Міжнародна банківська діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи міжнародної банківської діяльності

1.1 Створення та розвиток міжнародної банківської системи

1.2 Структура та функції міжнародної банківської справи

2. Аналіз стану діяльності та універсалізація банківської справи

2.1 Економічні основи та етапи здійснення міжнародних банківських розрахунків

2.2 Глобалізація банківської діяльності

2.3 Аналіз розвитку міжнародних банків в центральній та східній Європі

3. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України в умовах фінансової глобалізації

Висновки



Вступ

Актуальність вибраної теми полягає в тому, що потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання країни. Глобалізаційні процеси у всіх без виключення сферах суспільного життя поступово охоплюють всі регіони світу, при цьому економічна глобалізація стає головним фактором розвитку світової економіки. Як наслідок розвивається міжнародне та регіональне співробітництво щодо формулювання загальних стандартів банківського регулювання, формується транскордонний ринок банківських послуг, який, у свою чергу, впливає на динамічний розвиток банківської справи.

Здійснюється інтенсивне об`єднання банків, як в міжнародному масштабі, так і в межах однієї держави. Все вище сказане закономірно призводить до виникнення специфічної системи - міжнародної банківської діяльності, тобто комерційної та інвестиційної банківської діяльності, яка містить транснаціональні операції в різних іноземних валютах. Її суб'єктами є транснаціональні банки, центральні банки, небанківські фінансово- кредитні установи, корпорації та урядові агентства, які використовують послуги банків. Основна мета об'єднання банків це поліпшення їх фінансового стану, підвищення рівня капіталізації, а також збільшення частки установ в сегментах конкретних фінансових послуг.

Основними сучасними характеристиками міжнародної банківської справи є:

- основні суб'єкти банківської справи - транснаціональні банки;

- реорганізація банківської мережі ТНБ, скорочення філій та відділень;

- зростання балансової вартості банків, збільшення розміру банку;

- збільшення присутності іноземних банків в національних банківських системах країн;

- банківський бізнес стає менш регульованим;

- важливим процесом, який відбувається сьогодні у банківському секторі світової фінансової системи, є злиття банків;

- приведення банківського законодавства, системи банківського регулювання та нагляду у відповідність до міжнародних стандартів.

Теоретичні засади та практичні напрацювання щодо виявлення основних тенденцій в міжнародній банківській справі та здійснення угод злиття і поглинання в банківській системі, досліджуються як у світовій, так і у вітчизняній науковій літературі. Окремі аспекти зазначеної проблеми представлені в роботах багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців вчених, серед яких: Г. Гегенхаймер [32], Ф. Мішкін, О. Будицький та інші.

Завданням даної роботи є виявлення основних особливостей міжнародної банківської справи, визначення міжнародних послуг банків та місця українських банків у розвитку міжнародної банківської справи.

Предметом та об'єктом дослідження є міжнародна банківська діяльність.

Мета даної курсової полягає в системному дослідженні впливу фінансової глобалізації на ефективне функціонування банківської системи .



1. Теоретичні основи міжнародної банківської діяльності

1.1 Створення та розвиток міжнародної банківської системи

Об'єктивним результатом глобалізації світових соціальних та економічних процесів стала взаємодія національних ринків, рух капіталів, товарів і послуг. Найбільш розповсюдженими фінансовими послугами є ті, що надаються міжнародними банками. Транснаціональний рух фінансових коштів здійснюється в межах розрахункових, валютних, кредитних операцій. І міжнародні розрахунки, й міжнародні валютні операції у формі купівлі-продажу валюти, цінних паперів, і кредитні операції - це основні функції міжнародних банків. Поряд з цими операціями міжнародні банки надають займи та гарантії, здійснюють прийом депозитів, випускають чеки, платіжні картки, надають інвестиційні послуги. На теперішній час ми можемо констатувати наявність міжнародної банківської системи. Вона має власну історію. Міжнародна банківська система не є штучно створеною, а відображає об'єктивний хід розвитку міжнародної системи в цілому.

Серед дослідників банківської справи не існує єдності щодо походження терміна «банк». Одні стверджують, що воно походить від італійського слова «bankо» - стіл, лавка, на яких міняльники розкладали монети для обміну. Інші вважають, що воно бере свій початок від старофранцузького «banque», що теж означає стіл. ]. Також досить складно визначити, як і коли виникли перші банки. Найдавнішими вважаються операції зі збереження грошей. Відомо, що ще в найдавніших державах здійснювалися операції з приймання вкладів. Займалися цим або приватні особи, або церковні установи. Даний період у світовій фінансовій історії визначається як початок банківської діяльності.

Початком формування сучасної банківської діяльності прийнято вважати епоху середньовіччя Італії, яка була в той час центром торговельних шляхів, що пов'язували країни Європи та Сходу. За даними з історичних джерел відомо, що перші банки сучасного виду виникли на початку ХV ст. у Генуї (банк Св. Георгія). Банківська справа була оголошена монополією республіки й приватним особам заборонялося займатися нею, але незабаром ця заборона була знята. Таким чином, уже до початку Нового часу виникають банки як особливий вид підприємницької діяльності, що здійснюють мобілізацію і розподіл позикових капіталів. Вони виступають як фінансові посередники, інститути, що поєднували інтереси кредиторів і позичальників. Виконуючі спочатку чотири основні функції (посередництво в кредиті, посередництво в платежах, мобілізація заощаджень і грошових доходів з їх подальшим перетворенням на капітал, випуск банкнотів, чеків, що полегшують оборот і скорочують витрати обігу), банки з впливом часу започаткували утворення фінансово-кредитної системи.

З утворенням світового товарного ринку в ході великих географічних відкриттів, посилення національних інтересів окремих країн банківська справа неминуче мала з'єднатися із загальним процесом глобалізації економічних відносин. Функції банків отримали розвиток у рамках регулювання грошового обігу. На зміну металевим грошам прийшли паперові. банківський економічний фінансовий

Зайвий випуск паперових грошей призвів до появи кредитних грошей, які замінили повноцінні гроші. Якщо в обігу металевих грошей були зацікавлені церкви і держави, то в обігу кредитних грошей - спеціальні кредитні інститути, якими і стали банки, банківські дома (Банківський дім Ротшильда, Банківський дім Моргана тощо).

У XVII ст. в Європі починається спеціалізація банків за окремими видами послуг. Так з'явилися: британський банк для торгівлі полотном; прусський банк для морської торгівлі; паризька облікова каса; іпотечні, народні, емісійні банки; ломбарди; жиробанки, що займалися розрахунковими операціями; депозитні банки, які спеціалізувалися на прийомі та видачі вкладів. Наступний етап - це вихід банківського капіталу за національні межі, що являло собою об'єктивний процес, неминучий наслідок змін в економіці, процесів конкуренції, інтернаціоналізації виробництва. У ХІХ ст. банківські операції розширяють коло застосування і виходять за межі окремої держави. Дослідники банківської справи виділяють три основні напрямки банківської діяльності в цей час: підтримка промисловості за кордоном (створення перших закордонних філіалів), кредитування зовнішньої торгівлі, емісія державних позик іноземних держав. Фінансові (валютні, кредитні) відносини спочатку регулюються двосторонніми договорами. Але з часом держави для вирішення своїх економічних проблем почали укладати багатосторонні угоди.

Першим досвідом зі створення міжнародного органу для спільного регулювання міжнародної банківської справи можна вважати Банк міжнародних розрахунків (БМР), який є найстарішою міжнародною кредитною інституцією. Він став яскравим прикладом об'єктивного процесу створення міжнародної банківської системи й результатом спроби розв'язання питання здійснення багатосторонніх міжнародних розрахунків.

Банк було засновано 20 січня 1930 р. у ході реалізації плану Юнга після Першої світової війни відповідно до міжурядових угод з метою врегулювання проблем платежів Німеччини. Засновниками БМР стали група із шести центральних банків (Бельгії, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Японії) і група банків США на чолі з Банкірським домом Моргана. За згодою сторін Банк був розташований у Швейцарії, яка надала йому Установчу хартію. БМР розпочав свою діяльність 17 травня 1930 р. у Базелі. До 1932 р. його учасниками стали ще 19 країн Європи. Сьогодні БМР - це своєрідний форум, що сприяє міжнародному співробітництву банків. Він регулярно організовує у себе зустрічі (Базельські зустрічі) представників центральних банків країн-членів та інших центральних банків, співпрацює з Групою десяти.

У першій половині 30-х рр. світова валютна система пережила найсильніші потрясіння, викликані світовою економічною кризою, яка охопила й грошово-кредитну сферу. Велика депресія 30-х рр. призвела до краху системи золотого стандарту й підштовхнула країни до зведення торговельних бар'єрів, які значною мірою стримували міжнародну торгівлю. Знадобилося створення міжнародної валютної системи, що відповідала сформованій економічній та політичній обстановці. З метою розробки основ світової валютної системи з 1 по 22 липня 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) було скликано міжнародну конференцію союзницьких країн. Поряд із закріпленням у новому валютному проекті принципів вільної торгівлі й руху капіталів, рівноваги платіжних балансів, стабільності валютних курсів і світової валютної системи в цілому, було поставлено мету створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи. Було прийнято рішення про створення двох універсальних міжнародних організацій - Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), покликаних надавати кредити країнам-членам у разі виникнення серйозного дефіциту платіжного балансу, втрати стабільності національної валюти, а також здійснювати контроль за дотриманням країнами-членами взятих ними зобов'язань. Міжнародний валютний фонд, створений 27 грудня 1945 р. на підставі угоди (Хартії МВФ), був покликаний зробити нову валютну систему реальною і дієздатною. Сьогодні МВФ - міжнародна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої установи ООН.

Наступним кроком у розвитку міжнародної банківської системи стало створення міжнародних регіональних банків. Регіональні міжнародні кредитно- фінансові установи створюються поступово, відповідно до певних етапів розвитку міжнародних економічних зв'язків та інтенсивності інтеграційних процесів. Першим серед міжнародних регіональних банків можна вважати Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), який було засновано 1958 р. країнами-членами ЄС. Згідно з його Статутом, метою створення ЄІБ є розвиток спільного ринку шляхом інвестування грошових коштів на розвиток економіки держав-членів. Структура ЄІБ значною мірою схожа зі структурою МБРР. ЄІБ може залучати кошти на європейському та міжнародному ринках капіталів за рахунок емісії облігацій. Основні напрями вкладення коштів - розвиток енергетики, транспорту та телекомунікацій.

Для регіональних банків загальним явищем стало утворення спеціальних фондів, за допомогою яких вони прагнуть розширити пільгове кредитування недостатньо рентабельних, але необхідних для комплексного розвитку об'єктів економічної і соціальної інфраструктури, особливо в найменш розвинутих країнах.

Поряд з міжнародними банками банківські функції також виконують міжнародні фонди розвитку, міжнародні регіональні та міжрегіональні валютні фонди, інвестиційні фонди, серед яких Арабський валютний фонд, Африканський фонд розвитку, Фонд ОПЕК. Сучасні міжнародна банківська система включає в себе не лише виключно міжнародні банківські установи. Недержавні міжнародні організації та так звані параорганізації, які не маючі статусу суб'єктів міжнародного права, здійснюють значний вплив на діяльність міжнародних банків розробляють і поступово вводять в діяльність банків нові стандарти, технології, вимоги.

Україна, розвиваючи співробітництво з багатьма з них, намагається інтегруватися у світову економічну систему. Процеси інтернаціоналізації банківського капіталу посилилися. Цьому сприяли глобалізація фінансових ринків, революційні зміни інформаційних технологій, що привело до формування глобальних інформаційно-фінансових мереж, тощо. Належачи до міжнародних фінансових установ, банки займають своє особливе місце в міжнародній фінансовій системі. Від успішної діяльності банків завжди залежав стан як фінансової системи, так і міжнародної економіки в цілому.

Таким чином, на сьогодні сформувалася розгалужена і багатофункціональна міжнародна банківська система, що забезпечує основні потреби транснаціонального капіталу і служить інституційною базою ункціонування світових фінансових ринків і яка знаходиться в процесі постійного розвитку.

1.2 Структура та функції міжнародної банківської справи

Організаційна структура банку є важливою складовою успішного досягнення цілей обраної стратегії. Від рівня організації банку, налагодження стосунків між керівництвом та підлеглими залежить успіх його діяльності. Дуже часто хиби в організаційних структурах призводили навіть досить сильні банки до кризових ситуацій.

Банки діють у різних ринкових умовах, спеціалізуються на наданні різних видів послуг, ставлять перед собою різні цілі, а отже, їхні організаційні структури можуть варіюватися. Кожний з існуючих видів організаційних структур має свої переваги й недоліки, які слід обовґязково враховувати у процесі вибору придатного способу організації. Обраний спосіб повинен сприяти найбільшій відповідності банківської організації ринковим умовам, в яких вона діє, раціональній організації роботи банківських працівників усіх ланок, успішному налагодженню і виконанню всіх функцій управління, максимальному задоволенню потреб клієнтів і, нарешті, досягненню мети, що стоїть перед банком.

Значне зростання концентрації -- відмітна риса розвитку міжнародної банківської системи. Сьогодні в економіці домінує незначна кількість груп великих транснаціональних банків, операції яких охоплюють більшість країн. Найбільш розвинені країни -- США (35 %), ФРН (17 %), Японія (22 %) -- характеризуються найменшим рівнем концентрації, найвищий рівень цього показника у Китаї (70 %), Перу (67 %), Чехії (66 %) (показник концентрації розраховується як частка п'яти найбільших банків в активах національної банківської системи). Банки, що успішно діють на міжнародному фінансовому ринку, завжди спираються на сильні позиції в країні походження. Відбуваються певні зміни в національних законодавствах, пов'язані з лібералізацією національної банківської діяльності.

Структурні зміни в банківському секторі ряду країн ЄС насамперед виражаються у перебудові банківської структури: сучасна, трансформована банківська структура є наслідком нової структури попиту, глобалізації і розвитку інформаційних технологій. У стратегії банків дедалі більшу роль відіграє диверсифікація. У майбутньому пріоритетною стане концентрація на головних угодах. Найбільші банки світу сьогодні -- це універсальні банки і подібні до них. Великі банки Європи, які є переважно універсальними, мають кращий рейтинг, ніж аналогічні банки Північної Америки та Японії.

Відомі три основних види адаптивних структур. Кожний із цих видів має свої відмінні риси і заслуговує окремого розгляду.

1. Проектні структури. Проектні структури -- це особливі організації, призначені для вирішення конкретних великомасштабних завдань, що стоять перед банком. Прикладом завдання, заради вирішення якого створюється проектна організація, може бути намір банку впровадити якусь систему. Така система (наприклад, система банківських послуг удома) вимагає від банку окремого управління цим проектом, що дало б змогу в найкоротші терміни, з максимальною ефективністю і без втрат для основної діяльності банку розробити і впровадити її. Таким чином, проектні структури -- це тимчасові організаційні утворення, введені до діючої структури банку і відносно автономні в плані керівництва реалізацією проекту.

2. Матричні структури. Матричні структури дають можливість обґєднати переваги функціональної та дивізіональної структур, надаючи необхідної гнучкості організаційним структурам. Матричні структури створюються також для реалізації великомасштабних проектів. На існуючу в банку структуру особливим чином «накладається» тимчасова матрична структура, а одержана внаслідок цього «багатоповерхова» організація може досить ефективно вирішувати питання поточної діяльності банку і здійснення запланованого проекту. На відміну від проектних структур матрична організація перебуває під впливом керівників структурних підрозділів банку, що створює умови для постійного й ефективного контролю.

3. Конгломерати. Конгломерат являє собою обґєднання декількох структур, що дає змогу банкові швидко реагувати на найменші зміни в ринкових умовах. Поява конгломератів у банківській сфері повґязана з поширенням практики поглинання і придбання як форми зростання банківських організацій. Конгломерат передбачає здійснення керівництва з єдиного центру, проте банківські підрозділи зберігають певну самостійність, особливо щодо прийняття рішень, які стосуються поточної діяльності.Таким чином, адаптивні структури вирішують найважливіше завдання пристосовують організацію до мінливих ринкових умов, внаслідок чого набувають великого поширення.

Організаційні структури, що відрізняються ступенем централізації. Питання централізації діяльності банку були і залишаються дуже складними, а вирішення їх доводиться шукати для кожної організації окремо. Кожна зі структур банків, які відрізняються ступенем централізації, має свої переваги і недоліки, що необхідно враховувати при делегуванні повноважень нижчим ланкам управління.

Незважаючи на всі відмінності між банками, ряд функцій завжди залишається в руках вищого керівництва.

До функцій міжнародної банківської справи належать:

забезпечення прибутковості в діяльності банку шляхом раціо­нальної організації виробничого процесу, включаючи як управління банком, так і розвиток його техніко-технологічної бази;

ефективне використання кадрового потенціалу;

організація стратегії виходу на міжнародний ринок;

розроблення та впровадження стратегії управління міжнародними банківськими ризиками;

управління міжнародними банківськими операціями;

досягнення вищого ступеня оперативної підготовки аналітичної інформації, на підставі якої приймаються управлінські рішення.



2. Аналіз стану діяльності та універсалізація банківської справи

2.1 Економічні основи та етапи здійснення міжнародних банківських розрахунків

Організація зовнішньоекономічних грошових потоків між суб'єктами господарювання ґрунтується на сам перед на вже встановлених формах розрахунків та на системі валютного регулювання. Порядок проведення даних розрахунків регламентується у відповідності до міжнародних документів та угод. Стандартизація в документальному оформленні розрахунків необхідна для того, щоб забезпечити гарантію імпортерам та експортерам на поставку та оплату їх товарів. Також, вона встановлює систему однакового тлумачення прав.

Історично склалися такі особливості міжнародних розрахунків:

1) Імпортери й експортери, їхні банки вступають в певні додаткові відносини щодо оформлення, пересилання і обробки товаророзпорядчих і платіжних документів;

2) Міжнародні розрахунки регулюються як нормативними національними законодавчими актами, так і міжнародними банківськими правилами й звичаями;

3) Міжнародні розрахунки виступають об'єктом уніфікації та універсалізації інтернаціоналізованих банківських операцій. Більшість банків світу приєдналися до Уніфікованих правил щодо акредитивів та інкасо;

4) Міжнародні розрахунки мають здебільшого документальний характер, тобто здійснюються під фінансові і комерційні документи . Основними об'єктами системи міжнародних розрахунків є :товар роботи або послуги, які експортер передає імпортеру згідно з умовами контракту; гроші або цінні папери (тратти), якими імпортер розраховується з експортером за одержаний товар, роботи, послуги; фінансовий інструмент за допомогою якого здійснюється розрахунок між експортером та імпортером (форми розрахунків).

1. імпортер купує у свого банку телеграфний переказ, банківський чек, вексель або інший платіжний документ;

2. імпортер пересилає платіжний документ експортеру;

3. експортер, який отримав від імпортера цей платіжний документ, продає його своєму банку за національну валюту, яка необхідна йому для виробництва або інших цілей;

4. банк експортера пересилає за кордон своєму банку-кореспонденту платіжний документ; отримана від продажу цього документа сума іноземної валюти зараховується банком імпортера на кореспондентський рахунок банку експортера.

Основними формами розрахунків при здійсненні зовнішньоекономічних операцій, як вже зазначалось, є: акредитивна; інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками, вексельна, за відкритим рахунком.

Акредитивна форма платежу вимагає найбільш активної участі банків у здійсненні розрахунків і спрямована головним чином на захист інтересів продавця. Дана форма розрахунків проходиться, як правило, в чотири етапи:

1). Імпортер за погоджене число днів до початку поставки чи після отримання повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження дає доручення своєму банку відкрити в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив на певну суму та на обумовлений строк на користь експортера. У дорученні про відкриття акредитива імпортер повідомляє банку перелік документів, після пред'явлення яких експортеру може бути сплачена сума з акредитива.

2). Банк імпортера відкриває в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив, після чого банк експортера повідомляє експортеру про його відкриття і за необхідності підтверджує акредитив. Якщо протягом строку дії акредитива він не буде використаний, то за згодою покупця чи за умовою контракту акредитив може бути продовжений на визначений строк чи відкликаний покупцем.

3). Експортер, відвантаживши товар, пред'являє банку, в якому відкрито акредитив, документи, що засвідчують поставку товару, перелік яких міститься в контракті, й отримує проти цих документів належну йому суму платежу.

4). Банк експортера пересилає товарні документи банку імпортера, а той вручає їх імпортеру, який відшкодовує йому суму акредитива. Розрахунки у формі інкасо, так само як і у формі акредитива, набули значного поширення в міжнародній практиці. Інкасо використовується як при розрахунках на умовах платежів готівкою, так і в розрахунках на умовах комерційного кредиту. Інкасова форма розрахунків є однією з найстаріших форм банківських операцій.

Інкасова форма розрахунків проходить такі етапи:

1) Відвантаживши товар, експортер передає своєму банку інкасове доручення та товарні документи.

2) Банк експортера, який прийняв інкасове доручення, направляє його разом з товарними документами банку-кореспонденту в країні імпортера.

3) Банк-кореспондент у країні імпортера пред'являє товарні документи імпортеру та видає йому їх проти вказаної в інкасовому дорученні суми платежу.

В зовнішньоекономічній діяльності інколи використовується також чекова форма розрахунків, яка реалізується шляхом видачі чекодавцем розпорядження своєму банку здійснити із наявних коштів чекодавця виплату певної суми чекоутримувачу чи перерахування цієї суми на його рахунок.

Алгоритм розрахунків за допомогою чеків такий. Імпортер, разом із платіжним дорученням для депонування коштів, подає до свого банку заяву на отримання чекової книжки. Банк імпортера, отримавши відповідні документи, надає останньому чекову книжку. Постачальник (експортер) відвантажує товари (роботи, послуги) покупцю (імпортеру), за що отримує чек на суму поставленого товару, який далі передає до банку експортера для здійснення оплати. Банк експортера, перевіривши справжність чека і відповідність його вимогам, надсилає вимогу банку імпортера переказати зазначену суму грошей.

Після виконання вимоги банком імпортера банк експортера надсилає письмове повідомлення своєму клієнту про зарахування коштів на його рахунок. Незважаючи на відносну простоту чекових розрахунків, ця форма поки що не набула належного поширення в практиці розрахунків за зовнішньоторговельними угодами.

Як у міжнародній, так і вітчизняній практиці широко використовується вексель -- цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити з настанням строку певну суму грошей власнику векселя (векселетримачу). При розрахунках за зовнішньоекономічними операціями використовуються простий ("соло") і переказний вексель (тратта). Якщо у розрахунках, оформлених простим векселем, беруть участь дві сторони -- продавець (кредитор) і покупець (боржник), тобто векселедавець і векселетримач відповідно до загальновизнаної термінології, то в операціях з переказним векселем кількість задіяних осіб розширюється.

За класичною схемою у переказному векселі беруть участь три особи:

1) трасант (він же векселедавець);

2) трасат (платник -- той, кому трасант дає наказ платити);

3) ремітент (перший векселеодержувач, він же векселетримач).

Простий вексель (соло) виставляє не кредитор, а боржник (векселедавець), який бере на себе зобов'язання сплатити кредитору певну грошову суму в обумовленому місці у визначений термін. Однак частіше застосовують переказний вексель, який є безумовною пропозицією трасата (кредитора), адресованою трасату (боржнику), сплатити третій особі (ремітенту) в установлений термін визначену суму.

Відкритий рахунок - це найменш вигідна форма розрахунків для експортера, тому що вона не дає йому ніяких гарантій своєчасного отримання платежу. експортер поставляє покупцеві товар разом із товаророзпорядчими документами і записує у своїх бухгалтерських документах у дебет відкритого покупцеві рахунку суму покупки.

2.2 Глобалізація банківської діяльності

Банківські системи різних держав не функціонують в ізоляції одна від одної, вони перебувають у постійній взаємозалежності, взаємовпливі, взаємодії. Глобалізаційні процеси у світовій економіці приводять до проникнення іноземного капіталу в банківський сектор економіки тієї чи іншої держави. Як наслідок розвивається міжнародне та регіональне співробітництво щодо формулювання загальних стандартів банківського регулювання, формується транскордонний ринок банківських послуг, який, у свою чергу, впливає на динамічний розвиток банківської справи. Здійснюється інтенсивне об'єднання банків, як в міжнародному масштабі, так і в межах однієї держави. Все вище сказане закономірно призводить до виникнення специфічної системи - міжнародної банківської діяльності, тобто комерційної та інвестиційної банківської діяльності, яка містить транснаціональні операції в різних іноземних валютах. Її суб'єктами є транснаціональні банки, центральні банки, небанківські фінансово-кредитні установи, корпорації та урядові агентства, які використовують послуги банків. Характерними особливостями сучасної міжнародної банківської діяльності є:

- основні суб'єкти банківської справи -транснаціональні банки;

- побудова власної мережі підрозділів ТНБ на основі інноваційних технологій материнської компанії. Власні підрозділи ТНБ, як правило, виявляються ефективніше придбаних місцевих банків, однак змушують ТНБ направляти більший обсяг ресурсів на формування клієнтської бази, дослідження ринку країни присутності. Реалізація подібної стратегії банками в країнах з ринками, що розвиваються стала передумовою формування в цих країнах великих банківських груп, що володіють усіма ознаками регіональних ТНБ;

- зростання балансової вартості банків, збільшення розміру банку. Значний власний капітал вважається важливою умовою стійкості банку. Розміри банку мають значення для зниження вартості послуг, участі у великих проектах й управлінні ризиком, здатності працювати з великими сумами одночасно на всіх сегментах фінансового ринку; здатності надавати клієнтам комплекс будь-яких послуг за їх вибором на високому якісному рівні; можливості придбання дорогого сучасного обладнання, що забезпечує оперативність і надійність проведення банківських операцій; можливості здійснювати значні вкладення в підвищення якості своїх кадрів;

- уніфікація національних норм, положень, нормативних актів, системи банківського нагляду та створення єдиних правил ведення банківських операцій у відповідності до міжнародних стандартів.

- головною тенденцією розвитку глобального банківського сектору є трансформування його балансу під впливом глобальної фінансової кризи на користь країн Азії та БРІКС (Бразилії, Росії, Індії, Китаю, ПАР), крім того, спостерігається стійка тенденція до зменшення позицій західних країн у світовому банківському секторі (табл. 1).

Таблиця 1 Кількість найбільших банків світу (за показником капіталу) у розрізі регіонів у 1990-2030 рр.[8.].

Регіон/Країна	Роки
	1990	2000	2009	2010	2020 (прогноз)	2030 (проноз)
Захід	778	703	621	588	500	475
Європа	444	388	365	319	285	270
США	222	199	159	169	140	135
Японія	112	116	97	100	75	70
Близький Схід	58	77	88	90	90	95
Латинська Америка	40	50	49	44	40	45
Азія	104	150	193	221	300	320
Інші країни світу	20	20	49	57	70	65
БРІКС	33	43	130	146	190	215

Глобалізацію банківської діяльності можна розглядати як уніфікацію банківських систем різних країн світу на основі імплементації міжнародних стандартів банківської діяльності з подальшим перетворенням у єдиний світовий банківський простір.

Основними суб'єктами глобалізацій них процесів виступають транснаціональні банки. Транснаціональні банки - це найбільші фінансові установи, які сформувались на базі крупних комерційних банків промислово розвинених країн, домінують на національних і міжнародних ринках позичкових капіталів, відіграють вагому роль в економічному перерозподілі світових капіталів та кредитно-фінансових послуг.

ТНБ забезпечують банківськими послугами своїх клієнтів по всьому світу. Виходячи з критерію диференціації банківських продуктів і послуг, структури операцій, можна виділити чотири види міжнародних продуктових стратегій, які реалізують ТНБ:

1. Універсальна банківська діяльність, коли ТНБ у країні присутності розвиває всі основні напрями фінансового бізнесу;

2. Багатопрофільна банківська діяльність, що передбачає здійснення на зарубіжному ринку тільки декількох видів бізнесу, наприклад, роздрібного та корпоративного, або корпоративного та інвестиційно-банківського;

3. Спеціалізований банкінг, коли підрозділи ТНБ у приймаючій країні займаються переважно якимось одним видом бізнесу, найчастіше обслуговуванням корпорацій, або інвестиційно-банківськими операціями;

4. Представницька діяльність, що не припускає присутності ТНБ в країні знаходження бізнесу на постійній основі. Щорічно авторитетне видання „The banker” уже протягом близько 35 років складає рейтинг тисячі найбільших банків світу за різними показниками: величиною активів, капіталу, прибутку і т.д. У 1970 р. вперше було опубліковано список 300 наймогутніших банків світу. Сьогодні до цього списку включено 1000 банків. Лідируюча десятка цьогорічної тисячі найприбутковіших банків дивовижна тим, що очолюють її банки Китаю. У Піднебесній рентабельність банківського бізнесу сьогодні набагато вище, ніж у США і Єврозоні. Китайські банки займають перші місця в рейтингу Топ-1000 банків світу вперше. У таблиці 2 зібрані найбільші банки світу, ранжирування за розміром прибутку до оподаткування [19].

Таблиця 2 ТОП 5 Найбільших банків світу (станом на 01.04.2014)

№	Банк	Країна	Прибуток до оподаткування	Характеристика банку
1	2	3	4	5
1	Industrial &Commercial Bank of China	Китай	$43,2 млрд	Найбільший у світі банк за розміром прибутку і капіталізації. Основний акціонер - держава, якій належить 70,7 % акцій
2	China Construction Bank	Китай	$34,8 млрд	Другий за величиною активів і капіталу банк Китаю. Має близько 13 629 філій у Китаї
3	Bank of China	Китай	$26,76 млрд	Найстаріший банк Китаю був заснований в 1912 році. Контрольний пакет акцій належить уряду Китаю.
4	JP Morgan Chase	США	$26,75 млрд	Найбільша і найстаріше фінансова установа не тільки в США, але і в світі.
5	Wells Fargo	США	$23,3 млрд	Фінансовому бренду Wells Fargo вже більше 150років. Має більше 6 тисяч відділень.

Іноземний капітал відіграє важливу роль у розвитку банківської системи та економіки будь-якої країни. У переважній більшості країн світу іноземні інвестиції є важливим джерелом фінансування економіки.

Банківська система України поступово інтегрується у світовий банківський простір, спостерігається значна активізація присутності іноземного капіталу. Так, в Україні кожен четвертий банк - з іноземним капіталом, кожен десятий - зі стовідсотковим іноземним капіталом. На початок 2013 року іноземний капітал банків в Україні був представлений 26 країнами. Найбільші частки в загальній сумі іноземного капіталу мали Кіпр - 29,1%, Російська Федерація - 23,1%, Австрія - 13,3% та Швеція -8,3%. [15].

Отже, доля іноземного капіталу в банківській системі України значна, але спостерігається загальна тенденція поступового зменшення частки іноземного капіталу в банківській системі України. Вже немає таких великих інвестицій в українські банки, які були в 2006-08 роках. Перш за все, це пов'язано з непривабливим інвестиційним кліматом, викликаним низькою юридичної захищеністю кредиторів. Також зіграло роль посилення регулятивних вимог до капіталів банків у країнах Європи. Всі ці фактори свідчать, що поступове зменшення частки іноземних банків в Україні є об'єктивним процесом.

Присутність іноземного банківського капіталу впливає як на кількісні, так і на якісні показники ринку, на процентні ставки, тарифи банків, на якість надаваних банками послуг, і на їх спектр. Іноземні банки привнесли на український ринок не тільки фінансові ресурси, а й нові банківські технології, високі стандарти обслуговування клієнтів і кращі приклади систем управління банками, як фінансовими організаціями, особливу юридичну скрупульозність, самі поняття ризик-менеджменту, управління активами та інші, що зробило сьогоднішній банківський сектор дуже конкурентним і більш сильним, ніж всі інші сектори фінансового ринку країни. Сильними сторонами банків з іноземним капіталом, що відрізняють їх від вітчизняних банків, можна назвати вагому фінансову підтримку потужними материнськими компаніями, прозорий капітал, наявність чіткої стратегії розвитку, сучасні банківські технології, високі стандарти обслуговування, організованість,, політична незаангажованість, багатий досвід і відмінну репутацію в міжнародних фінансових колах.

2.3 Аналіз розвитку міжнародних банків в центральній та східній Європі

У банківській системі країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), а саме Польщі, Угорщині, Естонії, Литві, Чехії, Болгарії, іноземні фінансові інститути контролюють більше половини активів (Рис. 1). Кредитним організаціям, які контролюються нерезидентами, належать 95% банківських активів в Естонії, лише по одному великому банку, які не перейшли до іноземних банків, залишилося в Румунії, Словаччині, Угорщині.

Рис. 1. Частка іноземного капіталу в сукупних активах банківського сектора країн ЦСЄ в 2013 році, %

Причини проникнення іноземного капіталу на ринки ЦСЄ: по-перше, локальний аспект:жорстока конкуренція на національному ринку, уповільнення росту депозитної бази, обмеженість прибутків на західному ринку; по-друге, транснаціональний аспект: значний потенціал для розвитку транснаціональних банків (ТНБ) у зв'язку з недорозвиненістю фінансових ринків приймаючих країн, недостатня кількість запропонованих банківських продуктів, можливість високого рівня прибутків, низької кваліфікації працівників через брак досвіду.

Таблиця 3 Найбільші ТНБ Європи

ТНБ	Країна базування	Кількість підрозділів	Кількість країн
1	2	3	4
Raiffeisen Zentralbank Osterreich	Австрія	790	15
1	2	3	4
Unicredito	Італія	1207	7
Hypo-Vereinsbank (NVB)	Німеччина	905	13
Societe Generale	Франція	666	н.д.
Banka Intesa	Франція	475	н.д.

Форми залучення та діяльності іноземного банківського капіталу в країнах ЦСЄ: відкриття представництв і філій; відкриття банків з різною часткою участі іноземного капіталу; участь у приватизації державної власності в банках; купівля банківських акцій у приватних акціонерів.

Банківські організації з іноземним капіталом сприяли посиленню конкуренції на ринку банківських послуг і розширенню їх асортименту. В Словаччині, Боснії та Герцоговині, Албанії частка іноземного капіталу становить 100%. Найбільший ріст з 2001 по 2013 рр. серед країн ЦСЄ продемонстрували Албанія, Україна, Сербія (Рис. 2).

Рис.2. Частка іноземного капіталу у сукупних банківський активах в 2001-2013 рр., %

Таким чином, економічна система будь-якої держави, незважаючи на її рівень розвитку, не в змозі протидіяти глобалізаційним та інтеграційним процесам. Жодна країна не може бути повністю самостійною на міжнародній арені та реалізовувати стратегію власного економічного розвитку без врахування інтересів головних суб'єктів світової економіки.

Загалом у 2012 р. банківські сектори країн ЦСЄ продемонстрували високий рівень стійкості. Так, темпи зростання кредитування в цілому по регіону в 2012 р. становили 25,6%, чому передувало істотне нарощування кредитування у попередні роки. Найбільшим зростанням даного показника характеризувалася Російська Федерація, тоді як в Республіці Білорусь, Угорщині, Словенії та Греції обсяг кредитів за цей період зменшився відповідно на 20,3%, 16,6%; 6,2% та 0,9%. При цьому, варто зазначити, що спад відповідного показника в країнах єврозони знаходився в межах 1%.

Отже, потенціал банківських ринків країн ЦСЄ щодо процесу кредитування, рівень якого у докризовому періоді був дуже високим, нині підвищився. І така тенденція вимагає від урядів і центральних банків країн регіону знаходження балансу між регуляторними застережними заходами та намаганнями стимулювати таке зростання.

Економічна система будь-якої держави, незважаючи на її рівень розвитку, не в змозі протидіяти глобалізаційним та інтеграційним процесам. Жодна країна не може бути цілковито самостійною на міжнародній арені та реалізовувати стратегію власного еконо­мічного розвитку без урахування інтересів головних суб'єктів світової економіки. Активізація процесів транснаціоналізації обумовлюється лібералізацією доступу на національні ринки та відкритістю економіки країни. Наприклад, порівняльний аналіз темпів і рівня експансії іноземного банківського капіталу у країнах ЦСЄ показав, що в більшості держав вони вищі, ніж в Україні.

Вважаючи на цей факт, в зазначених країнах кардинально змінилися функції національних банківських систем, які фактично перетворилися на периферійні підсистеми глобальних банківських структур. У Естонії, Литві, Румунії банки, опинившись під контролем іноземного капіталу, взагалі відмовилися від проведення суверенної монетарної політики та запровадили системи монетарного устрою. Враховуючи ці тенденції, Україні необхідно розробити власну стратегію розвитку банківської системи з урахуванням постійного наростання впливу іноземного капіталу [4,].

Досліджуючи експансію міжнародних банківських груп в Центральній та Східній Європі слід виділити чотири стратегії, які застосовують банківські групи в ЦСЄ (табл. 4). Банки, які використають нішеву стратегію, обмежуються невеликими частками ринку в декількох країнах. Такий підхід, за даними консалтингової компанії, використає 85% банківських груп. Ще вісім груп реалізують стратегію фокусування - тобто мають великі частки на декількох ринках. Установи, що роблять ставку на корпоративний бізнес, або «першовідкривачі» регіонів, часто застосовують стратегію присутності. Вона має на увазі володіння нехай і скромними частками, але на багатьох ринках.

Таблиця 4. Стратегії міжнародних банківських груп в Центральній та Східній Європі

Вид стратегії	Опис	Приклади груп які реалізовують цю стратегію	Середня рентабельність капіталу %
Нішква стратегія	Невелика доля ринку у декількох країнах	SEB, ProCredit, BNP, Credit Agricole	17,3
Стратегія присутності	Невелика доля ринку в багатьох країнах	Citibank, ING, Societe Generale	23,5
Стратегія фокусувння	Значна доля ринку у декількох країнах	Swedbank, KBC, HYPO Alpe Adria Bank	25,0
Стратегія проникнення	Значна доля ринку в багатьох країнах	UniCredit, Erste Bank	23,6

Нарешті, стратегія проникнення припускає великі частки ринку в багатьох країнах. Ще кілька років назад таким підходом не могла похвастатися жодна європейська банківська група. Визначено, що нішеві гравці мінімум на шість процентних пунктів програють у рентабельності власного капіталу гравцям, що роблять ставку на більше широку присутність у регіоні. Цей висновок підтверджує аналіз ще шести факторів успіху банків у ЦСЄ (активи й темпи їхнього росту, частка ринку, спеціалізація, рівень ліквідності, керування витратами). Дослідники виявили, що прибутковість тим вище, чим більше активи й темпи їхнього росту.

Дослідження виявили, що одна з причин інтересу західних банків до Східної Європи -- у пріоритетності роздрібного бізнесу. Інтерес до роздрібу зумовлений, по-перше, сповільнен­ням темпів зростання європейської економіки і звуженням маржі в корпоратив­ному сегменті. По-друге, головним джерелом пасивів європейці останнім часом вважають кошти населення, яке, на відміну від корпорацій, не може вкласти вільні гроші в інвестиційні проекти. На нашу думку, європейські банки в Україні приваблює два чинника. По-перше, недорозвиненість власного банківського сектору, що означає високий потенціал зростання і, по-друге, сусідство з ЄС. При цьому перевага України перед іншими країнами регіону в тому, що інвестиційні фонди не є серйозним конкурентом бан­ків у боротьбі за гроші громадян.

Таким чином, сучасні тенденції розвитку міжнародного банківського сектору та глобальної економіки в цілому находяться під впливом світової фінансової кризи, а тому необхідно більш детально розглянути передумови участі України у процесах міжнародної міграції капіталу.



3. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України в умовах фінансової глобалізації

Відзнаками останнього на сьогодні етапу фінансової глобалізації є зміна структури потоків капіталу на користь приватних інвестицій та заміна потоків, спрямованих на розвиток виробництва у різних регіонах світу, на користь міжнародної диверсифікації інвестиційного портфеля. Окрім цього, спостерігається зростання абсолютного обсягу інвестицій у країни, що розвиваються та поступове вирівнювання обсягів накопичених інвестицій у різних країнах. Однак зазначене вирівнювання відбувається переважно між країнами із приблизно однаковим ступенем розвитку, в той час як відносна частка інвестицій у країни, що розвиваються, зменшується, тобто ступінь залучення до глобалізації країн із різним рівнем економічного розвитку є різним.

Не зважаючи на значний рівень загальної відкритості економіки та позитивну динаміку у подальшому включенні України до світового господарства, фінансовий сектор країни відзначається слабкою взаємодією із міжнародним фінансовим ринком.

Відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому секторі потребує негайної корекції економічної політики держави з метою збільшення обсягів іноземного інвестування та кредитування. Задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу. При цьому особлива увага має бути приділена ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної економіки до глобалізованого фінансового простору.

Банківська система України починала свою роботу в надзвичайно жорсткому економічному середовищі - за умов стрімкого падіння виробництва, руйнівної гіперінфляції і повного дисбалансу економічних процесів. Негативний вплив на розвиток банківської системи України мали помилки органів державної влади, чиї законодавчі акти і конкретні дії найчастіше тільки посилювали тиск і здіймали паніку як серед банкірів, так і серед їхніх клієнтів. Тому багато в чому розвиток банківської сфери залежав від політики уряду, Верховної Ради та інших владних структур й обґрунтованості рішень, які вони приймали.

Аби вплив глобалізації на економіку України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки до світового економічного простору, в першу чергу шляхом розвитку вітчизняного законодавства та розбудови відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

Основою для зміцнення банківської системи України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатній рівень капіталізації. Проблемними, на думку вітчизняних фінансових експертів, є не лише кількісні показники, що характеризують рівень капіталізації, а й її якість. Річ у тім, що капіталізація багатьох вітчизняних банків складається з коштів переоцінки основних засобів, не сплачених відсотків, субординованого боргу. Зростання таких складових можна вважати штучним нарощуванням капіталу[5].

З огляду на те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низька капіталізація вітчизняних банків, особливо у зв'язку із вступом України до СОТ, може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно з іноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземного капіталу).

Розв'язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків -- це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.

Для банків з недостатньою капіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов'язання продажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсоткових ставок за зобов'язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсацій менеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмежень на сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотно відрізняються від їх звичайної діяльності[6].

Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу

Спектр та обсяги послуг що надаються банками залишаються досить обмеженими - тоді, як сучасні умови господарювання вимагають нових форм та методів банківської підтримки. У промислово-розвинутих країнах Заходу накопичений багатий досвід інновацій, в тому числі і в банків, частина якого представляє безперечний інтерес для банків, і може бути з успіхом використана з урахуванням специфічних умов України.

Основними шляхами покращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурні зміни в активах, капіталі, зобов'язаннях банків, підвищення дохідності активів за рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниження вартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності. Головною причиною малої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низький рівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці та соціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тими чинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, й розвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем.

Наступним кроком головного банку в процесі виходу на світовий ринок стає утворення банківського відділення (філії) на території приймаючої держави чи офшорного фінансового центру. Такі центри на території інших держав являють собою більш дешеві джерела капіталу чим національні ринки. Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна і політична стабільність, а також сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів[2].

У 2014 році доведено, що фінансово-банківську кризу не можна подолати в межах діючого законодавства. Україні потрібне оновлене правове поле, яке уможливить вирішення існуючих проблем. Серед найактуальніших питань, що потребують підтримки депутатів Верховної Ради України, є: посилення контролю за операціями банків з пов'язаними особами та відповідальності власників істотної участі, керівників банків та інших пов`язаних з банком осіб за дії, що призводять до неплатоспроможності банку.

Державна політика щодо виходу банків на світовий фінансовий ринок, спрямована на формування інформаційного забезпечення цього процесу, потребує: здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення фактів недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку; проведення банками України за кордоном аналізу зовнішніх ринків з метою виявлення можливостей розширення присутності на них та запобігання введенню обмежувальних заходів з боку інших держав; формування інфраструктури інформаційного забезпечення шляхом створення мережі інформаційно-консультативних служб з метою надання послуг суб'єктам господарської діяльності.

Висновки

Міжнародні фінансові відносини є невід'ємною складовою міжнародних економічних відносин. Тому цілком закономірно виникнення світової фінансової системи, що поєднує національні фінансові системи, і як наслідок, міжнародної банківської системи. Банківські системи різних держав не функціонують в ізоляції один від одного, вони перебувають у постійній взаємозалежності, взаємовпливі, взаємодії.