Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, було визначено три фундаментальні принципи соціальної допомоги:

вона перебуває у віданні місцевих органів влади;

ця допомога надається за територіальною ознакою і держава бере у цьому процесі обмежену фінансову участь;

соціальна допомога, призначена для людей, які не мають засобів до існування і не можуть працювати, субсидується державою (на відміну від деяких інших видів допомоги). Таким чином, тут така допомога виконує роль "засобу останньої надії".

Отже, у рішенні конгресу в підсумковому документі вперше було проголошено, що соціальна допомога є суспільним обов'язком, і відповідальність за його виконання покладається на місцеву раду. Після цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу, які часто називають "програмами останньої надії". В їхню основу закладено допомогу людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт прожиття в суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів.

Корпоративне страхування набуло розвинутої форми з уведенням державних гарантій його існування. Вперше ця форма соціального страхування була законодавчо закріплена в Конституції Німеччини наприкінці XIX століття. Ініціатива її введення належала аристократії й державним чиновникам, які були зацікавлені у збереженні корпоративних привілеїв.

Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який у 1883-1889 роках чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, та лорд Великобританії Вільям Беверідж, який у 1942 році підготував доповідь, в якій запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення.

Звичайно, і до часів Бісмарка також можна знайти свідчення наявності колективної соціальної політики. Засновані Церквою оздоровчі та навчальні структури існували століттями. У козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми. У XIII ст. в місті Дубровнику було проголошено програму страхування здоров'я через внески. Навіть за часів Римської імперії чимось подібним до об'єктів соціальної політики були акведуки (водогони), лазні та громадські туалети.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. страхові закони були прийняті у більшості країн Європи, які в тій чи меншій мірі перегукувалися з моделлю обов'язкового соціального страхування в Німеччині.

У першій половині XX століття в умовах кризи моделі капіталізму вільної конкуренції сформувалася нова форма соціального захисту населення, що базується на обов'язковості забезпечення населення соціально значимими послугами. Основою нової системи соціального захисту населення є державні соціальні гарантії задоволення найбільш важливих для людини й усього суспільства потреб. У західній соціально-економічній літературі найвищий рівень нової системи соціального захисту, що забезпечує її універсальність і доступність для населення, одержав назву "соціальної безпеки".

Таким чином, на початку 30-х рр. XX ст. соціальне страхування набуло розвитку у більшості розвинутих країн Європи, США і Канаді.

Наслідки Першої світової війни спонукали промислово розвинуті країни до пошуку шляхів забезпечення нових форм соціального захисту населення. Це відбилося на діяльності Міжнародної організації праці (МОП), створеної у 1919 р. у рамках Версальської угоди. Підвищення рівня захисту робітників від соціальних ризиків стало одним з головних напрямів роботи МОП.

Уже перші розроблені й прийняті МОП конвенції стосуються основних питань соціального захисту. Починаючи з 30-х рр., МОП приймає ряд конвенцій, які визначають основні напрями соціального страхування для окремих груп працівників.

Важливо підкреслити, що МОП поділяє точку зору, відповідно до якої створення національних систем соціального страхування і забезпечення залежить від багатьох факторів, і насамперед від рівня економічного розвитку країни, та потребує зваженого підходу. Тому рекомендації МОП мають загальний характер, як це, наприклад, визначено у Конвенції № 102 (від 28.06.1952 р.)"Про мінімальні норми соціального забезпечення". У ній визначені основні види соціального захисту, категорії населення, яким такий захист надається, а також деякі кількісні та якісні характеристики заходів захисту. До видів мінімального захисту Конвенція №102 відносить допомогу, що надається у вигляді виплат (або страхового відшкодування) на випадок зниження доходів, втрати здоров'я або смерті годувальника.

Конвенцією передбачена можливість встановлення максимальної межі заробітку, на базі чого обчислюється розмір допомоги. Ставки періодичних виплат по старості, за трудове каліцтво, по інвалідності й у зв'язку зі смертю годувальника переглядаються в разі зміни середньої заробітної плати в країні.

Отже, з огляду на вищезазначене можна виділити основні етапи розвитку обов'язкового соціального страхування за кордоном:

кінець XIX - початок XX ст. - прийняття перших страхових законів у країнах Європи, що було тісно пов'язано з виникненням профспілок;

закінчення Першої світової війни і створення у 1919 р. МОП;

Велика депресія 1929-1932 рр. викликала прийняття законів про страхування від безробіття в Європі і страхового законодавства у країнах Північної Америки;

після закінчення Другої світової війни МОП були розроблені універсальні системи соціального захисту і соціального страхування на основі рекомендацій У. Беверіджа.

Размещено на Allbest.ru