Банк Франції: створення, управління, особливості діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки, освіти, молоді та спорту України

Реферат

на тему: Банк Франції: створення, управління, особливості діяльності

Київ 2014

План

Вступ

1. Банк Франції

2. Французькі комерційні банки

3. Ощадні каси Франції

4. Французькі ділові банки

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після другої світової війни державного сектору у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом: націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотній процес.

Основи французької кредитної системи почали закладатися ще в ХVШ ст., причому провідну роль в цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франці була організація англійцем Джоном Ло у 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них чверть сплачувалася готівкою, решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 році його було перейменовано на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Нині кредитна система Франції представлена, близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

· банки універсального типу (400);

· банки взаємного кредиту або кооперативні банки (200);

· ощадні каси та пенсійні каси (300);

· установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більше 1000 та спеціалізовані фінансові інститути (30)

1. Банк Франції

Банк Франції був заснований в 1880 році за ініціативою Наполеона І й першочергово функціонував як приватне акціонерне товариство. Поступово він почав виконувати функції центрального банку, в тому числі й емісійну, а 1848 році перетворився в Єдиний емісійний центр держави. Лише в 1936 році у відповідності із прийнятим законом Банк Франції перейшов до під контроль уряду, в результаті чого, виконавчі органи отримали повноваження назначати керівників основних підрозділів Банку. У 1945 році Банк був націоналізований. Його акціонерний капітал (50 млн фр.) був викуплений протягом 20 років за високим курсом акцій шляхом обміну їхнього на 3%-ві державні облігації. Статус державної установи Банк Франції зберігає зараз. До 1993 року він діяв на основі Статуту 1973 року.

У 1993 році був прийнятий Закон про Статут Банку Франції. У відповідності із ним Банк Франції розробляє й проводить грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін й виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

Для Сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади до рук керуючого. Він й обидва його замісника призначаються директором Ради Міністрів Франції терміном на 6 років без права відгуку й не можуть займати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий , вік якого не винен перевищувати 65 років приносити присягу президенту республіки.

Керуючий, наділенний широкими повноваженнями й правами, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрями діяльності всіх його підрозділів.

Йому надано право назначати службовців на усі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки й фінансів Франції.

Функції замісників керуючого Банком чітко розмежені: одні із них відповідають за запитання грошової політики, другий - за адміністративні запитання.

Керує Банком Франції Генеральна Рада, у склад якого входити Рада по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрямки грошової політики й відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод із зворотнім викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обв'язкових резервів (базу вирахування, норми відрахувань).

До складу Ради із грошової політики входять керуючий Банком Франції. Два його замісника й шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів й економіки, котрі призначаються Радою Міністрів країни, кандидатури які пропонують представники палат парламенту й Голова Економічної й Соціальної Ради. Термін повноважень члена даної Ради (крім керуючого й його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється натри роки, для двох інших - шість років й для двох останніх - 9 років. Члени Ради не можуть бути обрані на другий період, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження протягом трьох років.

Рада із грошової політики скликається за ініціативою її голови (керуючого Банком Франції). Рішення Ради мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада із грошової політики скликається повторно, й тоді рішення може бути прийнято більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” й “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

У засіданні Ради мають право приймати доля Прем'єр Міністр й Міністр економіки й фінансів, але й без права голосу, хоча можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

До Генеральної Ради, крім членів Ради із грошової політики входять голова Державного Казначейства (що призначається директором Ради Міністрів Франції) й голова від службовців Банку Франції ( на 6 років).

Головою Генеральної Заради є Керуючий Банком Франції, який визначає день засідань Ради. У компетенцію Генеральної Заради входять розгляд загальних питань управління Банком, в тому числі кадрової політики й штатного розпорядку; прийняття бюджету Банку й внесення в нього змін; складання та затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку; визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі тощо.

Керуючий Банком Франції має й ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій й розмір процентних ставок; від імені Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

Рішення Ради, котрі приймаються простою більшістю голосів, мають силу лише при участі не менш 7 його членів. При рівній кількості голосів “ЗА” й “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

Спецефічним для Генеральної Заради є та обставина, що на його рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки й фінансів та представляє Банк є Франції і керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради.

На засіданнях Генеральної Заради присутні також 2 аудитора, котрі призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами в Парижі й розгалуженою мережею філій (212) розташованих по всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром економіки й фінансів за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (із числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників терміном на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов'язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) й давати відповідні рекомендації.

У функції філій входять: випуск банкнотів на обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях із цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу й експертизи; збір й аналіз економічної й фінансової інформації на регіональному рівні, в тому числі за допомогою кон'юнктурних обстежень в різних галузях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Вуста Банку Франції.

2. Французькі комерційні банки

Традиційно до реорганізації кредитних установ в 1984 році, у Франції розрізнялись три категорії цих банків в залежності від рядок по депозитно-позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств й спеціалізації.

І група - депозитні банки

ІІ група - ділові, фондові, інвестеційні.

ІІІ група банки довго- та середньострокового кредиту.

Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях; ділові - на участі в капіталах й управлінні підприємствами, в засновницькій діяльності й довгостроковому кредитуванні; банки довго- та середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях строком понад 2-х років.

Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних й долі крупних банків державних чи приватних, але й феномен “архіпелагізації” продовжує розвиватися; фактично цей процес концентрації не припинявся із кінця війни, його кульмінацією було б злиття в 1967 році Національного банку для торгівлі й промисловості із Національним паризьким банком обліку цінних паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації із 1982 р по 1986р.

Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує приходитись ще значна кількість комерційних банків. З 1946 р. Були націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі й промисловості й Національний паризький банк обліку цінних паперів, одночасно в інвестиційних банках з'явилися урядові комісари.

В1982 р були додатково націоналізовані ще 39 банків, до того числі фінансові компанії, колишні інвестеційні банки; в тому числі, були націоналізовані усі банки, які належали “гігантам” чи Паризькому промисловому й комерційному кредиту чи Паріба (Креді дю Нор), це відбувалося в міру того, як їхнього баланс починав перевищувати 1 млрд фр. У результаті цього заходу було б “націоналізовано” біля 90% депозитів й 84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації, її позитивним активом, не вдаючись в політичні дискусії.

У пасиві націоналізації немає “пограбування” колишніх володарів, як про це неодноразово говорилося: їм заплатили в середньому на 15% понад першочергової оціночної ринкової вартості; в деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої установи (наприклад, у випадку із Марсельським кредитним товариством) .

Перед всім, жалість викликає тієї факт, що приватизація не був зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма критеріями; в цій приватизації сильно був великий ідеологічний чинник, при цьому недооцінювалося ті, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, навіть за незначній частці держсектора не був би перешкодою для динамічного й прибуткового управління, що було б притаманно державних банків в 1982-86рр.

Діяльність французьких депозитних банків, як й всіх комерційних банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов'язаною зі спрощенням банківських операцій.

Мимоволі такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки, продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в великі промислові підприємства, чим раніше займалися інвестеційні банки (фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, котрі уже давно почали займатися подібними операціями.

Як й інші категорії банків, що вимушені розширювати операції за свій рахунок чи за рахунок третіх осіб на ринку капіталів, за прикладом США й Великобританії, депозитні банки намагались найбільш вигідним способом отримати для собі велику частку брокерської комісії. Вони були ініціатором проведення реформи на біржі, в результаті якої біржові маклери втратили монополію на здійснення подібних операцій.

Крім того банки й страхові компанії знаходяться тепер в однакових умовах по відношенню до операцій на біржі, тому як й банки, й страхові компанії керують портфелем вкладених цінних паперів, організаціями по колективному вкладанню ринкових цінних паперів, як їх власними, то й їхні клієнтів (що торкається банків). Мимовіль всього іншого, як це уже відбувалося протягом останніх років США, французькі комерційні банки зустрічають нових конкурентів в особі крупних торгівельно-розподільчих компаній. Останні, маніпулюючи великими сумами грошей, потребують інструментів управління; замість того, щоб їхнього створювати, часто “залучати” професіоналів шляхом купівлі банків, й відповідно комерційні банки гублять ще одне полі своєї діяльності. Ці торгівельні фірми все частіше випускають власні кредитні картки, що безумовно втягує їхнього в кредитування, а банківську справу.

Приклади цього проникнення торгівельних компаній на полі діяльності комерційних банків: 1987-го р. Компанія Ошан викупила у компанії ССФ Банк Делор, який перейменувала в Акорд; вже 1988-го р торгівельна компанія Інтермарше викупила у Креді Шимік банк Окзилер де Креді.

3. Ощадні каси Франції

Перша ощадна каса відкрита у Франції в 1818 році в Парижі за ініціативою Бенжамена Делесера й герцога де Ларошфуко-Ліанкур із метою прийняття заощаджень від економних й підприємливих простих людей. Потім за її прикладом були створені інші каси, й в 1835 році був прийнятий перший закон, який давши їм статус приватного суспільно корисної установи; сьогодні їхні називають “публічно-правовими установами, котрі не переслідують мети отримання прибутку”, тобто смердоті можуть, у відповідності із їхні початковим призначенням, приволікати кошти й видавати кредит - в певних межах - але й не розподілюють чистимо прибутком отриманим від цієї діяльності. Ці кошти повинні ними використовуватися чи для поповнення їхні власних коштів, чи для забезпечення їхні клієнтам особливих пільг. До теперішньої години ці каси були звільненні від податків на прибуток; у межах процесу спрощення що проходити, смердоті тепер підпорядковуються нормам загального права але й зберігають свою специфіку, що виражається у відсутності приватних акціонерів.

У 1837 році був прийнятий новий закон, по якому функція зберігання й управління зібраними коштами був передано депозитно-зберігальній касі. З цієї години ця каса отримала прерогативу акумулювати кошти по книжці , котра являється інструментом, що використовується ощадними касами(а із 1990 р касами взаємного кредиту), й користується правом звільнення процентів від податку, що принесло їй великий успіх у населення.

Прибуток отриманий по книжці використовується за кількома призначеннями. Більша його частина слугує для надання позик органам місцевого самоврядування безпосередньо через філії депозитно-зберігальної каси (ДЗК) під назвою Місцевий кредит Франції(колишня каса співдії оснащенню місцевих органів самоврядування), в тому числі, при безпосередній участі самих кас, методом MINJOZ, прийнятим в 1950 р й, що називається за іменем його автора.

Таким чином, основним (протягом тривалого години єдиним) кредитором органів місцевого самоврядування є об'єднання ДЗК й ощадних кас.

Але крім цього призначення, прибуток, отриманий за Книжкою слугує для надання позик житловим організаціям із помірною квартплатою - хоча ощадні каси можуть й самі безпосередньо надавати їм кредит в залежності від політики держави, здійснювати операції на фінансовому, валютному чи іпотечному ринках.

На національному рівні існує Національний центр ощадних й страхових кас - CENCEP, який представляє ощадні каси органів державної влади, а також виконує контрольно-ревізійні функції, видає правила й надає послуги загального характеру, такі як створення нової продукції й здійснення зв'язку на базі відомої системи Ecureuil.

У 1983 році був перебудована сітка ощадних установ шляхом створення компаній SOREFI, є акціонерними товариствами, тобто колективними організаціями, на відміну від ощадних кас. Ці компанії приналежать наполовину касам одного регіону (Іль-де-Франс, Рона-Альпи, Прованс-Лазурний берег, Лангедок-Русильйон тощо) й наполовину ДЗК. Компанії SOREFI централізують вільні грошові кошти ощадних кас регіонах (крім коштів за книжкою А, котрі направляються в DCD) й використовують їхні для отримання прибутку чи на фінансовому ринку за допомогою ДЗК, чи шляхом видачі позик ощадним касам на їхні власні потреби кредитування, чи шляхом самостійного розподілу кредитів.

Створення компаній SOREFI було б пов'язано додатковими витратами для всієї сітки, але й завдяки централізації грошових коштів на регіональному рівні воно та повинно забезпечити більше ефективного управління цими коштами.

Треба зазначити, що ощадні каси Франції, що зберегли свій початковий статус й обмежену діяльність довше, ніж їхні європейські аналоги, в останні десятиріччя стали швидко змінюватись в зв'язку із широким розповсюдженням й спрощенням функцій й перетворюватись на справжні банки. кредитний французький банк ощадний

У 1978 році отримали право відкривати чекові рахунки й поступово стали пропонувати приватним особам усі види депозитних й ощадних інструментів. У 1983 році смердоті добилися право направляти до 30% своїх коштів на надання позики підприємствам.

До 1990 року смердоті отримали повну самостійність в використанні коштів при дотриманні правил , але й загубили декларацію про податкові пільги й із 1992 року підпорядковані загальному законодавству про податки та прибуток.

У цифровому вираженні ці зміни виражалися в наступному: до 1988 року сума вкладів досягла 792 млрд фр, до того числі 446, 4 млрд фр за книжками А, однак це складало лише 16% всіх акумульованих коштів проти 68% в 1984 році. Крім того, використання коштів за книжками А, система надавала кредити на суму 60 млрд фр; позики приватним особам збільшилися на 20 %, а позики підприємствам - на 33%.

На тому годину данні вказують на відносну затримку зростання кількості книжок порівняно із числом рахунків.

Однак у тому, щоб еволюція французької сітки ощадних кас повністю завершилася й її розвиток досягти рівня розвитку сіток Німеччини, Італії, Іспанії, їй необхідно різних змін.

Коли торкається продуктивності, то 1985 році було б проведено дослідження за основними із вказаних ощадних кас із метою визначити співвідношення між валовим результатом господарської діяльності (після виплати заробітної плати й накладних витрат) й чистимо банківським прибутком, тобто загальною сумою процентної маржі.

Дослідження показали, що співвідношення досягло лише 24% й було б на 10-15 %-x пункту менше , ніж у крупних банках, хоча смердоті сам вважаються недостатньо продуктивними.

Це викликано занадто великою кількістю робітників, часто найнятих по знайомству ще в тих часи, коли ощадні каси спокійно жили зважується на власну ренту, а також рівнем заробітної плати, який дещо перевищує середній показник по даній професії. А щоб забезпечити осучаснення, в рамка сітки під егідою CENCEP й в співробітництві із ДЗК прийшлося створити ряд спеціальних організацій, котрі пропонують різноманітні фінансові послуги.

Накінець, сітка ощадних кас, як й конкуруючі банки, але й зі значним відставанням від них, зробила низку зусиль по зближенню зі своїми іноземними колегами. Так було в 1988 році представництва системи “Ecureuil” підписала угоду із Caixa de Barselona із метою забезпечення своїм клієнтам “безперервної” ланцюг послуг; також угода була в наступному підписана із “cajas” Мадрида й Сарагоси, а потім Більбао; й на кінець недавно аналогічна угода був підписана із Асоціацією ощадних кас Італії - ACRI.

4. Французькі ділові банки

У відповідності із прийнятим в справжній роботі загальним визначенням “ділові банки” розрізняють два типи таких установ у Франції: фінансові компанії й власно ділові банки.

Хоча ділення й не є обов'язковим, спеціалізація установ Першого типу в вище описаній гамі видів діяльності складається майже виключно в участі в промисловому й фінансовому капіталі; в числі їхнього філіалів мається тому який-небудь діловий банк у власному смислі цього слова.

У період між 1942 та 1967 рр. так звані ділові банки юридично відрізнялися від депозитних банків тім, що було неможливо ані приймати вклади, ані надавати кредити на термін менш двох років; із іншого боці, ця межа була прийнята й для комерційних банків (крім випадку державних цінних паперів) було неможливо приймати доля в капіталі. Межа була відмінена в1967 р., ця відміна був підтверджена банківським законом 1984р.

Цією відміною в більшій мірі скористалися дві категорії банків: комерційні банки збільшили рядки своїх операцій, а ділові банки безпосередньо чи через свої філії створили мережу відділень в сподіванні відстрочити вигоду із менших виплат за депозитними вкладами й, як наслідок, знизити середню вартість своїх ресурсів. Вони швидко відчули у своїх підрахунках, що до вартості виплат по вкладах добавляється зростаюча вартість утримання відділень.

Було 3 стадії розвитку. У 1944 р., при націоналізації чотирьох крупних депозитних банків, ділові банки, навіть сам крупні, були залишені в приватному секторі.

Але з них поставили Урядового комісара, посада якого проіснувала до1982 р.

Опасаючись націоналізації лише банків із приходом до влади лівих сил, правління деяких ділових банків протягом 70-х рр поділила свої активи на дві половини.

У 1982 р уряд націоналізував як материнські фінансові компанії, якщо смердоті малі банки, то й сам банки, якщо розмір їхні активів перевищував 1 млрд фр. У період 1982 та 1987 рр було б проведено ряд реорганізацій, й деякі ділові банки, що відчували труднощі, були введені у склад інших банківських груп.

Ділові банки спеціалізувалися на участі в капіталах й управлінні підприємствами, засновницькій діяльності й довгостроковому кредитуванні й фінансуванні. Банківські реформи 1966-1967 і184 рр закріпили їхні поворот до універсалізації операцій.

Кількість ділових банків скоротилася із 43 в 1965 р до 39 в 1984 р.

На їхні частку приходилося приблизно 10% загального числа й балансу всіх французьких банків.

Законом від 13 лютого 1982 р націоналізовані п'ять ділових банків, до того числі Банк де л'Ендошин е де Сюец, Банк Вормс, Компані фінансьєр де Паріба. Розпочата в 1986 році денаціоналізація охопила насамперед ці банки.

Висновок

Сучасний розвиток фінансової системи Франції, як відомо, посідає центральне місце у фінансовій системі. Фінансова система Франції вирізняється високим ступенем централізації. Центральний бюджет включає у собі загальний бюджет держави, приєднані щодо нього бюджети різноманітних державних організацій, спеціальні рахунки казначейства. У Франції створена модель розвитку, джерело якої в вищих податках і соціальному забезпеченні, і навіть значною мірою участі економіки. Традиційна особливість французької економічної політики - велика частка державного сектора. Проте одна із центральних проблем структурного характеру залежить від справжнього періоду зростання неефективності державної опіки з економіки. Величезні розміри одержавлення економіки вступили у протиріччя з потребами підвищення економічної ефективності. Закріпити своїми панівними позиціями всередині країни та її межами, приватні комерційні структури Франції стали виступати проти деяких сторін французького "дирижизму", за більш вільну діяльність, не обмежену жорстким державним регулюванням. Національні форми цього регулювання вступив у в протиріччя з зростання інтернаціоналізацією економіки.

Найважливішу роль регулюванні діяльності кредитних установ Франції грають Міністерство економіки та фінансів України й Банк Франції.

Світова фінансова криза також згубно вплинула на розвиток французької економіки, і інших країн Євросоюзу. Французькому керівництву слід розробити стратегію розвитку та недопущення повторення кризових явищ у майбутньому. Для боротьби з кризою влада має намір скорочувати число чиновників і депутатів місцевих органів влади.

Пріоритетну роль в подальший розвиток фінансової систем Франції відіграватимуть такі тенденції. Це насамперед, посилення концентрації капіталу (обумовлена необхідністю підвищення рентабельності кредитно-фінансових інститутів Німеччині й розширенням їх експансії на міжнародних ринках) і інтернаціоналізація діяльності французьких кредитно-фінансових інститутів.

Впродовж кількох останніх десятиліть цій країні було властиво набагато менша зміна основних макроекономічних показників. Франція повільніше зростає у періоди підйому, але вона сильно падає під час кризи, відповідно, можна дійти висновку у тому, що у сучасних умовах фінансовий сектор Франції розвивається досить стабільно, все відбувається поступово.

Список використаної літератури

1. Банківські системи зарубіжних країн - конспект лекцій.

2. Прядко В. В., Сайко М. М. Історія грошей і кредиту: Підручн. / В. В. Прядко, М. М. Сайко. - К.: Кондор, 2009. - 508 с. - 243-254; 337-345.

3. Вешкин Ю. Т., Авагян Т. Я. Банковские системы зарубежных стран: Курс лекций / Ю. Т. Вешкин, Т. Я. Авагян. - М.: Экономистъ, 2004. - 400 с. - 180-209.

4. Визначення фінансової систем

5. Ватаманюк З. Г., Дорош О. Л. Небанківські фінансові інститути у країнах Західної Європи / З. Г. Ватаманюк, О. Л. Дорош // Фінанси України. - 2003. - № 12. - С. 98-106.

Размещено на Allbest.ru