Соціальне страхування промислових робітників Донбасу та Придніпров’я на початку ХХ ст

У статті представлено історію становлення соціального страхування промислових робітників Донбасу та Придніпров'я на початку ХХ ст. Автор пояснює причини та розкриває передумови впровадження соціального страхування. Він робить висновок, що законами 1903 та 1912 рр. уряд впровадив систему соціального страхування робітників на випадок повної або часткової втрати працездатності (хвороба, вагітність та пологи). Утворення спеціальних страхових організацій було позитивним рухом як для робітників, так і для підприємств. До прийняття закону соціальні виплати носили випадковий характер, підприємствам була важко їх прогнозувати і планувати бюджет. При обов'язковому ж страхуванні платежі були запланованими і сталими, їх можна було врахувати заздалегідь. Загалом закони про соціальне забезпечення стали важливим кроком на шляху професіоналізації ризику.

Ключові слова: соціальне страхування, історія соціальної допомоги, фабричне законодавство, професіоналізація ризиків, промислові робітники.

V. Kulikov

SOCIAL SECURITY OF INDUSTRIAL WORKERS OF THE DONBAS AND DNIEPER REGIONS IN THE EARLY TWENTIETH CENTURY

The paper presents the history of the social security establishment of industrial workers of the Donbas and Dnieper regions in the early twentieth century. The author explains the reasons and analyses preconditions for the introduction of social security in the factories. He concludes that by enacting the laws of social security of industrial workers in 1903 and 1912, the government introduced a system of social security for workers. The later received help in case of total or partial disability (illness, pregnancy, and childbirth).

The 1912 law empowered workers to organize insurance and mutual-aid funds on their initiative. These were to supplement, and not to duplicate, the pension, compensation, and disability funds established by law at the early twentieth century. The setting up of a health-insurance fund was hedged about with limitations, yet it did provide the workers with a legitimate forum for the management of their affairs. In general, laws regarding the social security had some flaws: the pension system was not inclusive and was targeted only part of the industrial workers. Also, there was no support for the unemployed workers.

Nevertheless, the creation of special insurance organizations was a positive step for both workers and enterprises. Before the adoption of the social security law, social payments were casual. Therefore, companies could not plan their budget precisely. In the case of the regular insurance payments, such expanses became planned and stable. In general, social security laws became an essential step towards the risk professionalization.

Keywords: social security, welfare works, labor law, industrial workers, early 20^th century.

Соціальне страхування є системою соціального захисту, що має на меті матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття. Потреба у соціальному забезпеченні з'явилася одночасно з виникненням людського суспільства, оскільки у будь-якому суспільстві завжди є люди, що в силу різних обставин не можуть самотужки здобувати засоби на своє існування. У доіндустріальну епоху, в умовах панування натурального господарства, головним інститутом соціальної допомоги була сім'я та поселенські спільноти. Державні пенсії отримувала лише невелика частка людей. В другій половині ХІХ ст. завдяки процесам індустріалізації та урбанізації відбувається масовий вихід населення за межі натурального господарства. Відповідно, поряд із натуральними, утворюються модерні інститути соціального захисту.

Питання про страхування найманих робітників в Російській імперії постало на порядку денному в другій половині ХІХ ст., коли відбулось масове зростання чисельності промислових робітників, пропорційно якому збільшилась і кількість робітників, що втратили працездатність внаслідок професійних захворювань та професійного травматизму. Промисловці, політики та широка громадськість все частіше і голосніше говорили про необхідність утворення системи соціального страхування тимчасової або повної втрати працездатності робітників.

Правова сторона процесу становлення соціального страхування промислових робітників Російської імперії неодноразово ставала спеціальним об'єктом вивчення науковців [3; 4; 7; 9; 13; 27]. У даній статті становлення системи соціального страхування промислових робітників Російської імперії розглядається у сукупності усіх основних на той час видів соціальної допомоги.

Перші законодавчі заходи з регулювання окремих питань соціального страхування в Російській імперії з'явились у 1860-і роки: 1861 р. уряд прийняв закон про обов'язкове соціальне страхування робітників казенних гірничих заводів. 1888 р. закон «Загальні положення про пенсійні та ощадно-допоміжні каси» зобов'язав приватні залізниці

організовувати каси взаємодопомоги для залізничників, що втратили працездатність. Але обов'язкового соціального страхування втрати працездатності робітників приватних та корпоративних підприємств до 1903 р. не існувало. Закони не містили особливих вказівок щодо запобіжних заходів на промислових підприємствах, були відсутні норми відшкодування у випадках травм на виробництві, нічого не говорилося про обов'язок промисловців надати допомогу в разі смерті чи каліцтва робітника чи робітниці на підприємстві.

Робітники могли вимагати відшкодування збитків через суд на підставі загальних положень цивільних законів про відповідальність за заподіяння шкоди і збитків. Але постраждалим необхідно було довести пряму провину власника підприємства, що було дуже складно; тому успішне ведення судового процесу було проблематичним для потерпілих. Фабричний інспектор Катеринославської губернії Серафім Аксьонов наприкінці ХІХ ст. зауважував, що «навіть на великих промислових підприємствах питання про захист життя та здоров'я робітників до сих пір не вирішені <...> Існуюча на випадок важких каліцтв ст. 129 Статуту про покарання не дуже лякає відповідальних завідувачів, оскільки винні у смерті робітників підлягають арешту не більше 7 днів або штрафу не більше 25 рублів» [1, c. 139].

У таких умовах поширення набула практика укладання «мирових угод», коли власники підприємств виплачували потерпілим робітникам деяку суму, а ті зобов'язувались відмовитися від подальших претензій. Надання підприємствами добровільної допомоги робітникам, що втратили працездатність, було поширеним, але не універсальним явищем і залежало від доброї волі адміністрації [8, c. 166; 24, c. 236].

Єдиною загальною системою соціальної допомоги на промислових підприємствах були каси штрафних капіталів. Згідно закону «Про взаємні відносини фабрикантів і робітників» від 3 червня 1886 р. зі стягнутих з робітників штрафів утворювався капітал, який міг бути використаний тільки для потреб самих робітників [5, c. 45]. 1913 р. штрафний капітал (11 300 руб.), зібраний з робітників-порушників заводів і фабрик обробної промисловості Катеринославської губернії був виплачений на наступні витрати: лікарняні - 76%, на поховання 15%, вагітним - 1%, покаліченим та погорільцям - по 0,5%, решта 7% пішли на інші витрати [22, c. 238-239]. В перерахунку на одного отримувача, суми допомоги були мізерними: як правило, 3-6 руб., що дорівнювало середній кількаденній зарплаті робітника.

Іншим варіантом надання допомоги травмованим робітникам була ідея збирання коштів самими робітниками через каси взаємодопомоги, запозичена у західноєвропейських країнах [25]. Ідея ґрунтувалась на принципах взаємодопомоги учасників, подібно до системи соціального страхування у сільських громадах. Уряд дозволив створення кас без ентузіазму і передбачив механізми їх ретельного контролю через побоювання, що вони можуть перетворитись у професійні спілки. Каси взаємодопомоги виникали лише на деяких підприємствах та об'єднували лише частину робітників. Отже, принципово ситуацію соціального страхування промислових робітників вони не вирішили. Тому поширеною формою соціальної допомоги робітникам, що втратили працездатність, залишалась допомога родин та робітничих спільнот [19, c. 376]. донбас придніпров'я страхування робітник

1884 р. Рада З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії утворила «Товариство допомоги гірникам на Півдні», яке проіснувало до 1917 р. Товариство здійснювало допомогу сім'ям робітників, які загинули, отримали каліцтво або пошкодили здоров'я внаслідок нещасних випадків чи важких умов праці на заводах та копальнях. Товариство забезпечувало жертв нещасних випадків або їх близьких одноразовими виплатами і пенсіями по інвалідності. Фінансування діяльності товариства здійснювалося шляхом 43

обов'язкових відрахувань з кожного вагона видобутого вугілля (спочатку 5 к., а з 1899 р. 15 к.), які сплачувались кожним підприємцем - членом Ради З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. Товариство об'єднувало в своїх лавах близько 66% власників копалень Донбасу.

З 1884 р. і до середини 1903 р. товариство зібрало 922 000 руб., з яких видало у вигляді разових допомог і постійних пенсій 406 000 руб. [20, c. 12]. Але ця допомога покривала лише малу частину потреб робітників. За період 1887-1904 рр. на копальнях Донбасу та Криворіжжя скоїлося близько 70 000 нещасних випадків, допомогу в середньому у розмірі 150 руб. на особу, отримали лише 1 100 травмованих робітників [18, c. 2-16]. Очевидно, допомога потерпілим надавалась далеко не в кожному випадку каліцтва на виробництві. Порядок та розміри її одержання залежали виключно від правління Товариства. Дослідник Петро Фомін, характеризуючи роль Товариства допомоги, зазначав, що, зважаючи на мізерність коштів, йшлося «не про серйозну допомогу інвалідам праці, а про самий банальний акт філантропії» [26, c. 98-99].

З 1860-х років почала поширюватись практика добровільного приватного страхування робітників у страхових компаніях. Власник підприємства перераховував на рахунок акціонерної страхової компанії страхований внесок, а постраждалі робітники пред'являли позов не підприємцю, а страховому товариству. У 1902 р. в приватних страхових компаніях страхували своїх працівників 30% вугільних підприємств Донбасу. Здебільшого - у страхових товариствах «Росія», «Санкт-Петербурзьке товариство страхувань» та «Перше російське страхове товариство» [12, c. LXI]. Частка застрахованих у приватних товариствах робітників заводів Донбасу та Придніпров'я у 1900 р. була значно вищою ніж в цілому по імперії: 75% проти 29%. Загальна сума застрахованої заробітної плати на 1900 р. - 14,5 млн руб., або 382 руб. на одного застрахованого робітника [10, c. 13].

Типові умови страхування на поч. ХХ ст. включали відшкодування у 1000- кратному розмірі денного заробітку у випадку смерті робітника, 1500-кратному розмірі у випадку інвалідності. При тимчасовій втраті працездатності внаслідок травми страхова компанія виплачувала робітнику до одужання 50% денного заробітку [10, c. 13; 12, c. LXII]. На практиці отримання відшкодування від страхових товариств було пов'язане з тими ж труднощами, як і від власників підприємств. Фабричні інспектора зазначали, що заводським лікарям, цілком залежним від промисловців, робітники «не без підстави не довіряли», державні ж лікарі (городові, поліцейські, повітові) далеко не завжди були достатньо компетентні, і до того ж обтяжені іншими обов'язками. У випадку, якщо робітник був застрахований в якомусь комерційному страховому агентстві, агенти цих товариств часто відмовлялись платити винагороду в розмірі втрати працездатності, визначеної заводськими лікарями. Вони зазвичай довіряли проводити обстеження своїм лікарям [21, c. ХХ].

У 1890-ті роки кількість промислових робітників зростала швидкими темпами, відповідно, збільшилось і чисельність травмованих працівників. За підрахунками статистичного бюро З'їзду гірничопромисловців, наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. виробничі травми щорічно завдавали шкоди здоров'ю кожному третьому робітникові [23]. Соціальна підтримка травмованих робітників стає гострою проблемою. Промисловий травматизм сягнув таких масштабів, що в суспільстві розгорнулась дискусія, яка значною мірою сприяла активізації діяльності центральних органів виконавчої влади в напрямку вирішення назрілої проблеми [2, c. 55]. Другою причиною, що змусила уряд прискорити вирішення питання законодавчого регулювання страхування робітників, стало зростання інтенсивності страйкового руху на початку ХХ ст. [15, c. 8].

Підсумком багаторічної роботи урядових комісій і підприємницьких організацій став закон від 2 червня 1903 р. «Про відшкодування власниками промислових підприємств робітників і службовців, що втратили працездатність внаслідок нещасних випадків». Закон вступив у дію з 1 січня 1904 р. і поширювався на усі фабрично-заводські та гірничо-заводські підприємства [5, c. 96-99]. Згідно закону, потерпілі робітники отримували матеріальну допомогу у половинному розмірі їх дійсного заробітку з моменту нещасного випадку і по день відновлення працездатності або до встановлення її повної втрати. У випадках повної втрати працездатності власник підприємства виплачував їм пенсії у розмірі 75% річного утримання потерпілого, а при неповному - її розмір визначався «відповідно ступеню зниження працездатності потерпілого». За бажанням робітника пенсія по інвалідності могла бути виплачена одним разом. У випадку смерті потерпілого, власники підприємства оплачували витрати на його поховання, а також виплачували пенсії матеріально залежним від нього членам родини. Вдова отримувала третину його заробітку довічно, неповнолітні діти до досягнення ними 15 років у розмірі однієї шостої заробітку загиблого робітника кожній дитині. У разі, якщо постраждалі робітники та службовці були зареєстровані в страхових товариствах, власники підприємств звільнялись від страхових виплат, які натомість здійснювали страхові товариства [11, c. 2, 3, 14].

Принцип соціального страхування, що встановив закон 1903 р., оминав кілька проблем. По-перше, закон надав право роботодавцю доводити наявність злого умислу або грубої необережності з боку потерпілого. Це залишало можливість зловживань та маніпуляцій з боку адміністрацій підприємств. По-друге, через відсутність компетентних і авторитетних установ для всебічного визначення ступеня втрати працездатності, різні лікарі іноді давали протилежні висновки щодо працездатності постраждалих [14, c. 13, 17, 27-28]. По-третє, відповідальність за відшкодування ніс власник підприємства та його спадкоємці [11, c. 12]. У разі матеріальної неспроможності власника та примусовій ліквідації підприємства, постраждалі втрачали можливість отримати відшкодування. По-четверте, підприємство не відповідало за втрату працездатності працівниками через захворювання, викликані причинами, прямо не пов'язаними із виробничими умовами. Закон 1903 р. не передбачав страхування від неявних професійних захворювань, старості, та безробіття. Проблема відпустки для вагітних ніяк не вирішувалась. Закон вимагав від власників підприємств лише надання лікарської допомоги хворим робітникам, необхідність стаціонарного лікування яких була викликана нещасними випадками на виробництві. Усі інші захворювання під закон не підпадали і пропущені робочі дні через хворобу ніяк не компенсувались. На практиці ж навіть короткочасне припинення надходження заробітку спричиняло дефіцит бюджету робітників, особливо сімейних.

Тим не менше, Закон 1903 р. покращив становище робітників, оскільки останнім більше не треба було доводити винність роботодавця у разі нещасного випадку. У порівнянні з попередньою практикою, коли розмір допомоги та пенсії фактично залежав від доброї волі власника підприємства, це був великий крок уперед у становленні системи соціального страхування.

Більша частина указаних обмежень була подолана двома взаємопов'язаними законами «Про страхування робітників від нещасних випадків» та «Про забезпечення робітників на випадок захворювання» від 23 червня 1912 р. Вони вводили принципи обов'язкового соціального страхування робітників у страхових товариствах, а також забезпечення робітників на час захворювання (незалежно від того, чи мало захворювання виробничий характер), вагітності та пологів.

За законом 1912 р., обов'язок відшкодовувати збиток травмованим робітникам переносився на страхові товариства, капітали яких складалися із страхових внесків підприємств [16, c. 273]. Страхова винагорода призначалося: потерпілому у вигляді допомоги або пенсії, а членам сімейства постраждалого, які залежали від нього матеріально, у вигляді пенсії [19, c. 113].

Разом із законом про страхування уряд прийняв закон про забезпечення робітників на час хвороби. Закон передбачав отримання робітниками виплат у разі тимчасової непрацездатності та зобов'язував підприємців організовувати для робітників безкоштовну медичну допомогу. Для накопичення необхідних коштів створювалися лікарняні каси - незалежні громадські організації, керовані самими застрахованими [17, c. 99, 146]. У лікарняні каси в обов'язковому порядку вступали усі робітники й службовці з терміном найму не менше одного тижня. Кошти лікарняних кас комплектувалися з комбінованого внеску підприємств та робітників. Робітники вносили від 1 до 3% заробітку; внесок же власника підприємства становив 75% від цієї суми (тобто власник вносив у касу 40% всіх коштів). Каси не були орієнтовані на накопичення фондів, не виділяли індивідуальні рахунки учасників і не повертали внесків при виході з каси. Каси користувалися правами юридичної особи, але їх статути обмежували їх правоздатність - вони могли набувати майно і вести комерційну діяльність тільки в цілях і в межах виконання основного статутного завдання - забезпечення виплат по хворобі [16, c. 24-25].

Лікарняні каси видавали захворілим грошову допомогу з 4 дня хвороби до одужання, але не довше 26 тижнів протягом однієї хвороби і не довше 30 тижнів протягом року, а при тимчасовій втраті працездатності внаслідок каліцтва - з моменту нещасного випадку до одужання, але не довше 13 тижнів. Розмір допомоги залежав від розміру зарплати та сімейного стану постраждалого: ті, які мали на утриманні дружину або дітей до 15 років отримували від 50% до 75% заробітку, а інші від 25% до 50% заробітку. Точний розмір встановлювали щорічно самі застраховані на загальних зборах лікарняної каси. Допомогу розраховували за середнім заробітком на один робочий день. У разі пологів видавалась допомога від 50% до повного заробітку - за 2 тижні до пологів і 4 тижні після пологів, але тільки тим учасницям каси, які числились в ній не менше 3 місяців до пологів [16, c. 22].

Протягом року після прийняття закону, процес створення лікарняних кас просувався повільно, прискорившись лише з другої половини 1913 р. В цілому в Російській імперії не встигли скластися практика роботи лікарняних кас і традиції страхової справи. Каси, не маючи досвіду, експериментували з розмірами внесків, розмірами та умовами виплат [6, розд. 2, § 1].

Отже, закон 1912 р. вводив універсальне соціальне страхування робітників на випадок хвороби, по вагітності та пологах. Утворення спеціальних страхових організацій було позитивним рухом як для робітників, так і для підприємств. До прийняття закону соціальні виплати носили випадковий характер, підприємствам була важко їх прогнозувати і планувати бюджет. При обов'язковому страхуванні платежі були запланованими і сталими, їх можна було врахувати заздалегідь. Закон став важливим кроком на шляху професіоналізації ризику. Закон про обов'язкове страхування був прогресивним, але запізнілим: Росія ввела систему обов'язкового страхування робітників на випадок хвороби на 27 років пізніше, ніж Німеччина, 24 роки ніж Австрія, 21 рік ніж Угорщина [7, c. 3].

Таким чином, питання про страхування робітників в Російській імперії постало на порядку денному в другій половині ХІХ ст., коли внаслідок збільшення чисельності промислових робітників на порядок виросла чисельність працівників, що втратили 46 працездатність через виробничі травмами або професійні захворювання. Високий рівень виробничого травматизму поставив питання про соціальне страхування робітників, що тимчасово або повністю втратили працездатність, а також їх сімей. З 1903 р. у Російській імперії відбувається формування системи соціального страхування тимчасової втрати працездатності, страхування від нещасного випадку на виробництві, а також професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності. Соціальне забезпечення найманих працівників починає здійснюватися на правовій основі, що закріплюється державою. Разом з тим, законодавство щодо соціального страхування промислових робітників мало низку обмежень. Пенсійне страхування промислових робітників не стало універсальним і охоплювало тільки незначну частку робітників. Страхування по безробіттю в Російській імперії не існувало.