Система життєвих форм Г. Висоцького

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра біології

РЕФЕРАТ

на тему:

“Система життєвих форм Г. М. Висоцького”

Виконала:

студентка 3 - А курсу

ННІ природничих наук

Процишіна К. В.

Перевірив:

Старший викладач

Бавикіна Н. Ю.

Черкаси 2016 р.



Зміст

вегетативний розмноження гриб лишайник

Вступ

Розділ 1. Історія вчення про життєві форми

Розділ 2. Характеристика життєвих форм за Г.М. Висоцьким

2.1 Преваліди

2.1.1 Багаторічники, що не володіють здатністю до вільного вегетативного розмноження

2.1.2 Багаторічники з активним вегетативним розмноженням

2.1.3 Багаторічники з надземними цибулинами і пазушними бульбами

2.2 Інгредієнти

2.2.1 Дворічники, ярі та озимі однорічники

2.2.2 Мохи, лишайники, гриби

2.2.3 Рідкісні в степах дерева, чагарники

Висновок

Використані джерела



Вступ

Життєва форма рослин - це так звана біоморфа (біологічна форма), яка являє собою їх зовнішній вигляд. Фахівці називають її «габітус». Вона відображає пристосованість представників флори до різних умов навколишнього їхнього середовища. Вперше цей термін використав в 1884 р ботанік з Данії Еугеніус Вармінг. Під цим поняттям він мав на увазі форму, в якій вегетативне тіло рослини складається в гармонії з зовнішнім середовищем протягом всього свого життя.

Зовнішній вигляд рослини в процесі онтогенезу (індивідуального розвитку) змінюється. На цей процес впливають різні фактори:

* зовнішні, представлені навколишнім середовищем;

* внутрішні, які закладені в геномі.

Життєві форми рослин відрізняються своєю різноманітністю, але при цьому фахівці виділяють цілий ряд критеріїв, що лежать в основі їх поділу на групи.

Життєві форми рослин в різних середовищах життя були предметом вивчення учня і друга Аристотеля Теофраста. Ще в 300 роках до н. е. він виклав свої думки з цього приводу у праці «Дослідження про рослини». У ньому він зробив одну з перших спроб в історії людства систематизувати накопичені знання про морфологію представників флори. У своїй роботі він написав про дерева, чагарники, напівчагарники і трави.

Теофраст першим звернув увагу на залежність життєвих форм рослин від зони зростання, клімату, способів обробітку і грунту.



Розділ 1. Історія вчення про життєві форми

Треба зазначити, що життєві форми стали об'єктом уваги дослідників вже на перших етапах розвитку ботаніки. Саме поняття життєва форма широко обговорювалося ще у працях Теофраста (300 років до н. е.). Як відомо, в роботі “Дослідження про рослини” він досить точно описує такі форми, як дерева, чагарники, напівчагарники, трави і використовує їх у побудові своєї системи (Додаток А).

Надалі життєві форми також нерідко використовуються в систематичних цілях, тобто при побудові систем. Це можна зазначити у таких ботаніків, як Чезальпіно (1583), Морісон (1715), Турнефор (1719) і ряду інших. Однак після робіт К. Ліннея, який, як відомо, будував свою систему тільки на генеративних, статевих ознаках, використання життєвих форм (тобто по суті вегетативних ознак) в систематиці фактично припинилося і під впливом цього вважалося навіть грубою помилкою.

Інтерес до життєвих форм відроджується лише в ХІХ ст. після виходу у світло в 1806 р. роботи А. Гумбольдта “Ідеї про фізіонмічність рослин”. Мабуть, з цієї праці і бере свій початок вчення про життєві форми.

Гумбольдт встановив спочатку 16, а потім 19 так званих основних форм, які різко відрізняються один від одного фізіономічно, наприклад пальми, бананові, баобабові, вересові, кактусові, орхідеї, ліани, злаки, папороті, вербові, хвойні, тощо. Але ці групи не ідентичні систематичним, вони виділяються за зовнішнім виглядом, який залежить, як говорив Гумбольдт, в першу чергу від кліматичних умов (тобто вони можуть характеризувати область з даними кліматом). Надалі ідеї Гумбольдта розвивалися багатьма вченими.

Пропонувалися різні системи або класифікації життєвих форм. Серед класифікацій ХІХ-ХХ ст. В. Р. Серебряков (1962) виділяє два напрями.

Кернер у 1863 р. у книзі “Життя рослин Дунайських країн” описує 12 основних форм, які виділяються масовістю розповсюдження. Він виділяв дерева, чагарники, великі трави, дернисті і недернисті рослини, тощо.

Гризебах (1872) у книзі “Рослинність земної кулі” запропонував більш розроблену класифікацію. Він виділяє сім груп основних форм: дерев'янисті; соковиті (сукуленти); кучеряве; епіфіти; трав'янисті; злакообразние; бессосудистие (мохи і лишайники). Гризебах підкреслює, що кожна група форм, або форма, повинна відображати особливості клімату країни і її історію.

Однак ні Гумбольдт, ні Гризебах не вкладали в поняття " життєва форма будь-яких адаптивних або еволюційних уявлень. Їх життєві форми були швидше географічними, ландшафтними поняттями.

О. Друде (1887) будує свою класифікацію на біологічних, тобто пристосувальних, ознаках. Він виділяє 7 основних груп рослинних форм. Пізніше, в 1913 р., Друде запропонував ще більш розроблену систему і вперше підняв питання про філогенетичному підходу в дослідженнях життєвих форм. Він уже виділяє 40 життєвих форм наземних і водних рослин, а включаючи нижчі -- 55 життєвих форм.

Ряд систем еколого-физіономічного напряму був запропонований і в нашій країні. Так, Ст. Н. Сукачов у 1928 р. пропонував характерні групи життєвих форм для лісів тайгової зони СРСР. Б. А. Келлер у 1923, 1926 і 1933 рр. запропонував системи життєвих форм для степів, напівпустель і пустель; він, до речі, обґрунтовує і особливий еколого-географічний метод в систематиці. В. о. Альохін в 1936 р. у своєму підручнику “Географія рослин” детально розробив класифікацію життєвих форм для степів європейської частини. Він виділяє 15 груп життєвих форм.

Bиділене В. Р. Серебряковим, морфолого-біологічний напрям використовує для класифікації життєвих форм їх біологічні особливості, наприклад тривалість життя, ритм розвитку, спосіб харчування, тощо. Звичайно, ці ознаки і властивості виявляються насамперед у морфології, тому обидва напрямки досить близькі, але спочатку вони розвивалися більш або менш незалежно.

Мабуть, першою спробою морфо-біологічної класифікації була система Огюста Пирама Декандоля (1818). Рослини він розділив на 8 груп за ознаками тривалості життя, повторюваності плодоношення, структурі втечі, тобто на одно-, дво-, багаторічники, монокарпики, полікарпики, тощо. Полікарпники він ділить на тих які щорічно плодоносять з відмирающими пагонами, напівчагарники, чагарники, дерева.

На початку 20 ст. свою широко поширену досі систему запропонував Раункієр. В основу підрозділу життєвих форм їм належить відмінність рослин в переживанні несприятливої пори року. Але і з цього комплексу адаптивних ознак обраний теж лише один, а саме: положення бруньок відновлення або верхівки пагонів по відношенню до поверхні грунту (або води) протягом несприятливого часу.

Багато авторів доповнюють і розширюють групи Раункієра, поділяючи їх за яким-небудь додатковим ознаками. Проте все ж треба зазначити, що життєві форми Раункієра є основними моделями структури рослин, які диференціювалися дуже давній період історії флори і рослинності Землі.

Детально розроблену систему життєвих форм запропонував у 1918 р. Гаморі. Використовуючи характер місця мешкання, способи харчування, здатності до пересування і ін., він виділяє три типи життєвих форм:

Тип I -- організми, прикріплені, що живуть в однорідному середовищі, тобто занурені в даний субстрат (вода, повітря, грунт);

Тип II -- організми, що живуть у різних середовищах (укоріняються в ґрунті, надземні частини в повітрі). Тут теж виділяються групи, як і у Раункиера;

Тип III -- рухливі організми (нижчі тварини).

З російських учених вельми оригінальну систему життєвих форм у 1915 р. запропонував Г. М. Висоцький у класичній праці “Культурно-фітологічний нарис”. Він виділив 6 відділів та підгрупи в них.

Система Г. М. Висоцького послужила основою для розробки вельми оригінальної системи життєвих форм Л. В. Казакевичем (1922) в книзі Матеріали до біології рослин Південно-Сходу Росії. Дотримуючись в основному ідеям Г. М. Висоцького, К. І. Казакевич виділяє 5 груп.

Немає можливості викладати тут численні схеми класифікації інших авторів, згадаємо лише деякі, запропоновані радянськими авторами. Наприклад, тільки для лучних злаків -- В. Р. Вільямса і А. М. Дмитрієва, для бур'янів -- А. В. Мальцева (1931). Пропонували свої системи В. о. Скрипченский (1940) та М. В. Сенянинова-Корчагіна (1949) -- для Ленінградської обл., К. А. Станюкович (1949) -- для Паміру, М. С. Шалит (1955) і Ст. Н. Голубєв (1961) -- для степів; оригінальну схему запропонував Р. М. Зо-зулин (1959), засновану на стійкості рослин в фитоценозе. Для аридних областей детальну характеристику життєвих форм дав Е. П. Коров'ячий (1961, 1962).



Розділ 2. Характеристика життєвих форм за Г.М. Висоцьким

Г. М. Висоцький виділяє групи на основі способів вегетативного розмноження та поширення рослин. Його схема була запропонована в основному для сухих степів і напівпустель. Висоцький виділив 2 групи рослин: преваліди та інгредієнти. В групах безпосередньо він виділив деякі підгрупи.

2.1 Преваліди

Преваліди - багаторічні рослини, що стійко займають свої екологічні ніші. Вони основні споживачі вологи і поживних речовин і головні виробники біомаси.

Преваліди більш стабільні в своїх властивостях і утворюють як би каркас співтовариства.

Преваліди Г. М. Висоцький ділить на наступні екологічні підгрупи.

I. Багаторічники, що не володіють здатністю до вільного вегетативного розмноження:

1. Кореневищні:

а) стрижнекореневі, які не здатні до вегетативного розмноження;

б) китицекореневі - рослини, що мають кореневу систему у вигляді кисті (тобто мають додаткові корені).

2. Дерновинні рослини.

II. Багаторічники з активним вегетативним розмноженням.

3. Повзучі рослини:

а) кореневищні, які розмножуються вусами або кореневищами;

б) коренепаросткові.

III. Багаторічники з надземними цибулинами і пазушними бульбами (чистяк).



2.1.1 Багаторічники, що не володіють здатністю до вільного вегетативного розмноження

Кореневищні багаторічні рослини поділяють на стрижнекореневі і китицекореневі.

Стрижнекореневі багаторічники - ці рослини протягом всього життя зберігають первинний корінь, що з'явився у них при проростанні насіння. З року в рік головний корінь і його відгалуження розростаються в глиб ґрунту і в сторони. Коріння, як правило, перетворюються в сховища поживних речовин.

Пересадку в дорослому стані ці рослини переносять дуже погано або зовсім не переносять, оскільки при викопуванні неминуче відсікаються найбільш діяльні дрібні розгалуження на периферійних ділянках кореневої системи, а регенерація старих товстих коренів проходить дуже слабко, тому постарілі стрижневі багаторічники відновлюють зазвичай насіннєвим шляхом. Правда, іноді, особливо цінні та рідкісні сорти розмножують і діленням куща.

Грунт для рослин цієї групи потрібно глибоко оброблений, досить водо - і повітропроникний, добре забезпечений поживними речовинами.

До стрижнекореневих багаторічників відносяться орлики звичайні (Aquilegia vulgaris L.), Оман високий (Inula helenium L.), дельфініум гібридний (Delphinium hybrida L.), дицентра прекрасна (Dicentra spectabilis L.), мак східний (Papaver orien tale L.), люпин багатолистний (Lupinus polyphyllus L.), платикодон великоквітковий (Platycodon grandiflorus L.), тощо.

Китицекореневі багаторічники - ці рослини швидко, іноді в перший рік життя, втрачають свої первинні корені і переходять на харчування з допомогою додаткових коренів, що утворюються на стеблових пагонах.

У цій групі є рослини, у яких багаторічна стеблова частина (кореневище) щорічно наростає у вертикальному або косовертикальном напрямку.

Багаторічна стеблове утворення дерев'яніє і нагадує розгалужену основу чагарника; воно густо обростає корінням, а вся рослина в період вегетації має кущову форму

З часом така стеблова частина стає настільки міцною, щільною і розгалуженою, що поділ її на частини вимагає чималих фізичних зусиль і обов'язкового використання гострого ріжучого інструменту.

Наростаючі вгору кореневища утворюються у таких рослин, як, флокс шилоподібний (Phlox subulata L.), астильба Тунберга (Astilbe thunbergii Ohwi), седум чудовий (Sedum spectabile L.) та ін.

У півоній, очитку додаткові корені перетворюються у запасаючі. Аналогічно відбувається розвиток багаторічної стеблової частини у флокса, але його коріння не потовщується і не стає запасаючим.

У астильби щорічні стеблові прирости значно потовщуються і суцільно покриваються корінням.

У іншої групи додатково-кореневих рослин - горизонтально зростаюче кореневище. Воно може бути підземне - айстра багаторічна (Aster dumosus L.), волошка гірськa (Centaurea montana L.), монарда подвійна ( Monarda didyma L.), рудбекія блискуча (Rudbеckia fulgida Ait.), тощо, або наземне - ірис садовий (Iris hybrida L.), бадан товстолистий (Bergenia crassifolia L.), дороникум східний (Doronicum orientale L.).

У рослин з наземними кореневищами корені розвиваються від підстави розеткових листків у самої поверхні грунту. Вони повинні бути забезпечені вологою і притіненням. Частково це досягається тим, що рослина сама прикриває молоді кореневища живими розетковими листям і рослинними залишками. Однак енергійний зростання і розгалуження кореневищ призводять до сильного загущення посадок, в результаті чого порушується нормальний розвиток рослин і припиняється їх цвітіння.

Наприклад, у ірису садового вже через 3-4 роки перебування на одному місці цвітіння різко знижується, а потім і зовсім припиняється, тому ірис потрібно омолоджувати шляхом поділу кореневищ і розсадження кожні 3-4 роки.

До складу дернових Г. М. Висоцький включає групу рослин, перехідних від дернових до повзучих. До неї багаторічні рослини з обмеженою здатністю до вегетативного розмноження і добре розвиненою мичкуватою кореневою системою, яка, переплітаючи верхній шар ґрунту, утворює дернину. Зокрема це більшість злакові й осокові. До них відносяться такі види, як купир лісний ( Anthriscus sylvestris), бутень низький ( Chaerophyllum bulbosum), манжетка жовто-зелена (Alchemilla vulgaris), тонконіг альпійський (Poa alpina), костриця лучна (Festuca pratensis).

2.1.2 Багаторічники з активним вегетативним розмноженням

Повзучі -- багаторічні рослини з переважаючим вегетативним способом розмноження за допомогою укорінення повзучих пагонів. Найпоширеніші серед них -- жовтець повзучий (Ranunculus repens L.) і перстач гусячий (Potentilla anserina L.), які часто зустрічаються на городах, сінокосах, у садах та на пасовищах, розміщених на добре зволожених ґрунтах.

Коренепаросткові рослини - багаторічні рослини, в яких добре виражений вегетативний спосіб розмноження за допомогою кореневих паростків.

До них відносять осот жовтий (Sonchus arvensis), берізка польова (Convolvulus arvensis), льонок звичайний (Linaria vulgaris) , молокан татарський (Lactuca tatarica), верблюжа колючка (Alhagi pseudalhagi), тощо.

2.1.3 Багаторічники з надземними цибулинами і пазушними бульбами

У деяких (взагалі дуже небагатьох) рослин цибулинки утворюються і на надземних органах, так, наприклад, у лілії цибуленосної (Lilium bulbiferum) -- у пазухах листків (тобто тигрових лілій), а в цибулі рогатої (Allium proliferum) надземні цибулини утворюються на трубчастих стрілках .Ці цибулинки слугують для вегетативного розмноження рослини. Надземні цибулини мають дуже щільну будову, дуже добре зберігаються при низькій температурі.

2.2 Інгредієнти

Інгредієнти - це рослини, підлеглі превалідам. Інгредієнти можуть розселятися тільки між багаторічниками, вони ефемерні, мало стійкі, хоча і більш пластичні у пристосування до мінливих природних умов. В умовах вирубок із відновленням, наприклад до превалідам.

Цю групу Висоцький розділив на такі підгрупи:

I.Дворічники, ярі та озимі однорічники.

ІІ. Мохи, лишайники, гриби.

ІІI. Рідкісні в степах дерева, чагарники.

2.2.1 Дворічники, ярі і озимі однорічники

Дворімчні рослимни (дворічники) -- рослини, зазвичай трав'янисті, повний життєвий цикл яких становить від 12 до 24 місяців. У перший рік у рослини формуються листя, стебла і коріння, після чого рослина впадає в стан спокою на зимові місяці. Зазвичай в цей час стебло залишається дуже коротким, а листя опускається до землі, утворюючи розетку. Для багатьох дворічних рослин потрібна дія низьких температур (холодова реактивація діапаузи) для того, щоб вони змогли зацвісти. У наступний сезон стебло дворічної рослини сильно подовжується та рослина формує квітки, плоди і насіння, після чого гине. В порівнянні з однорічнимиі багаторічними рослинами, видів дворічних рослин значно менше. Як однорічні рослини, дворічні рослини зазвичай єодноплідними.

За несприятливих кліматичних умов дворічна рослина може завершити свій повний життєвий цикл за дуже короткий проміжок часу -- 3--4 місяці замість двох років. Таке часто відбувається з овочами або квітковою розсадою, які піддалися дії холодних температур. Така поведінка приводить до того, що багато дворічних рослин в деяких регіонах вважаються однорічними. До них відносяться буряк столовий (Beta vulgaris), селера пахуча (Apium graveolens), фіалка триколірна (Viola tricolor ), тощо.

Однорічні - це ті рослини, які розвиваються протягом одного вегетаційного періоду. Відповідно до температури проростання насіння, їх можна розділити на ранні та пізні ярі, а за біологією розвитку - на озимі та зимуючі. Крім того, ранні та пізні ярі бувають як злаковими, так і широколистими, а от зимуючі бувають тільки дводольними, а озимі тільки злаковими бур'янами .

Зимуючі - це ті, які за біологією розвитку подібні до озимих та ярих культур. Тобто, сходи зимуючих рослин, що проросли восени, утворюють сильно розвинену прикореневу розетку й у наступному сезоні закінчують вегетацію. Сходи ж, які з'являються навесні, не утворюють розетку, розвиваються як ярі рослини й закінчують свою вегетацію до часу збирання культури або пізніше. До зимуючих широколистих бур'янів відносяться - сухоребрик лікарський (Sisymbrium officinale), фіалка польова (Vіola arvеnsis), кучерявець Софїї (Descurainia Sophia), хрінниця (Lepidium ruderale), сокирки польові (Consolida regalis), злинка канадська (Erigeron canadensis), грицики звичайні (Capsella bursa-pastorіs), талабан польовий (Thlaspi arvense) та зимуючі форми підмаренника чіпкого (Galium aparine).

Рис. 1.1. Поділ однорічних рослин на групи



До озимих відносяться лише однорічні злакові - бромус житній (Bromus secalinus), мітлиця звичайна (Agrostis stolonifera), лисохвіст лучний (Рhleum pratens). Вони мають такий самий розвиток, як й озимі зернові культури. Тобто, незалежно від часу проростання, вони протягом вегетаційного періоду у перший рік утворюють тільки фазу кущіння. Для подальшого їх розвитку необхідна перезимівля. Надалі, на наступний рік, вони закінчують свій розвиток й дозрівають одночасно з озимими зерновими культурами.

Ранні ярі широколисті бур'яни мають мінімальну температуру проростання насіння від 3 - 8 Со, при цьому оптимальна температура їх проростання коливається в межах 10 - 15 Со. Ці бур'яни розмножуються тільки насінням, сходять навесні або влітку й закінчують свій розвиток протягом одного вегетаційного періоду. Їхні сходи часто засмічують поля після збирання врожаю. Сходи ранніх ярих восени гинуть від заморозків. Серед ранніх ярих широколистих відомі амброзія полинолиста (Ambrosia artemisiifolia), галінсога дрібноквіткова (Galinsoga parviflora), всі види гірчаків (Polygonum), лобода біла (Chenopodium album), мак дикий (Papaver rhoeas), ромашка лікарська (Matricаria chamomіlla), рутка лікарська (Fumaria officinalis), паслін чорний (Solanum nigrum), лутига розлога (Atriplex patula), жабрій звичайний (Galeopsis tetrahit), серед хрестоцвітих - гірчиця польова (Sinapis arvensis) та редька дика (Raphanus raphanistrum), осот городній (Sоnchus olerаceus), падалиця соняшнику (Heliаnthus аnnuus), хоча останніми роками помічено, що вона сходить хвилями і звідси має дещо розтягнутий період вегетації. Підмаренник чіпкий (Galium aparine) також відноситься до групи ранніх ярих широколистих рослин, хоча вже декілька років поспіль спостерігається поява його зимуючих форм.

Якщо ж подивитися, що ж собою являють ранні ярі злакові, то виявляється що їх не так і багато. Це тонконіг однорічний (Poa annua), вівсюг пустий (Avena fatua), росичка криваво-червона (Digitaria sanguinalis).

До пізніх ярих однорічних здебільшого відноситься кілька видів злакових - куряче просо (Echinochloa crusgalli), мишій сизий та зелений ( Setaria glauca, viridis) а також один вид широколистих - щириця загнута (Amaranthus retroflexus). Вони мають мінімальну температуру проростання насіння на рівні 6-12.С, а оптимальну - на рівні 20-25.С.

2.2.2 Мохи, лишайники, гриби

Мохи, або Мохоподібні -- група вологолюбних наземних, рідше водяних рослин простої будови. Квіток чи насіння не мають. У життєвому циклі фаза гаметофіту переважає над спорофітом. Переважно багаторічні рослини, що характеризуються груповими формами росту (дерновники, куртини, подушки). Відомо понад 18 тис. видів на всій земній кулі.

Мохи поширені майже повсюди, від тропіків і до полярних областей, але нерівномірно. У тропічних регіонах -- переважно в горах. Незначна кількість видів росте в посушливих місцях, наприклад у степах. Деякі види ведуть епіфітний спосіб життя на корі дерев або у воді. Основна ж маса видів зосереджена у вологих місцях північної півкулі, в районах з помірним і холодним кліматом. Помітна роль належить мохоподібним в утворенні рослинного покриву.

Попри приуроченість до вологих місцезростань, мають здатність переносити тривале пересихання. Існують такі види мохів: маршанція мінлива (Marchantia polymorpha), антоцерос польовий (Anthoceros agrestis), Зозулин льон звичайний (Polytrichum commune), тощо.

Лишайники - організми, що з'явилися внаслідок симбіозу грибів із водоростями або ціанобактеріями.

Гриб утворює основу тіла лишайника, а клітини водорості містяться всередині. Водорість здатна до фотосинтезу й постачає грибу поживні речовини, а він захищає її від несприятливих зовнішніх факторів.

Лишайники примітні невибагливістю до умов існування: вони переносять холод, спеку і майже повне висихання, але сильно потерпають від забруднення. Ростуть дуже повільно (часто менше міліметра за рік). Деякі з них живуть настільки довго, що входять до числа найстаріших живих організмів планети. Відомо біля 20 000 видів лишайників. Зокрема відомі такі: лобарія легенева (Lobaria pulmonaria), пармелія борозниста (Parmеlia sulcаta), гіпогімнія вздута (Hypogymnia physodes), тощо.

Гриби -- царство еукаріотичних безхлорофільних гетеротрофних організмів, які живляться переважноосмотрофно, і більшість з яких здатні розмножуватись за допомогою спор (хоча деякі втратили цю можливість і розмножуються вегетативно). Більшість з них протягом всього життя або на певних стадіях розвитку мають міцеліальнубудову, а деякі -- дріжджі -- одноклітинні. Сьогодні описано приблизно 70 тис. видів грибів, проте їх очікуване різноманіття, за оцінками різних авторів, становить від 300 тис. до 1,5 млн видів.

Хоча гриби переважно ростуть в ґрунтах, вони також поширені в більшості типів біотопів -- морях, континентальних водоймах. Вони розвиваються на різноманітних природних субстратах рослинного та тваринного походження, на штучних матеріалах, створених людиною. Серед грибів відомі сапротрофи, симбіонти та паразити рослин та тварин, зокрема людини. Плодові тіла (спорокарпи) деяких грибів вживають у їжу: білий гриб (Boletus edulis), печериця звичайна, (Agaricus campestris), лисички звичайні (Cantharзllus cibаrius), Сироїжка їстівна (Russula vesca), тощо.

2.2.3 Рідкісні в степах дерева, чагарники

Степ -- біом помірного поясу, для якого характерне майже повсюдне поширення трав'янистої, в основному злакової рослинності на чорноземних і каштанових ґрунтах.

Існує хибна думка, що в степах дерева не ростуть. Загалом в степних районах поширені сосни: Сосна звичайна (Pinus sylvestris).також поширені зростають такі дерева як верба біла (Sаlix аlba),дуб звичайний (Quйrcus rуbur).

Незначну площу займають чагарникові степи, де поряд з трав'янистими рослинами ростуть такі види чагарників: карагана кущова (Caragana frutex), яка утворює зарості, терен степовий (Prunus spinosa), вишня степова ( Prunus fruticоsa), таволга звіробоєлиста (Spiraea hypericifolia), глід обманливий (Crataegus fallacina), мигдаль низький (Amygdalus nana), різні види шипшини.



Висновок

Як бачимо, класифікація фітоценотипів відображає різноманітність популяційної структури і біологічних та ценотичних властивостей видів рослин.

Отже, фітоценотипи проявляються у неоднорідності сили впливу різних компонентів - популяцій чи видів - на структуру, біологічну стійкість і життєдіяльність фітоценозу. Навіть за дуже подібного видового складу два фітоценози можуть відрізнятись складом фітоценотипів.

Поєднання рослин різних життєвих форм, біоритмотипів, екологічних потреб дозволяє різним видам співіснувати, ефективно розподіляючи між собою у просторі й часі ресурси, необхідні для життєдіяльності і не знаходитись при цьому у критичних умовах конкуренції.

Система життєвих форм Г.Н.Висоького показує зв'язок між групами через перехідні життєві форми. Наприклад, можна виділити якісь переходи між стержневокореневими багаторічниками і дерновинними або між дерновинними і кореневищними. Навіть серед ксилофітів є й ті, що вегетативно не розмножуються (наприклад, сосна), і ті які вегетативно розмножуються, наприклад коренеотприскна осика або кореневищна спірея.

Ця система стала підставою для більш деталізованою і вдосконаленої системи життєвих форм степових рослин, запропонованої в 1955 р. М. С. Шалитом і заснованої на таких різноманітних ознаках, як тривалість життя, форма росту, кількість плодоношений, спосіб вегетативного розмноження, будова кореневої системи та ін. Група багаторічників розділена на монокарпики і поликарпики. Серед трав-полікарпіків розрізняються длительновегетирующие і коротковегетирующие (весняні, літні та осінні); при подальшому підрозділі виділяються групи життєвих форм за характером росту (осьові, дернисті, повзучі) і будовою підземних частин.



Використані джерела

1. Аннамухаммедова О. О. Лекційний курс з навчальної дисципліни «Геоботаніка» -- Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2012. -- 44 с.: іл.

2. Полевая геоботаника. Методическое руководство / под общей редакцией Лавренко Е. М. и Корчагина А. А. -- Том 1. -- М.: Издательство Академии Наук СССР,1959. -- 444 с.

3. Сенчило О. О., Гончаренко І. В. Методологія характеристики синтаксонів як багатопараметричних систем // Вісник Вонецького національного університету, Сер. А: Природничі науки -- 2008, вип. 2, С. 344-356

4. Сиплива Н. О. Фітоценотична структура дендрофлори парків-пам'яток садово-паркового мистецтва Вінниччини // Науковий вісник НЛТУ України. -- 2012. -- Вип. 22.14 С.84 -- 89 с.

5. М.Е. Павлова, И.В. Ягодовская. Жизненние форми растений джерело доступу: http://evolution.powernet.ru/library/plants.htm

6. В.Ф. Цветков. Лесной биогеоценоз архангельск 2004

7. Т. С. Чибрик, Н. В. Лукина, М. А. Глазирина. ХАРАКТЕРИСТИКА ФЛОРИ НАРУШЕННИХ ПРОМИШЛЕННОСТЬЮ ЗЕМЕЛЬ УРАЛА. Екатеринбург Издательство Уральского университета 2004

8. В. І. ЖАРІНОВ, С. В. ДОВГАнь. АГРОЕКОЛОГІЯ: ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ ТА ДОВІДНИКОВИЙ МАТЕРІАЛ. навчальний посібник Київ «Аграрна освіта» 2009

9. Двораковский М. С. Экология растений. - М.: Висшая школа, 1983. - 190 с

10. Злобин Ю. А. Основи екології - К.: Лібра, 1998. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru