Особливості соціального страхування Італії

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М. П. ДРАГОМАНОВА

Інститут соціальної роботи та управління

Кафедра теорії и технології соціальної роботи

Реферат з навчальної дисципліни

“Соціальне страхування”

на тему:

« Особливості соціального страхування Італії»

Виконав:студентка ІІ курсу

спеціальності “Соціально робота. Практична психологія”

Красовська Тетяна

Прийняв: Т.О Голубенко

Київ-2015

Зміст

Вступ

1. Соціальна робота та молодіжна політика

2. Медичне страхування

3. Особливості пенсійної реформи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Державна система соціального забезпечення охоплює охорону здоров'я, пенсії, допомогу по безробіттю, непрацездатності і багатодітним родинам. Соціальне страхування здійснюється контрольованими державою страховими кампаніями і формується роботодавцями, трудящими і державою. На долю роботодавців припадає найбільша частка страхових внесків( близько 4/5 всього отримуваного доходу). Системою соціального страхування охоплені всі зайняті, безробітні, пенсіонери і представники інших категорій населення (особи вільних професій, власники дрібних торговельних підприємств та інші).

Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення -- 15,4% від ВВП, тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%). Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії -- один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя, зростає частка людей похилого віку.

1. Соціальна робота та молодіжна політика

Одна з основних проблем соціальної політики Італії - історична відмінність у прибутках населення в північних і південних регіонах, що відображається статистикою по безробіттю. Відносно загального рівня безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а для півдня -- більше 20%. Така ситуація відображається на ролі, яку відіграє соціальний захист: пенсія по інвалідності в економічно слабких регіонах, окрім свого основного призначення, виконує роль допомоги по безробіттю й соціальної допомоги.

Істотною проблемою є одночасне існування погано соціально-гарантованих секторів в економіці й секторів, де гарантованість соціальних послуг вища (зокрема, в силу широкого розвитку профспілкового руху на півночі країни).

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин опинилися без жодних прибутків. Через цю та інші обставини італійська соціальна політика часто характеризувалася як «рудиментарна».

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення -- 15,4% від ВВП -- тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%).

Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії -- один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Протягом останнього десятиліття ХХ століття проблеми соціальної сфери в Італії висунулися на перший план. Істотним поштовхом для змін у системі соціального захисту стали зростаючі процеси європейської інтеграції, спрямовані на зближення соціально-економічних параметрів країн - учасниць Європейського союзу.

На сьогоднішній день система соціального захисту Італії характеризується рядом невирішених питань. Одна з основних проблем соціальної політики Італії - традиційне розходження в доходах населення в північних і південних регіонах, що відбивається статистикою по безробіттю. На тлі загального безробіття в Італії (11,3% - 1999 р.) рівень безробіття на півночі країни становив близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а на півдні - більше 20%. Особливо чітко це проявляється в тій ролі, що в умовах італійської системи соціального страхування починають грати деякі його види. Насамперед це стосується пенсії по інвалідності, що в економічно слабких регіонах, крім свого основного призначення, виконує роль допомоги з безробіття й соціальної допомоги.

Для Італії характерна більше висока, чим в інших країнах Західної Європи, частка незайнятих жінок, число яких у загальній чисельності безробітних становить 16% (що майже вдвічі перевищує рівень чоловічого безробіття - 9% і молоді, рівень безробіття серед якої також досить високий - 12,4%).

Негативну роль в італійській системі соціального захисту грає одночасне існування погано соціально гарантованих секторів економіки й секторів, у яких завдяки певним обставинам (наприклад, широкий розвиток профспілкового руху, особливо на півночі країни) гарантованість соціальних послуг більше висока. Крім того, сюди також ставиться й незадовільний захист від ризиків людей, які по різних причинах виявилися без яких-небудь доходів. У силу цих, а також ряду інших обставин італійська соціальна політика часто характеризувалася як "рудиментарна".

Серйозну проблему являє собою асиметрична структура соціальних витрат. Це проявляється, зокрема , у тім, що найбільш велику частку соціальних витрат становить пенсійне забезпечення - 15,4% ВВП (при середньоєвропейському рівні - 11,9%), тоді як на підтримку родини, материнства, утворення й політику зайнятості затрачаються порівняно незначні засоби (близько 0,8%). Із цієї причини Італію (втім, не без підстави) іноді називали країною пенсіонерів. Так, до 1992 р. система пенсійного забезпечення Італії була, мабуть, найбільше "щедрої" у порівнянні з іншими країнами ЄС.

Наприклад, законом гарантувалося без визначення границь пенсійного віку одержання пенсії після 35 років страхування. Державні службовці мали право на повну пенсію вже після 20- літнього страхового стажу. Серед інших країн ЄС Італія мала найбільше число пенсіонерів у віці до 60 років. Оскільки розмір пенсії розраховувався на підставі доходу останнього трудового років, характерні "зрушення" у кар'єрі перед виходом на пенсію стали частим явищем у країні. Крім того, порівняно просто можна було одержати пенсію по інвалідності: для цього було потрібно всього 5 років виплати страхових внесків, а на рішення про надання пенсії по інвалідності найчастіше впливала не тільки працездатність претендента в медичному змісті, але й соціальні й економічні умови.

Незважаючи на те що соціальна політика Італії як і раніше залишається в компетенції держави, проте економічна політика Європейського союзу робить на неї певний вплив. З одного боку, ЄС не втручається в соціальну політику країн-учасниць. З іншого боку, економічна політика Євросоюзу побічно впливає на економіки вхідних у нього держав шляхом установлення критеріїв зближення в економічній сфері. Вирішальний вплив вона зробила на італійську соціальну політику на початку 90- х років, давши відчутний поштовх реформаторським заходам у соціальному секторі. "Європозування" стало важливим фактором для проведення соціальних реформ в Італії не в останню чергу й тому, що на відміну від інших країн Європи, де Євросоюз найчастіше розглядався як нова бюрократична структура, що обмежує повноваження національних держав, в Італії з європейським об'єднанням завжди зв'язували надію на поліпшення у власній країні. Італійці належали до прихильників інтеграції, цінуючи її навіть вище, ніж об'єднання Італії в XІ сторіччі (ця думка виразили 76% респондентів суспільного опитування, що проводилося наприкінці 90- х років). Подібне відношення населення країни до питання, що не завжди викликав позитивну реакцію в інших країнах - учасницях Європейського союзу, бачиться насамперед у традиційно глибокій недовірі населення до власної держави. Причини такої недовіри, мабуть, кореняться не тільки в особливостях національного характеру або менталітеті італійців, але й у конкретних проблемах, характерних для всієї італійської економіки й соціального сектора зокрема .

Отже, реформаторські заходи, початі з початку 90- х років, були обумовлені в основному реакцією на необхідність економічної модернізації в рамках європейської інтеграції. Крім того, все це доповнювалося внутрішніми умовами, до яких ставляться специфічні проблеми й особливості соціального сектора Італії, а також позитивне відношення населення до процесів європейської інтеграції. Тенденції розвитку соціальної політики в Італії 90- х років ХХ століття були, отже, пов'язані із двома особливостями. З одного боку, критерії конвергенції ЄС обумовлювали проведення твердої рестриктивної політики в соціальному секторі. З іншого боку, недосконалості італійської соціальної системи робили очевидним необхідність розширення тих сфер соціального забезпечення (сімейна політика, страхування по безробіттю, соціальна допомога), які були традиційно "слабкими" у загальній системі соціального захисту.

2. Медичне страхування

Роком початку реформи охорони здоров'я в Італії прийнято вважати 1978 р., коли була утворена Національна служба охорони здоров'я (НСОЗ), введено в дію базовий закон і прийнято ряд інших нормативних актів. Створенням НСОЗ продовжився процес децентралізації, розпочатий передачею управління лікарняним сервісом і службами охорони здоров'я регіональній владі. Управління НСОЗ здійснюється на трьох рівнях: національному, регіональному і місцевому. На відміну від британської НСОЗ, де регіональні і місцеві власті діють в рамках єдиної системи, італійська НСОЗ встановлює різну фінансову і управлінську відповідальність різних рівнів влади.

На національному рівні (парламент, уряд- в особі міністра охорони здоров'я і Національна рада з охорони здоров'я) координується децентралізована діяльність закладів охорони здоров'я, розробляється Національний план охорони здоров'я як інструмент централізованого регулювання НСОЗ. Міністерство фінансів, в свою чергу, надає річний бюджет по охороні здоров'я в парламент як частину генерального бюджету. Власті на регіональному рівні відповідають за розробку структури забезпечення відповідного сервісу на підвідомчій території. Вони намічають регіональний план охорони здоров'я і оцінюють дієздатність місцевого сервісу.

Місцевий рівень - оперативна частина системи. Вона знаходиться під контролем муніципалітетів, які реалізовують програми по охороні здоров'я. Для оплати медичних послуг НСОЗ використовує систему, яка фактично є комбінацією двох моделей: державного договору і інтегральної моделі. Державні продавці медичних послуг відділені від незалежних продавців. Багато з них (наприклад, дома сестринського догляду) діють на основі угод з місцевими радами по охороні здоров'я і приватним сектором. Однак фінансування і забезпечення цих служб тільки державне.

Служби, що фінансуються державою, забезпечують профілактику, лікарняне обслуговування (стаціонарні і амбулаторні державні клініки), сестринський догляд, швидку медичну допомогу, відвідування пацієнтів вдома по виклику і місцеві служби охорони здоров'я. Незалежні продавці медичних послуг - це незалежні фармацевти, лікарі загальної практики (ЛЗП, лікарні, будинки сестринського догляду і фахівці, які працюють на основі угод з НСОЗ. Фінансування їх також державне. Незалежні продавці також включають тих, хто забезпечує приватні медичні послуги в державних структурах (деякі державн лікарні мають платні ліжка).

На початку 90-х рр. 53% державних витрат на охорону здоров'я фінансувалося за рахунок загального державного бюджету, а 47%, що залишилися за рахунок податків на заробіток державних службовців. Внески, зібрані із заробітної плати і заробітків (трудящих і роботодавців), становлять майже 87% від всіх внесків на охорону здоров'я; внески від фермерів, ремісників і власників дрібних магазинів становлять 13%. Існує нерівність між ставкою оподаткування для державних службовців (декларований прибуток) і ставкою для для тих, хто займається приватною практикою. Більш того, ухилення від сплати податків останніх веде до ухилення від медичних внесків. В Італії населення реєструється через НСОЗ у лікаря загальної практики або у педіатрів, якщо пацієнт не досяг 6 років (для дітей 6 - 12 років батьки можуть вибрати як лікаря загальної практики, так і педіатра). У великих містах пацієнт може вибирати реєстрацію в будь-який медичний заклад свого муніципалітету або по місцю проживання. Право вибору лікаря зберігається, навіть якщо пацієнт переїжджає в інший муніципалітет. У той же час відносини між ним і лікарем можуть бути припинені в будь-який момент, якщо розглядаються як незадовільні однією з сторін. Пацієнт також може проконсультуватися у будь-якого лікаря загальної практики в будь-якій місцевості, але за встановлену плату з подальшим відшкодуванням витрат МСОЗ. На відміну від британців пацієнт в Італії має можливість звернутися в лікарню, без дозволу лікаря загальної практики. Для Італії, характерні ті ж проблеми, з якими стикаються інші європейські країни в сфері охорони здоров'я населення: забезпечення якості послуг і доступність їх вартості; старіння населення, а, отже, збільшення частки соціальних служб в охороні здоров'я; зростання цін на медичне обладнання і медикаменти. Чітко простежується і основна загальноєвропейська тенденція - посилення ролі держави в справі охорони здоров'я своїх громадян.

Державна лікарняна і приватна лікарняна допомога за контрактом становлять практично 54% від державних витрат на охорону здоров'я. Державні лікарні підкоряються МСОЗ. Лікарі, які обслуговують ці лікарні, отримують заробітну плату і можуть працювати на повну ставку або частину ставки. Їм дозволено також лікувати пацієнтів приватним способом поза лікарнею. Витрати на приватний сектор становлять 22,3% від всіх витрат на охорону здоров'я. За даними останнього опиту тільки приватними медичними послугами користуються 33% громадян Італії з високим прибутком і 1 % - з середнім прибутком; 44% громадян - з високим прибутком і 31% - з середнім прибутком користуються послугами як приватної, так і державної медицини; італійці з низьким прибутком ніколи не звертаються в приватні медичні служби. Соціальні служби надають тривалу допомогу поза лікарнею. Персональні соціальні служби - не дуже поширене явище, і тільки 2 людини з 1000 можуть отримувати допомогу вдома. Частина вартості подібних послуг оплачується пацієнтам відповідно їх прибуткам через соціальні служби. Існує також приватна резидент-допомога, оплачувана безпосередньо пацієнтом.

3. Особливості пенсійної реформи

Згідно з новими правилами до 2008 р. чоловіки і жінки можуть йти на пенсію в будь-якому віці за наявності 40-річного періоду сплати внесків. Надалі встановлюється можливість виходу на пенсію з 57 років при 5-річній сплаті внесків, але за умови, що їх загальна сума дає право на пенсію, що перевищує принаймні на 20 % нинішню соціальну. З досягненням 65 років єдиною умовою для отримання пенсії є наявність 5-річного періоду сплати внесків. Після 65 років можна знову почати працювати за наймом, але за умови відмови від отримання пенсії.

Нова італійська система поступово скасовує пенсії за вислугу років, затвердивши диференційований порядок нарахування пенсій для різних груп працівників. Ті, в кого до кінця 1995 р. було не менше 18 років сплачених внесків, можуть претендувати на пенсію за вислугу років при 35-річному стажі роботи. З 1996 р. для них введений мінімальний вік -- 52 роки для чоловіків і жінок, -- який до 2008 р. поступово збільшиться до 57 років. Ті, в кого було менше 18 років сплачених внесків, мають досягти 57-річного віку, щоб претендувати на пенсію за вислугу років. Працівники, в яких до кінця 1995 р. було не менше 36 років сплати внесків, могли в 1996 р. йти на пенсію незалежно від віку, але в 2008 р. необхідний період сплати внесків збільшиться до 40 років. Ті, хто почав працювати з 1996 р., повністю підпорядковуються новим правилам, тобто для них установлюються вікові обмеження виходу на пенсію в 57 років, а пенсія за вислугу років відміняється.

Із введенням накопичувальної системи за основу при нарахуванні пенсій береться не заробітна плата працівника за останні роки його діяльності, а величина сплачених ним внесків протягом усього трудового життя. Виділяють три вікові групи. Ті, в кого до кінця 1995 р. було 18 років сплачених внесків, одержують пенсію, розраховану за колишньою методикою, але на подовженій основі (10 замість 5 останніх років роботи). Якщо трудовий стаж менше 18 років, пенсія розраховується за змішаною системою: за внесками до кінця 1995 р. -- на попередній основі, а далі -- за новою. Проте ця група має право на розрахування всієї пенсії за новою методикою, починаючи з 2000 р. Тим, хто почав працювати з 1996 р., пенсія розраховується повністю за новою системою.

Щомісячні внески до пенсійного фонду зараховуються на особистий рахунок працівника. Сплачені внески щорічно перераховуються відповідно до 5-річного змінного показника зростання ВВП. У момент виходу на пенсію їх розмір розраховується шляхом множення суми внесків на особливий коефіцієнт, який варіюється залежно від віку працівника, забезпечуючи вищу пенсію тим, хто припиняє працювати ближче до 65 років. Коефіцієнт перерахунку корегують кожні 10 років залежно від стану пенсійної системи. Нині він варіюється від 4,72 (при виході на пенсію в 57 років) до 6,1 (при виході на пенсію в 65 років). Система розрахунку у такий спосіб стимулює подовження періоду активної виробничої діяльності працівника. З іншого боку, вона дозволяє розраховувати на певне збільшення ресурсної бази пенсійної системи. Починаючи з 1996 р. збільшилися надходження до пенсійного фонду за рахунок соціальних відрахувань підприємств від фонду заробітної плати (внески найманих робітників залишилися на попередньому рівні). За 1996--2005 рр. нова система мала забезпечити економію бюджетних витрат у розмірі близько 56 млрд євро.

Узгоджений сторонами варіант пенсійної реформи містив взаємні поступки, завдяки яким уряд забезпечив бажаний поворот у бік модернізації системи та економії соціальних витрат. За новими правилами працівник у 65 років при 40-річному страховому стажі одержує як пенсію 83,6 % своєї колишньої заробітної плати, якщо загальне зростання зарплат у країні випереджатиме зростання ВВП, і 90,9 % -- якщо динаміка зарплат зберігатиметься з динамікою ВВП. Працівник того самого віку при 35-річному страховому стажі одержить пенсію вроз-мірі 75,2 або 80,7 % зарплати відповідно. Проте така пенсія гарантована далеко не кожному працівнику в умовах сьогоднішнього італійського ринку праці. Фактичне співвідношення середньої пенсії у зв'язку зі старістю і середньої заробітної плати становило в 1995 р. 32,8 % (13,9 млн лір від 42,4 млн лір). Співвідношення середньої величини всіх видів пенсійних виплат і середньої заробітної плати було ще меншим -- 26,9 %.

Нове законодавство створило рамкову основу і для діяльності добровільних пенсійних фондів, доступних усім категоріям працівників. За офіційною оцінкою, в перспективі додаткове пенсійне забезпеченням охоплюватиме до 2/3 загального числа зайнятих. Розробку підзаконних актів передбачається проводити в рамках колективних угод.

Пенсійні фонди планується створювати на рівні галузей, компаній, кооперативів або груп самозайнятих. Очолюватимуть їх наглядові ради, а управління здійснюватиметься зовнішніми агентами (банками, страховими компаніями та ін.) на контрактній основі. Розміри внесків до цих фондів визначатимуться колективними договорами. Нині працедавці та працівники відраховують по 2 % заробітної плати з кожного боку; ще 2 % з боку працівників і 7 % з боку працедавців мають відкладатися на фінансування вихідної допомоги.

За даними, на кінець 1999 р. в Італії нараховувалося більше ЗО зареєстрованих закритих фондів з кількістю учасників понад 700 тис. людей і сумарним капіталом, що перевищував 1 трлн лір. Було також 88 зареєстрованих фондів із загальним числом учасників 140 тис. людей.

Реформа Л. Діні не була останнім актом пенсійних перетворень в Італії. Дискусія громадськості та пошуки вирішення проблем, які виникли, продовжуються. Значний інтерес викликали рекомендації відносно пенсійної реформи, вироблені парламентською "комісією Онофрі" (названа на ім'я депутата, що її очолював), яка різносторонньо вивчила весь комплекс проблем соціальних витрат і представила на початку 1997 р. свою доповідь уряду країни.

Згідно з цими рекомендаціям ресурси бюджету соціального забезпечення необхідно істотно перемістити з пенсійної сфери, по-перше, у сферу активної політики на ринку праці, адресовану всім категоріям трудящих, і, по-друге, у сферу цільових (адресних) виплат іншим категоріям непрацездатного населення, крім пенсіонерів. Важливо також чітко розмежувати витрати на соціальне страхування, що фінансуються з пенсійних внесків, і витрати на соціальну підтримку, що фінансуються з податкових надходжень; це необхідно для того, щоб уникнути неправомірного переливання коштів на покриття дефіциту пенсійної системи. Слід, крім того, ліквідувати очевидні недоліки соціального забезпечення (за оцінкою експертів МВФ більше 80 % ресурсів пенсійної системи йшло на підтримку сімей, чий рівень доходу більше ніж удвічі перевищував офіційно встановлений поріг бідності). Наведення порядку в указаних витратах, за оцінками, вивільнило б кошти, еквівалентні 0,4--0,5 % ВВП, достатні для фінансування нових соціальних програм.

Нова система соціального забезпечення, отже, могла бути організована на основі "моделі 2/3": з одного боку, здійснювалася б виплата субсидій для непрацездатних, повністю компенсуючи розрив між ресурсами сім'ї та офіційно встановленим порогом бідності, а з іншого -- виділялася б додаткова (допоміжна) допомога молоді, яка активно шукає роботу (і що в цьому випадку лише частково покриває цей розрив, щоб зберегти в одержувача стимул до працевлаштування). Італія стала на шлях створення напівдержавної пенсійної системи. Дотепер законодавство майже не звертало уваги на інтереси тих, хто вже знаходиться на пенсії, і скрупульозно враховувало вимоги тих, що працюють. Перехід до нової системи розрахований на десятиліття, а бажаний результат може бути одержаний не раніше ніж у 2050 р.

пенсійний соціальний страхування

Висновки

На сьогоднішній день система соціального захисту Італії характеризується переліком невирішених питань. Одна з основних проблем соціальної політики Італії - традиційна відмінність в доходах населення в північних і південних регіонах, що відбивається статистикою по безробіттю. На тлі загального безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських показників), а на півдні - більше 20%. Особливо виразно це виявляється в тій ролі, яку в умовах італійської системи соціального страхування починають грати деякі його види. Перш за все це стосується пенсії по інвалідності, яка в економічно слабких регіонах, крім свого основного призначення, виконує роль посібника з безробіття і соціальної допомоги.

Серйозну проблему складає асиметрична структура соціальних витрат. Це впливає, зокрема, в тому, що найбільш крупну частку соціальних витрат складає пенсійне забезпечення - 15,4% ВВП (при середньоєвропейському рівні - 11,9%), тоді як на підтримку сім'ї, материнства, утворення і політику зайнятості витрачаються порівняно незначні засоби (близько 0,8%). З цієї причини Італію (втім, небезпідставно) іноді називали країною пенсіонерів. Так, до 1992 р. система пенсійного забезпечення Італії була, мабуть, найбільш «щедрою» порівняно з іншими країнами ЄС.

Система охорони здоров'я охоплюють практично все населення. За рахунок суспільних фондів покривається основна частина витрат на лікування: Італії - 87%,

Допомога по хворобі виплачується в розмірі - 50% в перші 20 днів хвороби, в подальшому - 66%.

Пенсія по інвалідності звичайно дорівнює пенсії по старості (США, Японія, Франція, ФРН, Італія, Великобританія, Данія, Фінляндія, Австрія, Швейцарія). В Норвегії вона дорівнює пенсії по старості з певними доплатами до неї, в Нідерландах складає 70% заробітку, в Бельгії - 43,5% заробітку (при наявності утриманців - 66% заробітку). В Україні пенсії по інвалідності призначаються в таких розмірах: інвалідам І групи - 70 відсотків; інвалідам ІІ групи - 60 відсотків; інвалідам ІІІ групи - 40 відсотків від середньомісячного заробітку.

Пенсія по непрацездатності встановлюється звичайно у відсотку від заробітку: в США - 60% у більшості штатів, Японії - до 86%, Нідерландах - до 70%, Данії - до 75%, Швейцарії - до 80%, у Франції, Бельгії, Норвегії вона може складати до 100% заробітку, в Англії - максимум 56,4 ф.ст. на тиждень, у Фінляндії - 85% заробітку плюс 40% у звязку з повною втратою працездатності. В деяких країнах дається надбавка на кожну дитину, що знаходиться на утриманні. Пенсія по непрацездатності в ФРН складає 66% заробітку + 10% на дитину, яка знаходиться на утриманні, в Італії відповідно до 100% та 5%, в Австрії - до 66% та 10%.

Список використаної літератури

1. Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы. М.,1995

2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. М.,1996

3. Леннеер-Аксельсон, Тюлефсон И. Психосоциальная помощь населению. М., 1995

4. Теория и методика социальной работы. /Под ред. С.И. Григорьева. М.,1994

Размещено на Allbest.ru