Банківські системи провідних країн світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Банківські системи провідних країн світу

План

Формування банківської системи у різних країнах.

Еволюція та сучасні тенденції в розвитку кредитних систем.

Концентрація та централізація банківського капіталу.

Моделі взаємозв'язку банків із промисловістю:

Банківська криза.

Банківська система Великобританії

Банківська система США

Банківська система Німеччини

Банківська система Франці

Банківська система Японії

Банківська система Австрії

Формування банківської системи у різних країнах

Банківська система - це сукупність різних видів банків та банківських інституцій у їх взаємозв'язку, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний період.

Формування кредитної та банківської систем визначається характером існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік.

Основою будь-якої кредитної системи є банки. Перші банки виникли ще в XII ст. Термін "комерційний банк" з'явився на ранніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), їх основною клієнтурою були торговці. Звідси й назва "комерційний банк". Банки надавали позики на транспортування, збереження та інші операції, які були пов'язані з товарним обміном. Із розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позики на поповнення оборотного капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати та ін. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладання в основний капітал, цінні папери та ін. Так термін "комерційний" у назві банку втратив свій первісний зміст.

Перші банки капіталістичного типу з'явилися в Англії. За формою організації вони були індивідуальними. Згодом виникли акціонерні банки. Перший акціонерний банк було створено у 1694 р. - Банк Англії, потім, у 1695 р. - Банк Шотландії. у XVIII ст. з'являються акціонерні банки і в інших країнах. Початок швидкому зростанню банків було покладено промисловим переворотом, який сприяв бурхливому розвитку капіталістичного господарства (остання третина XVIII - початок XIX ст.). Сьогодні комерційний банк може запропонувати клієнту понад 200 видів банківських продуктів та послуг. Така поширена диверсифікація операцій дає змогу банкам зберігати клієнтів та залишатися прибутковими навіть в умовах несприятливої кон'юнктури.

Сучасні банки постійно розвиваються. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи менеджменту, поширюється сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних фінансових ринків.

Інтереси суспільства не завжди збігаються з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників. Тому розвиток кредитної системи обумовив необхідність регульованого підходу до організації кредитних відносин, що проявилося насамперед у виникненні особливої ланки банківської системи - центрального емісійного банку.

До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу. Це об'єктивно вимагало заміни емісії багатьох комерційних банків емісією одного спеціалізованого банку. Практичне ж створення такого банку залежало від багатьох чинників, у тому числі суб'єктивного характеру. Так, спроба централізувати банкнотну емісію у США була зроблена ще наприкінці XVIII ст., однак її успішному здійсненню заважали комерційні банки. Лише із створенням федеральних резервних банків за законом 1913 р. банкнотна емісія була централізована.

До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Саме так став емісійним Банк Англії. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн.

За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших - вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах. Після Другої світової війни центральні банки було націоналізовано в Англії, Франції та інших країнах.

Нині в більшості країн емісійні банки е державними. Лише в деяких країнах капітал частково належить кредитним установам та приватним особам. Наприклад, у Бельгії та Австрії державі у центральних банках належить - 50% капіталу, в Японії - 55%, у Швейцарії - 57%.

Для визначення політики, якою керуються у своїй діяльності центральні банки, форма організації значення не має. Незалежно від форми власності центральні банки є юридичне самостійними, тобто не підпорядкованими уряду, що діють в інтересах усього суспільства. Акціонерні банки завжди перебували під контролем держави, і форма управління ними мало чим відрізнялася від форми управління державними банками.

Дещо своєрідною є організація 12 федеральних резервних банків США, які виконують функції центрального емісійного банку країни. Основний капітал цих банків складається з пайових внесків комерційних банків - членів Федеральної резервної системи. Однак законодавчі норми, що ними визначається порядок формування керівних органів та діяльність банків, установлюються державою.

Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:

- розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;

- емісія грошей;

- функції "банку банків";

- функції банку уряду.

Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці), здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах ця функція е виключною компетенцією центрального банку).

Виконання перелічених функцій визначає місце і роль центрального банку в економіці, дає змогу найефективніше організувати діяльність дворівневої кредитної системи.

Другий рівень банківської системи в розвинутій економіці складається з різноманітних видів банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні та спеціалізовані.

Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції, інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального банку), їх називають "супермаркетами фінансового ринку", тому що вони є фінансовими установами універсального типу.

Ці банки виникли раніше інших кредитних установ. Розвиток капіталістичної кредитної системи розпочинається з виникнення та розвитку комерційних банків. Утративши в процесі розвитку кредитної системи функцію емісії банкнот, вони набули багатьох інших функцій. Найважливіша функція комерційних банків - створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів.

Між комерційними та спеціалізованими банками немає якихось великих розбіжностей, їх діяльність переплітається та проявляється у співробітництві за одними операціями та у конкуренції - за іншими. Масштаби такого суперництва протягом тривалого часу у деяких країнах обмежувалися фінансовим законодавством. Так, до кінця 90-х років згідно з банківським законодавством США та Японії комерційним банкам, по суті, було заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю тощо. Нині перемогу дістала тенденція до універсалізації банків.

У більшості країн Західної Європи такі обмеження скасовані, і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

Поряд із універсальними комерційними банками у розвинутих країнах існує розгалужена мережа банків, які виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація впливає на характер усієї Діяльності банку, визначаючи особливості побудови балансу, структури пасивів і активів, специфіку організації роботи з клієнтурою. Найпоширенішими видами спеціалізованих банків є інвестиційні, ощадні, іпотечні та експортно-імпортні.

Інвестиційні банки - це кредитні установи, які провадять засновницько-емісійну діяльність. Ці банки здійснюють розміщення на фондовому ринку акцій та облігацій акціонерних підприємств. Вони з'явилися у другій половині XIX ст. у зв'язку з роз витком акціонерних компаній. За формою організації вони також є акціонерними. Ці банки вивчають підприємства і, якщо їх задовольняють умови, купують акції та облігації, а потім розміщують їх. Прибуток, котрий вони при цьому отримують, складається з різниці між курсами продажу та купівлі цінних паперів. Часто інвестиційні банки не розміщують акції, а лише гарантують їх розміщення за окрему плату. У разі нерозміщення якоїсь частки акцій банк купує їх за попередньо узгодженою ціною.

Діяльність інвестиційних банків не обмежується тільки цими операціями. Вони підтримують тісні зв'язки з тими підприємствами, для яких вони розміщували акції та облігації, дають консультації про необхідність та можливість випуску акцій та облігацій в умовах даного стану фінансового ринку, про порядок допуску паперів до обігу на фондовій біржі тощо.

За останні 10-15 років відбулося значне зростання впливу інвестиційних банків на світову економіку, що пов'язано зі швидким розвитком ринку інвестиційних послуг. Саме тоді відбувся справжній бум корпоративних зливань та поглинань. Загальна вартість угод, що стосуються зливань та поглинань, зросла за десять років більше ніж у 10 разів.

Кількісне зростання масштабів діяльності сучасних інвестиційних банків веде до їх якісної трансформації. Відбувається формування інвестиційних банків нового типу з повним набором диверсифікованих та комплексних послуг. Одним з найголовніших переваг інвестбанків є наявність великого вільного капіталу. Іншою перевагою є глобальний характер їх діяльності. Дедалі більше виробничих компаній ведуть свій бізнес у міжнародних масштабах. Зрозуміло, що вони стають клієнтами тих інвестбанків, які здатні надати консультації та здійснити операції на будь-якому ринку світу. Нарешті, як показує ретроспективний аналіз, найпотужніші інвестбанки мають більше шансів пережити кризу - їх рятує диверсифікація діяльності, яка гарантує стабільний потік доходів.

Посилення ролі глобальних інвестбанків у сучасному світі не могло не перетворити інвестбанки у форму боротьби фінансових еліт США та Європи. На сучасному етапі явно домінують американські банки, що, звичайно, не задовольняє фінансових угруповань Старого Світу.

Сучасною тенденцією розвитку інвестбенкингу є формування глобальної олігополії.

Розвиток і трансформація інвестбанків ведуть до загострення їх конфліктів з комерційними банками. Передусім це стосується ринку фінансування корпорацій. Раніше основним джерелом вільного капіталу для корпорацій був банківській кредит. Нині корпорації дедалі частіше вдаються до альтернативних джерел на світовому ринку капіталів - розміщення додаткових емісій акцій та випуску корпоративних облігацій, ринок яких стрімко розвивається. Таким чином, інвестбанки починають витісняти ком-банки з місця посередника між корпораціями та інвесторами.

Іпотечні банки виникли у Західній Європі наприкінці XVIII ст. Значного розвитку вони набули в Німеччині, де перший іпотечний банк було створено ще в 1770 р. Це був державний іпотечний банк, який здійснював підтримку здебільшого великих панських господарств. Залучення коштів відбувалося через випуск заставних паперів. У XIX ст. іпотечні банки почали обслуговувати не лише великі панські господарства, а й дрібні, а згодом і селянські. Найголовнішою сферою діяльності іпотечних банків стає кредитування нерухомості в містах та сільській місцевості.

Іпотека (від грец. hypotheke - застава) - застава нерухомості, нерухомого майна (землі, основних фондів, житла) з метою отримання позики. У разі непогашення позики власником майна стає кредитор (банки та інші кредитно-фінансові інституції, які можуть надавати такі позики).

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні креди ти використовуються для фінансування у тих випадках, коли виплата відсотків та погашення кредитів можливі лише з поточних, як правило, незначних доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливе лише з надходжень орендної плати. Це стосується також і фінансування сільськогосподарських підприємств з метою розширення земельних маєтків або будівництва житлових приміщень, бо приріст доходів у сільському господарстві відносно невеликий.

Кошти для надання кредитів іпотечний банк отримує від продажу заставних листів. Це надійні боргові зобов'язання банку, які дають тверді проценти.

Іпотечні банки мають в економіці подвійне значення: як соціальні інституції, що забезпечують довгострокові земельні кредити, та як емітенти заставних, що є найбільш захищеним способом укладення коштів.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним структурам. У такому разі позики забезпечуються не іпотеками, а коштами, отриманими від надходження податків. Джерелом коштів для комунальних позик є комунальні заставні листи. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Поряд з основною діяльністю іпотечні банки можуть вкладати кошти в цінні папери, надавати позики під заставу цінних паперів тощо. Є обмеження на іншу діяльність, пов'язану з ризиком. Наприклад, банк має право купувати маєтки своїх боржників лише в разі непогашеная позики, а спекулювати земельними маєтками заборонено. Саме законодавчі обмеження в інтересах утримувачів заставних листів роблять іпотечні банки спеціальними інституціями. Усю свою діяльність іпотечні банки здійснюють на основі заставного права.

У Німеччині нині функціонує 30 іпотечних банків, 10 з яких є державними, а 20 - приватними. Найпотужнішими вважаються Німецький центральний земельний банк, Франкфуртський іпотечний банк, Рейнський іпотечний банк, Німецький іпотечний банк. Як правило, більша частина акціонерного капіталу належить найбільшим комерційним банкам.

У Франції характер діяльності іпотечних банків має свою специфіку. Провідним у сфері іпотечного кредиту є "Креді фонсьє де Франс" - найстаріший іпотечний банк Франції з участю держави, який був створений ще у 1852 р. Цей банк надає середньо-строкові та довгострокові позики терміном до 15 років. Джерелом коштів для таких операцій є випуск іпотечних облігацій. Поширеною є операція, пов'язана з кредитуванням місцевих органів влади через випуск комунальних позик. Банк також може надавати позики будівельним компаніям на житлове та господарське будівництво, веде облік векселів за середньостроковими кредитами під будівництво.

Іпотечні операції у Франції виконують і спеціалізовані установи, їх понад 30. Вони надають кредити на купівлю землі та квартир.

У США іпотечний кредит переважно надають спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи, такі як позико-ощадні асоціації, а також страхові компанії. Водночас існує група державних іпотечних банків. Це федеральні банки з кредитування житлового будівництва: Федеральна іпотечна корпорація з кредитування житлового будівництва, банки з кредитування фермерських господарств, федеральні земельні банки.

Ресурси для кредитування ці установи формують за рахунок продажу власних цінних паперів, які купують комерційні та ощадні банки, страхові компанії та інші кредитно-фінансові інституції. Це дає змогу федеральним інституціям іпотечного кредиту отримувати необхідні джерела та використовувати їх для іпотечного кредитування будівництва для міського населення, фермерів та дрібних підприємців.

Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позичок приватним особам. Перші ощадні банки як самостійні кредитні установи виникли наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Німеччині та Великобританії. Пізніше ощадні банки набули розвитку у Франції, Росії та в інших країнах. Спочатку ці установи лише акумулювали збереження широких верств населення, тобто вони були не кредитними установами, а установами для забезпечення бідних людей. У дусі філантропії та просвіти гуманно налаштовані заможні громадяни створювали ощадні каси, для того щоб дати можливість бідним людям надійно, під відсотки вкласти кошти на "чорний день". До того такої можливості не існувало. Монастирі, які у багатьох країнах зберігали кошти бідних людей, У деяких країнах зникли після Реформації. Приватні міняйли часто були ненадійними, тобто залишалося ховати гроші десь у "панчохах" для того, щоб зберегти їх на "чорний день" або на весілля. Ощадні каси, маючи єдине завдання, виникали як благодійні установи у різних юридичних формах - як фонди, комунальні установи, державні інституції.

Поряд з ощадними касами виникали позичкові каси, де бідні люди могли отримати позички під заставу. Пізніше ці установи часто поєднувалися.

У XX ст. розвиток ощадної справи пішов за різними напрямками.

У Східній Європі, у так званих соціалістичних країнах ощадні каси було націоналізовано, а їхні функції зведено до пунктів накопичення коштів, які передавалися до державного банку. У Західній Європі ощадні каси почали розширювати коло своїх послуг. Поступово число виконуваних ними операцій зросло настільки, що вони стали перетворюватись у конкурентів комерційних банків.

Водночас відбувалося багато зливань ощадних кас. Місцеві установи перетворилися на регіональні банки, які за асортиментом послуг мало чим відрізняються від комерційних банків. У деяких країнах ощадні каси перетворилися повністю на комерційні банки. Так, в Англії банківська група ТСБ хоч і охоплює досить розвинуту мережу ощадних банків ("The Trustee Savings Bank Group"), за характером своїх операцій при класифікації банків входить до групи комерційних банків.

У Німеччині ощадні банки чітко виділяються в окрему групу банків під назвою "ощадні каси", хоча за своїми функціями вони мало відрізняються від комерційних банків, їх налічується понад 700 з 21 тис. відділень. Центральним органом муніципальних ощадних кас є 13 жироцентралей (земельних банків). Найвищою ланкою всієї системи ощадних кас та жироцентралей є Німецький комунальний банк.

Жироцентралі створені у кожній із земель (територіальний район). Разом з ощадними касами вони обслуговують більш як 40 млн жирорахунків приватних клієнтів. Цей рахунок ведеться як особовий (рахунок заробітної плати). Клієнти мають можливість здійснювати через нього довгострокові та інкасові перекази, оборот єврочеків та інші операції

Основу ощадних банків Великобританії становлять довірчі ощадні банки, які відкривають рахунки для населення та підприємств. Очолює цю систему Національний ощадний банк Великобританії, який організовує свою діяльність через систему поштових відділень. Мобілізовані кошти розміщуються у державні цінні папери. Приватні особи та корпорації можуть придбавати ощадні сертифікати, національні ощадні облігації тощо.

За типом довірчих ощадних банків Великобританії у США виникли взаємно-ощадні банки, їх особливістю є те, що вони не мають акціонерного капіталу. Первісне внесений капітал був повернений засновникам. Ці банки не є комерційними організаціями Керують ними ради довірених осіб, які отримують винагороду Пасиви таких банків складаються з коштів вкладників, а активні операції близькі до активних операцій комерційних банків. Ці банки надають споживчі позички, іпотечні кредити, випускають кредитні картки, здійснюють вкладення в акції та облігації корпорацій тощо. Прибуток використовується для створення гарантованих фондів та виплати відсотків.

Експортно-імпортні банки кредитують та гарантують операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю та міжнародним рухом капіталу. Вони почали створюватися головним чином після Другої світової війни.

Необхідність таких банків пов'язана із загостренням боротьби за ринки збуту товарів та зростанням ризику надання міжнародних кредитів. Основною функцією зовнішньоторговельних банків є надання середньо- та довгострокових позик іноземним імпортерам. Кредити можуть надаватися прямо та непрямо через купівлю векселів у вітчизняних експортерів. Вони також надають кредити вітчизняним імпортерам для здійснення ними зарубіжних інвестицій.

Зовнішньоторговельні банки надають гарантії комерційним банкам своєї країни за зовнішньоторговельними кредитами. З метою розширення сфери діяльності вони часто здійснюють кредитування не самостійно, а з участю комерційних банків своєї країни.

Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи. Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку таких установ, які, не маючи статусу банків, виконують окремі банківські функції або обслуговують окремі галузі. Ці інституції домінують у відносно вузьких секторах ринку та мають, як правило, специфічну клієнтуру. Вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація.

Нині у всьому світі спостерігається тенденція до зростання ролі небанківських фінансово-кредитних установ та послаблення ролі банків на грошових ринках. Так, у США частка комерційних банків у загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945-1985рр. з близько 75 до 40%, а частка їх в активах усіх депозитних банків за цей період знизилася з 87 до 64%. Це зумовлено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників (у США це насамперед пенсійні фонди та страхові компанії), а також приско ренням універсалізації діяльності раніше спеціалізованих банків, таких як ощадні каси та кредитні спілки.

Кредитні спілки - кооперативи, які організовані з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Вони об'єднують осіб, які працюють на одному й тому самому підприємстві, є членами однієї профспілкової організації або просто проживають в одній місцевості, їх грошові кошти складаються із вступних внесків та вкладів членів спілки, а також позичок комерційних банків. Кошти використовуються для кредитування членів спілки. Такі установи мають статус некомерційних організацій та відповідні пільги щодо оподаткування. Це дає можливість забезпечити членам спілки дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банків, кредити.

Позиково-ощадні асоціації також належать до ощадних установ. Вони організовані як кооперативи, їх капітал складається за рахунок продажу клієнтам особливих сертифікатів, які викуповуються за номіналом на першу ж вимогу утримувача та приносять дохід у формі відсотка. Ці сертифікати аналогічні терміновим вкладам. Як і у взаємно-ощадних банків, значна частина капіталів асоціацій вкладена в іпотеки під заставу житла.

Інвестиційні компанії (фонди) - це компанії, які знижують ступінь ризику для своїх клієнтів. Вони виконують роль посередника між інвесторами та акціонерними компаніями різних галузей господарства. Це посередництво зводиться до такого: інвестиційні компанії випускають свої акції та розміщують їх на фондовому ринку, а отримані у такий спосіб кошти розміщюють в акції та облігації багатьох різних компаній, чим зменшується ризик банкрутства. Інвестиційні компанії виступають у ролі колективного інвестора.

Розрізняють інвестиційні компанії "відкритого типу", які беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу, та "закритого типу", які такого зобов'язання не беруть. Нині у розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних компаній, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності.

Різновидом відкритих інвестиційних фондів є взаємні фонди грошового ринку. Вони вперше з'явилися у США 1971 р. Акумульований через випуск акцій капітал вони вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Власники акцій можуть користуватися чековими рахунками, відкритими їм на величину вартості акцій фонду.

Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції.

Фінансові компанії з'явилися у зв'язку із масовим виробництвом дорогих предметів споживання тривалого користування. Вони, як правило, надають позики споживачам непрямо, тобто шляхом купівлі у торговельних фірм боргових зобов'язань покупців. Ці компанії також здійснюють кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. За формою організації вони є акціонерними. Як правило, це дочірні підприємства великих комерційних банків. Джерелом їх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження облігацій. Розгалужена мережа фінансових компаній функціонує в США, Великобританії, Німеччині, Японії. У США найбільш поширені компанії з кредитування продажу споживчих товарів тривалого користування. Вони надають кредити різним торговцям під реалізовані ними товари в кредит, купуючи зобов'язання клієнтів. Відповідно суми в рахунок погашення вартості товару надходять не торговцеві, а компанії. Інші фінансові компанії надають позики промисловим фірмам, які відвантажили товар у кредит. Нарешті, є фінансові компанії, що надають кредити населенню на усілякі цілі (ремонт квартири, купівлю автомобіля тощо).

Страхові компанії - один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ. Для них характерною є особлива форма залучення коштів - продаж страхових полісів. При розміщенні коштів страхові компанії конкурують з Іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів - облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Страхові компанії поділяються на дві групи: страхові компанії, Що здійснюють страхування населення, та компанії, які проводять страхування майна. Найбільшого поширення набули компанії першого типу. Вони продають страхові поліси, які дають можливість отримати компенсацію у разі смерті, хвороби тощо. Страхові компанії акумулюють величезні суми на тривалі строки.

Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дає змогу цим компаніям збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, насамперед в облігації промислових компаній та в заставні під нерухомість.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані установи, які акумулюють грошові кошти, призначені для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. Вони можуть бути приватними та державними. Приватні пенсійні фонди утворюються за рахунок приватних внесків із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку. Пенсійні фонди можуть бути застрахованими (страховій компанії доручається управління акумульованими фондами) та незастрахованими (перебувають в управлінні корпорацій та банків). Активи пенсійних фондів вкладаються в цінні папери корпорацій та у державні боргові зобов'язання.

Пенсійні фонди так само, як і страхові та інвестиційні компанії, накопичують величезні кошти на тривалі строки, що дає їм можливість виступати в ролі найбільших інвесторів. Так, у Великобританії та в інших країнах саме небанківські фінансово-кредитні установи виконують функції головних інституційних інвесторів.

Еволюція та сучасні тенденції в розвитку кредитних систем

Кредитні установи не є винаходом сучасності. Упродовж тривалого історичного періоду, часто протягом сторіч, вони розвивалися в усіх країнах, формуючи ту чи іншу національну кредитну систему, головною ланкою якої є банківська система. Від її функціонування багато в чому залежить стабільність усієї економіки

Еволюція розвитку кредитних систем довела необхідність ефективного нагляду за діяльністю банків. Завдання наглядового органу полягає у гарантуванні безпеки і надійного функціонування банків. Для цього вони повинні мати у своєму розпорядженні адекватні капітали і резерви, необхідні для покриття ризиків, що виникають у процесі виконання банківських операцій. Витрати на проведення банківського нагляду великі, але, як засвідчила практика, збитки, що їх можна зазнати, коли немає нагляду, виявляються незрівняно більшими.

Інтернаціоналізація банківської справи та об'єктивний процес зміцнення взаємовідносин між банками різних країн світу обумовили активізацію діяльності Базельського комітету з питань регулювання діяльності банків стосовно визначення меж проведення ефективного банківського нагляду. До складу комітету входять Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція та Люксембург. Комітетом розроблено і затверджено Ключові принципи ефективного банківського нагляду, які покликані стати орієнтирами для наглядових органів усіх країн світу.

У процесі розроблення принципів ураховувалися такі засади:

основна мета нагляду полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність фінансової системи і довіру до неї вкладників та інших кредиторів;

для ефективного виконання своїх обов'язків наглядовий орган повинен мати операційну незалежність, кошти, повноваження отримувати від банків інформацію, право примусового виконання своїх рішень; наглядовий орган повинен розуміти характер ділової активності банків і вживати заходів щодо забезпечення ними адекватного управління ризиками;

орган нагляду мусить стежити за тим, щоб банки мали своєму розпорядженні ресурси, необхідні для покриття ризиків достатній обсяг капіталу, надійний менеджмент, систему бухгалтерської звітності та внутрішнього контролю;

тісне співробітництво наглядових органів різних країн об'єктивною необхідністю.

Базельський комітет з питань регулювання діяльності банків вважає, що дотримання кожною країною розроблених принципів та засад сприятиме зміцненню фінансової стабільності у національному та міжнародному масштабах. Комітет наполягає в оновленні форм і методів законодавчого регулювання діяльності суб'єктів на ринку фінансових послуг. Насамперед це стосується банківських установ, оскільки саме їм належить провідна роль у забезпеченні ефективної мобілізації фінансових ресурсів для її подальшого перерозподілу.

Однією з основних тенденцій у цьому аспекті є посилення нагляду за результатами діяльності фінансово-кредитних установ, а також виокремлення банківського законодавства у самостійні галузь банківського права.

У кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історич ного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів контролю за роботою банків.

У багатьох країнах у проведенні нагляду і контролю за діяльністю банків беруть участь не тільки центральні банки, а й спеціально створені для цього державні органи (табл).

Контроль офіційних органів за діяльністю банків

Так, у Великобританії, яка має найстарішу у світі банківську систему (їй понад 300 років) до 1979 р. не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль за ними має прихований та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії і розвивалися на основі простих, розумних та практичних принципів.

Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства й жорсткого контролю над злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Наприкінці 70-х років XX ст. ситуація змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно з законом 1979 р. було введено обов'язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 р. визначив правила надання великих позик, порядок банківських зливань тощо.

За новою редакцією закону Великобританії з питань регулювання ринку фінансових послуг "Financial Service and Markets Bills" (липень 1998 p.) було створено спеціальний орган контролю за діяльністю посередників на ринку фінансових послуг - "Financial Services Authority" (FSA). До компетенції цього органу належать: забезпечення довіри до фінансового ринку на основі контролю Діяльності його учасників, захист прав інвесторів, забезпечення відкритості ринку для громадськості, попередження можливих фінансових злочинів. Нині деякі питання контролю за діяльністю банків (у частині довгострокових кредитних та інвестиційних операцій ) від Банку Англії перейшли до названої агенції.

У США протягом багатьох років складалася розгалужена бю рократична система контролю за діяльністю депозитних установ як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальні принципи, на яких будується система банківського регулювання у США:

- забезпечення стабільності та запобігання краху банків;

- обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю над грошовим ринком.

На діяльність американських банків, крім спеціальних органів контролю за їхньою діяльністю, впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції (злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торговельної палати (обслуговування споживачів) та ін.

Є також неурядові органи контролю за діяльністю окремих груп кредитних установ (наприклад, Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та ін.).

У західноєвропейських країнах система контролю має більш чітку та централізовану структуру. Так, у Німеччині правовою основою регулювання банківської діяльності є "Закон про банки Федеральної республіки Німеччини" та "Закон про Дойче Бундес банк" (1957 p.). Практично контроль за операційною діяльністю здійснює спеціальний орган - Федеральне відомство з контролю над банками. Основні принципи контролю визначено спеціальним декретом цього відомства й узгоджено з центральним банком. Це відомство надає ліцензії, установлює обов'язкові вимоги до банків, стежить за виконанням законів. Воно може запитувати будь-яку інформацію, проводити ревізії, перевірки тощо. Банки зобов'язані надавати місячні та річні баланси.

У Франції нагляд за банками здійснюють кілька комітетів та комісій. Частину з них очолює керуючий Банком Франції, інші - міністр фінансів.

Нові тенденції у питанні нагляду за діяльністю банків пов'язані із створенням Європейського центрального банку (ЄЦБ) як єдиного центру, що може емітувати євро і контролювати його пропозицію. ЄЦБ розташований у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), виконує усі функції, які притаманні центральному банку і які поширюються на зону євро. Безперечно, перспективи євро тісно пов'язані з успіхом монетарної політики Європейського центрального банку та зі ступенем довіри до нього.

ЄЦБ разом із національними центральними банками країн-членів утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ).

Якщо ЄЦБ відповідає за рішення з питань монетарної політики в Євросоюзі, то національні центральні банки виконують рішення з питань монетарної політики ЄЦБ та здійснюють емісію.

Грошово-кредитна політика є складовою загальноекономічної політики з межах Європейського союзу.

Раз на рік Рада міністрів фінансів країн - членів ЄС визначає основні напрями економічної політики Союзу. Вона також здійснює нагляд за політикою різних гілок влади щодо її відповідності схваленим основним напрямам. Рада правління ЄЦБ як колегіальний орган є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів фінансів країн - членів ЄС.

Грошово-кредитна політика ЄСЦБ - важливий орієнтир для визначення основних напрямів економічного розвитку кожної з країн ЄМС та процедур нагляду і контролю за їх реалізацією. На практиці взаємодія між різними гілками влади - монетарної (яку уособлює центральний банк) і виконавчої (яку уособлює уряд) - здійснюється через участь члена або представника уряду в засіданнях керівних органів центрального банку, який є відповідальним за прийняття рішень.

Складність місії ЄЦБ полягає в тому, що йому доводиться взаємодіяти з 11 незалежними органами фіскальної влади, які мають різні бюджетні цілі. А це унеможливлює традиційне балансування монетарної та фіскальної політики. Грошово-кредитна політика нової структури не має аналогій, тож попередній досвід є малопридатним. ЄЦБ змушений усе починати заново, накопичуючи базу знань про характер реакції реальної економіки на його грошово-кредитну політику.

Головною метою монетарної політики ЄЦБ є забезпечення цінової стабільності та сприяння економічній політиці Євросоюзу. Критерієм цінової стабільності й кінцевою метою монетарної політики є рівень гармонізованого індексу споживчих цін нижче за 2% річних. Проміжною метою монетарної політики визначено річну процентну зміну грошової маси МЗ у межах 4,5%. Щоб забезпечити досягнення проміжної та кінцевої мети монетарної політики, ЄЦБ використовує три групи спеціальних Інструментів.

Перша група - процентні ставки, які оголошуються ЄЦБ для проведення власних операцій з комерційними банками.

Друга група - проведення різних видів кредитно-депозитних операцій на відкритому ринку з комерційними банками для підтримання іх ліквідності.

Третя група - рівень обов'язкових резервів комерційних: банків та контроль за його дотриманням. Обов'язкове резервування встановлене ЄЦБ на рівні 2% від обсягу залучених депозитів терміном до двох років. За залишки на рахунку обов'язкових резервів сплачуються відсотки.

Головним позитивним результатом монетарної політики для членів єврозони стало досягнення цілей цього етапу інтеграції, створення більш рівних можливостей для співробітництва та розвитку конкуренції всередині єврозони і підвищення загальної ваги країн Євросоюзу у світі.

Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникли на ранніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування з участю державної влади відбулися ще в 1829 р. у США Ці спроби успіху тоді не мали.

Наприкінці XIX ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи.

Вирішальне значення мало введення федеральної системі страхування депозитів у США в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. У США існує багато тисяч дрібних та середніх банків, порівняно з європейськими країнами для них була характерна більш пізна централізація банкнотної емісії, а також спостерігалися численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умовах світової економічної кризи мало визначальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.

Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великобританії, Японії, Індії та деяких інших країнах (табл).

У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди, Австрія, Швейцарія, Франція) розвиток пішов за німецьким шляхом недержавних міжбанківських систем гарантування.

Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їх депозитів. З великого розмаїття конкретних організаційних форм можна виокремити дві основні форми: американську та німецьку.

У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація тримає на контролі стан справ у кожній без винятку фінансово-банківській установі і в разі необхідності вживе необхідних заходів. ФКСД є державною корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду при значному ступені самоуправління. ФКСД управляється Радою директорів. У її складі п'ять членів.

У Німеччині держава не має будь-якого прямого впливу на страхові фонди, які належать банкам-співучасникам. У ряді країн існують системи змішаного типу.

Участь банків у системі гарантування може бути обов'язковою та добровільною, останнє характерне для континентальних країн Західної Європи. У США (для банків - членів Федеральної резервної системи), Великобританії, Канаді та Японії участь банків є обов'язковою.

Як правило, страхування поширюється на всі види депозитів, а винятком міжбанківських, як юридичних, так і фізичних осіб, рактично в усіх країнах існують ліміти відповідальності страхових фондів за вкладами. Ці ліміти можуть виражатися граничною сумою застрахованого вкладу, процентом покриття вкладу страхуванням. Гранична сума залежить від достатку країни.

У США гарантія становить до 100 тис. дол. на вкладника Окремі рахунки одного клієнта в банку підсумовуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо.

Установлена в США гранична сума вкладу є найвищою у світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис. євро, а для бідних країн ця сума становить 15 тис. євро (в Україні - 500 грн).

Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, у Великобританії це співвідношення встановлено у 75%.

Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється або шляхом створення страхового фонду, або через покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. У США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Зараз вони становлять 0,15% загальної суми депозитів. Згідно з прийнятим законом ці внески не повинні перевищувати 0,325%. ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які перебувають у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують вищі внески, ніж надійні та стабільні.

Фінансова участь держави може мати такі форми:

- надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи (Японія, Індія);

- регулярні внески до страхового фонду (Іспанія, Індія, Аргентина);

- держава забезпечує резервні кошти для підкріплення фонду (в США законодавче дозволено ФКСД позичати кошти у держави до 3 млрд дол.).

Кошти страхового фонду можуть бути інвестовані насамперед у державні цінні папери, переважно короткострокові. Іншою формою є відкриття рахунку в центральному банку. Деяка частина активів фонду може бути використана для надання кредитів та участі у капіталі комерційних банків. Разом з цим дохідність інвестування не є головним принципом. Головнішими є надійність та ліквідність.

При банкрутстві банку страховий орган виплачує в обумовлені строки страхове відшкодування вкладникам в обумовлені строки. Але, як правило, страхові органи разом з центральним банком намагаються не доводити справу до процедури банкрутства. Банкрутство банку, особливо великого, негативно відбивається на стані усієї банківської системи. З цією метою страховий орган може надати кредити проблемним банкам, організувати злиття банків тощо. Це значно дешевше, ніж виплата страхового відшкодування Останнім часом у країнах ЄС, зокрема в Німеччині, впроваджується нова система, яка дещо змінює взаємовідносини держави та приватних банків відповідно до Директиви ЄС про страхування депозитів (1997 p.). Ця Директива встановлює, що країни повинні забезпечити захист депозитів до 20 тис. євро (з 10% співстрахуванням).

Одним із заходів забезпечення стабільності банківської системи є встановлення мінімальних норм обов'язкових резервів центральними емісійними банками (табл).

кредитний банківський фінансовий контроль

Остання чверть XX ст. стала періодом глибоких змін у кредитних системах усього світу. Ці зміни насамперед пов'язані з такими процесами:

- дерегулювання фінансових ринків;

- посилення ролі небанківських фінансово-кредитних інституцій;

- посилення конкуренції у банківській справі;

- технологічна революція;

- фінансові нововведення;

- фінансова глобалізація.

Дерегулювання фінансових ринків - це процес законодавчих реформ, які проводилися з кінця 60-х років та охопили більшість країн з розвинутою економікою. Вони були спрямовані на пом'якшення чи повне скасування обмежень та заборон у фінансовій діяльності. Йдеться про відкриття нових установ, поширення філійної мережі, створення холдингів, регулювання відсотків та тарифів на фінансові послуги тощо. Дерегулювання розпочалося в США з підвищення ліміту процентних ставок за ощадними депозитами. Водночас з'явилися нові різновиди чекових рахунків, наприклад депозитний рахунок грошового ринку, що дало громадянам можливість отримувати відсоток за операційними рахунками. Завдяки новим законам банки отримали право пропонувати клієнтам операційні депозити, а також різні варіанти споживчого та комерційного кредиту, тобто послуги, типові для багатьох основних конкурентів банків, таких як позичково-ощадні асоціації. Інші провідні країни світу, наприклад Австралія, Канада, Англія та Японія, приєдналися до практики дерегулювання в 80-ті роки, поширивши сферу повноважень діяльності банків, дилерів з операцій з цінними паперами та інших організацій, які надають фінансові послуги.

Посилення ролі небанківських фінансових інституцій - характерна особливість 1970-1990-х років. Останнім часом частка активів комерційних банків, зокрема у США, ледь перевищує чверть сукупних активів усіх фінансових інституцій. На страхові компанії та пенсійні фонди припадає біля 40% усіх активів. Пожвавився процес концентрації капіталу у сфері небанківських кредитно-фінансових установ.

Посилення конкуренції. Після того як банки та їх конкуренти збільшили число послуг, які вони надавали, рівень та гострота конкуренції у сфері фінансових послуг зросли. Місцевий банк, який пропонує кредити приватним особам та підприємствам, плани управління заощадженнями, консультування з фінансових питань, стикається кожного разу з прямою конкуренцією з боку не лише інших банків, а й небанківських фінансово-кредитних установ. Одним із напрямків посилення конкуренції було вторгнення до сфери банківських послуг нефінансових корпорацій, основна діяльність яких не пов'язана з наданням фінансових послуг. Вони виконують лише деякі банківські функції, тому не підпадають під банківське законодавство. Ще в 1985 р. один із найбільших американських концернів у сфері роздрібної торгівлі "Сирз, Рибак енд Co" запропонував широкий спектр послуг фінансового характеру за принципом: "Усе під одним дахом" (консалтингові послуги клієнтам щодо розміщення їхніх вкладів, операції з нерухомістю та їх відповідний страховий захист тощо). У 1984 р. Дойчебанк приступив до реалізації "Ощадного плану, підкріпленого страховим захистом", що зумовило подальший успішний розвиток банківсько-страхового альянсу.

Нині всі великі нефінансові корпорації, до числа яких належать, зокрема, Дженерал Моторз Компані, Сирз, AT&T та ін., надають комплекс фінансових послуг клієнтам, їх іноді називають "nonbanks banks" - небанківські банки. Така конкуренція і в подальшому сприятиме розширенню переліку послуг для клієнтів.

Технологічна революція у банківській справі передусім пов'язана із процесом комп'ютеризації. Цей процес розпочався у 50-ті роки у США. У 80-х роках відбулися якісні зміни в цьому процесі. Якщо раніше було комп'ютеризовано процес обробки документів, то нині змінилася вся технологія банківського обслуговування. З'явилися банківські автомати (ATM-Automatic Teller Machine), з допомогою яких клієнт банку може сам здійснювати операції, а також повністю автоматизовані банківські установи. Існує також можливість банківського обслуговування клієнтів на дому ("home banking"). Експерти вважають, що традиційне приміщення банку як місце зустрічі банкірів зі своїми клієнтами буде врешті-решт витіснено електронними засобами комунікації.

Фінансові нововведення. З'явилися операції, які раніше не виконувалися. Нові види депозитів, кредитні операції, нові інструменти грошового ринку, нові гарантійні операції ("свопи", опці-они та ін.), сек'юритизація, тобто перехід позичальників від кредитних форм надання позик до випуску цінних паперів (зокрема, єврооблігацій, коли банки виступають посередниками між позичальниками та безпосередніми кредиторами).

Фінансова глобалізація - це поширення сфери діяльності великих банків за межі національних кордонів, що супроводжується створенням мережі закордонних філій та збільшенням питомої ваги іноземних операцій у банківському бізнесі. Ефективно використовувати засоби автоматизації та інші технологічні нововведення можливо лише у великомасштабній банківській справі. Тому банки змушені збільшувати кількість клієнтів, виходячи на нові та віддалені ринки. Сьогодні найбільші банки світу ведуть конкурентну боротьбу на всіх континентах.

Інший важливий аспект - активна діяльність у нерегульованих світових офшорних центрах, де сконцентровані основні ринки євровалют.

Концентрація та централізація банківського капіталу

Остання чверть XX ст. стала періодом глибоких та драматичних змін у банківській сфері. Однією з них став подальший розвиток процесів концентрації та централізації банківського капіталу, який спостерігається в усьому світі. В основі цього процесу - концентрація та централізація промислового капіталу. Чим масштабнішими стають промислові підприємства, тим більші обсяги їх тимчасово вільних коштів, що є одним із джерел вкладів до банків. Водночас чим крупніший клієнт, тим більшими кредитними ресурсами має володіти банк, щоб задовольнити його попит на позики.

Концентрація та централізація банківського капіталу відбувалася із початку виникнення банків та особливо посилилася з появою акціонерних банків, які самі по собі є формою централізації капіталу. Такі банки з самого початку їх організації можуть створюватися з капіталом великих розмірів. Крім того, капітали акціонерних банків у подальшому можуть бути збільшені через додатковий випуск акцій. Ці можливості конкурентоспроможності широко використовуються великими банками у боротьбі за витіснення слабших конкурентів.