Біологічне і соціальне в людині

12

Реферат на тему

Біологічне і соціальне в людині

ПЛАН

1. Суперечність людської природи.

2. Біологія і культура в генезисі людини

3. Концептуальні напрями осмислення проблематики.

4. Людину створила праця.

5. Викорситана література.

1. Суперечність людської природи.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро-дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що во-лодіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціаль-ним впливом. Вони мусять мати певну потенційну осно-ву, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, -- писав І. Кант, -- що враження і хвилювання, викликані зовні-шнім світом, сприймає за допомогою тіла -- видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовніш-ні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою ді-яльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити»¹. Тобто природний організм лю-дини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині -- людський орга-нізм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін-тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час-тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти-востей людей як виду. Особливостями людського орга-нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості лю-дини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе-чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива-лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви-дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси хпрактеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згід-но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро-джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов-люють її здатність до засвоєння певних соціальних про-грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по-ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва-ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль-татом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої при-роди, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора -- пансоціологізму і абсолютизації біологічного фак-тора -- панбіологізму. У першому випадку людина по-стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому -- абсолютизується біологічна природа люди-ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокуль-турними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван-ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди-ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль-ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде -- доброю чи злою, байду-жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною -- залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс-ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив-ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

2. Біологія і культура в генезисі людини

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і куль-турної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологі-чні відмінності людини від тварини, які були помічені вче-ними на початку XX ст.

Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжу-ється неготовою до самостійного життя. її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціаліза-ція щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ пред-мета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в яко-му ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися ін-стинкти.

Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина наро-джується з пластичною (незатверділою) біологією для то-го, щоб засвоїти «іншу природу» -- культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соці-ально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізова-ної програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти«за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може роз-винутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше «навчаються» (виробляють умовні рефлек-си) в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спе-ціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти куль-туру. І справді, саме в цей період вона формується як лю-дина -- засвоює мову, мораль, навчається оперувати зна-ряддями праці. Цей період іще називають первинною соціалізацією. Існує певна узгодженість (координація) біо-логічного «дозрівання» і засвоєння елементів культури на зразок заздалегідь установленої гармонії. До року дитина спинається на ноги, до двох -- починає говорити, трохи пізніше вчиться справляти свої життєві потреби. І знання відповідно до його складності засвоюються, як правило, в певному віці. Діти, потрапивши маленькими до звірів, на-віть якщо з 10--12 років знову починають жити серед людей, практично залишаються звірами, оскільки час для формування їх як людей було втрачено. Отже, ретарда-ція є доцільною, бо коли б людина відтворювала собі по-дібних з 3--4 років, вона не могла б стати культурною істотою.

„- Людина від природи не є твариною, або, як висловлюва-вся Ф. Ніцше, вона є «зіпсованою твариною». Порівняння зазначених вище особливостей біології людини і особли-востей тварини дали підставу німецькому мислителю Ар-нольду Гелену (1904--1976), який розробляв проблеми фі-лософської антропології, для висновку, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При цьому культура не є надбудовою над біологічною природою лю-дини, а формується в узгодженні з нею. Дитина спинаєть-ся на ноги, бо така можливість закладена в будові її ске-лета, вона може заговорити, бо її гортань пристосована (за-планована) до артикуляції звуків тощо.

3. Концептуальні напрями осмислення проблематики.

Які можливі пояснення подібного органічного поєд-нання біології та культури в людині?

Спроби осмислити проблему людини, керуючись не ві-рою, а розумом і фактами, а саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, -- виводять на одну з двох відповідей.

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природ-ним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину». Аргументом на його користь є явище домести-кації -- зміни природи тварин під впливом їх одомаш-нення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 ти-сяч років тому, і вони суттєво змінили свою природу порів-няно з їхніми дикими родичами. А людина «одомашнює» себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна при-роди людини не могла відбутися на основі природного до-бору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу точку зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мута-ціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричи-нили неспеціалізований стан органів дитини при народжен-ні, а також ретардацію). У результаті цих змін людина, будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки не-традиційним способом -- через використання знарядь пра-ці та створення світу культури.

Якщо в першій концепції культура розглядається як причина трансформації людини в біологічно неповно-цінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна неповноцін-ність людини є причиною виникнення культури, вона по-стає як компенсація цієї ущербності. Яка з цих концеп-цій більш істинна, чи, можливо, вони підступаються з різних боків до істини -- на це запитання палеонтоло-гія (наука про історичний розвиток організмів у взаємозв'язку з навколишнім середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зрештою, це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе-редбачає наявність певних біологічних передумов:

культура може існувати лише в спільноті, яка за-безпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подіб-не до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біо-логічної спільності в чомусь ніби вивершується над біоло-гічним рівнем;

основою культури є розум, а його передумовою -- високорозвинутий мозок, який визначає здібності істо-ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

культура -- це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за пев-ної будови «робочих органів». Дельфіни і свині -- досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через який наші тваринні предки пе-ребралися в царство культури, був дуже вузьким, передба-чав збіг багатьох сприятливих випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни-ків вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відігра-ла фундаментальну роль у формуванні особливого відно-шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути відправним пунктом у розу-мінні людини: «Всю організацію людини можна зрозумі-ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою».

4. Людину створила праця.

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші, її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього се-редовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники се-редовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності планомірно перетворюнпти навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосеред-ньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від-ношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої-ла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Зем-лі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем -- сферою куль-тури, її «відв'язаність» від середовища існує не лише прак-тично, а й у думках. По думки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в на-вколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся по-внота простору».

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтере-сів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологіч-них потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці люди-на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хит-рість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за де-рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єк-тивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне мислення») у зародку притаманне твари-нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) ли-ше під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над зна-ряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми по-требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецько-му філософу Гельмуту Плесснеру (1892--1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центрич-не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні».

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі. Адже камінь є не тільки знаряд-дям праці, а й зброєю. В природі тварини одного виду, як правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить виживанню виду. Цьому підпорядковані певні інстинк-тивні механізми. У вовків, наприклад, під час гризні до-статньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і сильніший відпускає його. Це діє як сигнал -- «здаюсь».

Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих природних «озброєнь» для заподіяння смертельних уда-рів собі подібним. У тваринному стаді діє право сильного. Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньо-му залежить від місця в цій структурі.

Коли жива істота «взяла камінь» (штучне знаряддя взагалі), вона вийшла за межі природи не лише як середо-вища -- вона зруйнувала природу і як природний стан відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому всіх. Адже знаряддя як зброя були задіяні в боротьбі за самок і їжу, тобто використовувалися проти членів стада. Сучасне «високоцивілізоване» суспільство щодо цього не надто віддалилося від таких виявів поведінки: найновіші науково-технічні досягнення застосовуються передусім як зброя для знищення собі подібних.

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис-тити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чи-ном), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш-ні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення агресивності не всти-гають «увімкнутися». Сучасна техніка робить миттєвим икт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, лісп не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «зна-рнддю-зброї» первісна людина стала ворогом передусім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки техніці відмінність між сильним і слабшим зникла: достат-ньо сильному відвернутися чи не помітити -- і він отримає каменем по голові. Отже, застосування «знарядь-зброї» у ннутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані природою відношення у стаді. І тому первісна людина постала перед дилемою: вижити, сформувавши відносини, відмінні під тих, що панують у природі, або загинути.

Людська спільнота відрізняється від стада передусім принципово іншими внутрішніми відносинами. Стадо струк-турується ієрархією сили. В ньому діє закон виживання сильного: виживе він -- збережеться рід. Людська спільнота керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі охоплює життєво необхідні вимоги, насамперед заборону вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов'язок допомагати родичам. Вважають, що ці норми моралі виник-ли для регулювання відносин, що сформувалися у зв'яз-ку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неуста-леність людини як діючої істоти потребувала дисципліни, що виникла насамперед у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь «не убий». Вона найтісніше пов'язана з небезпекою, що виникла у зв'язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму. Вбивство братом брата (Каїн та Авель) засуджується як найбільший гріх.

Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв'язків, а в суспільстві -- екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близь-кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри-ятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усві-домлювала навіть зв'язок між статевим актом і народженням дитини.

В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність протидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен-ня шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід -- спільнота, заснована на природних зв'язках (його члени споріднені по крові), але відношення в якій регулюються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинника (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На передній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започаткувала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формуватися суспільство.

Література

1. Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тьі-сячелетия). -- Екатеринбург, 1997.

2. Ортега-и-Гасет X. Человек и люди // Избранньїе трудьі. -- М., 1997.

3. Фрейд 3. Психология бессознательного. -- М., 1989.

4. Шелер М. Положение человека в космосе // Избранньїе произведе-ния. -- М., 1994.

5. Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. -- 1993. -- № 4.