Методологічні основи оптимізації архітектурного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

18.00.01 - Теорія архітектури, реставрація

пам'яток архітектури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора архітектури

Методологічні основи оптимізації архітектурного середовища

Мироненко Віктор Павлович

Харків-1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському державному університеті будівництва та архітектури

Науковий консультант доктор архітектури, професор Лаврик Геннадій Иванович, Київський Національний технічний університет будівництва та архітектури, завідувач кафедри архітектурної кваліметрії.

Офіційні опоненти доктор архітектури, професор Мойсеенко Зоя Василівна, Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури,м.Київ, професор кафедри теорії та історії архітектури

Доктор архітектури, професор Дьомін Микола Мефодієвич, Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури та містобудування,м.Київ, директор

Доктор архітектури, професор Рудницький Андрій Маркович Державний університет “Львівська політехніка”, завідувач кафедри реконструкції, реставрації архітектурних комплексів.

Провідна установа Придніпровська державна академія будівництва і архітектури (ПДАБіА), кафедра архітектурного проектування Міністерства освіти України, м.Дніпропетровськ.

Захист відбудеться "18" жовтня 1999 р. о __1300__ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.056.02 у Харківському державному технічному університеті будівництва і архітектури

за адресою: 310002, м. Харків, вул. Сумська, 40.

З монографією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського

державного університету будівництва і архітектури: 310002, м. Харків, вул. Сумська, 40.

Автореферат розісланий 18 вересня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат архітектури, доцент Черкасова К.Т.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Створення комфортних умов, що сприяють всебічному виявленню здібностей і підвищенню творчої активності людей, є нагальною потребою соціально-економічного розвитку України. В останні роки формування життєвого середовища людини отримало новий напрям, орієнтований на підвищення її якісного рівня. Така спрямованість поставлених завдань зумовлена тим, що урбанізація і концентрація населення, промисловості, транспорту, наростаюча інтенсифікація антропогенного впливу на середовище і, навпаки, середовища на людину, обумовила ряд серйозних психологічних, соціально-екологічних та інш. явищ, що зумовлюють несприятливі впливи на процеси життєдіяльності людини.

Все актуальнішою стає проблема гуманізації архітектурного середовища. Гігантські розриви між просторами будівлями і спорудами подовжують пішохідні та транспортні зв'язки, ускладнюють обслуговування населення. Не тільки фізична, але і візуальна відірваність середовища мешкання від "землі людей" посилюють відчуття відчуженості, механічності, психофізіологічного і емоційного дискомфорту. Забудова нових районів втрачає людський масштаб; розміри сучасного міста, його організація стають ворожі людині. Вона з великою потугою сприймає фізичні параметри і форму міського середовища, а однотипна метро-ритмічна організація простору викликає негативну емоційно - естетичну реакцію людини.

Одноманітність середовища, спроектованого для "усередненого" споживача, входить у різку суперечність з різноманіттям запитів людини. Архітектурна практика повна прикладів, що свідчать про невисокий рівень професійної майстерності архітекторів. Багато помилок виникає від недостатньої уваги до передпроектного аналізу початкової ситуації, від недостатнього знання закономірностей "складання" архітектурного цілого. Сьогодні навіть той невеликий обсяг інформації щодо взаємодії людини з предметно-просторовим оточенням, що стосується, в основному, антропометричних характеристик і параметрів, а також інших вельми поверхневих даних про її психофізіологічні можливості, далеко не повністю враховується проектувальниками. Існуючі нормативно-довідкові документи далеко не завжди виявляють у проектному процесі зв'язки людини з елементами предметно-просторового оточення. Руйнування предметно-просторової цілісності середовища життєдіяльності людини є негативним наслідком відсутності єдиної методологічної забезпеченості процесу архітектурного проектування.

В арсеналі засобів проектної діяльності архітектор має достатню кількість нормативних даних про основні габаритні розміри приміщень: ширину, довжину, висоту, об'єм. На підставі антропометричних параметрів передбачене розв'язання проблеми відповідності просторових габаритів середовища руху людини, наведені схеми функціональних взаємозв'язків між приміщеннями, визначена номенклатура меблів, її розміри і т.п. Однак цього недостатньо. Подані в цей час у нормах традиційні антропометричні параметри не завжди забезпечують оптимальні рішення в об'єктах, що проектуються, де людина повинна виконувати складні функціонально-технологічні операції. Введені в жорсткі рамки абсолютних метричних величин, незалежних від часу, місцевих кліматичних умов, національних традицій, демографічних особливостей і т.п., нормативно-довідкові матеріали далеко не повністю враховують "людський фактор" як особливий вимірник при проектуванні архітектурних об'єктів (АО).

Причини появи вищезгаданої невідповідності треба шукати в особливостях роботи сфери сучасного середовищного утворення. Основним суб'єктом, що визначає як предметний стан, так і просторову організацію штучного середовища, стала на сьогодні її складна організаційна структура. У своїй діяльності вона (що включає сфери проектування і будівництва, виробництва предметів споживання, дизайнерської діяльності і т.д.) виходить насамперед зі своїх "внутрішніх" критеріїв, тобто з різних економічних, технологічних, організаційних та інш. міркувань. Вплив же людини (жителя, споживача) на її кінцевий результат останнім часом помітно зменшився. І якщо в своїй історії людина в більшій або меншій мірі була учасником формування свого житлового оточення, то сьогодні від неї мало що залежить. Логічний результат такої ситуації - середовище життєдіяльності людини все більше набуває обличчя своїх творців, ніж жителів, і говорити про відповідність потреб і реальних умов їх задоволення стає все важче.

Що ж треба робити для включення "людського начала" в процес середовищного утворення як її невіддільної основи? Одне з першочергових завдань - забезпечення системи середовищного утворення науково обгрунтованими знаннями про закономірності людської діяльності і взаємовідносин, про роль предметно-просторового середовища (ППС) в різних сферах людської діяльності. Потреба в такого роду знаннях стала особливо гострою в останні роки. Фахівці, які працюють у сфері середоутворення, стали проводити спеціальні психологічні, соціологічні та інш. дослідження, що виявляють найбільш відповідні рішення як для мікросередовища (житло, школи, виробничі споруди та інш.), так і для планування житлових районів міста, суспільних центрів і т.п. Зі слів акад. А.Іконнікова: "Розкрити закономірності взаємозв'язку між людиною і середовищем треба не тільки для того, щоб при її перетворенні не нанести збитку фізичному здоров'ю людей, але і для того, щоб не піддати їх психіку випадковим впливам, неминучим при діяльності, заснованій на інтуїції, на методі "проб і помилок". Сам масштаб перетворень… не такий, щоб йти на дотик".

В останні роки було проведено досить багато спільних конференцій (Таллін, 1981, 1984 та інш.) представників різноманітних областей знання, котрі мають відношення до проблем формування середовища життєдіяльності людини (архітектори, містобудівники, дизайнери, географи та інш.) і "людської" сторін (психологи, соціологи, медики, педагоги та інш.), в яких сформульована безліч питань, на які наука про людину і людську спільність повинна найближчим часом відповісти. Таким чином, сформувалося соціальне замовлення визначити оптимальні способи і шляхи розвитку штучного середовища життєдіяльності людини, дати системі середоутворення конкретні орієнтири діяльності, які виходять з характеристик і особливостей тих, хто в цьому середовищі буде жити і користуватися ним. Конкретно ставиться питання так: що враховувати при проектуванні і формуванні середовища життєдіяльності людини і як це зробити?

В умовах все зростаючих темпів розвитку і трансформації архітектурного середовища роль і відповідальність проектувальника значно зросли. У цей час навряд чи можливо розраховувати на сприятливу випадковість; ведення творчих пошуків "наосліп" методом нескінченних "проб і помилок". Кардинально змінилися методи і критерії оцінок проектних рішень. На перший план все більше висувається проблема комфортності середовища життєдіяльності людей. У зв'язку з цим все помітнішим стає відставання архітектурного проектування від тих видів спеціалізованої діяльності, які раніше і в більшій мірі стали орієнтуватися на фундаментальні наукові основи. В сучасних умовах реалізація комплексних проектних завдань вже не може бути здійснена силами архітекторів і звичного набору "суміжників". Багатоаспектність і складність проблем формування оптимального середовища життєдіяльності людей обумовлює залучення для їх вирішення знання, засоби і методи цілого ряду дисциплін: психології, фізіології, санітарії, антропометрії і, особливо, е р г о н о м і к и, що синтезує досягнення цих наук за системним дослідженням взаємодії людини з ППС.

У цьому аспекті доцільно виділити новий науковий напрям дослідження - а р х і т е к т у р н у е р г о н о м і к у, як відокремлену в сфері міждисциплінарних досліджень організуючу область практичної і теоретичної діяльності, пов'язану з науковим вивченням, проектуванням і експлуатацією (АС) життєдіяльності людини (населення). Підвищений інтерес до ергономічних досліджень в архітектурі - це логічний наслідок змін, що відбуваються в професійному мисленні архітектора, відображення його спрямувань, орієнтованих на використання прикладних міждисциплінарних досліджень.

Розвиток науки ще в Х1Х віці показав, що приріст нового знання вельми плідно відбувається в точці зіткнення різних наук, внаслідок їх взаємодії (Ф.Енгельс назвав їх "точками" зростання науки). Лише друга половина ХХ ст. виявила масовий характер цього процесу, що здійснюється на шляху взаємодії різних груп наук, проведення міждисциплінарних досліджень і рішення комплексних завдань архітектурного проектування.

Стан проблеми, що досліджується. Стрімке розширення і поглиблення ергономічних досліджень у різних сферах матеріального виробництва, природно, привело до того, що в кінці 60-х-на початку-70-х років у структурі ергономічних досліджень намітився характерний процес розшарування знань, розвиток поглиблених предметних досліджень у багатьох галузях народного господарства. Ергономічна теорія і практика в своєму розвитку зазнали якісних змін і переорієнтації.

Перехід від "корективного" напряму до "проективного" з розвитком досліджень специфічних видів і форм людської діяльності, створенням методів аналізу і формалізації, а також виявленням чинників, що визначають ефективність, зумовив появу таких прикладних дисциплін, як "Ергономіка в машинобудуванні", 1969; "Космічна ергономіка", 1971; "Ергономіка в будівництві", 1974; "Виробнича ергономіка", 1974; "Ергономіка в суднобудуванні", 1979; "Геодезична ергономіка", 1983; "Інженерна ергономіка машин", 1987; "Фітоергономіка", 1989; "Педагогічна ергономіка", 1998; і ряд інш.

Не обійшов цей процес і сферу архітектурної діяльності. До останнього часу, власне, архітектурна проблематика посіла вельми незначне місце в загальному обсязі ергономічних досліджень. До причин цього положення належить те, що ергономіка традиційно торкається кола дисциплін системно - діяльнісного характеру, що вивчають функціональний аспект діяльності людини, пов'язаний з використанням машин, технічних засобів забезпечення. І, природно, несе відбиток "пасивного" відношення до середоутворюючої тематики. Разом з тим, нормативно-методичні установки в проектній справі тяжіють до механічного включення ергономіки до розряду "обмежуючих" творчий процес процедур. Подолання цієї укоріненої тенденції в професійній свідомості представляється сьогодні особливо важливим.

Справжній період у розвитку архітектурної науки і практиці характеризується переходом до нового типу проектних завдань. Зроблений крок від підходу, орієнтованого в основному на об'єктне безадресне проектування, до інтегрованого проектування інфраструктури життєдіяльності людини (О.Рябушин, 1982). І цілком очевидно, що в нових умовах реалізація комплексних ідей не може бути здійснена силами тільки архітекторів і звичного набору "суміжників". Сучасна архітектурно-містобудівна діяльність вимагає створення системного наукового підходу до формування середовища життєдіяльності людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація є підсумком багаторічних досліджень, які проводив автор, починаючи з 1981 р. у Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури (ХІБІ-ХДТУБА) відповідно до плану цільових програм Міністерства освіти України. Зокрема, "АСУ-Регіон" і підрозділу 6.2.2.

"Перспективні інформаційні технології" Міністерства освіти України (№ ДР 0890056772, 0194 U 038225). Результати дослідження впроваджені в 5-ти проектних і науково-дослідних розробках, виконаних у ХДТУБА, ВНДІТЕ, ГоловАПУ м. Харкова, а також в учбовий процес у вигляді лекційного курсу "Основи архітектурної ергономіки" для студентів- архітекторів всіх спеціальностей ХДТУБА і Полтавського технічного університету ім. Ю.Кондратюка. При розробках експериментальних проектів у Сумській області (с. Липова долина), реконструкції історичного кварталу м.Харкова по вул. Чернишевського і науково-дослідних роботах при формуванні комфортного середовища професійно-технічних училищ на базі МПТУ-15.

Мета дисертаційного дослідження - обгрунтування і розробка методів і засобів формування оптимального рівня ергономічних властивостей предметно-просторового середовища життєдіяльності людини. Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження було потрібно вирішити наступні задачі:

-визначити межі і структуру об'єкта і предмета архітектурної ергономіки з позицій розуміння його як екологічної системи "людина-середовище" ("населення-середовище");

-визначити і обгрунтувати основні методологічні принципи ергономічного підходу до оптимізації архітектурного середовища життєдіяльності людини;

-обгрунтувати вимоги до цільової функції (критерію оптимальності), що застосовується при виборі рішень у процесі ергономічного проектування цілісних архітектурних об'єктів (систем );

-розробити процедури (алгоритм) послідовного вирішення завдань архітектурної ергономіки;

-намітити найбільш актуальні шляхи і завдання становлення і розвитку архітектурної ергономіки.

Глобальним об'єктом дослідження є екологічна система "людина (населення)-середовище". Локальним об'єктом дослідження - предметно-просторове середовище життєдіяльності людини, що формується у процесі архітектурного проектування. Предметом дослідження є ергономічні властивості архітектурного середовища.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:.

-вперше теоретично обгрунтовано концепцію оптимізації архітектурного середовища життєдіяльності людини;

-розроблений теоретичний каркас нової наукової дисципліни архітектурної ергономіки;

-розроблена модель цільового ергономічного критерію якості архітектурних об'єктів;

Практичне значення одержаних результатів полягає:

-в розробленому новому підході щодо оптимізації архітектурного середовища життєдіяльності людини;

-у розробці нових науково-методичних основ та проектно-прикладних рекомендацій, які забезпечують оптимальну архітектурно-містобудівну організацію; ергономічний оптимізація архітектурне середовище

-у розробці експериментальних проектів та конкретних заходів проектування архітектурного середовища.

Теоретична і практична значущість проведеного дослідження полягає в розробці нових методологічних основ ергономічного проектування простору архітектурного середовища життєдіяльності людини, які базуються на підставі системних методів дослідження. Сформульовані передумови для підготовки нормативної бази архітектурного проектування. Застосування методів ергономічного проектування архітектурного середовища сприяє ефективній діяльності з оптимізації умов життєдіяльності людини за допомогою підвищення наукової обгрунтованості архітектурних рішень, що приймаються. Оформлення великого інформаційного масиву ергономічних даних у сувору наукову дисципліну дозволить більш оперативно використати їх при практичній реалізації поставлених завдань.

Особистий внесок здобувача. Основні результати роботи одержані автором особисто. Здобувач розробив: у роботах [8;10;11] -концепцію оптимізації архітектурного середовища життєдіяльності людини (населення); у роботах [4;13;14] - теоретичне обгрунтування використання ергономічних потреб щодо формування архітектурного житлового і промислового простору.

Достовірність наукових результатів і висновків забезпечена: методологічним обгрунтуванням поставленої проблеми, відповідністю методів дослідження, його цілям і задачам, кількісним і якісним аналізом теоретичного і емпіричного матеріалу, репрезентативністю вибірки, повнотою і статистичною значущістю зібраного в ході дослідження матеріалу.

Межі дослідження. Досі ми говорили про штучне середовище взагалі, не розділяючи його на окремі види, форми, рівні. Приступаючи до аналізу і моделювання зв'язків людини з цим "середовищем", узагальнене розуміння останнього як "всього, що створено людиною" явно малозмістовно. Методологічні основи оптимізації діючі лише тоді, коли вони направлені не на абстрактне "середовище", а на вельми конкретні властивості і параметри предметно-просторового оточення. У даній роботі будемо аналізувати зв'язки людини з наступними сторонами середовища життєдіяльності людини:

-розглядати будемо не весь створений "штучний світ", а ту його частину, з якою конкретна людина в своєму повсякденному житті безпосередньо взаємодіє. Передбачаючи, що саме характер цього, "актуального" середовища відіграє найбільшу роль у загальному середовищному контексті життєдіяльності людини;

-з двох основних аспектів штучного середовища - її предметного змісту просторової організації - будемо приділяти основну увагу останньому. Вибір саме просторового аспекту визначається насамперед кардинальними змінами в просторовій структурі житлового середовища, що відбувалися останнім часом. Нові мікрорайони, висотні будинки, багатотисячні зали, транспорт, що розвивається і т.п. - все це створило нові просторові умови для життєдіяльності людини, привело з собою небувалу концентрацію людей і зростаючу розосередженість їх діяльності. Але не зважаючи на існуючі зміни в просторовій структурі середовища, сама категорія простору в ергономічному плані вельми мало вивчена, науково обгрунтовані рекомендації в цьому плані поки дати важко. У той же час різні тимчасові характеристики людської діяльності, в тому числі і міського життя, інтенсивно вивчаються.

Таким чином, виходячи з ситуації, що склалася в архітектурній практиці, будемо в даній роботі шукати відповіді на наступні питання: які вихідні від людини (людських груп, спільноти) вимоги до просторової організації їх безпосереднього житлового середовища, яка просторова структура середовища життєдіяльності людини є найбільш прийнятною.

Загалом дисертація охоплює не тільки архітектурні аспекти формування комфортного середовища життєдіяльності, але і, в тому числі, методологічні аспекти використання результатів і методів інших наук для вирішення архітектурних завдань. Робота має методологічну спрямованість, однак в ряді випадків результати її доводяться до детальної розробки і реального впровадження. Автором проведене узагальнення і аналіз існуючих теоретичних і проектних робіт, що розкривають стан і тенденції розвитку архітектурної методології за кордоном, а також досвід практичного використання даних ергономіки в різних сферах матеріального виробництва і проектній діяльності.

Методи дослідження, що використовуються в роботі, засновані на сучасній методології загальної теорії систем (ЗТС), підходів, таких як: метод сходження від абстрактного до конкретного, що дозволяє об'єднувати приватні і односторонні складові об'єкта, що досліджується в єдину, цілісну характеристику. Методологія системного і середовищного підходу, теорія діяльності, дозволили отримати довірчі результати при розв'язанні задач дисертаційного дослідження.

Джерела і матеріали дослідження. Системний характер, що вивчається, міждисциплінарної архітектурно-ергономічної проблематики визначив необхідність залучення теоретичних знань і практичного досвіду формування архітектурного середовища життєдіяльності людини, її теоретико-методологічні, концептуальні і прогностичні моделі (Л.М.Авдотьїн, Ю.П.Бочаров, М.М.Дьомін, В.Ю.Дурманов, В.І.Єжов, Л.М. Ковальський, В.Ф.Макухіна, А.П.Мардер, О.А. Мірошниченко, В.Є. Михайленко, З.В.Мойсеєнко, Г.І.Лаврик, І.Г.Лежава, Л.І.Нефьодов, Ю.Г.Рєпін, І.І.Середюк, А.М.Рудницький, А.В.Рябушин, В.П.Уреньов, І.О.Фомін, В.Д.Штолько, В.П.Етенко, Д.Н.Яблонський, О.М.Яницький та інш.). Використовуються праці з проблем дослідження методик проектування архітектурного середовища (Б.Г.Бархін, А.П.Буряк, В.Л.Глазичев, О.П.Зінченко, О.Г.Раппапорт, а також К.Александер, Дж.Джонс, Р.Стадер та інш.). Естетичним і художнім проблемам архітектурної творчості (Ю.Г.Божко, А.В.Ефімов, А.В.Іконников, Л.І.Кириллова, В.Й.Кравець, Н.Я.Кріжановська, Г. Б.Мінєрвін, В.І. Рабінович, С.О.Хан-Магомедов, І.Д.Родичкін та інш.). Психології сприйняття архітектурного середовища і його просторової інтерпретації (В.Л.Антонов, О.Л.Біляєва, І.М.Ткачиков та інш., а також К.Норберг-Шульц, П.Сміт, Е.Халл та інш.). Залучаються результати теоретико-методологічних досліджень у філософії, психології, ергономіці та інш. дисциплінах, представлені в роботах В.П.Леонова, С.П.Бочарової, М.Г.Алексєєва, А.Т.Ашерова, Е.В.Гаврилова, В.К..Зарецького, В.П.Зінченка, В.М.Муніпова, О.Б.Шеїна та інш., а також Е.Гранжана, Дж.Мейстера, У.Синглтона, А.Чапаніса та інш. Використовуються праці Ю.Д.Губернського, С.В.Зоколея, В.К.Ліцкевича та інш., що досліджують проблему на стику наук з санітарії та гігієни житла, психофізіології, соціології, екології та інших дисциплін.

Предмет захисту складають наступні отримані в дисертаційному дослідженні результати:

-наукові положення ергономічного підходу до формування комфортного рівня архітектурного середовища;

-теоретичні положення архітектурної ергономіки як діяльності, орієнтованої на оптимізацію архітектурного (предметного) середовища, як складової екологічної системи "населення - середовище";

-принципи формування якісних і кількісних моделей, що відбивають функціонування і розвиток реальних архітектурних об'єктів;

-цільова ергономічна функція (ергономічний критерій оптимальності) в моделях архітектурних систем.

Апробація результатів дисертації. Тематика дисертаційного дослідження випробувана на:

1).4-й Міжнародній конференції ICMВ”96 (Дніпропетровськ, ПДАБіА);

2).Другій Всесоюзній конференції з ергономіки (Москва, ВНДІТЕ, 1988);

3).Всесоюзній науковій конференції "Образ життя і житлове середовище в умовах соціалізму" (Москва, ВНДІТЕ, 1988);

4).Постійно-діючих семінарах ХФ ВНДІТЕ "Актуальні проблеми ергономіки та інженерної психології" (1984-90 рр.);

5).Семінарах "Графо-аналітичні методи у вирішенні архітектурно-містобудівних завдань" (Москва, МАРХІ 1987-92 рр.).

6).20-ти науково-технічних конференціях ХІБІ-ХДТУБА (1981-1999 рр.).

Публікації. Основні наукові положення дисертації опубліковані в 30 друкованих роботах, з них: 1 монографії, 1 брошурі, 17 статтях, 11 депонованих та інш. працях.

Структура дисертаційного дослідження включає вступ, три розділи, висновок (загальним обсягом 311 стор. тексту і 54 таблиці ілюстрованого матеріалу), список використаної літератури, додаток.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ОПТИМІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ В АРХІТЕКТУРНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ І ПРОЕКТУВАННІ

У зв'язку з розвитком ринкових відносин на перший план висуваються такі поняття як конкурентоздатність, якість, комфортність. Ринок нерухомості пред'являє вимоги технологічності, екологічності, ергономічності будівель та споруд. Ускладнився і сам об'єкт архітектурного дослідження. У зв'язку з цим є актуальним використання системного підходу до об'єкта архітектурної теорії і практики. У роботі розглянуті методологічні основи формування нових галузей знань, визначені поняття "об'єкт" і "предмет" дослідження в архітектурній теорії.

У роботі встановлено, що т.н. "змішення", що спостерігається, "розмивання" меж традиційних галузей знань не випадкове: воно пояснюється закономірним розвитком науки, який супроводиться, з одного боку, ускладненням і диференціацією, з іншого,- "синтезуванням", інтеграцією, здавалося б, самостійних наукових дисциплін. Аналіз літературних джерел свідчить про все більш наполегливе прагнення архітекторів-теоретиків дослідити суміжні галузі знань: соціологію, психологію, екологію та інш., а з іншою - про активізацію досліджень в галузі організації штучного середовища (ШС) соціологами, психологами, географами, ергономістами та іншими фахівцями.

З проведеного аналізу стає зрозумілим змішення предмета дослідження, що спостерігається на стиках архітектури та інших суміжних наук. Виділення архітектурної ергономіки як нового системного аспекту в архітектурі забезпечить велику цілеспрямованість і ефективність досліджень у тому числі і в економічному плані за рахунок більш раціонального використання людських і матеріальних ресурсів, підвищення рівня комфортності, продуктивності праць і т.д. у штучному і природному середовищі його мешкання.

У роботі показано, що в складних системах, подібних архітектурно-ергономічним, важливе значення має вплив зовнішніх і внутрішніх чинників. Наведені структурні схеми взаємозв'язку і взаємопідпоряджування чинників (дана їх ієрархія), встановлені множини зовнішніх і внутрішніх чинників, що визначають поведінку архітектурних систем і їх підсистем різного рівня. Системний підхід дозволив сформулювати і обгрунтувати загальні передумови в частині типології АО:

- кожний АО повинен володіти властивістю цілісності, тобто в ньому повинна повністю "локалізуватися" яка-небудь елементарна функція (або ряд елементарних функцій, що складають складну функцію більш високого рівня);

- при розробці класифікації архітектурних систем необхідно враховувати рівень їх функціональної цілісності, тобто класифікація повинна відбивати ту важливу властивість архітектурних систем, що, крім різноманітності типів "по горизонталі", вони мають свою певну ієрархію від відносно простих (монофункціональних) до все більш складних (поліфункціональних); причому цей зріз у типології систем є найбільш важливим, відповідальним.

У дисертації показані фундаментальні властивості архітектурних систем і встановлено, що виникають вони як результат дії закономірностей загальносистемних принципів, у залежності від яких об'єднання різнорідних на перший погляд частин надбуває абсолютно особливу якість - цілісність і впорядкованість. Встановлено, що в архітектурних системах, внаслідок їх спільності з іншими системами подібного типу, діють практично всі загально системні принципи: зворотного зв'язку, цілісності, ієрархічності структури, інваріантності та інш. Розглянутий ряд специфічних принципів архітектурних систем: принцип найменшої дії "принцип мінімальної транзитної площі"(за Г.І.Лавриком), принцип сигнатур (принцип визначальних ознак), принцип інваріантності.

Додаток принципу інваріантності структури до ергономічних систем дозволив встановити спільність закономірностей аналізу і оптимізації для ергономічних і архітектурних екосистем ("демоекосистем"). Узагальнення і аналіз літературних, довідкових, проектних та інш. джерел дозволяє прийти до висновку про методологічну спільність цих галузей знань на підставі системної концепції (роботи М.Дьоміна, Г.Лаврика, Г. Мінєрвіна, В.Муніпова, А.Ашерова, Е.Гаврилова, Л.Нефьодова та інш.). Вважається доцільним навести тут, як підтвердження висловленої точки зору, визначення ергономіки в РЕС: "Ергономіка -… наукова дисципліна, що вивчає людину (або групу людей) і її (їх) діяльність в умовах сучасного виробництва з метою оптимізації знарядь, умов і процесу праці. Основний об'єкт дослідження ергономіки - системи "людина-машина", в тому числі і т.н. ергатичні системи; метод дослідження - системний підхід". Звідси і основне завдання даного дослідження - додаток принципів теорії і практики сучасної ергономіки до розв'язання дослідницьких і практичних задач системного архітектурного проектування.

Відзначений в останні роки підвищений інтерес до функціональності, раціональності, комфортності архітектурно-планувальних рішень не є чимось принципово новим. У роботі встановлено, що джерела подібного руху людської думки простежуються на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли люди намагалися пристосовувати предметно-просторове середовище (ППС) до своїх потреб. Оптимізаційний підхід на інтуїтивному рівні в організації житлового простору людини еволюціонував протягом багатьох віків. Практично усвідомлена оптимізаційна спрямованість в організації ППС почала формуватися в період функціоналізму (кінець Х1Х - початок ХХ сторіччя). Починаючи з першої чверті ХХ сторіччя в сфері архітектурної діяльності почали розроблятися нові методи організації середовища життєдіяльності людини. Проектування все більше починає набувати характеру науково-обгрунтованої діяльності. Зароджувався новий тип професіонала, для якого розв'язання комплексних, науково-прикладних і інженерно-конструкторських задач було невід'ємною частиною творчості. Причому, орієнтація на максимальну раціоналізацію функціональних процесів, економію простору, підвищення санітарно-гігієнічного рівня, облік специфіки впливу природного і штучного освітлення внесли в процес проектування ППС ті властивості і якості, які в сучасній термінології можна визначити е р г о н о м і ч н и м и.

Починаючи з кінця 50-х - початку 60-х рр. масштаби індустріального будівництва зажадали особливо уважного ставлення до "людського фактору". Стандартизація, як неминуче слідство індустріалізації, вступила в суперечність з конкретними потребами людини, її критеріями сприйняття навколишнього середовища. Комплексний характер архітектурних проблем обумовив пошук їх вирішення іншими методами спільно з представниками інших дисциплін - психологами, соціологами, фізіологами, гігієністами та інш. фахівцями. Разом з тим, значна частина знань про людину, середовище її мешкання, природно-кліматичні впливи та інш. несприятливі чинники не могли бути методично освоєні внаслідок невідпрацьованих відповідних теоретичних уявлень і дослідницьких процедур і тому не включалися в нормативно-інструктивну літературу і не вплинули необхідним чином на архітектурно-містобудівну практику.

Усвідомлення цього "розриву" в попередні роки і необхідність його заповнення на 80-х початку 90 рр. було однією з причин появи нових підходів - середовищного, екологічного, інформаційного, ергономічного та інш., направлених на розробку категоріально-понятійного апарату про людину, лежачого на стику сфер архітектури і комплексу фундаментальних наук.

Аналогічний сплеск науки про "людські фактори" був відзначений західними дослідниками з початком створення в 1949 г. К.Маррелом Ергономічного дослідницького товариства. Ініціатори його створення були одностайні в тому, що об'єднання вчених суміжних дисциплін для спільної роботи над розв'язанням загальних проблем дозволить домагатися кращих результатів, підвищить їх ефективність. У цьому їх переконував і досвід спільної роботи проектувальників з психологами, фізіологами, гігієністами та інш. фахівцями.

У роботі сформульовані основні принципи ергономічного підходу. Ергономічний підхід (ЕП) як нова сфера професійної діяльності в архітектурі акумулює ціннісні орієнтації і установки системного, середовищного та інш. підходів і методів організації архітектурного середовища. Системність - специфічна риса ергономічного підходу. Це визначається в прагненні до цілісного розгляду психофізіологічних особливостей і можливостей людини (групи людей) в процесі експлуатації (АО), а також комплексного обліку впливаючих чинників навколишнього середовища. Для ергономічного підходу характерно запозичення знань з різних дисциплін, що вивчають людську діяльність, об'єднання їх в специфічну цілісність. Об'єднання- це не просто сума знань, воно завжди має вибірковий характер і пов'язане із зміною уявлень і понять, що запозичуються. До системи властивостей ергономічного підходу можливо віднести: екологічність; оптимальність; компактність; функціональність; технологічність.

Встановлено, що ЕП - це підхід соціальний. Предметом ергономічного аналізу є діяльність різних соціальних груп в АС. ЕП безсумнівно близький до методів, що розвиваються в екології передусім своєю універсальністю, глибоким усвідомленням необхідності обліку в концептуальних побудовах високого ступеня взаємозв'язку (взаємозалежності) різних компонентів у рамках системи "людина (населення) - середовище" (Л-С). ЕП надає істотне значення зв'язку людини (груп людей) з місцем, простором її життєдіяльності, біо-, психофізіологічної і соціальної активності. Поняття "місця" має не тільки географічне, але і діяльнісне значення в ППС. Початковим принципом ЕП є діалектичне розуміння суб'єктивно-об'єктивних відносин соціального організму і середовища життєдіяльності. Ми вже бачили, до яких негативних наслідків веде тільки об'єктивний підхід до формування міського середовища.

Звідси і закономірно досліджується проблема "людина (суб'єкт

діяльності) - (середовище його мешкання)". Дійсно, в міському (штучному) середовищі людина практично повністю здійснює всі процеси життєдіяльності. У зв'язку з цим корисно розглядати еколого-ергономічний ракурс проблеми. Їх цілісність, внутрішня взаємозалежність певною мірою сприяє розумінню природи як системи: при будь-якій істотній зміні одного з елементів неминуче змінюються й інші; змінюється вся система взагалі. Перетворення природної в штучну ППС є одна з сторін історично безперервної адаптивно-адаптуючої діяльності суспільства (Е.Маркарян, 1972). Ніяке виробництво, якщо подивитися на нього в історичному аспекті, не є для суспільства самоціллю. Воно покликано виконувати в ньому як самоорганізуючій системі адаптивні функції. Ключовою категорією, що характеризує адаптивну діяльність людей, є поняття культурного значення. Завдяки його розвитку адаптивно-адаптуюча діяльність людини набуває універсального характеру. Про це свідчить різноманітність історично створених культур, що дозволили єдиному біологічному виду Ноmo sapiens освоїти в природі величезне число екологічних ніш. Далеко не кожний конкретний засіб адаптації соціального суб'єкта до середовища є оптимальним. Так в будь-якій ситуації можна намітити широкий спектр різних можливостей адаптації до середовища, починаючи з підтримки існування системи в стані, близькому до оптимального, кінчаючи межуючим з її знищенням. Як бачимо, поняття "адаптивність" і "оптимальність" не мають одного значення. Нарешті, для нас особливо важливо, що ергономічна культура (як культура взаємодії в рамках системи " Л-С") є, за Е.Маркаряном, способом взаємодії суспільства не тільки з природою, але і з соціально-історичним середовищем.

Відомо, що архітектор черпає свої ціннісні критерії- раціональність, компактність, функціональність та інш. в світі природи. Сьогодні для нього завдання буде перебувати в створенні таких оптимальних архітектурно-ергономічних систем типу "Л(населення)-С", які б дозволяли створювати гармонійне середовище життєдіяльності людини. Формально архітектурне проектування (АП) є процесом створення складних штучних систем. В умовах складної місто-екологічної ситуації ці штучні утворення повинні проектуватися так, щоб максимально зберегти можливості "балансування" архітектурно-ергономічних систем з "демоекосистемами" (Г.Лаврик, Н.Дьомін, 1979). Не зважаючи на те, що "морфологія" архітектурно-містобудівних структур рукотворна і будується вона на підставі природних законів, цей принцип взаємозв'язку знання про природне і штучне справедливий і для архітектурно-ергономічної сфери професійної діяльності. Тому він має загальнонауковий характер.

Встановлено, що в рамках ергономічного підходу будь-яке соціальне явище розглядається у всій повноті його позитивних і негативних аспектів. З існуючої ПЕС виключаються "нічийні" середовища і "порожні" простори, оскільки всі вони насправді беруть участь у функціональних процесах. ЕП тяжіє до моделювання та інш. методам графоаналітичного дослідження, що сприяють найбільш повному обліку і визначенню системи "Л-С". У роботі поданий аналіз нетрадиційних підходів, характерних для географічних, соціологічних і психологічних досліджень, пов'язаних з просторовою організацією середовища життєдіяльності людини, з тим, щоб більш чіткіш окреслити коло явищ, що розглядаються нами. Встановлено, що найбільш давні традиції в дослідженні просторових феноменів безсумнівно має географія. З нашою проблематикою більше пов'язані зусилля одного з нових напрямів географічних досліджень, т.н. соціально-географічного підходу (Райтвійр, 1979; Барбаш, 1986 та інш.), архітектурного (Кириллова, 1978; Негай, 1981; Трегубов, 1981 та інш.). Проблемами при такому підході є досягнення візуальної привабливості будов, їх виразність, співмасштабність. Хоч така точка зору може виглядати більш або менш "антропоцентричною", сфера застосування її результатів все ж досить обмежена. На підставі аналізу АО можна зробити висновок про те, що такі середовищні структури добре виглядають, але практично нічого не можна сказати про те, як в них здійснюється життєдіяльність людини, чи відповідають вони ергономічним вимогам.

Встановлено, що з точки зору соціальної географії і соціології "просторова структура архітектурного середовища" - це локалізація і взаємопроникнення основних місць життєдіяльності людини в деякому ареалі. Для теорії архітектури ця просторова "будова" безпосереднього, візуально охоплюючого оточення людини його будинки, двори, вулиці. Всім вищезазначеним підходам властива ще одна особливість: людина в них стоїть перед вже "готовими" середовищними структурами (пересуваючись у них, сприймаючи і оцінюючи їх). Представляється, що жоден із існуючих підходів нарізно не зможе виконати соціальне замовлення відносно формування комфортного середовища життєдіяльності людини. Потрібний міждисциплінарний підхід, в рамках якого цілком однозначно стоять задачі і перед архітектурною наукою.

Який же потенціал сучасної психології, психофізіології, антропометрії та інш. наук, з яких, власне, і виникла ергономіка? Як показав проведений аналіз, потенціал поки не дуже великий, хоч з кінця 60-х рр. психологи, психофізіологи, гігієністи і представники інших дисциплін у всьому світі стали включатися в дослідження проблем штучного середовища життєдіяльності людини. У той же час сформувався спеціальний напрям дослідження - "психологія середовища" (environmental psychology). Зміст останнього зводиться до прагнення включити в сферу психологічного аналізу властивості і характеристики оточуючого людину фізичного (штучного) середовища, з яким людина взаємодіє.

Зрозумілу, таким чином, роль даного дослідження добре доповнюють і розглянуті вище підходи ряду дисциплін у даній галузі. У цьому аспекті ергономічний підхід може виступити і свого роду інтегратором міждисциплінарних досліджень з метою формування комфортного середовища життєдіяльності людини.

ОСНОВИ АРХІТЕКТУРНОЇ ЕРГОНОМІКИ.

У роботі показано, що методологічну побудову науки архітектурної ергономіки (АЕ) необхідно починати з визначення її основних наукових категорій, що містить у собі вже існуючі наукові уявлення про цей вид діяльності. Такий підхід вимагає подальшого зведення різних наукових уявлень про (АЕ) в єдине категоріальне уявлення, що може бути здійснено методом конфігурування (І.Блауберг, Е. Юдін, В.Садовський, 1969). Метод конфігурування застосовується в такій пізнавальній ситуації, коли виникає необхідність синтезувати в єдиній конфігураторній моделі односторонні теоретичні уявлення про об'єкт і дати обгрунтування кожному з них як особливому "зрізу", особливій площині розгляду об'єкта. Відповідно до установки виділяються три основні площини наукового розгляду цієї дійсності:

1.Теорія наукової організації праці (НОП), що формується на базі сучасної соціології, соціального управління і кібернетики і що вивчає управління і оптимальну організацію соціальними об'єктами на всіх рівнях суспільного організму (М.Марков, 1978).

2.Теорія архітектурного проектування (АП), що вивчає людську діяльність, пов'язану з перетворенням навколишньої реальності відповідно до деякого ідеалу, за допомогою створення проектних моделей (О.Раппопорт, 1974).

3. Теорія ергономічного проектування (ЕП) вид проектної діяльності, спрямованої на формування таких ергономічних властивостей системи "Л (населення)-С", які забезпечили б її оптимальне функціонування з необхідною або максимально можливою якістю при мінімальній або допустимій витраті людських ресурсів.

Короткий розгляд наукового осмислення ЕП в теорії проектування показує, що воно проводилося у відповідній категоріально-понятійній системі, яку утворюють такі поняття як "проектування соціально-морфологічних систем", "проектний механізм соціального управління", "проектне управління діяльністю" та інш. При проектуванні соціально-морфологічних систем ми стикаємося з необхідністю створення нових видів проектування, одним з яких є ергономічне.

У роботі розглянуті існуючі підходи до наукової уяви ЕП, які є в теорії АЕ, що ще тільки складається, та спирається, в основному, на ергономічне дослідження і моделювання, і є компонентом загального проектування об'єктів, техніки (виробів) і технологічних процесів. ЕП являє собою сукупність робіт, спрямованих на досягнення високих ергономічних властивостей і якостей об'єкта, що проектується, а також засобів формування і підтримки необхідної кваліфікації і працездатності фахівців, що експлуатують або обслуговують цей об'єкт.

У роботі показано, що ергономічні властивості, зумовлені психологічними, фізіологічними і антропологічними характеристиками людини і забезпечують необхідну якість життєдіяльності при оптимальних умовах її здійснення у всіх процесах: при експлуатації об'єктів (використанні за призначенням, обслуговуванні, ремонті і т.д.), при виготовленні (збиранні, розбиранні і т.д.), а також при навчанні та освоєнні. З цього виходить, що предметом ЕП об'єктів (виробів) і технологічних процесів є, власне, сам процес, засоби і умови життєдіяльності людини (груп людей), які безпосередньо функціонують в цих об'єктах. У цьому плані процес життєдіяльності являє собою логічно зумовлену, розгорнуту у часі і просторі сукупність дій, що ведуть до досягнення головної мети діяльності - формування комфортного середовища. Під засобами діяльності розуміються внутрішні (образно-концептуальна модель) і зовнішні (інформаційні моделі, обладнання, органи управління і т.п.). Умови життєдіяльності являють собою комплекс фізичних, хімічних, біологічних, психофізіологічних і антропометричних чинників і параметрів середовища, а також психологія і психофізіологія взаємодії в колективі, що істотно впливають на формування комфортного середовища життєдіяльності людей.

У роботі показано, що традиційні моделі проектування будувалися у логічному полі, що не має метрики або якого-небудь напередзаданого простору. Ці властивості моделей і дають можливість фіксувати масштаби поширення діяльності і провести відповідні межі її експансії. Для позначення меж архітектурно-ергономічної діяльності потрібні початкові моделі, здатні описувати дистанції, зони комунікацій, мету, засіб, операцію і т.п.

У роботі встановлено, що проблему меж архітектурної ергономіки доцільно розглядати стосовно різних типів систем проектування, відмінних за своїми об'єктами. Як такі розглянуто морфологічне проектування, або проектування в рамках моделі "людина-предмет"(Л-П), "Л-АО-С", "людина-екосистема"(Л-ЕС). Різний рівень ієрархії моделей систем мають відповідну прозорість меж. Межі, наприклад, проектної діяльності в такому типі системи, як "Л-С", менш ясні, ніж межі в системі "Л-П". У зв'язку з цим проект соціально-ергономічної системи і проект її реалізації ніколи не може досягнути повноти проекту речі, в них завжди є відкриті можливості.

У роботі показано, що межі проектної діяльності архітектурної ергономіки - суть все ж не межа проектування як деякої універсальної сфери, а межа проектування в конкретних проектних ситуаціях. Якщо перейти від розгляду меж різних проектних ситуацій і навіть їх типів до способів обмеження сфер, то необхідно зазначити, що межі сфери ергономічної діяльності є "і н т е г р а л" всіх сумісних ситуацій у проектуванні, і, в той же час, межі сфери проектування не співпадають з межами окремих проектів.

Історично склалося, що знання і навички архітектора в основному орієнтовані на проектування АО. Слідуючи в руслі традиційної архітектурної практики архітектор завжди проектував, просторово організовував, декорував матеріальні об'єкти: будівлі, споруди, території, речі і т.п. З інтенсивним розвитком системного, комплексного та інш. методів дослідження в сфері архітектурно-містобудівної діяльності теорія об'єкта АП набуває нового змісту.

Відповідно до системної орієнтації АО розглядається не як відособлена в своїй цілісності одиниця реального світу, яка застигла в розвитку, а як система, що має свою внутрішню структуру і в той же час є елементом якоїсь зовнішньої, більшої за велику і складну екосистему. У цій ситуації межі об'єкта проектування наче розмиваються: архітектор проектує вже не просто споруду, а формує ППС життєдіяльності людини у всьому багатстві її різних аспектів. До останнього часу аналогічна ситуація з визначенням предмета дослідження і, відповідно, меж сфери діяльності спостерігалася і в загальній ергономіці. Експансіонізм ергономіки, що виражається в захопленні з інших, передусім суміжних, областей знаннь, мав переважаюче значення. Це і накладало своєрідний відбиток на принципи співпраці двох дисциплін.

У роботі досліджені об'єктні і предметні аспекти сфери професійної діяльності двох дисциплін. По-перше, об'єктна єдність. Архітектура і ергономіка мають справу з одним і тим же об'єктом системного проектування. Таким об'єктом є життєдіяльність людини в предметно-просторовому світі в рамках системи "Л-С". Це виходить і з визначення суті будь-якого АО як сфери життєдіяльності людини (груп людей). Тут "сфера" (організований архітектором простір) і "життєдіяльність", тобто життєві процеси що відбуваються в даній сфері, виступають в об'єднаному визначенні. Але змістовні аспекти двох дисциплін, зрозуміло, різні.

Предметом ЕП є моделювання процесів життєдіяльності людини в ППС, предметом же архітектурного проектування - ППС, в якому здійснюються процеси життєдіяльності людини. Архітектурна споруда організує собою не тільки простір, але також організує або дезорганізує і час проходження життєвих процесів людини, суспільства.

Таким чином, ергономіст у значній мірі має справу з тимчасовим аспектом, а архітектор з просторово-часовим. І той, і інший мають справу з матеріальними об'єктами і діями. По-друге, ідеї комплексного і системного підходів значною мірою визначають багато з яких початкових установи і теоретичні положення архітектури і ергономіки. Нерідко ці два підходи і визначальні їх поняття використовуються як синоніми. Однак, поняття комплексності вживають, зазвичай, при обговоренні організаційної сторони системних досліджень.

У роботі показано, що в умовах інтенсивного розвитку інформаційних потоків посилюються, стають все більш різноманітними взаємозв'язки між різними сферами людської діяльності. Тому підхід до розв'язання найважливіших проблем суспільства не може бути чисто ергономічним або чисто технічним, торкатися тільки наукової або культурної сфери, він повинен носити багатосторонній системний характер.

Ця системність відбивається, у вимогах, що пред'являються до методології наукового аналізу, шляхів і способів їх вирішення. Зверненню до системних методів сприяла ситуація, що склалася в архітектурі - зростаюча поліфункціональність АО, складність обліку розмаїття впливаючих чинників навколишнього середовища на людину. Сприяв цьому і комплексний підхід до об'єкта архітектурного проектування, що склався на високому рівні професійної діяльності.

У роботі встановлено, що системний підхід до завдань архітектурного проектування - специфічна межа сучасної архітектурно-ергономічної діяльності, це прагнення до цілісного розгляду системи "Л-С", системно-динамічний погляд на їх структуру, включення діяльності людини в предмет наукового розгляду, тенденція до наукового синтезу міждисциплінарних досліджень.

Такі загальні предметно-ціннісні установки, що структурують уявлення про змістовні аспекти двох дисциплін. Для конструювання наукової дисципліни архітектурної ергономіки як системи нам необхідно на рівні дослідницьких процедур побудувати обєкт і предмет, в яких ефективно поєднувалися б уявлення про єдність наукової і практичної діяльності, демонструвалися б основні механізми, що забезпечують відносну автономність дисципліни як цілісного формування і одночасно її органічний зв'язок з іншими науками. Одним з істотних моментів даного аспекту, як було показано раніше, є аналіз взаємостосунків між дисциплінами, і що ці взаємостосунки мають місце на різних рівнях дисциплінарної організації наукової діяльності.

У роботі показано, що в центрі даної проблематики стоїть питання про тип інтеграції архітектурно-ергономічного знання в загальних теоріях прикладних архітектурних дисциплін. У зв'язку з цим видається вельми істотним те розрізнення понять предмета і об'єкта дослідження, які в останні роки міцно затвердилися в логіці і методології наукового пізнання і починають все ширше використовуватися в інших науках. Згідно О.Січивиці під об'єктом розуміється деяке явище дійсності (система, процес та інш.), взяте у всій своїй багатогранності і повноті. Що ж до предмета дослідження науки, то ним називається певна сторона (або "зріз" складного об'єкта, виділення з нього за допомогою мовних надбань даної науки і який підлягає вивченню методами, які використовуються в ньому ). Отже, в одному і тому ж об'єкті може бути виділена ціла низка предметів, причому не тільки чітко відмежованих, але часто і пересічних. Аналіз складних інтегративних утворень типу архітектурної ергономіки показує, що в процесі дослідження можна виділити два основних типи інтеграції знання: