Народне дерев'яне зодчество України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Дерев'ямна архітектумра - різновид архітектури, пов'язаний з використанням дерева (на відміну від архітектури кам'яної, де використовують кам'яні брили, цеглу, бетон тощо). Притаманна багатьом культурам у котрих дерево є місцевим матеріалом, доступною сировиною, лісистістю місцевості, культом деревини (дерев'яний ідол) тощо. В мистецтві і архітектурі деяких країн впродовж століть мала переважну роль.

1. Особливості дерев'яної архітектури України

Всі давні храми України, збудовані до ХІХ ст., є переважно тридільними, рідше 5-тидільними. За формою здебільшого нагадують тризуб: три приділи рядком один за одним, по центру найвища баня. Цим українська народна сакральна архітектура відрізняється від "московського" стилю архітектури, де нижня частина храму виглядає як неподільна чотирикутна споруда у формі куба правильного або видовженого (паралелепипеда), а нагорі в неї може бути кілька бань.[1][2]

Не є тризубоподібними за формою дерев'яні тридільні церкви Закарпаття, Буковини та деяких місцевостей Галичини. Це пояснюється впливом готичного римо-католицького стилю архітектури.

На особливості дерев'яної архітектури України вплинула історія українських земель. Як відомо, західні землі України були роздерті між Річчю Посполитою та Австрійською імперією. Закарпаття, Буковина та Галичина довгий час не входили і до складу СРСР-УРСР. Саме там, на околиці "Лоскутної імперії" і залишились автентичні зразки української дерев'яної архітектури України, бо їх не перебудовували десятиліттями.

Іншою була доля дерев'яної архітектури земель України, що були приєднані до Російської імперії. Самобутню, незвичну для росіян тризубоподібну українську архітектуру десятиліттями "виправляли" до так званого синодального зразка. Це спотворювало місцеві типи архітектури, роблячи їх наднаціональними. Непорушеними росіянами залишилось лише декілька зразків на Волині та Поділлі (той район охоплював територію сучасних Вінницької, Хмельницької (південь), Тернопільської (без північної смуги), північні райони Одеської областей, а також невеликі прилеглі території Житомирської, Черкаської, Кіровоградської областей). Ще гірший стан був з дерев'яними церквами Лівобережної України. Декілька храмів сіверської архітектурної школи збереглись, наприклад, у Менському районі Чернігівської області. Місцевих (автентичних, неперероблених за синодальним зразком) на Лівобережжі майже не залишили. Але й ті почали нищити вже за часів СРСР з 1930-х років. Відомо, що за той період було зруйновано понад півтори тисячі (1500) церков.

На землях України в давнину майже не використовували "кругляк", такий характерний для дерев'яних церков Московії та Російської імперії. Особливо для північного російського будівництва, де "кругляк" ішов і на цивільні, і на сакральні споруди. Церкви в Україні будували з брусу, тобто отесаних колод. Саме колоди і зв'язували у вінець. Так утворювали зруб, характерний ще й для архітектури фінів, за твердженнями Василя Слободяна.

За твердженнями В. Слободяна, у українських дерев'яних церков збережена відповідність зовнішнього і внутрішнього просторів. Кожен куполдерев'яної церкви відкритий доверху, а не закритий дерев'яним "небом", як у росіян, що не використовували розкриття храму догори в інтер'єрах. Навіть якщо українська дерев'яна церква мала п'ять верхів -- вони всі були розгорнуті догори.

Іншим був і тип дерев'яних дзвіниць.

2. Михайлівська церква в селі Крайнікове

Михайлівська дерев'яна церква у селі Крайниково побудована у 1668 році і є унікальним зразком архітектури мармарошської дерев'яної готики 17-18 ст.

Будівля храму готична, двозрубна, тридільна, з меншим за розміром східним зрубом. Висота церкви -- 25 метрів, довжина -- 14 метрів. Споруду утворюють два зруби, збудовані з дубових колод. Зруб нави з бабинцем має опасання і високий двосхилий дах. Значно менший вівтарний зруб вкрито стрімким дахом. На західному фасаді бабинець продовжений закритим ґанком з аркоподібними прорізами. Такі ж віконця має вівтар. Вікна нави -- квадратні, заґратовані кованими "готичними" прутами з вигнутими "вусиками". Над ґанком, вище опасання, влаштовано відкриту галерею. Мотив аркади повторено у формі голосниць під шатром вежі. Усередині дерев'яна ажурна арка відділяє бабинець від нави та вівтаря, перекритих високими арковими склепіннями.Бічні фасади зроблені з тесаних дубових площин зрубів і високих схилів вкритих лемехом дахів. З огляду на деякі професійно створені конструктивні елементи, можна стверджувати, що церкву споруджували майстри високої кваліфікації, які спеціалізувалися на церковному будівництві. Чудовими архітектурно-художніми деталями є могутній одвірок галереї, прикрашений "мотузочкою" і датами спорудження - 1666-1668, вхідні двері з одвірком, орнаментованим стародавніми символами сонця, чотириаркова галерея над опасанням, маленькі чотирикутні віконця та здвоєні вікна нави, розкішне завершення вежі з аркадами голосниць та чотирма маленькими шпилями довкола головного шпиля. Храм належить до тих небагатьох в Україні, що мають настінне малювання по полотну, наклеєному на гладкі стіни дерев'яного зрубу. Малювання XVII -- XVIII ст. досить занедбане, іконостас 1769 року роботи маляра Яворського з Вілок -- розібраний. Розпис, що імітує іконостас на східній стіні нави, ще зберігає первісний колорит. У вівтарі -- більш пізній розпис графічного характеру. Високу дерев'яну каркасну дзвіницю, що колись стояла біля церкви, було перенесено разом із дзвонами до православної церкви, збудованої в1927 році. Церкву відреставровано у 1971 році.

3. Принципи побудови

План складається з трьох зрубів, західний і центральний зруби прямокутної форми; таку ж форму, але трохи меншу за розміром має алтарний зруб (в деяких храмах він має зрізані кути).

Західний зруб ("бабинець") майже завжди перекритий пласкою стелею. Виключення - дерев'яні храми в селах Стеблівка і Сокирниця Хустського району. В яких перекриття західного зрубу мають коробовидну форму. В пласких перекриттях дубові пластини укладено по балках.

Центральний зруб перекритий дещо піднесеним коробовим склепінням, що є своєрідним архітектурно-будівельним прийомом в цій групі храмів. Кінці дубових пластин, які утворюють короб, врублені в східні та західні поперечні стіни. Першу нижню пластину, що є його п'ятою, укладено на верхній вінець зрубу з невеликим виступом за поле стіни всередину будівлі. Таке ж перекриття має і алтарний зруб, але не у всіх храмах цієї групи.

З зовнішнього боку західний та центральний зруби утворюють один об'єм, бо перекриті вони одним високим двохскатним дахом. Взагалі ця група храмів характеризується розвинутою покрівлею при відносно малій висоті стін.

В храмах, що розташовані в Хустському районі, центральний зруб, а в деяких спорудах також східні і західні зруби на рівні накриття (навісу) мають виступи всередину цих об'ємів. Цей навіс підкреслює ярусність будівлі та ілюзорно збільшує висоту його внутрішнього простору.

Стіни рублені з дубових брусів великого перерізу 20Х40-60см, без випусків на кутах. Зруб укладено на потужну дубову підвалину, кінці якої вільно виступають назовні простим профільним обрізом.

Над західним зрубом піднімається чотиригранна каркасна вежа з невеличким звужуванням до верху. В верхній частині вежі з зовнішньої сторони звисає широкий декоративний вінець, що складається з вертикальних дошок, оброблених понизу фігурним різьбленням. В подальшому каркас вежі переходить у відкриту аркаду - галерею, що виконує роль голосників дзвінниці. Зазвичай на цій висоті підвішували дзвони. Галерею перекриває квадратна або восьмикутної форми шатровий дах, що переходить у високий багатогранний шпиль, що завершувався високим кованим хрестом незвичайного вигадливого малюнка. Щоб зробити завершення вежі-дзвінниці, в основі шпилю, по кутам шатрової покрівлі (даху) поствлені чотири невелички вежі ("турнички"), що повторюють форму основного шпилю і в поєднанні з ним утворюють дуже струнку та легку композицію завершення (села Стеблівка, Крайниково, Сокирниця, Данилово, Олександрівка).

Появу шпилів було викликано художніми і культовими вимогами при будівництві храмів. Шпилі є лише декоративним завершенням будівлі і функціонально не пов'язані з його внутрішнім простром.

Башти(вежі) та її завершення покриті гонтом різного розміру та форми, що створює надзвичайно живописну фактуру покриття. Взагалі вежі-дзвінниці в цій групі храмів створені з надзвичайною майстерністю.

дерев'яний архітектура конструкційній церква

4. Конструкційна схема

У Київській Русі, судячи з ряду джерел, а головне з опису подорожі ігумена Даниїла на початку XII ст. в Палестину ("Хождение игумена Даниила в Святую землю"), існували такі міри довжини: верста, або поприще,-- 750 сажень, трохи більше 1 км; сажень -- 3 ліктя, близько 1 м 42 см; лікоть -- 2 п'яді -- від 45 до 47 см; п'ядь -- півліктя.

Проте ці одиниці виміру відстані у стародавній Русі були дуже нестійкими і неточними. Навіть тоді, коли одна й та сама за назвою одиниця виміру зустрічається в різних джерелах, вона має неоднакову величину.

Дуже часто зустрічається в джерелах, наприклад, така одиниця виміру відстані, як поприще. Спостерігається вже різниця в обчисленні поприща за описом подорожі ігумена Даниїла і за "Житием Феодосія". З "Жития Феодосия" видно, що відстань від Києва до Василькова дорівнює 50 поприщам (35 верст). Поприще дорівнювало 720 м.

Можна порівняти поприще з одиницями виміру довжини, в будь- яких іноземних джерелах і перевести міри, що там зустрічаються на російські. В іноземних джерелах термін "поприще" відповідає грецькій милі (1000кроків, що і становить приблизно720м.

Уже в період Київської Русі поряд з поприщем зустрічалась одиниця виміру верста. Так, в одному з джерел XII ст. відстань з Білгорода до Києва визначається у 10 верст. Це число могло викликати подив, оскільки з "Ходження Даниила..." або з "Жития Феодосия" відомо, що верста майже дорівнює поприщу, і тоді ця відстань дуже маленька, менша, ніж відстань від Києва до Василькова. Проте, виявляється, що верста мала значні коливання. У джерелах, в тому числі і Даниїла Паломника, зустрічаються так знані великі версти. Даниїл Паломник визначає, наприклад, відстань від Рамен до Єрусалима у 20 великих верст. Ця вказівка па великі версти дає підставу припустити, що були, очевидно, і версти малі.

У Київській Русі користувались і іншими мірами довжини, зустрічається наприклад, таке визначення, як перестріл - відстань, що її пролетить стріла, пущена з лука.

Размещено на Allbest.ru