. Перші п'яти- поверхівки серії з'явилися в київських районах Чоколівка та Відрадний 1964 р., але вже від наступного року почалася переможна хода модернізованих у КиївЗНДІЕП 9-поверхових модифікацій серії, які будувалися до кінця 1970-х рр., згодом навіть у 12-поверховій модифікації. Таким чином, ця опробувана в УРСР серія стала дійсно всесоюзною і вже не зовсім хрущовкою, оскільки планування квартир поліпшилося, кухні збільшилися до 6-7 кв. м, з'явився ліфт, а там і сміттєпровід. Будинки серій 1-464 зводилися з панелей з бетону рекордно низької товщини 0,35 м, малою відстанню поперечних несучих стін 2,6-3,2 м. Але, за всіх недоліків, серія виявилася найпростішою, найекономічнішою й найтехно- логічнішою з усіх на той час, що дозволяло виконувати й перевиконувати плани будівництва житла.

Індустріалізація будівництва зменшувала витрати на будівництво, знижувала собівартість житлової площі та витрати на експлуатацію основних механізмів. Втім, вона привела до перебудови галузі в цілому СРСР. Першу механізовану лінію для виробництва панелей та перекриттів було закуплено у Франції. Замість численних дрібних створювалися великі спеціалізовані підприємства (трести і будівельно-монтажні організації, об'єднані спеціалізованими управліннями), які потребували нової техніки -- баштових кранів, екскаваторів, бульдозерів, компресорів. Для розширення виробництва та застосування принципово нових будівельних матеріалів й обладнання широко залучалися суміжні галузі економіки УРСР. Споруджувалися нові промислові підприємства, наприклад, автоматизований завод із виробництва бетону в Новій Каховці. Це потребувало часу і коштів. Капіталовкладення в житлове будівництво республіки протягом 1950-1958 рр. зросли майже в 3,5 рази119. Можна сказати, що утворилася нова галузь -- промисловість будівельних матеріалів. Зазнавали впливу навіть, здавалося б, далекі галузі, як виробництво меблів (традиційні меблі неспівмірні з малогабаритною квартирою) тощо.

Джерелами фінансування програми житлового будівництва були державні асигнування, кошти підприємств та індивідуальні кошти громадян. Щоб зменшити тиск на державний бюджет, були дозволені житлові кооперативи, до яких людина могла вступити, беручи зобов' язання сплати всю вартість квартири самотужки, помісячно протягом 15 років. На вступ до кооперативу також існувала черга і потрапити до неї теж було не просто, та й багаторічний тягар щомісячних виплат могла витримати далеко не кожна радянська сім'я. Втім, зазвичай, потрапивши до цієї черги, вселитися до нової квартири можна було набагато швидше, то ж житлові кооперативи швидко набули поширення.

Цікава особливість стосовно права власності на квартиру. Одержавши квартиру від держави (чи то через своє підприємство, чи через орган місцевого самоврядування) начебто «безкоштовно», людина ставала її пожиттєвим орендарем, сплачуючи в квартплаті вартість оренди (дійсно, доволі символічну) та вартість комунальних послуг. «Збудувавши» ж кооперативну квартиру, людина не ставала власником цієї квартири, оскільки за законом (аби не потурати приватновласницьким інстинктам) власником всіх квартир кооперативного будинку ставав кооператив. Отже, сплативши вартість будівництва квартири власними грошима, людина потім платила кооперативові квартплату, начебто винаймаючи її.

Реалізація програми житлового будівництва в УРСР сприяла швидкому зростанню житлового фонду -- в 1956-1965 рр. в республіці введено в експлуатацію 4101,3 тис. квартир житловою площею 182,423 млн. кв. м; 17,9 млн. громадян переїхали з бараків, підвалів і напівпідвалів та комуналок до індивідуальних квартир з незвичними для них зручнос- тями. При цьому протягом семирічки 1959-1965 рр. у містах і робітничих селищах УРСР коштом держави, кооперативних організацій і коштом робітників і службовців було збудовано 96,4 млн. кв. м житла проти 44,5 млн. кв. м за попередні сім років; а ще 911,5 тис. житлових будинків було споруджено в сільській місцевості. Як результат -- гострота житлової проблеми дещо спала. Крім того, після понад 40 років радянського врядування громадянам СРСР нарешті дозволили визнати, що спільне життя кількох сімей в одному помешканні не є природною формою організації побуту людини.

Незважаючи на небувалий розмах будівництва, житлова проблема лишалася далекою від вирішення. Ось, наприклад, як в 1959 р. чиновники м. Дніпродзержинськ, підсумовуючи розгляд пересічної скарги на житлові умови, мимоволі характеризували забезпеченість житлом (і якість того житла) робітників промислових центрів УРСР: «т. Бессмертний зі своєю родиною в кількості 4-х осіб проживає в благоустроєній квартирі і займає кімнату 15 кв. м. Перевіркою встановлено, що на Баглійському коксохімічному заводі (де працює Бессмертний) близько 200 сімей, що складаються з 4-5 чол., проживають в аналогічних умовах, як і сім'я тов. Бессмертного. Крім того, в 1959 р. завод повинен переселити 149 сімей з бараків, що підлягають знесенню через непридатність для житла». Здебільшого не в кращих умовах мешкали робітники і в інших регіонах, зокрема у столиці: «16 жовтня 1959 р. в ЦК КП України звернулись з скаргою 22 працівники Дарницького шовкового комбінату. В бесіді вони заявили, що живуть в надзвичайно тяжких умовах, по декілька сімей в одній кімнаті. Зараз в 46 кімнатах загальною площею 734 кв. м. проживає 76 сімей і 15 холостяків -- всього 209 чол., причому 44 сім'ї живе по декілька сімей в одній кімнаті. В 4 кімнатах разом з сімейними живуть холостяки (чоловіки). Так, наприклад, в одній кімнаті проживає 2 сім'ї і 7 холостяків, в другій кімнаті -- 3 сім'ї і 2 холостяки. До цього ж слід додати, що в будинку проживає молодь -- молоді сім'ї і молоді холостяки. В багатьох сімей є малолітні і грудні діти» .

Стосовно ролі житла як стимулу до праці в СРСР існувала практика відомчого житла: працюючи на підприємстві, в установі, шахті тощо, працівник одержував від роботодавця житло для себе і сім'ї; при зміні ж місця роботи він мав негайно звільнити це житло, незалежно від того, чи є в нього куди відселити сім'ю. 1953 р. ця практика, як один з символів безправ'я людини, була змінена: указом Президії ВР СРСР замість адміністративного було запроваджено судовий порядок виселення з будинків державних підприємств і установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини . Невдовзі серед господарських керівників розгорнулася протидія виконанню указу з подальшим намаганням скасувати його, як, зокрема, звернення господарського активу республіки до президії ЦК КПРС у 1956 р., де йшлося про те, що внаслідок указу «в низці галузей промисловості і будівельних організаціях УРСР утворилися винятково важкі умови. За час дії Указу з багатьох підприємств і будов республіки самовільно пішла велика кількість робітників і службовців, що проживають у відомчих будинках цих організацій. В результаті цього підприємства і будівництва відчувають велику нестачу в робочій силі, так як не можуть забезпечити їх житлом, у той же час значне число осіб, що проживають у відомчих будинках, не займається трудовою діяльністю. З метою закріплення робітників і службовців за підприємствами і будівництвами і забезпечення їх житлом вважаємо за необхідне скасувати Указ від 10 вересня 1953 р.».

Відколи ж запрацювала державна програма житлового будівництва, у людей з'явилася перспектива одержання житла. В черзі на отримання державного, відомчого або кооперативного житла люди просувалися повільно, чекаючи багато років, але просувалися; й місце в квартирній черзі отримало чи не найвищий пріоритет серед нечисленних цінностей радянського громадянина. На швидкість просування впливали виробничі показники, ступінь участі в житті колективу, стосунки з начальством тощо; все це відкривало необмежені можливості для тиску на працівників. Ось тоді поліпшення житлових умов набуло значення найдієвішого матеріального стимулу як до праці, так і лояльності взагалі. І вже зовсім окремою історією можна розглядати, якими дивами люди потрапляли до тієї жаданої черги «квартобліку», навіть маючи всі об'єктивні на те підстави.

Існували й інші аспекти розподілу житлоплощі. Наприклад, великі промислові підприємства одержали право використовувати частину власних коштів на будівництво житлових будинків для співробітників. Працівники ж невеликих підприємств або ж бюджетної сфери чекали на розподіл житла від місцевої влади, тобто збудованого державою або частку від збудованого підприємствами. Скільки можна було чекати -- свідчить історія мешканців бараків-гуртожитків Дніпровського пароплавства на вул. Набережно-Хрещатицькій у Києві.

У жовтні 1954 р. до редакції газети «Київська Правда» надійшов лист «Забуті гуртожитки»: «У кількох гуртожитках Дніпровського басейнового управління мешкає багато людей. Житлові умови тут погані. Майже на всіх будинках продірявлена покрівля, під час дощів вода протікає в кімнати, трапляються обвали. Вікна, двері, підлога не справні, в квартирах холодно. Більшість печей потребує ремонту. Про вентиляцію квартир нічого й говорити. Тому, що вікна поперекошувались, їх наглухо закрили і ніколи не відкривають. Їжу жильці готують на примусах в коридорах, кімнат під загальні кухні не відведено. З цього приводу багато паперу списано на різні скарги та заяви, але, як кажуть, віз і нині там. Дніпровське басейнове управління (виконуючий обов'язки начальника тов. Лазебник) не вживає заходів до поліпшення наших житлових умов. У підготовці до зими дещо могли б зробити і самі жильці, так нема ніяких будівельних матеріалів».

Згодом іншій газеті -- московській «Известия» -- уже інший начальник Дніпровського басейнового управління повідомив про ремонт 1200 кв. м. даху і відведення коштів на пічні, столярні, теслярські та малярні роботи в тих бараках. З плином часу до діючих осіб листування мешканці по черзі залучили секретарів ЦК КПУ О. Іващенка та О. Ляшка, першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, нарешті, самого Першого секретаря ЦК КПРС Голову РМ СРСР М. Хрущова. Залежно від тогочасних пріоритетів держави людям обіцяли спочатку відремонтувати бараки, потім розселити мешканців у нові квартири; вони навіть дістали копію розпорядження, що у 1960 р. мешканцям усіх п' яти бараків мають надати нові квартири. Дійсно, перших людей з бараків почали розселяти по квартирах... у 1963 році. І на всіх. В останньому із знайдених на цю тему документів від 17 липня 1963 р. зав. відділом транспорту і зв'язку ЦК КПУ Губський запевняє секретаря ЦК КПУ О. Іващенка, що «.в найближчий час питання про переселення мешканців Бараку № 5 буде розглянуто в Київському промисловому обкомі КП України».

На «виправдання» адресатів всього того понад десятирічного листування можна зауважити лише те, що, по-перше, мешканців тих робітничих гуртожитків багато і всіх переселити непросто, ймовірно, пароплавство в той час надавало квартири працівникам, що жили у ще гірших умовах; по-друге, всі вони не були впливовими в робітничо-селянській державі. Натомість, кілька фактів тих років протилежного характеру.

Ось для порівняння два фрагменти акту ревізії ЦК КПУ за 1961 р. Перший: «Ревізійна комісія відзначає, що для парторганів і партустанов України в 1961 р. здійснювалося будівництво 250 будинків, у тому числі: 46 адміністративних будівель та 204 житлових будинки на 2320 квартир загальною площею 85900 кв. м. На зазначене будівництво в 1961 р. було асигновано 7 млн. руб., фактично освоєно 7,2 млн. руб., що становить 104,8%. Як правило, всі будівлі і житлові будинки в парторганах будуються за покращеними типовими проектами. Помітно покращена якість будівельних робіт». Інший фрагмент стосується видавництва «Радянська Україна»: «План капітального будівництва виконується видавництвом незадовільно. У 1961 р. з 2360,2 тис. руб. освоєно 1599,2 тис. руб. або 67,7%, в т.ч. по житловому будівництву з виділених 596,7 тис. руб. освоєно 292,8 тис. руб. або 49%» .

Зауважимо, що розглядаючи численні скарги людей на радянську практику втілення житлової політики (відмови в розселенні мешканців непридатного до використання житла, ігнорування звернень громадян органами місцевої влади, надання ними житла в обхід черги тощо), сучасні дослідники відзначають різке зростання кількості скарг (як персональних, так і колективних) з кінця 1950-х років, позаяк такі звернення впевнено посідали перше місце з-поміж питань, що хвилювали населення. На жаль, робота зі зверненнями громадян була поставлена формально й наростаюча їхня кількість здебільшого не мала позитивних наслідків для заявників, а до найзаповзятіших скаржників незрідка застосовували репресивні заходи, як от, переміщення у кінець черги .

Певним підсумком першого етапу радянської програми житлового будівництва в УРСР можуть бути тези промови П. Шелеста на Республіканській нараді будівельників 17-18 квітня 1963 р., фрагменти з яких подаємо нижче: «...За 4 роки семирічки в республіці побудовано 56 млн. кв. метрів житлової площі, що на 25 млн. метрів більше в порівнянні з попередніми роками. У сільській місцевості було збудовано понад 600 тис. житлових будинків ...». «.План житлового будівництва за перший квартал поточного року по капіталовкладеннях виконаний на 91 відсоток і по введенню житлової площі -- на 83 відсотки. Не використано капіталовкладень 12 млн. рублів і не додано 132 тис. квадратних метрів житла. Особливо незадовільно здійснювалось житлове будівництво в Одеській області, де квартальний план введення житла виконано всього лише на 2 відсотки, Житомирській -- 3, Херсонській -- 11, Миколаївській -- 13, Івано-Франківській -- 42, Харківській -- 52 відсотки». «.До питання про якість будівництва. В кінці 1960 року і початку 1961 року в низці міст республіки мали місце 9 випадків обрушень і аварій на об'єктах, що будуються, з тяжкими наслідками -- людськими жертвами (обрушення на 4-х житлових будинках Києва, Кадіївки і Кривого Рогу) ... ЦК КП України і Рада міністрів УРСР 12 квітня 1961 прийняли постанову “Про запобігання випадкам обвалів і аварій на будівництвах УРСР” в якому зобов'язувало партійні, радянські і господарські органи обстежити об'єкти, що будуються, і усунути причини, що можуть викликати обвали і аварії, забезпечити суворий контроль за дотриманням технічних умов провадження робіт і правил техніки безпеки, щоб на будівництво не могла потрапити недоброякісна технічна документація».

«У результаті послаблення уваги і зниження вимогливості в кінці 1962 року і на початку 1963 року сталося 12 обрушень і аварій на споруджуваних об'єктах в т.ч. в Одесі -- 4 випадки, Івано-Франківську, Херсоні, Миколаєві, Жданові, Львові, Стрию, Рівному та Дубно. Причини аварій: грубі прорахунки проектувальників; порушення технології провадження робіт; відсутність грамотного технічного нагляду за будівництвом; незадовільна якість будівельних конструкцій; безвідповідальне ставлення інженерно-технічних працівників до контролю за виконанням робіт». «.якість будівельно-монтажних робіт в житловому будівництві. Аж надто багато фактів, коли квартири опоряджуються недбало, багато браку в мулярських, штукатурних, санітарно-технічних та столярних роботах. В результаті чого більшість житлових будинків здається з задовільною оцінкою. Трест “Київміськбуд № 3” в 1962 році тільки 6 відсотків житлових будинків здав з оцінкою «добре», а решту з оцінкою "задовільно”. Не краще становище з якістю житлобудівництва в Одесі, Харкові та ряді інших міст» .

«Незважаючи на великий економічний ефект крупнопанельного домобудівництва, потужності багатьох підприємств використовуються вкрай незадовільно. Так львівський комбінат використовує потужності на 15 відсотків, Вінницький -- 12%, Черкаський -- на 30%, Київський № 3 -- на 35%. Зараз тільки 30% виробів виробляється на спеціалізованих підприємствах. Спеціалізація заводів дозволила б значно збільшити випуск збірного залізобетону для будівництв» . «У 1962 році директивні норми виробітку в середньому по республіці виконані: бульдозерами -- на 87%, кранами автомобільними -- на 96%, автогрейдерами -- на 72%, бага- токовшовими екскаваторами -- на 32%. Більшість механізмів працює в одну зміну, великі простої внаслідок організаційних неузгодженостей, погано поставлено справу ремонту машин і механізмів. ... У 1962 році завдання по зростанню продуктивності праці не виконала половина будівельних трестів республіки, а в одній-п'ятій частині трестів рівень продуктивності праці навіть знизився порівняно з 1961 р.» . «На продуктивність праці впливають і великі втрати робочого часу. Так, наприклад, в комбінаті “Луганськшахтобуд” втрати робочого часу склали за рік 540 тисяч людино-днів, а це значить, що з 9100 робітників комбінату щодня протягом року не працювало 1800 чоловік».

Втім, нехай і поганенькі, «хрущоби» на той час урятували систему від краху, підживлюючи широкомасштабну ідеологічну кампанію з пропаганди переваг радянського ладу і радянського способу життя. Хоча саме властиві ладові й способу життя риси щороку зривали виконання планів будівництва. Ось Криворізький міськком КПУ звітує за 1958 рік: «Житлове будівництво не забезпечується вчасно і в необхідних кількостях будматеріалами, в результаті чого кладка стін здійснюється в кварталі, в якому будинки здаються в експлуатацію. Це призводить до штурмівщини, перенапруження робочого колективу, зниження якості будівництва і не дає можливість вести здачу житла в експлуатацію ритмічно по місяцях. Особливо погано з будівництвом житла для гірників. По тресту “Дзер- жинськруда” при плані 6,9 тис. м кв. введено 264 кв. м або 4%. По тресту “Ленінруда” при плані 12,2 тис. м кв. введено 5,8 тис. м кв. або 48%.

А такі копальні, як: ім. Кірова, ім. Орджонікідзе, ім. Рози Люксембург -- не отримали жодного квадратного метра житла. Будівельні трести комбінату «Крівбасстрой» погано будують житло не тільки для замовників, але і власне житло. При річному плані 95,8 тис. кв. м введено в експлуатацію 20,3 тис. м кв. або 21%».

А так 1960 р. Вінницький обком партії пояснював зрив виконання минулорічної будівельної програми: «несвоєчасним забезпеченням багатьох будов технічною документацією, фінансуванням, матеріалами, механізмами і автотранспортом; витяганням матеріальних ресурсів на роботи, непередбачені державним планом; послабленням уваги до будівництва пускових об'єктів, розвитку промбаз і підприємств промбудматеріалів, незадовільним добором і розстановкою керівних і інженерно-технічних кадрів, недостатньою вимогливістю до підрядних організацій і замовників, низьким рівнем планування і організації робіт, слабкою постановкою масово-політичної і культурно-виховної роботи серед колективів будівельників». Нарешті, «порочним стилем керівництва» Ради народного господарства, яка «Замість оперативного керівництва будівництвом... обмежувала свою діяльність багатьма засіданнями і розпорядженнями. Протягом року вона 20 раз на своїх засіданнях обговорювала питання будівництва, видала 108 постанов і розпоряджень, але належного контролю за їх виконанням не організувала». Полтавський обком партії у 1961 р.: «Якість будівельних робіт не завжди відповідає технічним умовам, не проводиться замонолічування залізобетонних багатопустотних перекриттів, вікна і двері не відповідають проектам. На об'єктах відсутні механізми по вертикальному підйому будматеріалів, що веде до непотрібного збільшення ручної праці і затягування будівництва».

Окрім конструктивних вад, що були свідомою поступкою на користь швидкості будівництва і його вартості, значною, навіть системною проблемою вкотре виявилась низька якість будівництва. Ось кілька листів з УРСР до редакції газети «Правда» за 1961 р.: «.У Києві збудовано, напевно, сотні таких будинків, безумовно при будівництві дотримувалися і дотримуються темпів як би побільше побудувати, а про якість не думають. У будинках, побудованих крупнопанельним способом (особливо в кутових квартирах), мешканці повинні як це положено дякувати урядові за нові квартири, проте, коли при 5-6 градусному морозі по стіні тече вода, а щілини, де блоки з' єднуються, затикають ганчірками, настрій у цих мешканців виникає досить непривабливий, і вони на адресу Київголовбуду посилають нескінченні скарги і невдоволення ,..» .

І так від столиці й «до самих до окраїн»: «Ми, шахтарі шахти “Будьонівська Глибока” тресту “Будьоніввугілля”, Сталінського раднар- госпу, вельми задоволені тим, що адміністрація, партійна і профспілкова організація шахти проявили про нас турботу і дали нам квартири по вул. Скаблова, будинок № 3. Однак на превеликий наш подив будівельники Сталінського раднаргоспу поставилися до своєї справи безвідповідально. По-перше, підлога в квартирах здійнялися, як бархани, розійшлася і покрилася смолою, що виступила з-під підлоги. По-друге, в деяких квартирах підлогу, замість дерева постелено з якихось плиток, подібних цементу. Діти ходять з вічним нежитем, а ми, шахтарі, змушені одягати спецвзуття. По-третє, абсолютно незрозуміло, на яких підставах нас позбавили елементарно-побутових потреб -- ванн. У туалетах, де повинні стояти ванни, начебто на глум над нами, зробили тільки місце для ванн» .

Правду кажучи, очікуваних результатів програма забезпечення житлом не досягла. Збудоване на шкоду якості житло швидко морально застарівало, переставало задовольняти потреби сімей, низькою була якість будівництва. За результатами перших соціологічних опитувань у СРСР, здійснених восени 1960 р. Інститутом суспільної думки газети «Комсомольская правда», розвиток житлового будівництва і мережі дошкільних закладів, як найнагальнішу проблему, визначили 72,1% респондентів; водночас, зростання життєвого рівня, пов'язане з поліпшенням умов життя, відчули лише 11,2%.

Втім, зважаючи на те, що ці проценти означають мільйони громадян, які значно покращили умови свого існування, житлове будівництво виявилося чи не найбільш успішним проектом протягом 1953-1964 рр., а житлова проблема -- однією з небагатьох соціальних проблем, що в них радянська влада спромоглася подолати негативну тенденцію і здобути відносно позитивний результат: нестачу житла хоча й не ліквідувала, але гостроту проблеми значно зменшила. Принаймні, наслідком хрущовської реформи були, по-перше, різке кількісне збільшення обсягу житлового будівництва (яке певний час навіть переважало зростання міського населення), а, по-друге, якісна зміна житлового будівництва виявилася в переході до масового будівництва індивідуальних квартир, що спричинило заміну покімнатного заселення нових житлових будинків посімейним. Зауважимо, що навіть на початку ХХІ ст. в Україні налічувалося 25,5 тис. будинків перших масових серій загальною площею 71,4 млн. кв. м, (тобто близько 20% від всієї загальної площі багатоквартирного житлового фонду країни), в яких мешкала майже чверть населення держави.

Створення системи соціального страхування та масове житлове будівництво -- єдині відносно успішно зреалізовані радянською владою програми в гуманітарній сфері, якими ми завдячуємо саме 1953-1964 рр., здійснили величезний вплив на суспільство і державу. Головно, змінилося ставлення радянської держави до життєвих проблем пересічних громадян. Відтоді було зреалізовано низку заходів, що, з одного боку, показували дійсний поступ до їх вирішення, а з іншого -- експлуатувалися як доказ соціальної орієнтованості та гуманності комуністичної системи аж до самого її краху. Внаслідок тогочасних обмежених і непослідовних реформ реальні доходи громадян зросли, що створювало унікальні передумови для розширення внутрішнього ринку. Наприклад, внаслідок меншої капіталомісткості, швидкої окупності інвестицій, технологічній простоті і постійно зростаючому попитові на свою продукцію легка промисловість могла отримати прискорений розвиток і дозволити накопичити капітали, потрібні для вирішення більш складних завдань модернізації країни. Натомість «державні мужи» продовжували надавати перевагу розвиткові важкої та «середньої» промисловості та різного штибу військовим програмам, куди спрямовували переважну більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Результатом закономірно став тотальний дефіцит -- від харчових продуктів до товарів широкого вжитку з товарами першої необхідності включно -- що не могло не збурювати масового невдоволення. А житлове будівництво, навіть в найуспішніші свої роки, попри бурхливий розвиток, відверто не встигало за промисловим. Завдяки маніпуляціям з громадською думкою негаразди, що походили від системних вад, знову вдалося персоніфікувати й затаврувати призначеного винуватця, а успіхи приписати системі... З іншого боку це засвідчило, що соціальні та економічні орієнтири країни від сталінських часів не змінилися.

Розгляд соціальних аспектів реформування 1953-1964 рр. в УРСР показує, що, долаючи кризу, система тоді вперше проявила імманентну нездатність до трансформації. Проявила масштабно і яскраво, але ніхто з її власників і апологетів цього не зрозумів і не спробував виправити стратегічні вади. Десталінізація згори не призвела (і не мала цього на меті!) до демонтажу тоталітарного режиму. Незначна лібералізація допомогла тактично уникнути політичної нестабільності, що, вкупі з усвідомленням пересічними людьми певних зрушень на краще у добробуті, дало змогу експлуатувати ентузіазм комуністичного будівництва, який став новим стрижнем розвитку країни -- все більше місце посідали моральні стимули; відтак, сподівання людей на розвиток цієї тенденції, всупереч розчаруванню й незадоволенню особисто Хрущовим, стало підґрунтям стабілізації режиму, чим сприяло його подовженню ще на чверть століття. Побічний результат виявився в тому, що підвищення добробуту, не прив'язане до ефективності праці, стимулювало процес розбещення трудящих мас соціальною опікою держави. До того ж в суспільстві знову наростали „синдром втоми" та певне відчуження народу від держави.

Размещено на Allbest.ru