Становлення антропології як науки про походження людини від тварин

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Контрольна робота

з дисципліни: АНТРОПОЛОГІЯ

Варіант № 7

Виконала студентка 2 курсу

Спеціальність психологія

Ігнат'єва Євгенія Юріївна

Залікова книжка № 090416

ЦЗДН м. Лубни 2010 р.

1. Вплив наукових робіт Дарвіна, Ламарка, Ліннея, Гекалі, Геккал на становлення антропології як науки і на походження людини від тварин

Антропологія (грец. бнисщрпт - людина, лпгпт - слово) - біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини. Як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття.

Більшість університетів на Заході розділяють антропологію на чотири основних напрямки:

1. Біологічна або фізична антропологія - займається розумінням людського тіла, користуючись теоріями еволюції, адаптації, популяціонної генетики.

2. Соціальна або соціокультурна антропологія - вивчення та культурної організації окремих етносів та суспільств (їх звичаї, мову, економічний та політичний лад, родинні звичаї, стосунки, поділення праці, релігію, міфологію та ін.). Сучасні принципи соціальної антропології закладені Францем Боасом та Броніславом Маліновським на межі 19-го та 20-го століть, і полягають в культурному релативізмі, між-культурних порівняннях і наголосі на довгострокове вивчення суспільства шляхом якомога повнішої інтеграції в нього.

3. Лінгвістична або мовна антропологія - вивчення соціальної комунікації у різних суспільствах шляхом вивчення історії та зміни мов, а також взаємозв'язка мови та культури. Наскільки варіації мови вказують на місце людини в суспільстві? Як мова визначає та віддзеркалює наш світогляд та ментальність?

4. Археологія - висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів.

Назва антропології з'явилася ще в Давній Греції. Термін "Антропологія" має грецьке походження й у дослівному перекладі означає "наука про людину" (від anthropos - людина й logos - слово, навчання, наука). Таким чином, антропологія являє собою область наукового знання, предметом дослідження якої є людина. У такому розумінні термін несе своє найбільш широкий зміст.

Перше використання терміна сходить до античності. Аристотель (384-322 р. до н.е.) першим вжив його для позначення області знання, що вивчає переважно духовну сторону людської природи. Із цим значенням термін проіснував понад тисячоліття. Збереглося воно й дотепер, наприклад, у релігійному знанні (теології), у філософії, у багатьох гуманітарних науках (наприклад, у мистецтвознавстві), а почасті й у психології.

У 1501 р. побачила світ книга М. Хундта "Антропологія про достоїнство, природу й властивості людини й про елементи, частини й члени людського тіла". У цьому анатомічному творі термін "антропологія" був уперше застосований у зв'язку з описом винятково фізичної (біологічної) будови людини.

У книзі Г. Капела, що вийшла в 1533 р., була озаглавлена "Антропологія, або міркування про людську природу", термін "антропологія" уперше супроводжується даними про індивідуальні варіації будови тіла людини, її індивідуальної мінливості. Відомо, саме із цього моменту в науці встановлюється двояке розуміння антропології - як науки про людську душу, з одного боку, і науку про людське тіло, його будову й різноманіття - з іншого.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, вчення про антропогенез, расознавство. Процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, первісного розвитку її трудової діяльності, мови, а також суспільства називається антропогенезом або антропосоціогенезом.

Проблеми антропогенезу стали вивчатися в XVIII столітті. До цього часу панувало уявлення, що людина й народи завжди були і є такими, як їх створив творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості стверджувалася ідея розвитку, еволюції, у тому числі й стосовно до людини й суспільства.

У середині XVIII століття К. Лінней поклав початок науковому уявленню про походження людини. У своїй "Системі природи" (1735 р.) він відніс людину до тваринного світу, поміщаючи її у своїй класифікації поруч із людиноподібними мавпами. У XVIII столітті зароджується й наукова приматологія; так, в 1766 р. з'явилася наукова праця Ж.Бюффона про орангутанга. Голландський анатом П.Кампер показав глибоку подібність у будові основних органів людини й тварин.

У сучасному розумінні антропологія як наука оформилась у 19 столітті. Тоді ж до антропології часто відносили психологію, етнографію і археологію. В США й Англії до антропології і тепер відносять етнографію. Радянські антропологи чітко розмежовують названі науки.

У XVIII - першій половині XIX століття археологи, палеонтологи, етнографи нагромадили великий емпіричний матеріал, що ліг в основу вчення про антропогенез. Велику роль зіграли дослідження французького археолога Буше де Перта. У 50-х рр. XIX століття він шукав кам'яні знаряддя й доводив, що їх використовувала первісна людина, що жила одночасно з мамонтом та ін. Ці відкриття спростовували біблійну хронологію, зустріли бурхливий опір. Тільки в 60-і рр. XIX століття ідеї Буше де Перта визнали в науці.

Однак навіть Ламарк не зважувався довести до логічного завершення ідею еволюції тварин і людини й заперечувати роль бога в походженні людини (у своїй "Філософії зоології" він писав про інше походження людини, ніж тільки лише від тварин).

Соматична антропологія досліджує в першу чергу тіло живих людей, застосовуючи для цього спеціальні антропометричні інструменти і прилади. Описовий метод соматичної антропології полягає у ваговій характеристиці тіла та його частин окремо (горла, носа, очей, губ, грудей), волосяного покрову, кольору шкіри, у визначенні зросту і т. ін. Методами анатомії досліджуються особливості будови внутрішніх органів, методами ембріології - утробний розвиток людини, серологічними методами - склад крові.

Соматична антропологія має значення в питаннях визначення реальних показників і співвідношень зросту різних груп населення (для взуттєвої, пошивної та ін. промисловості). Розділ соматичної антропології - криміналістична антропологія - використовує спеціальні методи, зокрема дактилоскопію, для точного встановлення особи та ін.

Палеоантропологія досліджує викопних людей і є основою для розв'язання багатьох питань антропогенезу. Крім краніометрії та остеометрії, палеоантропологія певною мірою використовує методи палеонтології, геології і археології.

Основні розділи антропології: морфологія людини, вчення про антропогенез, расознавство. Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі.

З середини 20 століття посилено розвивається комплекс дисциплін, об'єднаних спільною назвою біологія людини (вивчення фізіологічних, біохімічних і генетичних факторів, що впливають на варіації будови і розвитку людського організму).

За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел - археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура можуть поширюватись шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільності є безперечним доказом контактів - часом вимушених, а часом і добровільних - з прибулими спільно-тами. Слід підкреслити, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі.

Під етнічною антропологією звичайно розуміється опис антропологічних особливостей етносів. У багатьох випадках антропологічні дані містять важливу (а іноді й вирішальну) інформацію про шляхи формування того або іншого етносу - про етногенез. У даній області знань про людину антропологія виступає разом з історією, етнографією й лінгвістикою. Етнос визначається самосвідомістю, мовою, самоназвою й деякими поведінковими характеристиками. Через це об'єкт дослідження для антрополога визначають історики, етнографи й лінгвісти.

Яким же чином учені антропологи добувають знання про свій предмет досліджень? Насамперед археологія допомагає освітити ділянки ранньої історії людини. Знайдені археологічні знахідки залишків колишніх істот, що населяли землю, і їхніх знарядь праці, антропологи досліджують на предмет приналежності визначеному історичному періоду. Після чого, на підставі безлічі подібних знахідок вибудовується гіпотеза про історію того чи іншого виду живих істот. Звичайно, не останню роль у цьому грає багата уява дослідника, здатного припустити досить достовірний хід подій і спробувати відновити його зв'язавши різні факти воєдино і заповнити пробіли логічними міркуваннями і доказами.

Основну роль у таких побудовах наукових гіпотез і висновків грає уявлення про поступовий розвиток і зміну живих істот, у процесі їхньої адаптації до природного середовища проживання.

Еволюційна теорія складає основу парадигми сьогоднішньої науки антропології. Це найбільш обґрунтована і підкріплена фактами теорія походження всього живого на планеті Земля.

Та обставина, що ми сильно відрізняємося від більшості інших видів, що населяють Землю, сильно вплинуло на підхід до питання еволюції. Накопичені археологічні свідчення дають відповідь на такі питання: як виглядали древні гомініди?; коли вони виникли?; де вони з'явилися?; як вони еволюціонували? Але основне питання “чому?” так і залишається як і раніше спірним.

«Еволюція - це процес рішення проблем», так говорить один з антропологів Р.Фоулі. Природний добір сприяє таким «рішенням», що краще справляються із задачами поставленими навколишнім середовищем. Так популяції і види пристосовуються до умов свого проживання. Виходить, «стати гомінідом» - виявилося кращим з погляду адаптації в порівнянні з іншими альтернативами доступними в той час.

Процес пристосування до природного середовища можна знайти відбитим як у викопних залишках, так і в особливостях нашої сьогоднішньої біології і поведінки. Ці риси, однак, сформувалися під впливом тих проблем, з якими зіштовхувалися перші гомініди.

Біологічна еволюція - складне явище, що складається з багатьох процесів, але в основі їх лежить механізм природного добору. У найбільш простому виді теорія еволюції стверджує, що ті особини, які залишають більше нащадків у порівнянні з іншими, будуть генетично краще представлені в наступних поколіннях і, отже, останні будуть особливо схожі з цими, що успішно розмножилися організмами.

Сила добору, а отже, напрямок і швидкість еволюції обмежуються ступенем і природою мінливості усередині популяції. Добір оперує фенотипами, тобто реальним морфологічним, фізіологічним, біохімічним і поведінковим проявом організму. Пристосованість фенотипу визначає успіх виживання і розмноження. Однак добір може діяти лише в тому випадку, якщо існує спосіб, за допомогою якого фенотипові ознаки можуть успадковуватися, тобто передаватися нащадкам, і, отже, продовжуватися в ряді поколінь. Без цього фенотипова пристосованість не мала би змісту. Генетичні основи життя впливають на силу природного добору. Справа в тому, що ген не змінюється в плині життя. Інформація може йти тільки в одному напрямку - від генотипу до фенотипу, але не навпаки. Так само, саме ген, у складі гаплоїдної гамети, передається від батьків дітям. І саме ген зберігає безупинний хід еволюції.

Нові гени з'являються в популяції головним чином у результаті мутацій. Саме мутації підтримують і збільшують рівень генетичної мінливості. Особливості фенотипу, отриманого в результаті мутації, будуть залежати від природи вихідного фенотипу. Саме ця властивість може забезпечити постійний характер еволюції. Дуже важливо відзначити одну обставину, що не всі наслідки мутації проявляться негайно й одночасно. Це означає тривалість процесу змін.

Конкуренція - така обов'язкова передумова природного добору. Саме у світлі обмеженості ресурсів ті з особин, що краще пристосовані до оволодіння ними, одержують переваги у відношенні розмноження, а отже, і переваги в процесі природного добору. Звідси, що б яка-небудь ознака потрапила під дію природного добору, потрібно, щоб ця ознака впливала на здатність особини до успішного розмноження. Розходження у фенотипах не роблять істотного впливу на шанси виживання особини, не можуть грати важливої ролі в еволюції.

Отже, стрижнем еволюційної теорії є принцип природного добору. При цьому, особини є основним матеріалом для еволюції і тому повинні розглядатися як аналітична одиниця адаптивної поведінки. На користь цього висновку може служити ще одні факт. При розгляді питання про те, що є одиницею добору, варто мати на увазі, що саме окремі особи адаптуються до навколишнього середовища, а не групи їх чи гени.

Результат природного добору - диференційоване виживання біологічних істот - сприяє розвитку адаптації. Термін «адаптація” може носити три значеннєвих відтінки. У першому випадку існує адаптація як процес, за допомогою якого організм міняється і пристосовується до умов навколишнього середовища. Друге значення стосується дійсних взаємин між організмом і середовищем його проживання. У третьому змісті адаптація означає ступінь відповідності між організмом і середовищем.

Адаптація досягається за допомогою зміни цілого ряду біологічних характеристик: біохімічних, фізіологічних, морфологічних і поведінкових. Усе це способи пристосування організму до вимог навколишнього середовища. Адаптація може бути генетично детермінованим процесом, що виникає у відповідь на вимоги природного добору, чи фенотипової реакцією особи, що виникає в плині її життя у відповідь на деякі середовищні фактори. У широкому змісті, під адаптацією розуміється гармонія організмів із середовищем проживання. У вузькому ж змісті під адаптацією розуміються спеціальні властивості, здатні забезпечити виживання і розмноження організмів у конкретному середовищі. Адаптація до одних факторів середовища не обов'язково залишиться пристосуванням в інших умовах.

Поява в популяції і біогеоценозі нового вдалого фенотипу чи особин - носіїв вдалих мутацій - ще не можна розглядати як адаптацію. Поява селективно коштовного генотипу є елементарним адаптаційним явищем. Про адаптацію можна говорити лише після виникнення спеціалізованої ознаки в популяції (виду) до елементів середовища. Досягається це при «підхопленні» добором елементарного адаптаційного явища і стійкій зміні генотипового складу популяції. Пристосування не виникають у готовому виді, а складаються в процесі багатоступінчастого добору вдалих варіантів з безлічі особин, що змінилися, у черзі поколінь.

В еволюційному змісті поняття «адаптація» повинне відноситися не стільки до окремої особини, скільки до популяції і виду. Зміни ж у межах окремої особини у відповідь на ті чи інші зміни навколишнього середовища відбуваються в межах успадкованою кожною особиною норми реакції.

Доведено, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Особливо цінним джерелом інформації є одонтологічні ознаки, які дають змогу безпосередньо порівнювати давні та сучасні популяції: жодна інша система морфологічних маркерів, які використовуються в сучасній антропології, не надає таких можливостей.

1. Екологічні фактори, їх взаємодія, обмежуючі фактори

дарвін ламарк антропологія еволюційний рамапітек

Середовище проживання - це та частина природи, яка оточує живий організм і з якою він безпосередньо взаємодіє. Будь-яка жива істота живе в складному та мінливому світі, постійно пристосовуючись до нього і регулюючи життєдіяльність у відповідності з його вимірами.

Пристосування організмів до середовища носить назву адаптації. Здібність до адаптації - одна з основних властивостей життя взагалі, бо забезпечує саму можливість її існування, можливість організмів виживати та розмножуватися. Адаптації виявляються на різних рівнях: від біохімії кліток та поведінки окремих організмів до будови та функціонування спілок та екологічних систем. Адаптації виникають та змінюються у ході еволюції видів.

Окремі властивості або частини середовища, що впливають на організми, називаються екологічними факторами. Фактори середовища різноманітні. Вони можуть бути необхідними або, навпаки, шкідливими для живих істот, сприяють або перешкоджають їх виживанню та розмноженню. Екологічні фактори мають різну природу та специфіку діяльності.

Абіотичні фактори - температура, світло, радіоактивне випромінювання, тиск, вологість повітря, соловий склад води, повітря, течії, рельєф місцевості - це все властивості неживої природи, які впливають на живі організми.

Біотичні фактори - це всі форми впливу живих істот один на одну. Кожний організм постійно відчуває на собі вплив інших, вступає у зв'язок з представниками свого виду та інших видів - рослинами, тваринами, мікроорганізмами, залежить від них і сам на них впливає. Оточуючий органічний світ - складова частина середовища кожної живої істоти.

Антропогенні фактори - це всі форми діяльності людського суспільства, які призводять до змін природи як середовища проживання інших видів або безпосередньо впливають на їх життя. В продовж історії людства розвиток спочатку мисливства, а потім сільського господарства, промисловості, транспорту сильно змінило природу нашої планети. Значення антропогенних впливів на весь живий світ Землі продовжує невтримно рости.

Один і той самий фактор середовища має різні значення в житті сумісно проживаючих організмів різних видів. Наприклад, сильний вітер взимку не сприятливий для великих тварин, що живуть відкрито, але не діє на менших, що ховаються в норах та під снігом. Соловий склад ґрунту важливий для харчування рослин, але не має значення для більшості наземних тварин тощо.

Деякі властивості середовища залишаються відносно постійними на протязі тривалих періодів часу в еволюції видів. Такими є сила тяжіння, соловий склад океану, сонячна постійна, властивості атмосфери. Більшість екологічних факторів - температура, вологість, вітер, опади. Наявність схованок, їжі, хижаків, паразитів, конкурентів та ін. - дуже змінюються в просторі та часі. Ступінь змін кожного з цих факторів залежить від особливостей середовища проживання. Наприклад, температура сильно коливається на поверхні суші, але майже постійна на дні океану або в глибині печер. Паразити ссавців живуть в умовах надлишку їжі, тоді як для вільноживучих хижаків її запас весь час змінюється слідом за змінами чисельності жертв.

Зміни факторів середовища з часом можуть бути:

· регулярно - періодичними, що змінюють силу впливу у зв'язку з часом доби або із сезоном року або ритмом приливів або відливів в океані;

· нерегулярними, без чіткої періодичності, наприклад. Зміни погодних умов в різні роки, явища катастрофічного характеру - бурі, зливи тощо;

· направленими на протязі відомих, іноді тривалих, відрізків часу, наприклад, при похолоданні або потеплінні клімату, заростанні водойм, постійному випасі худоби на одній і тій самій ділянці та ін.

Екологічні фактори середовища можуть впливати на живі організми по різному:

· як подразники, що викликають пристосувальні зміни фізіологічних та біохімічних функцій;

· як обмежувачі, що обумовлюють неможливість існування в даних умовах;

· як модифікатори, що викликають анатомічні та морфологічні зміни організмів;

· як сигнали, що свідчать про зміни інших факторів середовища.

Не дивлячись на велике розмаїття екологічних факторів, в характері їх впливу на організми та у відповідних реакціях живих істот можна виявити ряд загальних закономірностей.

Закон оптимуму

Позитивний або негативний вплив змінного фактору на живі організми залежить перш за все від сили його прояву. Як недостатня, так і збиткова дія фактору негативно проявляється на життєдіяльності істот. Сприятлива сила впливу називається зоною оптимуму екологічного фактору або його оптимумом для організмів даного виду. Чим сильніші відхилення від оптимуму, тим більше пригнічує даний фактор життєдіяльність організму (зона пессимуму). Максимально і мінімально переносимі значення фактору - це критичні точки, за межами яких існування вже неможливе, наступає смерть. Критичні точки обмежують ступінь витримки, яка називається екологічною валентністю живих істот по відношенню до конкретного фактору середовища.

Представники різних видів сильно відрізняються один від одного як за положенням оптимуму, так і за екологічною валентністю. Одна й та сама сила прояву фактору може бути оптимальною для одного виду, песимальною - для іншого і виходить за межі витримки для третього.

Широку екологічну валентність виду по відношенню до абіотичних факторів середовища позначують додаванням до назви префікса «еври». Евритермні види - що виносять значні коливання температури, еврибатні - широкий діапазон тиску, евригалинні - різний ступінь засолення середовища.

Нездатність переносити значні коливання фактора, або вузька екологічна валентність, характеризується префіксом «стено» - стенотермні, стенобатні, стеногалінні види та ін. в більш широкому розумінні слова види, для існування яких необхідні суворо визначені екологічні умови, називають стенобіонтними, а ті, що здатні пристосовуватися до різних екологічних обставин - еврибіотними.

Неоднозначність дій фактора на різні функції

Кожний фактор неоднаково впливає на різні функції організму. Оптимум для одних процесів може бути пессимумом для інших. Так, температура повітря від + 40 до + 45? С у холоднокровних тварин сильно збільшує швидкість обмінних процесів в організмі, але гальмує рухову активність, і тварини впадають у теплове заклякання. Для багатьох риб температура води, оптимальна для дозрівання полових продуктів, несприятлива для ікрометання, яке відбувається при іншому температурному режимі.

Життєвий цикл, в якому у визначені періоди організм виконує ті або інші функції (харчування, зростання, розмноження, розселення та ін.), завжди узгоджений з сезонними змінами комплексу факторів середовища. Рухомі організми можуть також змінювати місце проживання для успішного здійснення всіх своїх життєвих функцій.

Мінливість, варіабельність та різноманіття відповідних реакцій на діяльність факторів середовища у окремих особин виду

Ступінь витримки, критичні точки, оптимальні та пессимальні зони окремих індивідів не співпадають. Ця мінливість визначається як спадковими якостями особин, так і половими, віковими та фізіологічними відмінностями. Наприклад, у метелика млинової вогнівки - шкідник муки та зернових продуктів - критична мінімальна температура для гусені - 7? С, для доросли форм - 22? С, а для яєць - 27? С. Мороз в - 10? С вбиває гусінь, але не страшний для імаго і яєць цього шкідника. Отож, екологічна валентність виду завжди ширше екологічної валентності кожної окремої особини.

До кожного із факторів середовища види пристосовуються відносно незалежним шляхом. Ступінь витривалості до будь - якого не означає відповідної екологічної валентності виду по відношенню до інших факторів. Наприклад, види, що витримують широкі зміни температури, зовсім не обов'язково повинні також бути пристосованими до широких коливань вологості або сольового режиму. Евритермні види можуть бути стеногалінними, стенобатними, або навпаки. Екологічні валентності виду по відношенню до різних факторів можуть бути дуже різноманітними. Це створює надзвичайне різноманіття адаптацій до природи. Сума екологічних валентностей по відношенню до окремих факторів середовища складає екологічний спектр виду.

Екологічні спектри окремих видів не співпадають. Кожен вид специфічний за своїми екологічними можливостями. Навіть у близьких за способами пристосування до середовища видів існують відміни у відношенні до будь-яких окремих факторів. Правило екологічної індивідуальності видів було сформульовано Л. Г. Раменським (1924) стосовно до рослин, а потім широко підтверджено і зоологічними дослідженнями.

Взаємодія факторів

Оптимальна зона та межі витривалості організмів по відношенню до будь - якого фактуру середовища можуть змішуватися в залежності від того, з якою силою та в якому сполученні діють одночасно інші фактори. Ця закономірність отримала назву взаємодії факторів. Наприклад, спека, яку легше переносити в сухому, а не вологому повітрі. Загроза замерзання значно вища при морозі з сильним вітром, ніж у безвітряну погоду. Таким чином, один і той самий фактор у сполученні з іншими чинить неоднаковий екологічний вплив. Навпаки, один і той самий екологічний результат може бути отриманий різними шляхами. Наприклад, в'янення рослин можна призупинити шляхом як збільшення кількості вологи у ґрунті, так і зниження температури повітря, що зменшує випаровування. Створюється ефект часткової взаємодії факторів.

Разом з тим взаємна компенсація дії факторів середовища має певні межі, і повністю змінити один із них іншим не можна. Повна відсутність води або хоча б одного із основних елементів мінерального харчування робить життя рослини неможливим, не зважаючи на самі сприятливі сполуки інших умов. Крайній дефіцит тепла в полярних пустелях не можна поповнити ні чисельною кількістю вологи, ні цілодобовим освітленням.

Враховуючи в сільськогосподарській практиці закономірності взаємодії екологічних факторів, можна вміло підтримувати оптимальні умови життєдіяльності культурних рослин та домашніх тварин.

Фактори середовища, найбільш віддаленого від оптимуму, особливо утруднюють можливість існування виду в даних умовах. Якщо хоча б один із екологічних факторів наближується або виходить за межі критичних розмірів, то, не дивлячись на оптимальне сполучення інших умов, особинам загрожує смерть. Такі сильно відхилені від оптимуму фактори набувають першорядного значення в житті виду або окремих його представників в кожний окремий проміжок часу.

Обмежуючі фактори середовища визначають географічний ареол виду. Природа цих факторів може бути різною. Так, просування виду на північ може лімітуватися недостатністю тепла, в аридні райони - недостатністю вологи або занадто високими температурами. Обмежуючим розповсюдження фактором можуть бути і біотичні відносини, наприклад зайнятість території більш сильним конкурентом або недостатність обпилювачів для рослин. Так, опилення інжиру повністю залежить від єдиного виду комах - оси Blastophaga psenes. Батьківщина цього дерева - Середземномор'я. Розповсюдження бобових в Арктиці обмежується розповсюдженням обпилювачів - джмелів.

Щоб визначити, чи зможе вид існувати в даному географічному районі, треба по - перше дізнатися, чи не виходять деякі фактори середовища за межі його екологічної валентності. Особливо в найбільш уразливий період розвитку.

Виявлення обмежуючих факторів дуже важливе в практиці сільського господарства, так як, спрямувавши основні зусилля на їх усунення, можна швидко і ефективно підвищити урожайність або продуктивність тварин. Так, на сильно кислих ґрунтах урожай борошна можна збільшити, застосовуючи різні агрономічні впливи, але найкращій ефект буде отриманий тільки в результаті вапнування, яке знімає обмежуючі дії кислотності. Знання обмежуючих факторів, таким чином, ключ до визначення життєдіяльності організмів. В різні періоди життя особин в якості обмежуючих виступають різні фактори середовища, тому потрібне вміле та постійне врегулювання умов життя вирощуваних рослин та тварин.

3. Давні люди - дріо - і рамапітеки, їх загальна характеристика

Сучасна наука неспростовно|незаперечний| довела, що по своєму походженню людина зі всіх груп тварин найтісніше пов'язана з людиноподібними мавпами (антропоїдами), які разом з ним входять до складу загону приматів. Після|потім| виходу в світ знаменитих книг Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859) і «Походження людини і статевий відбір» (1871) еволюційний розвиток живої|жвавої| природи, зокрема еволюцію людини, визнали всі прогресивні учені миру|світу|.

Основоположники марксизму, що високо цінували учення|навчання| Дарвіна, підкреслювали, що вирішальну|ухвальну| роль в процесі антропогенезу (походження людини) грала колективна праця із застосуванням штучних виготовлених знарядь: «Вживання|вжиток| і створення|створіння| засобів|коштів| праці, хоча і властиві в зародковій формі деяким видам тварин, складають специфічно характерну|вдача| межу людського процесу праці, і тому Франклін визначає людину як ,,а| toolmaking| animal|”, як тварина, що робить|чинить| знаряддя» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Соч., т. 23, с. 190--191). У відомому сенсі|змісті| ми можемо сказати: «Праця створила саму людину».

Простежувати розвиток людини можна з 20-10 млн років тому, коли по всій Африці поширились людиноподібні мавпи - дріопітеки і рамапітеки; в Південній і Східній Африці близь 5,5 млн років тому, рамапітеки дали початок австралопітекам (Australopithecus africanus - південноафриканським мавпам). Цих істот більше ніде, крім Африки, не було. Але в 1999 році було знайдено залишки людиноподібної мавпи, що жила 10 млн років тому назад в горах Угорщини на кордоні з Словаччиною (поблизу с. Руда Баня).

Загальними|спільними| предками людей, що виділяються в біологічній систематиці в особливе сімейство гомонід| (від homo| -- людина),, а також найбільш близьких до них африканських антропоїдів (горил і шимпанзе) були, ймовірно|певно|, дріопітеки| («деревні мавпи»). Залишки їх виявлені в багатьох країнах Старого Світу. Дріопітеки жили 27--12 млн. років назад в тропічних лісах, що покривали у той час величезні простори|простір-час| Афроєвразії. До пізнішого періоду (14--8 млн. років назад) відносяться знайдені в Північній Індії залишки рамапітеків|. Назва їм дали по імені принца Рами -- міфічного героя стародавньо-індійської епічної поеми «Рамаяна». Виявлені залишки викопних приматів третинного періоду, близьких до рамапітеків|, і в Кенії.

На думку багатьох учених, саме рамапітеки| стоять у|біля| самих витоків|джерел| розділення|поділу| загального|спільного| стовбура|ствола| стародавніх|древніх| вищих приматів на гомінид| (людей) і понгид| (людиноподібних мавп). Рамапітеки жили в кінці|у кінці| третинного періоду, коли клімат ставав все більш сухим і континентальним, вологі|вогкі| тропічні ліси рідшали і загальна|спільна| їх площа|майдан| поступово скорочувалася.

Учені допускають, що рамапітеки| могли вже ходити на двох ногах і якщо не постійно, то в усякому разі|у всякому разі| епізодично користувалися кістками тварин, каменем або палицею як знаряддя.

Цікаво, що залишки рамапітеків| виявлені тільки|лише| в жаркому поясі Азії і Африки, тобто саме там, де переважна більшість дослідників шукають прабатьківщину людства.

Ряд форм, що відображають етапи розвитку людини:

1 -- дріопітек; 2 -- оріолітек; 3 -- рамапітек; 4 -- ранній австралопітек;

5 -- парантроп; 6 -- пізній австралопітек.

Перехід певного виду рамапітека у австралопітека, а останнього у свою чергу у людину почався на території Східної Африки, можливо тому, що там протягом мільйонів років був підвищений радіаційний фон, пов'язаний з активною вулканічною діяльністю вздовж так званого Східно-Африканського рифта. Разом з іншими природними особливостями цієї території підвищений радіаційний фон міг вплинути на мутагенні фактори, які привели до того, що з дріопітеків тут спочатку з'явились своєрідні австралопітеки. Хоч вони і ходили випростано, мали стереоскопічний зір, брали в руки камені, палки та інші предмети, але ще нічого не вміли виготовляти. Тобто це були мавполюди.

Література

1. Алексеев В.П. Становление человечества. - М., 1984.

2. Алексеев В.П. Географические очаги формирования человеческих рас. М. : Мысль, 1985.

3. Алексеев В.П. История первобытного общества : Учебник для вузов. М.: Высшая школа, 1990.

4. Анатомия человека /Под ред. М.Р. Сапина. - М., 1985

5. Борисковский П.И. Древнейшее прошлое человечества. - М., 1980.

6. Джохансон Д. Люси: Истоки рода человеческого. - М.: Мир, 1984.

7. Дубинин Н.П. Что такое человек. - М.: Мысль, 1983.

8. Кларк Дж. Д. Доисторическая Африка. - М., 1977.

9. Ламберт Д. Доисторический человек: Кембриджский путеводитель. - Л.: Недра, 1991.

Размещено на Allbest.ru