Курсова політика Національного банку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Курсова політика Національного банку України

НБУ

валютний курс державний золотовалютний

Проведення зваженої та обгрунтованої курсової політики є головною метою валютного регулювання Національного банку України. Валютний курс -- це ключова ланка, яка зв'язує економіку України зі світовою економікою. Поява обмінних валютних курсів національних валют пов'язана з розвитком міжнародної торгівлі, яка давно вже стала невід'ємною частиною економічної діяльності країн світового співтовариства. Обмінні курси впливають не тільки на стан міжнародної торгівлі, а значною мірою і на національну економіку країни. Водночас зміни в різних секторах економіки, особливо в кризових ситуаціях, відображаються в коливаннях обмінних курсів національних валют.

Валютний курс -- ціна одиниці іноземної валюти, виражена у національній грошовій одиниці.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. За його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни. Локальна її цінність перетворюється в міжнародну. Відповідно до цього валютний курс виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей.

На основі валютного курсу зіставляються цінові структури окремих країн, розвиток їхніх продуктивних сил, темпів економічного зростання, а також торговельного і платіжного балансів. Зниження курсу національної грошової одиниці (девальвація) сприяє подорожчанню імпорту та зростанню експорту, і навпаки -- зростання курсу (ревальвація) призводить до здешевлення імпорту та падіння експорту. Валютний курс є структурною ланкою механізму реалізації міжнародної вартості товарів та послуг, адже через механізм валютних курсів відбувається перерозподіл національного продукту між країнами, які здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміни обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, процентні ставки, перспективи політичного розвитку тощо. Усі ці обставини ускладнюють визначення та вибір режиму валютного курсу.

Як свідчить світовий досвід, центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів:

фіксований валютний курс,

«вільно плаваючий» курс,

«регульований плаваючий» валютний курс,

систему множинних валютних курсів,

подвійний валютний курс.

Фіксований валютний курс -- це офіційно встановлене центральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс установлюється на грунті таких показників, як співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівень валютних резервів, стан торговельного балансу тощо.

Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників. Теоретично обмінна вартість національної грошової одиниці може бути розрахована у такий спосіб, щоб забезпечити стабілізацію будь-якого макроекономічного показника: попиту на гроші, сукупного попиту, індексу імпортних цін тощо.

Одним із головних питань, які стоять перед центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Як правило, курси національних валют перебувають у жорсткій відповідності з доларом США. Деякі країни прикріпили свої національні валюти до французького франка (держави, які входять у зону впливу французького франка), або до німецької марки (Австрія, Нідерланди, Бельгія), або до валют сусідніх держав (Бутан -- до індійської рупії, Лесото -- до ранда ЮАР), або до декількох валют (кошика валют), наприклад, до СПЗ (емітовані МВФ міжнародні резервні й платіжні засоби). і

Режим фіксованих валютних курсів був уведений після Другої світової війни згідно з Бреттон-вудськими угодами. Після краху в 70-х роках Бреттон-вудської системи більшість країн перейшла від режиму фіксованих валютних курсів до плаваючих валютних курсів.

Вільно плаваючі курси являють собою співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни.

Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із розвинутою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні економічна та політична стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетарної та фіскальної політики. Водночас за вільного «плавання» валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валютний курс вирівнює попит та пропозицію на іноземну валюту, змінюючись сам, а не змінюючи розмір валютних резервів. Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральному банку можна проводити свою власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу.

Регульоване плавання валют. Даний режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному ринку відчутний вплив центрального банку країни, який згладжує різкі короткострокові, а іноді й середньострокові коливання курсу з метою зробити його більш передбачуваним та таким, що стимулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резерви валюти та міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування низького рівня інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був установлений режим регульованого «плаваючого» курсу, зокрема визначений «валютний коридор». Таку саму курсову політику НБУ продовжував і в 1998 році. Валютний коридор -- можливе мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют. В Україні встановлюється валютний коридор як максимальне та мінімальне відхилення гривні до долара США, яке визначається урядом та Національним банком України.

Така система дає змогу уникати різких коливань курсу національної грошової одиниці за умови, що економічна політика, яка здійснюється в країні, не протидіє зростанню інфляції (інакше виникне питання: яким чином утримувати валютний курс у межах валютного коридору за обмежених валютних резервів?). При цьому важливо, щоб уряд країни, котра застосовує валютний коридор, відкрито заявив про політику регулювання обмінного курсу в межах цього коридору для збільшення довіри як національних, так і іноземних інвесторів до курсової політики та стійкості національної валюти.

Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним розмаїттям валютних курсів, кожний з яких використовується для іншого набору трансакцій. Ці режими називають системами множинних валютних курсів. Множинні валютні курси можуть бути:

валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом;

вільними ринковими курсами, встановленими приватним попи том та пропозицією (можливо з деяким випадковим впливом уряду).

Режими множинних курсів виникають тоді, коли для купівлі та продажу валюти існує більш як один курс, або коли курси купівлі та продажу різняться більш як на 2 % (менша різниця між курсами купівлі та продажу слугує для покриття вартості здійснення операцій з іноземною валютою та не передбачає присутності множинних курсів).

Множинні валютні курси використовуються урядами країн, що розвиваються, як засіб збирання доходів. Доходи виникають під час продажу центральним банком іноземної валюти імпортерам за ціною (курс продажу центрального банку), що значно перевищує ціну, за якою він купує іноземну валюту в експортерів (курс купівлі центрального банку).

Множинні валютні курси також використовуються в таких країнах для субсидіювання або оподаткування певного сектора промисловості або секторів економіки. Відносно високий курс продажу для імпортерів окремих товарів виступає своєрідним податком на ці товари. Низький курс купівлі для окремих експортерів діє як податок на цей експорт.

Система множинних валютних курсів має як позитивні, так і негативні аспекти. Вона найбільш прийнятна для країн, які роблять

перші кроки у напрямі ринкової системи курсоутворення та конвертованості національної грошової одиниці. Однак тривале використання цієї системи може негативно вплинути на ефективність процесу відтворення, оскільки поступово нагромаджуються негативні тенденції в розподілі ресурсів, а також змінюється структура відносних цін. Крім того, створюються умови для отримання прибутку не з виробничої діяльності, а з різниці між неоднаковим рівнем валютних курсів унаслідок завищення контрактної ціни імпортних товарів або заниження експортних цін.

В умовах активної валютної спекуляції (отримання доходу за рахунок різниці між цінами купівлі та продажу) центральні банки промислово розвинутих країн використовують режим подвійного валютного курсу, що є різновидом системи множинних валютних курсів. Він полягає в подвійному котируванні курсу національної грошової одиниці (ціна товару яку оголошує продавець або покупець і за якою ви згодні зробити купівлю або продаж) : окремо за комерційними та фінансовими операціями.

Вибір валютної стратегії

Має враховувати фактори, які мають значний вплив на валютний ринок, а саме: темпи інфляції, стан платіжного балансу, різницю процентних ставок за кредит, спекулятивні валютні операції, прискорення або затримування міжнародних платежів, ступінь довіри до національної грошової одиниці на національному та світових валютних ринках.

Чим вищий темп інфляції в країні, тим, як правило, нижчий курс її валюти. Залежність валютного курсу від темпів інфляції особливо висока в країнах з великим обсягом міжнародного обміну (товарами, послугами, капіталом), адже найтісніший зв'язок між динамікою валютного курсу та відносними темпами інфляції виявляється під час розрахунків курсу на базі експортних цін.

Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної грошової одиниці, бо зростають попит на неї іноземних боржників та надходження іноземної валюти на національний валютний ринок. Пасивний платіжний баланс призводить до зниження курсу національної грошової одиниці, адже боржники обмінюють її на вільно конвертовану валюту для погашення своїх зовнішніх зобов'язань, й одночасно скорочуються надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Вплив різниці процентних ставок за кредит виявляється в тому, що у разі збільшення процентної ставки в певній країні відносно ставок в інших країнах зростають надходження іноземних короткострокових капіталів у цю країну, та навпаки.

Спекулятивні валютні операції мають значення переважно для внутрішнього ринку, на якому регулюванням процесу курсоутворення згладжуються різкі коливання курсу національної грошової одиниці.

Фактор прискорення або затримування міжнародних платежів також впливає на курсове співвідношення валют. Очікуючи падіння курсу національної грошової одиниці, імпортери прагнуть прискорити платежі контрагентам в іноземній валюті, щоб уникнути можливих втрат від підвищення курсу іноземної валюти. У разі зміцнення національної грошової одиниці імпортери прагнуть затримати платежі у вільно конвертованій валюті. Така тактика справляє певний вплив на платіжний баланс і, як наслідок, на валютний курс національної грошової одиниці. і

Ступінь довіри до національної грошової одиниці на національному та світовому ринках визначається соціально-економічним станом країни.

Національний банк України у своїй курсовій політиці використовує загальновизнані методи валютного регулювання, а саме:

1)валютні інтервенції(інструмент державного регулювання обмінного курсу)

2)дисконтну політику(облікова грошово-кредитна політика, підвищення або зниження облікових ставок відсотка за кредит з метою регулювання попиту і пропозиції на позичковий капітал).

3)валютні обмеження.

На даний час для всіх резидентів та нерезидентів на території України діє єдиний порядок установлення і використання курсу національної грошової одиниці до іноземних валют, який визначається Національним банком України.

В Україні механізм валютного регулювання, зокрема встановлення курсу національної валюти до іноземних валют, у своєму розвитку пройшов кілька стадій, а саме: від застосування вільно плаваючого курсу національної валюти до фіксованого з подальшим переходом до регульовано плаваючого курсу, що сприятиме стабілізації валютного ринку країни.

За використання режиму регульованого плавання курс національної валюти не фіксується, а приводиться у відповідність до змін на зовнішньому і внутрішньому секторах економіки.

У даний час валютою, до якої прив'язується курс гривні, є долар США-- одна з найбільш стійких і поширених іноземних валют, база валютних паритетів, що є головною резервною валютою та міжнародним платіжним засобом. Крім того, такому прив'язуванню відповідають структурні особливості вітчизняного експорту й імпорту. Так, у 1996 р. понад 80 % зовнішньоекономічних операцій України припадали на угоди, укладені в доларах США (у 1995 р. -- понад 50 %).

За даного режиму регулювальний вплив забезпечує можливість підтримування валютного курсу на рівні, максимально наближеному до ринкових вимог, уникаючи при цьому викривлень і різких коливань, що обумовлені недостатнім ступенем розвиненості ринку. Конкретною метою регулювання курсу гривні на сучасному етапі має бути заохочення експорту і стимулювання притоку капіталу в Україну, підтримування ефективного рівня імпортних операцій.

Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют, міжнародних рахункових одиниць, який використовується в розрахунках з бюджетом і митницею, під

час планування та аналізу зовнішньоекономічної діяльності, для всіх видів платіжно-розрахункових відносин держави з юридичними та фізичними особами, оподаткування, а також для бухгалтерського обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті.

НБУ щоденно встановлює офіційний обмінний курс гривні до вільно конвертованих валют, а також до валют країн, які є головними зовнішньоекономічними партнерами України.

Офіційний обмінний курс гривні до долара США встановлюється на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та поточних крос-курсів валют до німецької марки на Франкфуртській валютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які не використовуються широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних валют установлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до долара США, встановлених центральними (національними) банками держав СНД та Балтії, а також поточних крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, які публікує газета «Fіnаn-сіаl Тіmеs».

Зауважимо, що прив'язування курсу української валюти до німецької марки (через долар США) для обчислення курсу гривні до першої групи валют згідно з Класифікатором НБУ було зроблено, насамперед враховуючи стабільність німецької марки, а також тому, що Deutsche Bundesbank -- єдиний банк, який здійснює фіксинг (послідовне зіставлення) курсу німецької марки до іноземних валют за результатами торгів. На первісному етапі встановлення курсу національної валюти до іноземних валют інформація щодо крос-курсів на Франкфуртській валютній біржі надавалася Національному банку України як технічна допомога в межах співробітництва з МВФ, альтернативою якій була лише інформація щодо котирувань валют на Московській міжбанківській валютній біржі. Крім того, система Reuters, яка дала б можливість доступу до інформації про поточні котирування валют на валютних біржах світу, була встановлена у Національному банку України лише навесні 1995 р.

Офіційні обмінні курси гривні до інших іноземних валют (35 валют) НБУ встановлює в передостанній робочий день місяця з терміном дії з першого числа і до кінця наступного календарного місяця.

Формування та управління золотовалютним резервом країни

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютнірезерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів -- золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттон-вудської системи, основу якої становив золотовалютний (золотодоларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких перевищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну тройську унцію (31, 1035 г. ).

У 1971 р. США відмовилися від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на американське золото. Ямайська угода 1976 р. про реформу міжнародної валютної системи, що набула чинності у 1978 р., передбачала демонетизацію золота. Було скасовано офіційну ціну золота та припинено централізоване регулювання світових золотих ринків. Золото, як і будь-який інший товар, стало вільно продаватися та купуватися на цих ринках за цінами, які вільно складалися у процесі ціноутворення. Міжнародний валютний фонд та деякі країни (головно США) здійснювали продаж частини власного золота. Але цей продаж невдовзі припинився, і з кінця 70-х років офіційні золоті запаси практично залишаються «зомороженими». Пропозиції щодо повернення монетарної ролі золота, які висувалися на початку 80-х років, не дістали необхідної міжнародної підтримки.

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні становлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депозитів;

по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів -- казначейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертаються на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Валютний кошик НБУ складається з доларів США, німецьких марок, французьких франків, швейцарських франків, англійських фунтів, японських єн та ін. Значна перевага у формуванні цього кошика віддається доларам США, німецьким маркам та швейцарським франкам (як найстійкішим «якорним» валютам).

Третьою складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає частині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ {спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує частину внесеної національної валюти країни -- члена МВФ для надання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповідно зростає. Тому резервна позиція визначається як перевищення розміру квоти країни-учасниці над сумою її національної валюти, що перебуває в розпорядженні МВФ.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою отримувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Використання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обумовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

На кінець квітня 1998 р. квота України у МВФ становила 997, 3 млн СПЗ, авуари в СПЗ -- 32, 92 млн, загальна сума заборгованості за кредитами і позиками Фонду-- 1816, 83 млн СПЗ.

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для

поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних балансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют країн-- членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральними банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п'ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Кошик СПЗ включає валюти, в яких країни -- члени МВФ здійснюють найбільші обсяги експорту товарів та послуг протягом п'ятирічного періоду, та за один рік до дати переоцінення кошика. Вартість кожної з валют (валютний компонент) у кошику СПЗ переоцінюється кожні п'ять років.

Механізм СПЗ почав функціонувати з початку 70-х років. Ямайська угода мала за мету перетворити СПЗ у головний резервний актив міжнародної валютної системи. Передбачалося, що СПЗ будуть відігравати роль альтернативи до золота та долара США, а також до інших національних валют, які використовуються в міжнародних розрахунках, але повної перебудови системи офіційних золотовалютних резервів на базі СПЗ не відбулося. Це пояснюється як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами, зокрема протидією з боку США, які заінтересовані у збереженні долара головним міжнародним резервним та платіжним засобом. Сьогодні механізм СПЗ відіграє у світових валютних відносинах дуже обмежену роль.

У розрахунках між країнами -- членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «європейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним платіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним засобом країн -- учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать відповідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксованих сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англійський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Національні валюти трьох країн, які нещодавно стали членами ЄС (Австрії, Фінляндії та Швеції), не беруть участі у формуванні кошика ЕКЮ. Остання рекомпозиція ЕКЮ була заморожена в листопаді 1993 р. після введення в дію Маастрихтської угоди.

Валютний резерв Національного банку України формується головно за рахунок таких джерел:

а) коштів, які він отримував від обов'язкового продажу йому частини виторгу українських експортерів (1992 -- 1995 рр. );

б) операцій на внутрішньому валютному ринку;

в) кредитних коштів, які Національний банк та уряд України от римують від Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнародних валютно-фінансових організацій, а також іноземних держав;

г) доходів, які є результатом його операцій з власними коштами на зовнішньому ринку.

Валютні ресурси Міністерства фінансів України складаються з:

а) надходжень від централізованого експорту;

б) мита в іноземній валюті;

в) сум, які отримуються за іноземними кредитами.

Офіційні валютні резерви України почали поповнюватися за рахунок золота, яке накопичується та видобувається в Україні. Обсяги видобутку на сьогодні незначні, але в перспективі нові методи господарювання (акціонування компанії «Укрзолото») та сучасні технології видобування золота дадуть змогу збільшити його запаси як резервної валюти.

Головним призначенням централізованих міжнародних золотовалютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу країни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків товарів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс -- це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з централізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недопущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обсягів валютних запасів. За активного сальдо платіжного балансу і відповідно підвищення курсу національної валюти фінансові органи, навпаки, купують іноземну валюту в обмін на національну, збільшуючи при цьому обсяги валютного резерву.

У країнах з колишньою соціалістичною економікою, яка планувалася централізовано, держава безпосередньо виконувала роль експортера чи імпортера товарів та послуг, а також кредитора чи отримувача фінансових коштів. Оскільки державні органи таких країн були розпорядниками валютного обороту у повному обсязі, вони мали змогу у плановому порядку врегульовувати закордонні видатки із закордонними надходженнями. Тому ці країни мали змогу утримувати значно менші обсяги золотовалютних резервів. Елементи такого механізму тією чи іншою мірою зберігаються і в період переходу до ринкової економіки.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни використовують тільки запаси іноземних валют. Інші три компоненти міжнародних резервів, для того щоб їх можна було використовувати для зазначеної мети, обов'язково мусять пройти стадію перетворення в іноземну ВКВ. Золото, яке перебуває в централізованому резерві, також може бути перетворене у вільно конвертовану валюту через продаж на міжнародному ринку за ринковими цінами. У 1996 р. Міжнародний валютний фонд здійснив продаж частини золота для надання пільгових кредитів країнам із низьким рівнем розвитку економіки, що призвело до падіння його ціни.

Для використання резервної частки у МВФ з метою врівноваження платіжного балансу необхідно отримати вільно конвертовану валюту в Міжнародному валютному фонді через обмін національної валюти. СПЗ також не використовуються в міждержавних розрахунках безпосередньо. Утримання активу в СПЗ дає змогу країні купувати ВКВ в інших країн в обмін на СПЗ, після чого використовувати її для інтервенцій на валютному ринку. При цьому роль МВФ полягає в тому, що він забезпечує країнам-членам гарантовану можливість отримання іноземної валюти в обмін на СПЗ, «призначаючи» країни, які мають надати цю валюту.

Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування «грошової бази», тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси (пропозиції грошей), що дестабілізує національну економіку. Під час виникнення чи зростання активного сальдо платіжного балансу та відповідного збільшення обсягу резервів грошова маса збільшується, що приводить в дію механізм «імпортування інфляції». Такі випадки мали місце в країнах Західної Європи та в Японії наприкінці 60-х та на початку 70-х років, коли ці країни відчули масовий приплив доларів США, який призвів до непомірного зростання внутрішніх державних резервів. Отже, міжнародний резерв є складовою одночасно двох механізмів: зовнішнього валютного обороту та внутрішнього грошового обігу.

Якщо зміни валютного резерву викликають зміни в обсязі грошової маси, що суперечать внутрішній макроекономічній політиці, центральний банк здійснює заходи щодо «стерилізації» таких змін. Головну роль серед цих заходів відіграють операції на відкритому ринку (купівля-продаж державою цінних паперів). У разі припливу іноземної валюти центральний банк здійснює продаж державних боргових зобов'язань, що викликає зменшення сум вільних коштів комерційних банків у національній валюті та обмеження їхніх можливостей щодо депозитної емісії, а це, у свою чергу, повністю чи частково компенсує інфляційний ефект, пов'язаний зі зростанням резерву. У разі відпливу іноземної валюти центральний банк, навпаки, купує державні цінні папери, внаслідок чого виникає стимул до збільшення резервних рахунків комерційних банків.

Державна скарбниця Національного банку України є окремим структурним підрозділом центрального апарату Національного банку України. її призначення -- створювати і зберігати запаси дорогоцінних металів та інших коштовностей, проводити з ними відповідні операції з метою забезпечення нагромадження золотовалютних резервів, які зараховуються на баланс Національного банку України.

Державна скарбниця діє на підставі Положення про Державну скарбницю Національного банку України від 20 червня 1994 р., має свій окремий баланс, що є складовою балансу Національного банку України. Свою діяльність Державна скарбниця здійснює за рахунок кошторису Національного банку України.

Основними функціями та завданнями Державної скарбниці є:

накопичення, облік і зберігання резервних запасів коштовних металів та каменів, інших коштовностей з метою забезпечення на громадження золотовалютних резервів України і забезпечення державної таємниці про їхні запаси;

купівля і продаж (монетарних) коштовних металів і каменів та виробів із них, інших коштовностей як на території України, так і за її межами за рішенням Національного банку України;

здійснення за рішенням Правління Національного банку України операцій щодо розміщення коштовних металів на рахунки і вклади в іноземних банках та проведення інших операцій з коштовними металами відповідно до міжнародної банківської практики;

підготовка пропозицій Національному банку України про на дання комерційним банкам ліцензій на здійснення операцій з коштовними металами та каменями;

у межах виділених Національним банком України коштів здійснення розрахунків з підприємствами, установами, організація ми за придбані або реалізовані коштовні метали, камені тощо;

передача заводам для афінажу і переробка брухту коштовних металів і забезпечення повернення до Державної скарбниці зливків цих металів після афінажу;

розроблення проектів закупівельних та відпускних цін на коштовні метали та камені.

Управління міжнародними золотовалютними резервами. Мета управління міжнародними золотовалютними резервами країни полягає у забезпеченні максимальної ефективності їх використання. Досягнення цієї мети потребує від органів валютного регулювання аналізу та обгрунтованих дій за такими напрямами.

По-перше, існує необхідність визначення оптимального для даних умов загального обсягу міжнародних засобів платежу. Непомірне зниження рівня резервів, що є наслідком тривалого дефіциту платіжного балансу, може призвести до того, що країна не зможе задовольнити свої життєво важливі потреби з допомогою імпорту чи не матиме можливості обслуговувати зовнішні боргові зобов'язання. Непомірне зростання резервів за постійного переважання зовнішніх надходжень над видатками сприяє збільшенню національної грошової маси, тобто стимулює інфляцію, а також призводить до недоцільного відпливу грошових коштів із сфери виробництва у грошову сферу.

Для економічного аналізу та визначення критеріїв достатності чи дефіцитності рівня золотовалютних резервів використовують індикативні показники, насамперед співвідношення обсягів резервів і середніх показників обсягів імпорту. Світова практика засвідчує, що достатнім є обсяг резервних активів, який відповідає вартості імпорту товарів та послуг за три місяці. Застосовуються й інші критерії: співвідношення обсягу резервів, суми сукупності зовнішніх витрат, розмірів пасивного чи активного сальдо торговельного та платіжного балансів, а також суми зовнішніх боргових зобов'язань. Останній показник особливо важливий для країн, національні валюти яких використовуються як резервні. Але всі ці показники норми «оптимального» рівня резервів не є універсальними. Кожна країна визначає їх для себе самостійно, з урахуванням різноманітних конкретних обставин.

Якщо виникає тенденція падіння розмірів резервів нижче від критичного рівня, відповідні органи мають вживати заходів чи до зниження валютного курсу, чи до обмеження внутрішнього попиту з допомогою жорсткої фінансової та кредитної політики. Типовою реакцією на непомірне зростання резервів є підвищення курсу національної валюти чи розширення внутрішнього споживання.

По-друге, існує проблема вибору співвідношення між окремими компонентами резерву. Оскільки резервна позиція у МВФ та запас СПЗ становлять невелику частку у загальному обсязі резервів та їхні розміри визначаються Міжнародним валютним фондом, ця проблема фактично зводиться до фіксації співвідношення між іноземною валютою та золотом.

Доказом на користь зменшення частки золотого запасу є те, що золото на відміну від валютних активів не приносить прибутку у вигляді процентів, а навпаки, його утримання потребує певних витрат. Крім того, великий продаж золота однією чи кількома країнами може спричинити падіння його ціни та відчутні втрати для країн, які не встигли своєчасно здійснити відповідні заходи.

Але одночасно золото -- високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в будь-який час. В умовах інфляційного процесу та тривалого знецінення паперово-кредитних грошей у країнах з економікою перехідного періоду вартість золота відносно таких грошей у довгостроковому періоді має тенденцію до зростання.

Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використовують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних кредитів. Центральні банки здійснюють операції «своп», що являють собою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

Операції «своп» із золотом здійснює і Національний банк України.

По-третє, перед урядами та центральними банками країн постають завдання диверсифікації валютного запасу, формування валютного кошика, тобто вибору конкретних валют та встановлення їхнього співвідношення у складі цього запасу. Актуальність даної проблеми визначається тенденцією переходу від «доларового стандарту» до «Мультивалютного стандарту». Ця тенденція пов'язана із поступовою втратою Сполученими Штатами Америки колишніх монопольних позицій у світовій економіці, перерозподілом потоків капіталу між Сходом та Заходом, зростанням економічного потенціалу Японії та Західної Європи (особливо після досягнення основних угод щодо майбутньої єдиної європейської валюти).

Размещено на Allbest.ru