Особливості зарубіжних національних банків

Крім того у федеральних резервних банків є функція, яку не виконують комерційні банки і ощадні установи: випуск готівки. Конгрес уповноважив їх пускати в звернення банкноти федерального резервного банку, які утворюють пропозицію паперових грошей в економіці.

Комітет з операцій на відкритому ринку - дванадцять членів FOMC вста-новлюють правила ФРС щодо проведення операцій на відкритому ринку. Чле-нами FOMC є голова Ради керуючих, інші керуючі ФРС, президент федераль-ного резервного банку Нью-Йорка та президенти чотирьох банків з 11 інших федеральних резервних банків (які виконують свої обов'язки за принципом ротації). Лише п'ять президентів федеральних резервних банків мають право голосу у FOMC, але всі 12 беруть участь у засіданнях і обговореннях. Комітет засідає вісім разів на рік.

ФРС впливає на грошову базу переважно через операції на відкритому ринку. Саме тому FOMC є практично головним центром ФРС, де виробляється монетарна політика. FOMC у буквальному розумінні не купує і не продає цінні папери для портфеля ФРС. Навпаки, він формулює свої наміри у директиві, яка надсилається для виконання до відділу торгівлі ФРС у федеральний резервний банк Нью-Йорка. Там керуючий з операцій на внутрішньому відкритому ринку повідомляє кожного дня членів FOMC (і їхній штат) про виконання директиви.

Оскільки конгрес США сконфіґурував ФРС з багатьма формальними пе-ревірками і звітністю так, що жодна з її структур не змогла дієво контролювати систему в цілому, центрального (або державного) контролю системи фактично не було впродовж перших 20 років її існування. Після глибоких банківських криз на початку 1930-х років багато аналітиків дійшли висновку, що децентра-лізована банківська система, поділена на округи, не відповідає інтересам націо-нальної економіки і не спроможна адекватно реагувати на фінансові викривле-ння. Закони «Про банківську діяльність» від 1933 і 1935 років надали Раді к-еруючих повноваження встановлювати резервні вимоги, а FOMC -- керувати операціями на відкритому ринку. Закон «Про банківську діяльність» 1935 р. та-кож закріпив за Радою керуючих участь у процесі формування пропозиції гро-шей, надавши їй більшість (сім з 12) місць у FOMC, і таким чином -- значну роль у проведенні монетарної політики.

2.2 Центральний банк Великобританії

Банк Великобританії (Англії) - один із найстарших і найвпливовіших центральних банків світу. Був заснований ще 1694 р. з метою надання уряду позики для війни із Францією. У 1844 р. Банк Англії отримав монополію на випуск банкнот, а 1946 р. -- націоналізований із обов'язковим викупом акцій у приватних власників [14].

У будь-якій сучасній економіці центральний банк грає винятково важливу роль. Особливо вірно це ствердження по відношенню до Банку Англії, по-перше, через тієї винятково важливої ролі, яку грає у Великобританії банківський сектор і по-друге, у силу того, що Лондонський Сіті заразом є одним із провідних міжнародних фінансових центрів сучасного світу. Банк Англії формально не є незалежною фінансовою установою, Казначейство Сполученого Королівства має право віддавати розпорядження Банку. Але звичайно Казначейство не використовує це право, за винятком критичних випадків або принципових рішень про структуру Банку Англії.

У силу історичної традиції Банк Англії не прагне до високого ступеня регулювання банківської системи. Проте, після кожної банківської кризи ступінь втручання зростала. Так як традиції державного регулювання не дуже глибоко укорінені в англійській економіці ( навіть сам Банк Англії виникнув і тривалий час розвивався як приватний банк), а також у силу консервативного поводження, роль Банку часто недооцінюється. Проте Банк є цілком сучасним інститутом, мабуть одним із самих професійних центральних банків усього світу і непогано справляється з динамичним життям лондонського Сіті.

Численні функції, які виконує Банк Англії можна розділити на дві групи:

група - прямі професійні обов'язки, витікаючі з банківського статусу (депозитно-позикові, розрахункові і емісійні операції);

група - контрольні функції, за допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних процесів.

У цій своєї ролі Банк Англії виступає, спираючись головним чином на традиції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують діяльність кредитно-банківських установ, встановлені в порядку “ джентльменських угод” між цими установами і Банком Англії.

До 1971 р. банк контролював процес кредитування в країні переважно шляхом зміни дисконтної ставки за позичками комерційним банкам. Крім того, банки повинні були додержуватися коефіцієнта касових активів (підтримуючи касу і залишки на рахунку в Банку Англії на рівні, нижчому за 8% від суми активів) та коефіцієнта ліквідності (підтримуючи портфель ліквідних активів не нижче за 28% від загальної суми активів).

Після травня 1971 р. колишні коефіцієнти було скасовано. Банківські ставки за позиками більше не були прив'язані до дисконтної ставки Банку Англії і визначалися на підставі базової ставки, яка повідомляється кожним банком індивідуально. Було встановлено коефіцієнт резервних активів для комерційних банків у розмірі 12,5 суми короткострокових депозитів. Крім того, банки повинні були зберігати суму в 0,5% своїх короткострокових депозитів на безпроцентному рахунку в Банку Англії.

Після 1981 р. Банк Англії став акцентувати свою увагу на операціях із державними цінними паперами (операції на відкритому ринку). Коефщієнт резервних активи був відмінний, але комерційні банки мати зберігати 2,5% суми короткострокових зобов'язань у вигляді резерву на рахунках в облікових домах, з якими вони пов'язані кредитними відносинами.

Структура балансу Банку Англії своєрідна. Банк поділений на два департаменти -- емісійний і банківський. Емісійний департамент займається випуском банкнот під державні цінні папери, що знаходяться в портфелі банку. Банківський департамент видає позички комерційним банкам за дисконтною ставкою за рахунок власних депозитів.

Ця система тісно пов'язана з міжнародним ринком позичкового капіталу. Велика Британія стала прикладом країни, в якій до останнього часу не було спеціальних законів, які регламентували б роботу банків, а контроль над ними має неформальний характер. Банки тут регулюються загальним законом про акціонерні товариства. З 1979 р. відповідно до національного законодавства запроваджено обов'язкове ліцензування комерційних банків й утворено загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Наступний банківський закон 1987 р. визначив правила видачі великих позик, порядок банківських злиттів, аудиторських перевірок тощо. Але контроль за банківською діяльністю у Великій Британії залишається менш формальним і суворим, ніж в інших країнах. Банк Англії формально незалежний від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінанси}. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.

Управління Банком Англії здійснює Виконавча рада, до складу якої входять вісім членів: керуючий, два заступники керуючого і п'ять виконавчих директорів, яким підпорядковуються структурні підрозділи центрального офісу Банку Англії.

Банк Англії має дванадцять територіальних відділень. До функцій Банку Англії належить:

управління державним боргом країни;

здійснення банківських операцій для комерційних банків;

проведення банківських операцій з іншими центральними банками країн;

здійснення банківського обслуговування уряду;

проведення грошово-кредитної політики;

емітування банкнот;

управління золотовалютними резервами країни;

здійснення нагляду за кредитними установами, валютним і кредитним ринками та за банківською системою загалом.

Існує безліч функцій Банку Англії, але всі вони покликані до досягнення трьох головних цілей. Серед них:

1. Підтримка вартості національної валюти, головним чином за допомогою операцій на ринку, узгоджених з урядом, - іншими словами, здійснення грошової політики;

2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками і учасниками фінансових ринків Ситі, а також забезпечення стійкої і ефективної системи платежів;

3. Забезпечення і підвищення ефективності і конкурентоспроможності фінансової системи усередині країни і зміцнення позицій Лондонського Ситі як провідного міжнародного фінансового центру.

Як будь-який інший банк, Банк Англії надає ряд послуг своїм клієнтам. Проте клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити 3 найбільш важливих групи клієнтів:

1. Комерційні банки. Всі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. У операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків в Банку Англії. Банки зобов'язані мати певну суму на рахунку, і не мають права перевищувати її (всі банки, що здійснюють діяльність у Великобританії, містять 0,35 % від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії). Ця норма резервів і забезпечує головне джерело доходу Банку Англії.

2. Центральні банки інших країн мають рахунки і тримають золото в Банку Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.

3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії, таким чином, платежі, податки до бюджету і платежів з бюджету на соціальні потреби проходять через рахунки Банку Англії.

Відповідно до вищенаведеного можна виділити перші три функції Банку Англії:

1. Банк Англії служить банком для комерційних банків;

2. Банк Англії служить банком для інших центральних банків;

3. Банк Англії служить банком для уряду Англії.

Інші функції Банку Англії:

4. Здійснення монетарної політики. Банк Англії радить з приводу методів політики і є відповідальним за її виконання.

5. Здійснення емісії банкнот

6. Здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резервами країни від імені Казначейства.

7. Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками - в цілому за банківською системою.

8. Банк Англії - член Європейського Валютного - це початкова стадія Європейського центрального банку, який буде затверджений в 1998 році.

Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства Фінансів.

Докладніше деякі з функцій:

Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції залучають Банк до орбіти національної економічної політики, де, крім глибоких професійних знань, потрібне уміле політичне маневрування.

Проте, в Англії грошово-кредитні методи регулювання економіки залишаються серед найважливіших інструментів державного монополістичного втручання, а роль в них центрального банку особливо значної у зв'язку з тим, що в країні практично відсутні впливові кредитні установи, що належать державі.

2. Першою функцією центрального банку є підтримка цінності національної валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці вимірювання. У Великобританії грошова політика здійснюється головним чином за допомогою регулювання процентної ставки.

В даний час поняття “стабільний рівень цін” в багатьох країнах наповнюється практичним змістом. У більшості з них стабілізацію пов'язують з дуже низьким рівнем інфляції. У разі дестабілізації вся провина не повинна списуватися на слабке управління грошовою політикою або її практичну відсутність. Причини, як правило, криються набагато глибше.

Досягнення цінової стабільності в даний час в Англії має 2 напрями:

досягнення середнього рівня інфляції 25% або менше і

відкритіший (вільний) режим проведення грошової політики.

Проведення монетарної політики, тобто визначення, головним чином, рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення інфляційної мети, покладено на Банк Англії і Казначейство ( Банк Англії у відмінності від інших банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий в 1946 році Акт Банку Англії дає Казначейству право випускати вказівки Банку Англії і, хоча Казначейство ніколи це право не використовувало, відносини між ними такі, що фінальне рішення з приводу процентних ставок ухвалює Міністр Фінансів. Проте, Банк Англії грає дуже важливу роль в ухваленні рішення. При підго-товці Звіту по інфляції і процентним ставкам Банк Англії бере до уваги внутрішні і зовнішні економічні і монетарні чинники, які матимуть відношення до інфляції майбутніх двох років. Рада Банку з процентних ставок містить інформацію про зміни, що впливають на промисловість і торгівлю в різних регіонах Англії, що надається агентами Банк Англії.

Після того, як рішення про методи грошової політики ухвалене, Банк Англії починає діяти, використовуючи механізми, описані нижче.

3. Виконуючи свою роль на внутрішніх грошових ринках, Банк Англії впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Будучи банком уряду і банком банків, Банк Англії здатний достатньо точно передбачити характер потоків платежів з рахунків уряду на рахунки комерційних банків і навпаки, і діяти залежно від ситуації. Коли потік платежів з рахунків банків на рахунки уряду перевищують зворотний потік, виникає ситуація, в якій банківські запаси ліквідних активів знижуються, і з'являється брак коштів на грошовому ринку. Інакше з'являється надлишок готівки, але звичайніша ситуація - це поява дефіциту, який усувається Банком Англії, що встановлює таку процентну ставку, при якій кошти забезпечуються на кожен день.

Для того, щоб не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії використовує облікові будинки як посередника. Це спеціалізовані ділери, які мають запаси торгових векселів і в яких головні банки розміщують зайву готівку. Облікові будинки користуються позиковими послугами Банку Англії, який може забезпечити готівкові кошти, купивши цінні папери облікових будинків або надавши їм позики. Ставки, по яких проводяться ці операції, впливають на процентні ставки для економіки в цілому. Коли Банк Англії змінює цю ставку, комерційні банки відразу ж, як правило, міняють свою базисну ставку, по якій визначається ставка по депозитах і ставка позикового відсотка.

4. Процентні ставки впливають на внутрішні грошові умови, такі як умови кредиту, споживчий попит, інвестиції, випуск продукції і ціни. Вони також можуть робити вплив на вартість фунта стерлінгів в перекладі на іншу іноземну валюту. За інших рівних умов, чим вищі процентні ставки, тим більше іноземних засобів притягується у фунт стерлінгів, таким чином, вони впливають на валютний курс фунта стерлінгів по відношенню до іноземних валют.

Банк Англії може робити вплив на валютний курс, використовуючи золотий і валютний запаси країни. Банк Англії може управляти запасами від імені Казначейства. Резерви містяться на спеціальному рахунку, який називається Валютний Зрівняльний Рахунок (Exchange Equalisation Account). Він був утворений ще в 1930-х роках з метою виявлення несподіваних коливань в “зовнішній вартості” стерлінгу. Процес, відомий як валютна інтервенція, полягає в тому, що Банк Англії купує фунт стерлінгу за іноземну валюту, коли необхідно стримати падіння курсу або продає їх, намагаючись утримати зростання курсу. Ці операції, звичайно, не можуть точно визначити курс фунта стерлінгів на ринку, а існує маса інших способів, крім офіційної інтервенції.

Будучи членом Механізму валютних курсів (ERM - exchange rate mechanism) з 8 жовтня 1990 року, Великобританія була зобов'язана підтримувати курс своєї валюти в певних рамках по відношенню до іноземних валют. Після виходу з ERM 16 вересня 1992 року Великобританія перейшла до плаваючого валютного курсу.

5. Одним з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики є резервна політика, заснована на зміні вимог центрального банку до обов'язкових (мінімальним) резервів комерційних банків і інших кредитних інститутів. Всі основні інструменти грошово-кредитного контролю направлені в першу чергу на регулювання величини залишків на резервних рахунках кредитних установ в центральному банку або умов поповнення цих рахунків.

Історично обов'язкові резерви розвинулися з необхідності для комерційних банків завжди мати напоготові грошову готівку у вигляді так званих касових резервів для безперебійного виконання платіжних зобов'язань по поверненню депозитів вкладникам і проведення розрахунків з іншими банками. Іншими словами, касові резерви, що зберігалися комерційними банками в центральному банку, служили гарантійним фондом для погашення депозитів.

Із створенням високорозвинутої дворівневої банківської системи касові резерви комерційних банків, що розміщуються ними на рахунки в центральному банку, перестали бути гарантійним фондом для погашення заборгованості по внесках. Важливу роль тут зіграло поліпшення організації і техніки здійснення банківських операцій, а також створення системи страхування депозитів. Як відзначають деякі економісти, сучасним банкам звичайно досить мати в готівці не більше 2% своїх грошових коштів.

В даний час мінімальні резерви мають подвійне призначення:

вони повинні забезпечувати постійний рівень ліквідності комерційних банків;

вони є інструментом центрального банку для регулювання грошової маси, плато- і кредитоспроможності комерційних банків.

Регулювання центральним банком норм вказаних резервів впливає безпосередньо на величину оборотних фондів комерційних банків, а, отже, на їх кредитно-фінансовий потенціал. При збільшенні норми обов'язкових резервів зменшується розмір оборотних фондів банків, і навпаки.

Звичайно мінімальний залишок (баланс) внесків комерційних банків в центральний банк - норма обов'язкових резервів - визначається національним банківським законодавством в процентному відношенні до відповідних статей активів або пасивів кредитних інститутів. Норма резервів може диференціюватися залежно від терміну діяльності, величини активів і пасивів банків, видів і розмірів депозитів (до запитання, терміновий, ощадний, спеціальний і інші внески), що залучаються ними в національній і іноземній валюті, громадянства вкладника (резидент, нерезидент), регіону діяльності банків і інших умов.

У принципі величина мінімальних резервів може визначатися двояким способом - по відношенню до банківських пасивів або по відношенню до банківських активів.

Таким чином, центральний банк може регулювати темпи зростання грошової маси, використовуючи техніку кредитних обмежень.

У кожного способу визначення резервної бази по відношенню до банківських пасивів або до банківських активів є свої переваги і недоліки. З одного боку, обов'язкові резерви сприяють поліпшенню банківської ліквідності, коли вони розраховуються на основі пасивних банківських операцій. В даному випадку їх вплив на економіку є опосередкованим. Встановлення обов'язкових резервів по пасивних операціях веде до зниження розміру видаваних банком позик: ресурси дорожчають, якщо банк не має наміру скоротити загальний об'єм активних кредитних операцій. Результатом цього є зростання стягуваних банком по активних операціях процентних ставок і скорочення об'ємів кредитів. З іншого боку, засновані на кредитних операціях норми обов'язкових резервів, виступають як прямий обмежувач здійснення інвестицій, сприяючи в цілому підтримці помірних процентних ставок. Виняток становлять періоди, коли центральний банк проводить політику, направлену на врегулювання платіжного балансу країни, наприклад шляхом залучення іноземних капіталів. Але метод встановлення резервних вимог по відношенню до банківських активів не позбавлений і істотних недоліків. Кредитні обмеження - це найжорсткіша форма дії на кредит. У свою чергу, така практика призводить до зниження ділової активності в країні, погіршенню функціонування банківської системи в цілому, перешкоджає розвитку конкуренції в банківській справі, утрудняє доступ дрібних і середніх фірм до банківського кредиту, погіршуючи їх плато- і кредитоспроможності і фінансове положення.

Кінець кінцем, норми резервів негативно впливають на рентабельність комерційних банків, сприяють зменшенню доходів банків, які вимушені “заморожувати” частину своїх пасивів або активів на спеціальних рахунках в банку. Відбувається, як би недоотримання прибули і банки прагнуть компенсувати упущену вигоду шляхом або підвищення відсотків по кредитах, або зниження відсотків, що виплачуються по привернутих засобах.

Лише на короткі проміжки часу кредитні обмеження вводилися у Великобританії. На думку багатьох західних економістів, даний метод служить найбільш ефективним антиінфляційним засобом. Тому до прямого обмеження об'ємів банківського кредитування центральний банк вдається звичайно в періоди посилення інфляції або криз платіжного балансу.

Зниження ефективності ролі мінімальних резервів як інструменту грошово-кредитної політики обумовлене узятим в 80-і роки курсом на фінансову лібералізацію. Але все таки прийом і зберігання поточних і термінових внесків кредитних інститутів продовжує залишатися однією з найважливіших функцій сучасного центрального банку, не дивлячись на те, що ці депозити займають невелику питому вагу в балансі центральних банків. Без цього центральні банки не зможуть виконувати свої решта функцій, тобто бути “банком банків”, “банкірами і касирами уряду”, проводити офіційну грошово-кредитну і валютну політику, забезпечувати економіку необхідною кількістю грошей в безготівковій і наявно-грошовій формі, управляти внутрішнім і зовнішнім державним боргом, здійснювати нагляд за банками і фінансовими ринками.

Найважливішою функцією Банку Англії є управління державним боргом країни. Англійський уряд витрачає, як правило, більше, ніж він одержує у вигляді податків.

Щоденні потоки коштів між урядом і ринком відображаються рухами засобів на рахунку Національного Кредитного Фонду (National Loans Fund - NLF) в Банку Англії. У разі короткострокового дефіциту NLF може покрити його, узявши кошти в Банку Англії, а зайві кошти розміщуються в Банку.

Таке пряме фінансування є тільки короткостроковим і принципова роль Банку Англії, який діє від імені Казначейства, залучити кошти. Банк контролює новий борг уряди і існуючий об'єм боргу. Трьома основними формами урядових позик є казначейські векселі, урядові фондові папери (відомі як високонадійні цінні папери) і позики на валютному ринку.

Банк Англії - єдиний емісійний інститут в Англії і Уельсі (монети випускаються Королівським монетним двором (Royal Mint) від імені Казначейства і їх випуск не знаходиться в компетенції Банку Англії). Весь прибуток від випуску монет поступає уряду.

Банк Англії випускає свої банкноти вже впродовж 300 років. Емісія вимагає великих витрат праці і чималих коштів. Дизайн банкнот і їх виробництво є завданням Банківської друкарської фабрики в Эссексе. З 1844 року емісія носить фідуціарний характер, тобто уряд може випускати в обертання будь-яку кількість грошей, помістивши в сейфи Банку боргові розписки.

8. Нагляд за кредитно-фінансовими установами в різних країнах відрізняється як поєднанням форм організації наглядової діяльності, так і самою структурою системи. До країн, в яких наглядова діяльність є прерогативою виключно центрального банку, відноситься Великобританія.

2.3 Центральний банк Франції

Центральний банк Франції було засновано у 1800 році за рішенням Наполеона Бонапарта. У 1803 р. банк отримав монополістичне право на емісію банкнот у Парижі, а з 1848 р. - в усій Франції, ставши єдиним емісійним центром [12].

Спочатку Банком Франції управляла регентська рада, до складу якої входило 15 регентів(директорів), що обирались загальними зборами з числа найбільших акціонерів. За законом 1936 р. регентська рада була замінена Генеральною Радою в складі 20 директорів, з яких два обирались акціонерами, а інші призначались урядом і повинні були представляти як державні органи (міністерства фінансів), так і об'єднання промисловців, професійні союзи й інші організації.

Після Другої світової війни, згідно з законом від 2 грудня 1945 р., банк Франції бів націоналізований, причому його колишні власники одержали вели-ку компенсацію. Управляючий банком і два його заступники стали признача-тися Радою міністрів. Генеральна рада банку складалась з управляючого, його заступників і 12 членів (радників), з яких 7 призначаються міністром фінансів, 4 директорських посади займають генеральні управляючї чи президенти дер-жавних кредитних інститутів.

Статус державної установи Банк Франції зберігає і у теперішній час. До 1993 року він діяв на основі Статуту 1973 року. У 1993 році був прийнятий Закон про Статут Банку Франції. У відповідності з ним, Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики держави.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його заступника призначаються директором Ради міністрів Франції строком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинний перевищувати 65 років приносить присягу президенту республіки.

Керуючий, наділений широкими повноваженнями і правами, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів. Йому надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.

Функції заступників керуючого Банком чітко розмежовані: одні з їх відповідають за питання грошової політики інші - за адміністративні питання.

Керує Банком Франції Генеральна Рада, до складу якого входити Рада по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрями грошової політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, догод з оберненим викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обов'язкових резервів (базу вирахування, норми відрахувань).

До складу Ради з грошової політики входять Керуючий Банком Франції (голова Ради). Два його заступника і шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Рядків повноважень шкірного члена даної Ради (крім керуючого і його заступників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється рядків у три роки, для двох інших- шість років і для двох останніх - 9 років. Членуй Ради не можуть бути обрані на другий рядків, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада з грошової політики скликається за ініціативою її голови (керуючого Банком Франції) не менше одного разу в місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада з грошової політики скликається повторно і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

У засіданні Ради мають право приймати участь Прем'єр Міністр і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча вони можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

До Генеральної Ради крім членів Ради з грошової політики входять голова Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6 років.

Головою Генеральної Ради є Керуючий Банком Франції, який визначає порядок денний засідань Ради. У компетенцію Генеральної Ради входять розгляд загальних питань управління Банком, у того числі кадрової політики і штатного розпорядку; прийняття бюджету Банку і внесення в нього змін; складання та затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку; визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі худе.

Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

Рішення Ради, які приймаються простою більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не менше 7 його членів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

Специфічним для Генеральної Ради є та обставина, що на його рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради і має право оспорювати його рішення або наполягати на повторному обговоренні будь-якого питання.

На засіданнях Генеральної Ради присутні також 2 аудитори, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами у Парижі і розгалуженою мережею філій (212) розташованих по всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов'язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

У функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, у того числі за допомогою кон'юнктурних обстежень в різних галузях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Устав Банку Франції.

2.4 Центральний банк Італії

На сучасному етапі банківська система Італії є дворівневою. Перший рівень займають два органи. Перший - центральний банк, у ролі якого виступає Банк Італії. Він створений у 1893 р. і з 1926 р. став єдиним емісійним центром країни. Уже з 1893 р. Банк Італії має тісні відносини з державою, хоча і с юридичною особою - приватним акціонерним товариством. З 1895 р. йому було передано ведення операцій Казначейства. У 1926 р. Банк одержав право контролю над кредитною системою і курсом ліри. З 1936 р. він став "банком банків". Сьогодні в організаційному плані Банк Італії - центральний емісійний банк, публічно-правова установа з капіталом, що складається з 300 000 іменних паїв, які поділені між державними і напівдержавними установами, такими, як ощадні каси, публічно-правові інститути, банки національних інтересів, інститути соціального забезпечення, страхові установи. Практично він же є державним інститутом [11].

Банк Італії є виконавчим інструментом у грошово-кредитній сфері і є впливовою економічною установою в сфері державного регулювання економіки. Адміністративно він підлеглий казначейству, в сфері ж кредитної політики слідує рекомендаціям Міжвідомчого комітету з кредитів і заощаджень (МККЗ).

Поряд з Банком Італії Міжвідомчий комітет займає перший щабель банківської системи Італії. Міжвідомчий комітет з кредитів і заощаджень є державним інститутом, створеним у 1947 p., який є так званим міні-урядом, що наділений великими повноваженнями. До його функцій входить:

забезпечення ефективного функціонування кредитної системи Італії;

розробка основних напрямів кредитної політики і контроль за ЇЇ здійсненням;

контроль за всіма важливими структурними змінами в банківській системі: відкриттям нових кредитних установ, наданням ліцензій; ухваленням статутів банків; призначенням на керівні посади комерційних банків;

санкціонування всіх розпоряджень, що визначають норми і правила діяльності кредитних установ, емісію цінних паперів;

здійснення контролю за діяльністю Банку Італії та розробка основних рекомендацій для його діяльності.

Комітет не має права здійснювати безпосередній контроль за кредитною системою. Ця функція делегована центральному банку. Міжвідомчим комітетом з кредитів і заощаджень управляє голова, який є міністром казначейства. Членами комітету виступають міністр громадських робіт, міністр промисловості, міністр сільського господарства, міністр зовнішньої торгівлі, міністр бюджету й економічного програмування, міністр фінансів. У роботі комітету бере участь управляючий Банку Італії.

Адміністративно Міжвідомчий комітет пов'язаний із Казначейством. Цей зв'язок витікає з того, що при Головному управлінні Казначейства є інспекторат щодо контролю і нагляду за грошовим обігом, який спільно з секретаріатом комітету займається технічною розробкою проектів його рішень і встановлює необхідні контакти з державними установами і кредитними інститутами.

Під час використання інструментів монетарної політики застосовується диференційований підхід. Рішення про використання найбільш важливих інструментів - резервні вимоги й облікову ставку - заздалегідь затверджуються МККС і приймається указ міністра фінансів за ініціативою керівника Банку Італії. Валютні інтервенції на грошовому ринку фактично знаходяться в повній компетенції центрального банку, оскільки формально існує самостійне Італійське валютне управління, але його очолює Банк Італії. Як наслідок, реально проводить дану політику центральний банк, використовуючи операційну структуру Італійського валютного управління і навіть своїм балансом входить у консолідований баланс Банку Італії.

Проводячи грошово-кредитну політику, Банк Італії активно здійснював у 70-х - початку 80-х років прямий кредитний контроль. Пізніше Банк почав більше спиратися на непрямі інтервенції на вторинному грошовому ринку. Із середини 70-х років Банк Італії встановлює щорічні орієнтири кредитних і грошових агрегатів у їх взаємодії. Ці дані публікуються в Економічному бюлетені Банку Італії. Щорічні орієнтири є частиною державного фінансового планування. У травні уряд публікує трирічний бюджетний прогноз, восени міністр бюджету представляє парламенту макроекономічний прогноз на майбутній рік. У підготовці обох документів центральний банк бере активну участь. Прогнози складають основу бюджету, який затверджується парламентом до кінця року.

Банк Італії є акціонерним банком, він належить ощадним банкам, іншим великим комерційним банкам, страховим компаніям, установам соціального забезпечення. Контроль з боку держави за центральним банком здійснюється опосередковано - через володіння контрольним пакетом акцій серед названих структур.

Уся влада з поточних і внутрішніх питань у Банку Італії зосереджена в руках його керівника, що призначається, як правило, на тривалий термін Президентом країни за представленням прем'єр-міністра. Проте стратегічні рішення ухвалюються після обговорення в директораті Банку, що складається з керівника, генерального директора і двох його заступників. Наради цього органу носять регулярний характер - не менше двох разів на місяць і проводяться за участю старших посадових осіб Банку Італії.

Очолює Банк Італії Вища рада , яка втілює в життя рішення Міжвідомчого комітету. Очолює Раду управляючий, який призначається нею. У Вищу раду входять ще 12 директорів, проте не входять політичні діячі, які обираються акціонерами на термін З роки з правом повторного обрання. Управляючий вибирає Комітет Вищої ради, який складається з управляючого, генерального директора, його заступника і 4 директорів. Управляючий, генеральний директор і його заступник повинні бути схвалені Радою міністрів, затверджені Президентом країни і можуть бути відкликані у будь-який час.

Теоретично рішення Ради директорів можуть бути скасовані міністром фінансів, який це право ніколи ще не використовував. Присутні на засіданнях Ради представник уряду або представник Мінфіну мають право затримати на 5 днів виконання ухвалених рішень, якщо вони вважаються такими, що суперечать законодавству або статуту банку. Підлегле становище Банку Італії відносно Мінфіну пов'язане з тим, що Міністерство фінансів і центральний банк були відокремлені лише в 1981 році. До цього Банк Італії був вимушений купувати всі казначейські векселі, не продані з аукціону, забезпечуючи уряду необмежене фінансування.

Нині Банк Італії лише зобов'язаний надавати Мінфіну пряму кредитну лінію (овердрафт) у межах до 14 % усіх витрат, запланованих у бюджеті. Для видачі кредитів понад цей обсяг потрібне рішення парламенту. Навіть свій внутрішній щорічний бюджет Банк Італії представляє на перевірку представнику Міністерства фінансів і лише потім затверджує його на Раді директорів і загальних зборах акціонерів. Проте до сьогодні представники уряду ще жодного разу не вносили протесту по бюджету Банку Італії.

В Італії законодавчо завдання Банку Італії сформульовані лише у загальних рисах. Так, основними його функціями є:

1. Емісія кредитних грошей.

2. Акумуляція і зберігання офіційних золотовалютних резервів: резерви становлять 5 % активів центрального банку.

3. Банк є касиром уряду, у ньому є рахунок держави, на якому ведеться рух надходжень і витрат. У цьому плані Існує певне розмежування обов'язків між Банком Італії і Казначейством. Надходження і витрати забезпечуються Казначейством, а Банк лише реєструє їх.

4. Банк надає кредити кредитним установам і уряду. Уряд має нагоду необмежено отримувати пільгові кредити, умови яких встановлюються законом одноразово або щорічно. У той же час рефінансування кредитних установ обмежено.

5. Банк здійснює контроль за діяльністю кредитних установ. Ці повноваження йому делеговані Міжвідомчим комітетом і здійснюються вони безпосередньо Банком Італії при підтримці Асоціації італійських банків. Міжвідомчий комітет відповідає в основному за загальний нагляд у сфері кредитної політики і захисту ощадних вкладів. Центральний банк готує проекти рішень і пропозицій з питань нагляду відповідно до резолюцій Комітету, встановлює йому правила діяльності і сам безпосередньо здійснює нагляд як у документальній, так і в дистанційних формах. До його повноважень також входять контроль та інспекція діяльності банків, здійснення реєстрації кредитних установ, забезпечення нормального функціонування кредитної системи в цілому.

6. Банк здійснює контроль за валютним обігом, курсом євро, а також регулює процес переходу до єдиної європейської валюти. Так, наприклад, уже у 1997 р. в Італії введено було в безготівковий обіг 0,5 млрд євро.

7. Банк здійснює грошово-кредитну політику, основні напрями якої визначаються спільно з казначейством і Комітетом, проте втілюються в життя самостійно Банком Італії. Банк веде постійний нагляд за динамікою грошової маси і вживає необхідні заходи стосовно її регулювання на основі цільових орієнтирів. Основними інструментами грошово-кредитної політики виступають облікова політика, операції на відкритому ринку (особливо операції РЕПО), політика мінімальних обов'язкових резервів. Для Італії характерна висока норма мінімальних резервів (до 25 %), причому ці зобов'язання для Банку Італії платні. Особливістю є і те, що резерви розповсюджуються на значну частину пасивів балансу банку.

8. Банк займається організацією безготівкових розрахунків. Операції Банку Італії є операціями щодо залучення грошових коштів (пасивні) та їх розміщення (активні). До пасивних відносять емісію банкнот, внески кредитних установ, іноземних банків, капітал і резерви. Основною активною операцією виступає переоблік векселів з терміном погашення не більше 4 місяців. Прямий облік векселів фізичних осіб в Італії центральним банком заборонений. Банк здійснює видачу кредитів під заставу державних цінних паперів, облігацій іпотечних кредитних установ, заставних свідоцтв з терміном не більше 4 місяців.

Банк Італії піддається внутрішньому і зовнішньому аудиту. Загальні збори акціонерів призначає 5 аудиторів, які проводять перевірку Банку. Результати аудиту доводять до відома керівникові. Формально нагляд за Банком здійснюється міністром фінансів. З цією метою міністр може залучити Постійний комітет, що складається з 6 членів парламенту і 5 урядовців та суддів. Постійний комітет може висловлювати свою думку з усіх питань -від грошової емісії до зміни статуту центрального банку. Нагляд за адміністрацією Банку Італії міністр здійснює через урядового інспектора, який до того ж перевіряє фінансову звітність Банку.

Як регулюючий орган, Банк Італії має майже необмежений доступ до звітності банків і бази даних за всіма банківськими кредитами, навіть невеликого розміру. У той же час, він тісно пов'язаний з групою компаній, домінуючих в італійському бізнесі, і є одним з найбільших інвесторів на фондовому ринку країни, що не виключає можливості інсайдерської діяльності, оскільки банк має доступ до інформації, що впливає на ринкову кон'юнктуру, і встановлює відсоткові ставки. Існує вірогідність того, що участь Банку Італії в капіталі компаній може бути розцінена іншими інвесторами як офіційне схвалення. При цьому повноваження регулюючих органів фондового ринку не розповсюджуються на центральний банк.

Отже, Італія - одна з небагатьох країн, у якій основний закон країни не містить згадки про центральний банк. Банк Італії є акціонерним банком, у якому держава бере участь опосередковано, через володіння контрольними пакетами акцій установ і організацій - акціонерів Банку Італії. Нагляд за діяльністю банків переважно здійснюється Банком Італії. Для Італії, більше ніж для інших західноєвропейських країн, актуальна проблема боротьби з відмиванням грошей, і така робота ведеться як з боку Банку Італії, так і інших фінансових установ. Банком Італії широко практикується передача матеріалу перевірок у слідчі органи. Комерційні банки також беруть участь у моніторингу підозрілих операцій.

РОЗДІЛ 3. ФУНКЦІЇ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1 Правова основа діяльності та функції Національного банку України

Згідно з Законом України “Про Національний банк України» [2] - Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визнача-ються Конституцією України, Законом [ 2] та іншими законами України [1].

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю.

Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет України.

Національний банк є економічно самостійним органом., який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках - також за рахунок Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Національний банк, його установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку.

Плановані доходи та витрати Національного банку відображаються в кошторисі його доходів і витрат,який повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком його функцій.

Позитивна різниця між сумою перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженою у звіті про виконання кошторису Національного банку за підсумками року, та сумою перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, внесеною до Державного бюджету України протягом звітного року, вноситься до Державного бюджету України.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті.

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю.

Національному банку забороняється [2]:

1) бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ;

2) здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов'язані із забезпеченням діяльності Національного банку та його установ;

3) здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям Національного банку;

4) надавати кредити, позики юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених Законом [2].

Національний банк сплачує податки відповідно до законів України з питань оподаткування.

3.2 Грошово-кредитна політика Національного банку України

Основні засади грошово-кредитної політики визначають показники діяльності Національного банку у середньостроковій перспективі для досягнення цілей Національного банку, визначених статтею 6 Закону [2].

При розробленні Основних засад грошово-кредитної політики використовуються макроекономічні показники, розраховані Кабінетом Міністрів України.

Національний банк подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України прогнозні монетарні показники на наступний рік до 15 березня поточного року та проект кошторису доходів та витрат Національного банку на наступний рік до 1 квітня поточного року.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

Національний банк має право надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи.

Національний банк встановлює банкам норматив обов'язкового резервування коштів. При цьому:

1) норматив обов'язкового резервування встановлюється єдиним для банків в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів в національній та іноземній валюті;

2) для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні нормативи обов'язкового резервування;

3) рішення про підвищення нормативу обов'язкового резервування набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.