Історичні етапи становлення вексельного обігу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1) Економічні передумови появи прообразів векселя

2) Італійський етап: зародження основоположних засад вексельного обігу

3) Французький історичний етап становлення вексельного обігу

4) Німецький етап: удосконалення вексельного права й практики

5) Міжнародне співробітництво у справі уніфікації вексельного обігу

Список літератури

Цей період в історії векселя справедливо можна виокремити через те, що, по-перше основоположних за однією з версій, вексель виник в Італії; по-друге, практика вексельного обігу тоді, навіть поширившись за межі цієї країни, переважно перебувала в руках італійських міняйлів-банкірів; по-третє, про італійське коріння векселя свідчить вексельна термінологія.

На користь цієї гіпотези свідчать також численні історичні факти. Це, зокрема, великий припливло Італії коштів для спорядження армій хрестоносців; регулярний і систематичний переказ церковної десятини до Ватикану; виникнення багатьох торговельних республік, що контролювали значний обсяг торгівлі Європи зі Сходом. Спричинене цим величезне нагромадження коштовних монет різноманітного карбування і неоднакової реальної вартості з країн Європи, Азії та Африки активно наштовхувало учасників міжнародного обміну на необхідність визначення купівельної сили цих монет, урегулювання торговельно-розрахункових відносин та заміни у повсякденному обігу металевих грошей відповідно оформленими розписками на ім'я банкірів-міняйлів в інших країнах.

Але безпосереднє виникнення вексельного обігу історики пов'язують з грошовими переказами купців і власників обмінних лавок, які на ярмарках Італії здійснювали обмін золотих і срібних монет різноманітної ваги і походження. При цьому, як зазначалося, експертиза золотого вмісту цих монет була надто складною справою. Тому купцям після реалізації товарів було вигідніше та безпечніше здавати грошову виручку у місцях проведення ярмарків, а замість коштовних монет у дорогу брати у міняйлів рекомендовані листи-доручення до їхніх колег в інших містах і країнах з пропозицією сплатити пред'явникові даного листа зазначену суму. Необхідна мережа кореспондентських зв'язків уже за часів середньовіччя стала набувати необхідної сталості й надійності. Зокрема, відомо, що вже у XII ст. деякі великі італійські торговельні фірми мали своїх представників у багатьох центрах тогочасної торгівлі, і розрахунки між цими центрами проводилися письмово оформленими листами. Скажімо, фірма Медічі у XIV ст. мала 16 обмінних контор у різних містах, які при зверненні до них надавали позики не лише купцям, а й самим королям Англії та Сицилії.

Слід наголосити, що вплив ярмарків на розвиток вексельного обігу був дуже плідним. Насамперед, він виразився у формуванні цілого класу ярмаркових векселів, які на певній стадії стали переважати над іншими. Більше того, лише вони вважалися нормальними, решту ж відносили до випадкових, що використовувалися не для розрахунку за реально продані товари чи надані послуги, а для простого переказу грошових сум або слугували прикриттям звичайних лихварських операцій.

Обслуговування ярмаркових угод поступово ускладнювало форму векселя та підносило його економічну роль. Якщо на початку свого функціонування вексель гарантував отримання готівки, то згодом він уже діяв як засіб обміну товарів на гроші з відстрочкою платежу та врахуванням процентів або без них. На цій основі зародився обіг процентних та безпроцентних векселів.

Уже на кінець XVI -- початок XVII ст. остаточно сформувались основні складові векселя -- його реквізити, а також морально-етичні норми поведінки учасників вексельних операцій. У 1569 р. у Болоньї було складено перший вексельний статут, вироблено письмову форму вексельного тексту, розраховано вексельні курси й відповідні терміни виконання зобов'язань з урахуванням відстані між різними торговими центрами і часу проведення поштових переказів.

Із прийняттям вексельного статуту розвиток вексельного обігу піднявся на якісно вищий рівень: від етапу, коли панівними були морально-етичні засади, до законодавчого закріплення чинних норм і правил. Відтоді розпочинається історія вексельного права, освяченого силою держави, яка охоплює вже багато століть динамічного суспільного прогресу і свідчить про доцільність використання векселів для ефективного функціонування комерційного кредиту. Наступні періоди створили умови для появи нових гарантій своєчасності й надійності отримання платежу у вигляді акцепту, посередництва, авалю, протесту, оберненої тратти і т. д.

Поява акцепту безпосередньо пов'язана з проведенням ярмарків. Для захисту інтересів кредиторів від можливих спроб боржників уникнути вексельного платежу було створено ярмаркові суди, які діяли дуже суворо і жорстко, забезпечуючи швидке виконання рішень та прискорений перебіг процедур майнового стягнення боргу. Вже тоді було закладено основи формальної суворості та обов'язковості дотримання вексельних зобов'язань. Акцепт тоді висловлювався на ярмарку обов'язково публічно і в урочистій формі. Це пояснювалося тим, що в ході торгів не завжди з'являлася можливість виписувати вексель на безпосереднього учасника ділових угод. І навпаки, були такі ситуації, коли, по-перше, вексель доводилося виписувати на свого боржника або кореспондента, якому передавалася пропозиція виконати умови вексельного зобов'язання; по-друге, вексель був потрібним, щоб передати або переслати його іншій особі, яка далі пред'явить його платникові, отримає від нього акцепт, а потім і сам платіж.

Оскільки в ті часи вексель складався й використовувався переважно італійськими банкірами, його атрибути і техніка обігу тісно взаємодіяли з проведенням банківських операцій. Цим же слід пояснювати і той факт, що вексельна справа перебувала під суворим контролем і охороною торговельних судів і узгоджувалася з нормами римського та канонічного права.

Отже, на італійському етапі свого розвитку вексель в основному набув властивостей високоякісного фінансового документа. Водночас він ще не досяг потрібної рухомості й не передбачав передання прав. Зазначена в ньому сума була прикріплена до певної особи. До настання терміну платежу вексель залишався в руках пред'явника, і лише в момент платежу з його участю та участю всіх векселе-зобов'язаних осіб він міг перейти до платника.

Ці та інші недосконалості були усунені на французькому етапі розвитку вексельної справи.

3. Французький історичний етап становлення вексельного обігу

Французький період насамперед пов'язаний із запровадженням індосаменту. Завдяки італійським банкірам вексель став поширюватися за межі Італії, спочатку охопивши комерційні угоди французьких провінцій Шампань, Булонь і Бізансон, а далі -- обігові операції в німецьких землях.

Легка, проста і нічим не обумовлена форма цього напису на векселі зробила індосамент універсальним засобом передання прав і титулу власності. Відтоді вексель набув властивостей платіжного засобу і перетворився на значний фінансовий інструмент діяльності всього торговельного стану тогочасного суспільства, а потім і неторговельних верств. Завдяки індосаменту відчутно прискорилися розрахунки, а вексель став високолік-відним і рухомим, багаторазово передаючись із рук до рук як свідоцтво реально виконаних угод.

Специфіка комерційного кредиту і вимоги господарської практики визначили такі риси індосаменту:

* односторонність передання прав;

* коротка і стисла форма викладу змісту;

* перетворення колишнього кредитора на відповідального гаранта своєчасності та повноти оплати;

* формування шляхом безперервності передавальних написів загального законного тримача векселя.

Можна назвати й інші переваги запровадження індосаменту. Зокрема, суттєво спростилася процедура передання майнових прав і зобов'язань, а головне -- прискорився товарний обіг, в якому вексель став звичайним явищем.

Появу індосаменту дослідники пов'язують з оформленням торгових угод починаючи з 1600 р. Перша інформація, хоч і суперечлива (йшлося про заборону індосаменту), з'явилася 1607 р. в Неаполі у документі "Pragmatica". Але у практиці законодавства Франції вже у 1673 р. індосамент набув повсюдного застосування в ордерному, пред'явницькому і навіть банківському вигляді. У 1683 р. індосамент остаточно було закріплено у зразковому на той час Великому статуті Ляйпцига.

Труднощі, пов'язані з використанням індосаментів, не були випадковими. По-перше, індосамент суперечив віковічній банківській рутині, по-друге, виводив торгівлю з-під впливу банкірів. Тому його інколи цілком забороняли, а інколи дозволяли використовувати, але для одноразового передання.

Французький етап прогресу вексельного обігу позначений взаємодією останнього з кредитним оборотом. Вексель став першокласним знаряддям забезпечення кредиту, яке широко впроваджувалося банками у вигляді акцептного кредиту і виписування банкнот. Водночас це мало й негативні наслідки. Абстрактність індосаменту відкрила можливості для появи фіктивних документів, так званих "дружніх" векселів тощо.

Відтоді вексель набув одноманітної форми і перетворився на інструмент торгового кредиту. В актах купівлі товарів він покривав відстрочені платежі, здійснював їх відстрочення, передавав титул власності. Тоді ж вексель став універсальним уособленням виконання умов договору про передання вимог, які виникли в однієї особи до іншої ще до появи самого векселя.

Вже у ті часи завдяки своїй рухливості вексель суттєво зменшив потребу в готівкових оборотних коштах. Подібну тенденцію відображають і сучасні процеси. Це переконує досвідчених учасників господарської діяльності у необхідності динамічного зростання масштабів вексельного обігу, впровадження механізмів концентрації векселів з метою належного зберігання, класифікації та проведення взаємозаліків зустрічних вексельних вимог. У більшості країн світу давно зрозуміли, що векселі мають функціонувати як кредитні гроші, які хоч і не приводять до остаточного перетворення угоди на гроші, але ефективно виконують функції розрахунку й платежу.

Водночас в Україні і по сьогодні відчуваються прагнення приписати вексельному обігові невластиву йому інфляційну функцію та зобразити його засобом кримінального вилучення обігових коштів енергосистем та інших підприємств.

Серед переваг, яких вексель набув на французькому етапі розвитку, слід назвати формування системи гарантій забезпечення платежу і розробку та застосування суворих судових санкцій проти порушників норм вексельного обігу. Гарантії платежу досягаються шляхом внесення до тексту векселя положень про відповідальність за обіцянку платежу. При цьому за повноту і своєчасність сплати грошей векселетримачеві відповідальність несе не лише та особа, яка зобов'язана це зробити, а й кожен із тих, хто поставив свій підпис на векселі, тобто всі індосанти та інші надписувачі.

Отож вексель став відображати досить складні й заплутані боргові відносини. Це відносини між трасантом і ремітентом, з яких виникла сама видача векселів; відносини між індосантом та індосатом, з яких виникла властивість передавання векселя.

Для сили векселя важливими є не лише імена кожного з учасників процесу, а й розрахунки між ними. Якраз у такому вигляді й тлумачився вексель в Ордонансі Людовіка XIV (1673 p.).

Але найважливішим документом вексельного права французького етапу став "Code de commerce" (1808 p.) -- комерційний кодекс, який великою мірою визначив основні положення російського вексельного статуту 1832 р. За оцінками сучасників, із прийняттям комерційного кодексу французьке вексельне законодавство стало найдосконалішою моделлю. Очевидно, цим слід пояснювати прагнення укладачів згаданого російського статуту виробити певний компромісний варіант між Ляйпцизьким вексельним статутом, що став основою російського статуту 1729 p., і новими французькими поглядами на вексельне право.

В сучасних умовах потреби економіки Франції задовольняють понад 4 млрд переказних векселів. Щоб забезпечувати регулювання їхнього обігу, тут ще у 1981 р. було прийнято закон про реєстр обов'язкових вимог, за допомогою якого поліпшено й спрощено взаємодію банків та підприємств, удосконалено організацію вексельного кредиту, суттєво зменшено витрати праці на його отримання. Зокрема, за наявності декількох боржників підприємство складає реєстр обов'язкових вимог, групує їх за термінами платежів і передає до банку як заставу для отримання вексельного кредиту.

вексель обіг міжнародний економічний

4. Німецький етап: удосконалення вексельного права й практики

Правові засади і форму векселя до Німеччини було занесено з Італії та Франції, головним чином через широкі торговельні

стосунки таких міст, як Нюрнберг, Аугс-бург, Франкфурт-на-Майні та Гамбург. Проте у Німеччині вексель виник поза тими умовами, які породили його обіг в Італії, а потім забезпечили розвиток на ярмарках у Франції. По-перше, в Німеччині обмін монет не став вільним промислом, тому й не розвивалася банківська справа; по-друге, Ганза підтримувала не систему ярмарків, а мережу постійних складів, тому передання торгових вимог здійснювалося, але не набуло широкого розмаху.

З усіх властивостей векселя у Німеччині найбільше закріпилися такі:

* вексель є грошовим зобов'язанням, що письмово оформлене у відповідний документ;

* вексель передбачає особливу швидкість і суворість стягнення;

* властивостями векселя можна наділити будь-який документ, поставивши на ньому мітку "Вексель" тією ж мовою, що і текст документа.

Іншими словами, даний підхід зводився до того, що сила векселя -- у його назві Ті однієї, виявляється, досить, щоб перетворити будь-який письмовий документ, що містить грошове зобов'язання, на вексель.

Найближчим наслідком подібного тлумачення стала поява у Німеччині простого ("сухого") векселя. Історія свідчить, що в Італії та Франції єдиним видом векселя була тратта, а простий вексель був поза законом, оскільки його використовували переважно для приховуваний лихварських позик. До того ж, він, як знаємо, переслідувався католицькою церквою.

Появу простого векселя в Німеччині слід пов'язувати з протестантизмом, який разом з іншими католицькими доктринами відкинув і заборону простого векселя. А оскільки поява самого векселя в Німеччині збігається в часі з перемогою протестантизму, то тут успішно стали розвиватися обидва види векселів: переказні й прості. Лейпцизький статут юридично закріпив це визнанням простого векселя рівнозначним переказному.

У Німеччині втратила своє значення така важлива складова векселя, як його валюта, тобто форма грошового платежу в тій чи іншій валюті. Власне кажучи, вексель і виник тому, що видавався для отримання платежу за валютним контрактом. Крім того, втратили значення ті відносини між індосантом та індосатом, коли перший трасує вексель на другого. Ці та інші відносини абсолютизуються у формі векселя, а творчим началом дієвості цієї форми стає вексельна мітка, тобто "Вексель" як назва документа.

Перелічені особливості німецького етапу розвитку вексельної справи збереглися й до наших часів. Отож вексель -- це:

* по-перше, найзаформолізованіший документ, відірваний від безпосередніх матеріальних стосунків між учасниками складання і видачі векселів, їх індосування, акцепту та інших операцій;

* по-друге, не береться до уваги відстань між місцем видачі та місцем платежу, що відігравала важливу роль для обчислення терміну погашення векселя на італійському І французькому етапах;

* по-третє, безпосереднього зв'язку складання і видачі векселя з торгівлею та використанням векселя як різновиду цінних паперів не існує.

Таким чином, вексель став знаряддям творення боргів і цим він однаково доступний для всіх, хто здатний вступати у договірні відносини й робити позики. Ось чому векселездатність в усьому світі збігається з загальною правоздатністю громадянина. А якщо вона у якихось країнах чи в певні періоди і може звужуватися, то лише для деяких категорій чи осіб. Вексель перестав бути одним із інститутів торговельного права і лише у переказному вигляді фігурує в торговельних кодексах.

Найважливішим узагальнювальним документом німецького етапу став Загальнонімецький вексельний статут

1847 р. Він і послугував основою формування вексельних статутів в інших країнах світу. Спираючись на головні засади згаданого статуту, було складено вексельний статут Швеції (1851 р.), Фінляндії (1858 р.), Сербії (1890 р.), Бельгії (1878 р.), Норвегії (1880 р.), Італії (1882 р.). В Росії на його базі дуло розроблено декілька проектів на той час нового статуту, в тому числі проекти 1860, ШО,1884,1890 та 1895 років. Утім лише 27 травня і902 р. було затверджено новий статут про векселі, який набрав чинності 1 січня 1903 р.

5. Міжнародне співробітництво у справі уніфікації вексельного обігу

Фінансове забезпечення потреб національних економік поряд із розвитком акціонування, самофінансування і кредиту передбачає активізацію зовнішньоекономічної діяльності та широкомасштабне використання основоположних принципів вексельного обігу. Дієвий вексель допомагає підтримувати плідну атмосферу конкуренції, виводить підприємства з-під жорсткого диктату банків, робить більш сприятливими умови кредитування тощо. Але відмінності національних вексельних систем досить часто створювали перешкоди й непорозуміння.

Ми вже знаємо, що з метою розширення використання векселя як високоліквідного міжнародного платіжно-розрахункового засобу, починаючи з другої половини XIX ст., було проведено низку міжнародних конференцій. Найрезультативнішою з них стала Женевська конференція країн -- членів Ліги Націй 1930 р., яка прийняла Уніфікований закон про переказний і простий векселі у вигляді вже згадуваної Конвенції №358, а також Конвенції №359, якою врегульовувалися деякі колізії законів окремих країн, і Конвенції №360 про гербовий збір. Правочинність цих конвенцій в Україні підтверджено законами України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року" від 6 липня 1999 р. та іншими нормативними актами.

Па сьогодні існують три основні напрями уніфікації міжнародного вексельного законодавства. Коротко нагадаємо про них.

* По-перше, це англійсько-американська система вексельного права, якою традиційно користуються Велика Британія, США, Канада, Австралія та інші країни.

* По-друге, це Женевська система, що спирається на традиції європейського еволюційного процесу вдосконалення вексельного права. Запроваджені майже повсюдно у світових економічних взаєморозрахунках принципи і положення Женевських вексельних конвенцій 1930 р. дістають свій розвиток у координаційній діяльності Комісії ООН із прав та інших міжнародних форумів.

* По-третє, свою особливість у розробці національного вексельного законодавства зберігають країни, що не приєдналися до названих систем, але зобов'язалися привести своє вексельне право у відповідність з міжнародно підтриманими правилами Женевської системи. Національні особливості відіграють тут важливу роль, але не є принципово відмінними від загальновизнаних.

Потреби уніфікації національних вексельних законів знайшли відображення у Конвенції ООН про міжнародні переказні й міжнародні прості векселі, яка була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. Але складність ратифікації цього документа країнами -- членами ООН поки що стримує використання міжнародних векселів на практиці.

Отже, вексельний обіг, удосконалюючись і проникаючи практично в усі сфери економічного життя суспільства, охопив усі країни -- учасниці світового господарства і став органічною складовою їхньої ефективної економіки. Як форма комерційного кредиту і кредитних грошей вексель зумовив не лише становлення високих морально-етичних норм поведінки учасників вексельного обігу, а й оформлення належно врегульованої системи вексельного законодавства, що майже цілковито склалася як самостійний вид права у більшості європейських країн уже у XVII ст.

Аналіз історичних причин та економічних передумов виникнення векселя та норм його обігу дає відповідь на такі важливі запитання:

* чому переказний вексель є первинним і вважається дійсним;

* чому предметом векселя була Й залишається грошова сума в тій чи іншій валюті;

* чому так довго вважалося, що у векселі обов'язково потрібно вказувати вид валюти;

* чому вексельне зобов'язання завжди має бути одностороннім. Адже одна сторона, що виписала вексельне зобов'язання проти наданого кредиту, вже задовольнила свої потреби коштом кредитора, тому вона залишається тільки зобов'язаною. Інша ж сторона вексельного розрахунку, щоб так само задовольнити свої потреби, має право лише вимагати.

У процесі багатовікового розвитку вексельного обігу, його правового поля, норм і правил законодавчо закріплено класичні особливості та ознаки векселя. Спроби їх ігнорувати чи поєднати з адміністративними важелями в Україні, як правило, вели до створення модифікованих форм векселів, обіг яких демонстрував лише шло неспроможність надійно і повністю задовольнити потреби учасників ділових угод. До цього додається ще така вада, як обмеженість вексельного обігу.

Список літератури

Вексель, його форми та функції в ринковій економіці // Банківська справа. 1996. № 5.

Вексельна справа. Киш, 1999. Дмітріснко М., Ющенко В., Литвин В. Гроші в Україні. Київ, 1998. Єфімов А.

Вексель в вопросах и ответах. Москва, 1997. Корнсва 0.

Вексельное дело. Киев, 1996. Нормы и обычаи вексельного оборота // Финансовая тема. 1999. № 3.

История векселя. Одесса, 1895. Фельдман А. А.

Размещено на Allbest.ru