Зарубіжний досвід соціального забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

16

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

З права соціального захисту України

На тему: «Зарубіжний досвід соціального забезпечення»

Київ 2011 р.

План

Вступ

Розділ І. Система соціального захисту в країнах--учасницях ЄС

1.1 Загальна характеристика соціального захисту в європейських державах

1.2 Особливості схем соціального захисту в європейських країнах

Розділ ІІ. Пенсійне забезпечення в постсоціалістичних країнах

2.1 Пенсійне забезпечення у Польщі

2.2 Пенсійна реформа у Російській федерації

Розділ ІІІ. Пенсійні реформи у країнах Латинської Америки

3.1 Пенсійна реформа в Аргентині

3.2 Реформа пенсійного забезпечення в Чилі

3.3 Пенсійна система Болівії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес створення ефективної системи соціального захисту в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система працює тривалий час і має позитивні результати. Значний інтерес являє собою система соціального захисту, яка формуєтьс в рамках Європейського Союзу, зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Розглянемо принципи, правові засади та форми соціального захисту в європейських державах-членах ЄС (далі -- країни--члени).

Відповідно до положень «Договору про заснування Європейського Співтовариства» кожен громадянин країни--члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту порівняно з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту, виконання положень, які визначені Європейською соціальною хартією та Хартією Співтовариства про фундаментальні соціальні права робітників, Співтовариство здійснює заходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціального захисту.

Розділ І. Система соціального захисту в країнах--учасницях ЄС

1.1 Загальна характеристика соціального захисту в європейських державах

Відповідно до законодавства країн--членів ЄС наявність права на певний вид соціального захисту і його надання залежить від розміру та кількості внесків, зроблених до відповідних інститутів соціального захисту. Право на соціальний захист (на пенсії або допомоги) може пов'язуватися також із фактом проживання в одній із країн--членів ЄС. Але ж кожна країна має власне законодавство щодо соціального захисту.

Ця проблема знайшла своє відображення у ст. 42 Договору про ЄС (1, с. 225). У вказаній статті йдеться про адаптацію соціального захисту до захисту працівників--мігрантів та його відповідність двом основним принципам: створення можливостей для набуття та збереження права на соціальні виплати шляхом врахування всіх періодів, передбачених в законах окремих країн та надання виплат особам, які є резидентами на території країн--членів ЄС.

Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71 (1, с. 341). Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства країн-членів до європейського, а координація порядку забезпечення осіб, визначених ст. 51, та гарантування страхування, зроблені особою в одній із країн--членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні--члені ЄС. Також необхідно усунути можливі територіальні обмеження під час використання різноманітних схем соціального захисту. При цьому схеми можуть модифікуватися. Якщо країна не покращує свого законодавства порівняно із законодавством ЄС, то має застосовуватися принцип верховенства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.

У той же час Регламент 1408/ 71 не поширюється на конвенції щодо соціального захисту, укладені між країною--членом ЄС і країною, яка не входить до ЄС, за винятком випадків, коли конвенція стала складовою національного законодавства. Так, наприклад, між Німеччиною і Свазілендом укладена конвенція, за якою певна група прав на соціальний захист, отримана у Свазіленді, прирівнюється до прав, отриманих у Німеччині. Так, громадянин Іспанії, який ніколи не працював у своїй країні, але працював певний період у Свазіленді, а потім певний період у Німеччині, отримав право на пенсію за віком у Німеччині. Якщо він повертається до Іспанії, то для виплати пенсії будуть включені періоди роботи як у Німеччині, так і у Свазіленді.

Регламент 1408/ 71 є комплексним актом, який визначає поняття особи у сфері соціального захисту, суть виплат та принципи, на яких базується соціальний захист. Положення охоплює такі групи осіб, як наймані працівники, самозайняті особи (особи, які забезпечують себе роботою самостійно), члени сім'ї та один із подружжя, який пережив іншого. Працівники та самозайняті особи повинні бути громадянами країни -- члена ЄС. Один із подружжя вважається громадянином ЄС, незалежно від національності іншого.

Однак існують різні визначення понять найманий робітник, самозайнятий та члени сім'ї.

Названий Регламент визначає найманих працівників та самозайнятих як осіб «які застраховані примусово або приєдналися до схеми соціального страхування добровільно». Соціальний захист у межах ЄС враховує будь-які схеми (національні) соціального страхування. Схема може бути примусовою і добровільною, із внесками з боку працівників і без таких внесків. Може включати різні види виплат. Ці фактори не є визначальними. Важливий сам факт страхування. Так, працівник--громадянин Великобританії, який знаходиться за межами своєї країни в будь-якій із країн ЄС, не втрачає права на допомогу по тимчасовій непрацездатності [6, с. 530]. Відповідно до європейського законодавства, якщо особа довгий час підлягала страхуванню в одній із країн--членів ЄС, то вона повинна мати право на соціальні виплати, навіть працюючи поза ЄС.

На відміну від інших законів, що стосуються робітників, законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, якщо вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою. Так, відповідно до Соціального кодексу Німеччини особи, які зайняті у незначних розмірах, не підлягають обов'язковому страхуванню. Якщо вони не застраховані у системі добровільного страхування, то не будуть забезпечуватися за європейським законодавством [6, с. 585].

Члени сім'ї -- це визначені в законі або визнані такими особи, також це особи, які ведуть спільне господарство за умови проживання під одним дахом із працівником. Також до членів сім'ї належать утриманці працівника. Визначення члена сім'ї різне у різних країнах і, відповідно, різні підстави отримання соціальних виплат. Підстави і види виплат членам сім'ї можна було б уніфікувати, застосовуючи єдине визначення, але це суперечило б основним принципам соціального захисту та обмежило б свободу пересування. Тому використовуються ті поняття, які є у законодавстві кожної країни--члена ЄС.

Виплати сім'ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов'язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. Це правило не передбачає винятків. У даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі як природне право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім'ї робітника чи одного із подружжя. Наприклад, якщо французька сім'я жила у Нідерландах, чоловік працював, підлягав соціальному страхуванню, а дружина перебувала на його утриманні. Чоловік, який отримав право на пенсію в Нідерландах, помирає, а дружина повертається до Франції. В даній ситуації дружина має право на пенсію відповідно до свого статусу, оскільки її чоловік робив внески до пенсійного фонду.

Розмежування природних і набутих прав порушує фундаментальну правову вимогу про єдиний підхід і ставить надання соціальних виплат у залежність від внутрішніх схем соціального захисту.

Усупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн «третього світу», які легально проживають в країнах--членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім'ї робітників-мігрантів, що є громадянами країни--члена ЄС.

Розглянемо основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту.

Визначальним є принцип недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС. Даний принцип не поширюється на громадян інших країн.

Здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи. Відповідно до вказаного принципу надаються пенсії внаслідок втрати працездатності або смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн--членів. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин цієї країни за законодавством якої має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Недопустимість надання особі однакових виплат у різних країнах--членах. Під такими виплатами слід розуміти ті, які мають спільну мету, об'єкт і підставу виплати. Інші критерії є формальними і тому вони не відіграють визначальної ролі. Якщо працівник підлягав соціальному страхуванню у кількох країнах--членах, то, по суті, він може отримувати виплати у різних країнах. Таке право обмежується названим принципом, який деталізується і реалізується у країнах--членах відповідно до їх національного законодавства.

Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір.

Цей принцип вимагає від країн--членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, створені спеціальні фонди для перерозподілу коштів на соціальний захист між державами-членами.

Принцип взаємозаліку страхових періодів. Даний принцип поширюється на такі виплати: допомоги у зв'язку з материнством, сімейні, з тимчасової непрацездатності, з інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний орган країни--члена, законодавство якої регулює набуття, збереження чи поновлення права на виплати, пов'язує це право із періодом страхування, зайнятості чи проживання. При цьому допомоги призначаються особі так, ніби вона працювала за законодавством цієї країни. Якщо компетентний орган встановить, що особа не може продовжувати працювати, то до страхового стажу може бути зарахований період страхування в іншій країні--члені. Моментом початку страхування є перший страховий внесок. Якщо особа певний період не працювала або подала неправдиві відомості, то цей період не зараховується до страхового стажу, який дає право на виплату.

Принцип належності до однієї країни. Кожна особа може бути суб'єктом системи соціального захисту тільки в одній країні.

Недопущення погіршення становища. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Так, у Німеччині досить високий рівень соціальних виплат. Якщо особа отримала право на пенсію у зв'язку з інвалідністю у Німеччині, то після повернення до своєї країни вона отримуватиме пенсію на рівні виплат у Німеччині, відповідно до зроблених нею внесків. Але поряд з цим така особа має право звернутися за місцем проживання за допомогою на утриманців.

Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу «кожен, хто проживає та легально пересувається в межах ЄС, має право на соціальне страхування та соціальні блага відповідно до правил, визначених правом Співтовариства та національними законами і практикою» [1, с. 34].

1.2 Особливості схем соціального захисту в європейських країнах

ФРН і Франція -- це країни, де соціальне страхування отримало найбільш ранній розвиток і набуло своєрідних класичних форм. У цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; медичне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання.

Порядок соціального страхування у Німеччині закріплений у Соціальному кодексі та окремих законах (наприклад, «Про соціальне страхування самостійних художників»). Великий інтерес являє собою пенсійне страхування. Відповідно до соціального кодексу є особи, які виключені із системи обов'язкового пенсійного страхування (які застраховані за іншою системою та які отримали пенсію у зв'язку зі старістю у повному розмірі) та звільнені (застраховані у системі страхування професійних груп). Пенсії за віком є чотирьох видів: звичайна пенсія; пенсія застрахованим із великим стажем; пенсія за віком інвалідам; пенсія шахтарям, які мають значний стаж роботи під землею.

До страхового стажу зараховуються періоди сплати внесків, вільні від сплати внесків та які враховуються при обчисленні пенсії. Формула обчислення пенсії складається із трьох показників. Це -- сума особистих коефіцієнтів (сума винагороди за трудову діяльність); фактор виду пенсії (для пенсії за віком -- 1, для пенсії при частковому зниженні працездатності -- 0,5); актуальна вартість пенсії (для переведення пенсії, вираженої у сумі особистих коефіцієнтів у суму грошей) [6, с. 603].

Страхові фонди управляються соціальними партнерами -- працівниками й роботодавцями.

У більшості країн основний тягар внесків припадає на роботодавців (в Італії та Іспанії -- 4/5). Виняток становлять Нідерланди, де працівники сплачують 2/3 загальної суми внесків.

У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.

Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, -- 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100 % -- сімейним.

Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників [7, с. 28]. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності -- як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).

Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років. Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім'ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.

Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).

Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:

- допомога дітям;

- додаткова допомога безробітним і непрацездатним;

- допомога за віком і частковою непрацездатністю;

- допомога безробітним;

- допомога тим, хто працює за наймом.

Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.

У Бельгії запроваджені такі види загальнообов'язкового страхування: у зв'язку з інвалідністю; за медичне обслуговування; допомога на дітей; на випадок безробіття; пенсійне (за віком; удівцям, удовам); грошові виплати за щорічні відпустки [2, с. 45].

Фонд соціального забезпечення Бельгії наповнюється за рахунок відрахувань працюючих (13,7 %), роботодавців (24,7 %), держави. Кошти надходять на рахунок Національної служби соціального захисту. В Україні лише йдеться про формування соціального бюджету в межах державного бюджету.

В Бельгії державний бюджет становить 1 трлн 635 млрд бельгійських франків. З них 1 трлн 195 млрд -- соціальний бюджет. Тобто 73 % бюджету -- це страхові фонди соціального бюджету [2, с. 45]. Найбільше коштів витрачається на виплату пенсій і допомоги у зв'язку з інвалідністю.

Вартість найманої праці в Бельгії дуже висока. Мінімальна зарплата складає 46 000 тис. бельгійських франків (або 4,6 тис. грн). У цій країні найнижчий показник бідності у Європі. Прожитковий мінімум -- 21 тис. франків, а мінімальна пенсія -- 30 тис. франків на одну особу і 38 тис. на двох (якщо один із подружжя не працював) [2, с. 46].

Але у Бельгії дуже високі ставки податків, що викликає незадоволення певних верств населення.

У країні прийнятий закон «Про нещасні випадки на виробництві», який передбачає відшкодування непрацездатності; грошову допомогу за часткову втрату працездатності; ренту.

Система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій. Поряд із досягненнями у сфері соціального захисту, в європейських країнах є ряд проблем:

- значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв'яз-ку з несприятливою демографічною ситуацією);

- складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків (Португалія, Греція);

- неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проблема загострилась у зв'язку зі значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах -- 15 % осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги у зв'язку з інвалідністю. Тому Данія й Нідерланди реформують даний вид страхування.

Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.

Одним із шляхів реформування системи соціального захисту також є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія. Матеріальний стан особи враховується при виплаті 34 % усіх видів допомоги.

В Україні формується система соціального страхування континентального типу, перш за все за зразком ФРН. Соціальне страхування здійснюють недержавні некомерційні організації, які керуються соціальними партнерами. Звичайно, неможливо перенести систему соціального захисту розвинених країн на правове поле України. Але, безумовно, позитивний досвід слід використовувати, вибудовуючи власну систему.

Розділ ІІ. Пенсійне забезпечення в постсоціалістичних країнах

Протягом останніх років кілька пенсійних реформ були проведені в країнах колишнього Радянського Союзу і Східної Європи. Казахстан і Угорщина запровадили нові пенсійні системи на початку 1998 р., а Хорватія і Польща зробили це в 1999 р.

У результаті проведених реформ у постсоціалістичних країнах був підвищений розмір пенсій; збільшений пенсійний вік [5, с. 19]: Молдова -- 65 років для чоловіків і 60 -- для жінок; Латвія -- 62 і 60; Литва -- 60; Естонія -- 63; Вірменія -- 65 і 63; Угорщина -- 62; Словенія -- 65 і 60; Чехія -- 62 і 61; Грузія -- 65 і 60; створено багаторівневу систему. Накопичувальний рівень пенсійної системи вже запроваджений в Угорщині (1998 р.), Польщі (1999 р.), Латвії (2000 р.), Хорватії (2002 р.).

Найпоширенішою є трирівнева система, яка передбачає солідарний рівень, накопичувальний обов'язковий і добровільний накопичувальний рівні.

Хоча другий рівень має ознаки приватної власності, він є частиною загальної системи державного соціального захисту. Як в другому, так і в третьому рівнях за державою залишається функція контролю та нагляду за діяльністю у сфері пенсійного забезпечення.

Із колишніх соціалістичних республік Латвія єдина, де вдалося послідовно і досить успішно реформувати пенсійну систему за накопичувальним принципом.

Система соціального захисту в Латвії почала створюватися на початку 90-х років.

Зараз юридичною основою соціального страхування є прийнятий у 1997 році закон «Про державне соціальне страхування». Основу бюджету державного соціального страхування складають внески, розміри яких щорічно затверджує Кабінет міністрів (в 2000 році 27,09 % сплачували роботодавці, 9 % -- працівники) [3, с. 15].

Для кожного виду соціального страхування визначена окрема ставка і тому внески надходять у виокремлений бюджет конкретного виду страхування. В цих бюджетах передбачені витрати на виплату пенсій, допомоги зі соціального страхування та інші виплати.

Із основного державного бюджету здійснюються внески на страхування пенсій і у зв'язку з безробіттям військовослужбовців дійсної служби, осіб, які виховують дитину до півтора року, осіб, у яких другий із подружжя перебуває на дипломатичній службі за кордоном.

За безробітних, непрацюючих інвалідів та осіб, які отримують допомогу у зв'язку з материнством чи хворобою, внески робляться із відповідного бюджету соціального страхування.

Закон «Про державне соціальне страхування» передбачає можливість добровільного пенсійного страхування. Таким чином, особи, які не перебувають у трудових відносинах з роботодавцем і не мають іншого доходу (наприклад, домогосподарки), можуть приєднатися до схеми державного страхування і накопичити свій пенсійний капітал.

Що стосується виплати різних видів допомоги, то право на них мають особи, які застраховані, наприклад, за Законом «Про страхування материнства і хвороби». Особи, які соціально не застраховані, мають право на допомогу у зв'язку з материнством у розмірі мінімальної заробітної плати. Пенсійна система -- трирівнева [9, с. 35]. Підвищений пенсійний вік.

2.1 Пенсійне забезпечення у Польщі

Ще однією країною, досвідом якої Україна може скористатися для побудови власної пенсійної системи, є Польща. Польська реформа викликає зацікавленість через географічну спорідненість, а також через те, що Польща 50 років належала до спільної з Радянським Союзом економічної і політичної систем. Польща почала свої реформи в умовах планової економіки та політичної диктатури і досягла значного прогресу при переході до демократичної форми державного устрою та ринкової економіки.

У країні була запроваджена трирівнева пенсійна система
[9, с. 36]. 1 січня 1999 р. почалося введення персоніфікованого обліку внесків і заробітку всіх працівників. До цієї дати пенсії призначались виходячи із заробітку і тривалості трудового стажу. Інформація про зарплату надавалась роботодавцями, а трудовий стаж обліковувався в трудових книжках. За новою системою була змінена формула обчислення пенсії. Створені умовні рахунки, на яких знаходилася певна сума, на котру мав право кожен працівник до 1991 р. Завдяки цьому назавжди відпала потреба у трудових книжках.

Україна може зробити те саме, але без використання умовних рахунків. Формулу обчислення пенсій можна розділити на дві частини. Перша частина дорівнюватиме розміру пенсії, на яку виникає право до дати початку персоніфікації. Ця частина пенсії може бути обчислена і проіндексована. Друга частина пенсії може обчислюватись на основі зарплати і тривалості трудового стажу після дата початку персоніфікованого обліку. Це дозволить скасувати трудові книжки.

2.2 Пенсійна реформа у Російській федерації

Пенсійна реформа в Російській Федерації розпочалась в першій половині 2001 року. Пенсії в обов'язковій пенсійній системі РФ поділяються на пенсії за обов'язковим пенсійним страхуванням та пенсії за державним пенсійним забезпеченням. Із системи обов'язкового пенсійного страхування призначаються трудові пенсії, які складаються з базової частини, страхової та накопичувальних частин. Із системи державного пенсійного забезпечення призначаються пенсії за вислугу років, зі старості, у зв'язку з інвалідністю, в разі втрати годувальника та соціальні пенсії.

соціальний захист пенсійний забезпечення

Щодо фінансування пенсій можна зазначити, що виплата базової частини трудової пенсії здійснюється за рахунок єдиного внеску, що зараховується до федерального бюджету. Виплата страхової та накопичувальної частин трудової пенсії здійснюється за рахунок коштів Пенсійного фонду. Накопичувальна частина виплачується за рахунок сум, облікованих в спеціальній частині особового рахунка застрахованої особи.

Фінансування пенсій із системи державного пенсійного забезпечення здійснюється повністю за рахунок федерального бюджету.

Пенсійний вік у процесі пенсійної реформи не змінено, він складає для чоловіків 60 років, для жінок -- 55 років. Необхідний стаж повинен становити не менше 5 років.

У законодавстві Росії існує обмеження мінімальної та найменшої виплати, а саме визначаються мінімальні базова та страхова пенсії, розмір пенсії у зв'язку з інвалідністю та в разі втрати годувальника, розмір соціальної пенсії. В той же час обмеження максимального розміру пенсії законом не передбачено.

Як ми бачимо, запропонована Законами «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення» українська система пенсійного забезпечення багато в чому нагадує діючу в Російській Федерації, але має власні особливості у фінансуванні та визначенні розмірів пенсій.

Розділ ІІІ. Пенсійні реформи у країнах Латинської Америки

3.1 Пенсійна реформа в Аргентині

Викликають інтерес реформи, що проведені в країнах Латинської Америки. Так, упродовж останніх 20 років систему пенсійного забезпечення було реформовано у 8 латиноамериканських країнах.

В Аргентині в результаті реформи всі працюючі громадяни мають право як на єдину пенсію із солідарної системи, так і на додаткову пенсію із солідарної системи або з індивідуального накопичувального рахунка [12, с. 36]. Компенсаційна додаткова виплата забезпечується лише тим громадянам, які робили внески до солідарної пенсійної системи, що існувала до початку реформи. Пенсійна система цієї країни є трирівневою. Перший з них забезпечує базову пенсію, яка сплачується кожному громадянину. Її розмір складає приблизно 45 % середньої заробітної плати. Другий рівень створений для пенсійного забезпечення всіх громадян, які робили внески до солідарної пенсійної системи до початку реформи (липня 1994 р.). Третій рівень забезпечує або додаткову пенсійну виплату із солідарної системи або виплату з індивідуального рахунка для тих, хто вибрав накопичувальну систему. Схоже на те, що ця структура створена для забезпечення високих пенсій для низькооплачуваних працівників і більш ніж достатніх пенсій для працівників з середніми доходами у разі наявності у них достатнього регулярного трудового стажу та періоду сплати пенсійних внесків. У працівників з високими доходами може виникнути потреба у додаткових заощадженнях. Для отримання базового розміру пенсії громадянам необхідно або досягнути віку 63 років і мати трудовий стаж 30 років, або віку 70 років і мати 10 років трудового стажу. Розмір пенсії не має пропорційної залежності від тривалості трудового стажу, відтак деякі громадяни можуть отримувати неадекватні пенсії, якщо в період працездатного віку вони тривалий час були безробітними.

В Аргентині створена високоавтоматизована система збору пенсійних внесків і ведення персоніфікованого обліку індивідуальних внесків і заробітку. Перерахування всіх внесків і подання інформації здійснюється в електронному вигляді або через електронну мережу. В минулі роки існувала можливість подання даних на паперових носіях з їх подальшим скануванням, але зараз це заборонено. Вся система працює у режимі реального часу, тобто 24 години на добу. Відтак усі національні бази даних мають можливість негайно відображати нову інформацію. Найближчим часом Аргентина планує скасувати подання даних навіть на магнітних носіях для того, щоб вся система працювала виключно через Інтернет.

Поряд з незаперечними перевагами аргентинська пенсійна система має ряд недоліків, що слід мати на увазі при використанні латиноамериканського досвіду. До них слід віднести брак довгострокової політичної підтримки, недостатньо обґрунтований план фінансування витрат перехідного періоду, коли частина внесків відривається від солідарної системи і переходить до накопичувальної, що створює дефіцит коштів для фінансування витрат нинішнім пенсіонерам.

Ще одним важливим моментом, який суттєво впливає на розвиток пенсійної системи Аргентини є те, що програма пенсійної реформи була розроблена і введена в дію урядом Карлоса Менема. Зараз при владі знаходиться опозиційна партія, яку майже не залучали до розробки пенсійної реформи. Тому сьогоднішній уряд Аргентини не відчуває себе відповідальним щодо реформи пенсійного забезпечення. Саме брак довгострокової підтримки реформ з боку політичних сил підриває цілісність цього процесу.

Крім того, план фінансування витрат загалом виявився необґрунтованим. Спочатку він передбачав фінансування єдиного для всіх розміру базової пенсії за рахунок коштів, які поєднували ПДВ на бензин, загальні бюджетні надходження, а також відрахування внесків від фонду заробітної плати. Очікувалось, що приблизно 75 % всіх коштів надходитиме за рахунок пенсійних внесків. Але внаслідок незадовільного рівня їх надходження, проблем, пов'язаних із світовою економічною кризою, неуважності під час проведення детальних розрахунків витрат перехідного періоду і джерел фінансування солідарна система пенсійного забезпечення Аргентини сьогодні перебуває у складному стані. Її загальні витрати більш як на 60 % фінансуються із державного бюджету, який потерпає від надмірних витрат.

Після надходження пенсійних внесків і подання персоніфікованих даних аргентинська система має можливість перевірити і порівняти всі результати. На жаль, до пенсійної системи надходить лише 50 % всіх очікуваних відрахувань від фонду заробітної плати. Стягнення податків і дотримання податкового законодавства в Аргентині є неефективним, в країні також присутній надзвичайно великий відсоток тіньової економіки. Це один із факторів, які підривають фінансову цілісність системи. Отже, подальше реформування пенсійного забезпечення стає неминучим.

3.2 Реформа пенсійного забезпечення в Чилі

Реформа пенсійного забезпечення в Чилі була складовою частиною загальної програми реформування національної економіки, яка передбачала значні заходи щодо реформування фінансової і банківської систем, а також фондових ринків до початку проведення власне пенсійної реформи. Також слід зауважити, що в Чилі розпочалася реформа системи пенсійного забезпечення під час зростання ВВП і появи в державному бюджеті надлишків коштів [10, с. 24]. Ці фактори сприяли успіху програми реформування пенсійного забезпечення. Солідарна система існує лише для тих пенсіонерів, які вийшли на пенсію до реформи (1981 р.). Вона з часом перестане існувати.

Розмір пенсії залежить від розміру накопичених коштів на рахунку учасника цієї пенсійної системи. Це, у свою чергу, має безпосередній зв'язок із тривалістю і регулярністю сплати пенсійних внесків, зростанням заробітної плати, реальними ставками інвестиційного доходу, розміром адміністративних витрат, а також зменшенням рівня смертності. Відповідно, така система стає найсприятливішою для постійно працюючих, професійних працівників чоловічої статі, а у жінок і громадян, які не мають постійної роботи, виникають проблеми із забезпеченням для себе відповідних пенсій. Це означає, що покоління працюючих громадян, які стали учасниками нової системи на початку її впровадження, схоже, матимуть пенсії, відповідно до зроблених ними внесків. Реальна відсоткова ставка інвестиційного доходу (без врахування інфляції) за вісімнадцятирічний період в середньому за кожен рік становила більше 11 %. Це дає можливість отримати відносно високу, на рівні 70 % і більше від заробітку пенсію. Однак громадяни, які стали учасниками реформованої системи пенсійного забезпечення нещодавно, не мсають можливості скористатись високими ставками інвестиційних прибутків. Тому керівники приватних пенсійних фондів у Чилі визнають, що з часом підвищення їх інвестиційних прибутків, а також загальний темп зростання національної економіки мають уповільнитись [11, с. 40].

У результаті майбутні реальні темпи зростання інвестиційного доходу приватних пенсійних фондів, схоже, будуть нижчими від тих, які були у минулі роки.

Ще одним фактором, який перешкоджає отриманню адекватних розмірів пенсій, є гарантія мінімального відносного інвестиційного доходу. Керівники пенсійних фондів у Чилі говорять, що вона змушує їх формувати більш консервативні за складом портфелі інвестицій, які могли б бути більш гнучкими у разі відсутності цієї гарантії, що, можливо, зменшує загальну ставку інвестиційного доходу на 2--4 % на рік. Проте жодні політичні сили не виявляють бажання торкатись цієї проблеми, побоюючись звинувачень за величезні збитки у разі появи негативних явищ після скасування мінімальної гарантованої ставки прибутку [11, с. 39].

У Чилі питання обсягу надходжень пенсійних внесків є дещо простішим, ніж в Аргентині. Це пояснюється тим, що 90 % населення Чилі мешкає у містах, а самозайняті громадяни можуть брати участь у системі пенсійного забезпечення лише на добровільній основі. Беручи до уваги, що громадяни, які забезпечують себе роботою самостійно, складають приблизно 25 % робочої сили і ймовірно знаходяться в тіньовому секторі економіки, збір пенсійних внесків і контроль за дотриманням їх сплати спрощується, якщо їх виключити із числа платників [11, с. 43]. У Чилі пенсійні фонди у законодавчому порядку також зобов'язані стягувати внески з тих громадян, які не сплачують їх добровільно. Єдиною запорукою максимального стану покращення пенсійних внесків є дієвість порядку визнання платника банкрутом, конфіскація і реалізація активів боржника, а також загроза тривалого ув'язнення або великих штрафних санкцій. Проте загалом статистика свідчить, що частка фактичних платників внесків серед загального числа учасників системи пенсійного забезпечення є однаковою для Чилі і Аргентини. Оскільки чилійська пенсійна система існує набагато довше і беручи до уваги лише добровільну участь у ній самозайнятого населення, можна сказати, що цей однаковий показник свідчить про те, що ця проблема стоїть у Чилі менш гостро, ніж в Аргентині.

На відміну від Аргентини, в Чилі не існує централізованої системи збору пенсійних внесків, які перераховуються до приватних пенсійних фондів. Навпаки, кожен фонд отримує свої власні надходження і самостійно здійснює перерахування вхідних і вихідних платежів. Це призводить до подвоєння обсягів роботи та неефективності. А це означає, що при збільшенні кількості фондів зростає кількість операцій, і, зрештою, погіршується ефективність роботи в цілому. Виходячи з таких міркувань Чилі розглядає можливість впровадження централізованої системи збору внесків, яка використовується в Аргентині та Мексиці.

У Чилі на момент реформування системи пенсійного забезпечення (1981 р.) працюючі громадяни мали право залишитись у чинній на той час солідарній системі або перейти до системи індивідуальних пенсійних рахунків [11, с. 38]. Усім учасникам нової системи надавалось право спрямовувати свої кошти до кількох конкуруючих між собою приватних пенсійних фондів. З метою компенсації внесків, зроблених до скасованої солідарної системи, були випущені спеціальні облігації [12, с. 35].

3.3 Пенсійна система Болівії

Останньою країною регіону, яку ми пропонуємо розглянути, є Болівія. Якість роботи і побудова болівійської системи, на нашу думку, багато в чому є спірною. Однак процес проведення тендерів для визначення депозитаріїв і керуючих пенсійними фондами має деякі позитивні наслідки, зокрема, це стосується контролю за видатками. У Болівії, на відміну від Чилі та Аргентини, де після проведення реформ розмір адміністративних витрат залишається високим, реформатори пішли іншим шляхом [11, с. 43]. Оскільки Болівія є невеликою країною з обмеженою чисельністю потенційних платників внесків, було прийняте рішення про обмеження кількості керуючих компаній для пенсійних фондів. Відповідно, для цього вирішили застосувати порядок обрання керуючих компаній і єдиного для всіх банку-зберігача пенсійних активів на основі тендеру [12, с. 36]. У результаті утворилась пенсійна система з найнижчими в Латинський Америці адміністративними видатками. Але через те, що заключний етап тендеру проводився лише за показниками вартості послуг, що надаються, у болівійців виникли проблеми, що стосувалися якості цих послуг. Компанії з управління пенсійними фондами не надавали першочергового значення маркетинговій діяльності і навчальній програмі для населення. Їм не потрібно було турбуватись про якість своїх послуг, тому що учасники не мали можливості перейти до іншого фонду. Це породило низку проблем для регулятивних органів та учасників. Окрім того, політична підтримка реформи, на наш погляд, не достатньо ефективною. Зараз при владі у Болівії опозиційна партія. Під час її правління жодна з характеристик програми індивідуальних пенсійних рахунків не була змінена, а натомість змінилась структура колективного фонду, який здійснює управління приватизованими компаніями від імені громадян.

Національна економіка Болівії розвинена дуже слабко. Більше половини населення -- це сільські виробники, багато з яких є неписьменними і навіть не знають іспанської мови. На місцевому фондовому ринку, який перебуває в дуже нерозвиненому стані, зареєстровані лише кілька пакетів акцій. Відповідно, він не здатний надати підтримку системі індивідуальних рахунків яка, до речі, знаходиться у належному управлінні. Дефіцит державного бюджету Болівії становить 3 % ВВП, і головним чином це пов'язано з пенсійною реформою. Але в умовах такого недостатнього розвитку фондового ринку теперішня система, інвестиційна політика якої повністю спрямована на розміщення пенсійних активів в державні облігації та банківські депозити, можливо, не працюватиме, створюючи великий ризик для майбутніх пенсіонерів.

У Болівії проблема збору пенсійних внесків була вирішена шляхом виключення із системи всіх працюючих громадян, за винятком державних службовців і працівників великих приватизованих підприємств. Відповідно, лише приблизно 10 % всього населення мають право брати участь у реформованій системі. Самозайняті громадяни, сільськогосподарські виробники та інші громадяни, які не мають постійного місця роботи, є повністю виключеними із неї. Відтак забезпечення збору пенсійних внесків не стикається з великими ускладненнями. Роботодавці здійснюють перерахування пенсійних внесків до обраної ними банківської установи, яка потім спрямовує їх до Сітібанку, що виконує функцію депозитарію пенсійної системи. У свою чергу цей банк інформує управляючих пенсійними фондами про обсяг грошових коштів, наявних для інвестування. Для суворого дотримання дисципліни щодо сплати внесків існують кілька механізмів. Кожна компанія з управління пенсійним фондом має свою виключну територію, і учасники цього фонду не можуть перейти до іншого фонду, а інший фонд не має права залучати учасників, які не належать до його виключної території. Отже, вся пенсійна система працює практично на основі саморегулювання.

Видатки на пенсійну реформу в Болівії повністю фінансувались за рахунок державного бюджету [12, с. 36]. Уряд країни прийняв рішення про повне скасування попередньої солідарної пенсійної системи, що спричинило появу величезних витрат перехідного періоду, величина яких кожного року становила 3 % ВВП. Такі величезні додаткові витрати з боку уряду мали негативний наслідок для інвестиційної політики пенсійних фондів.

Розмір пенсії у Болівії майже повністю залежатиме від рівня виконання її урядом зобов'язань щодо погашення облігацій, наданих пенсійним фондам. Сьогодні державні облігації у Болівії не розглядаються як засоби, що мають інвестиційну цінність. Подібно до Аргентини вони оцінюються за амортизаційною вартістю, а не справжньою біржовою ціною, яка встановлюється для облігацій. Облігації з купонами на 15 років перебувають під загрозою непогашення або несвоєчасного погашення, а учасники пенсійних фондів, які володіють цими облігаціями, отримують лише 8 % доходу на ризикований вид активу, хоча він повинен би мати набагато вищу норму прибутку. Частина пенсійних активів, яка не інвестується у державні боргові зобов'язання, розміщується на банківських депозитах. Інвестиційна політика, якої повинні дотримуватись пенсійні фонди у Болівії, породжує створення ризикованих пенсійних активів. Це створює ризик для отримання учасниками відповідних розмірів пенсій. Також викликає сумнів проведення сьогодні програми колективної приватизації. Акції не розподіляються на індивідуальні пенсійні рахунки і активні торгівельні операції з ними не проводяться. Відповідно, у Болівії немає реальних засобів для встановлення їх справжньої вартості або порядку ліквідності.

Відповідно до законодавства Болівії 70 % всіх активів мають інвестуватись у державні облігації з 15-річним терміном погашення за відсотковими ставками, які не повинні бути меншими з ринкові. Незважаючи на те, що інвестиції за кордон не заборонені, в дійсності вони не відбуваються. Це робиться нібито тому, що норми прибутку від інвестування в банківські депозити у Болівії є дуже високими -- від 11 до 12 %. Однак надійність інвестицій у банківські депозити також викликає багато запитань.

Окрім державних облігацій у Болівії немає інших видів інвестицій для оцінки [13, с. 40]. Фактична ринкова вартість державних облігацій є набагато меншою від величини, за якою вони були оцінені.

Через те, що на заключному етапі вибору компанії з управління пенсійними фондами головним чинником була ціна її послуг, а також тому, що в Болівії існують лише два фонди, які мають виключні права і території впливу на 5 років, якість послуг у сфері пенсійного забезпечення є неефективною. Компаніям з управління фондами не потрібно турбуватись про конкуренцію серед учасників, і для надання високоякісних послуг немає жодних стимулів, оскільки пенсійна система має, по суті, монопольний характер.

У Болівії всі громадяни, які вже працювали, і ті, які розпочинали трудову діяльність, обов'язково переходили до системи індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунків. А для компенсації вже зроблених внесків були випущені облігації, як і в Чилі.

Деякі фахівці як критерії успішності функціонування пенсійної системи пропонують такі: широка і послідовна політична підтримка запропонованої урядом пенсійної реформи як з боку парламенту, так і з боку всього суспільства; фінансова стабільність пенсійного фонду, відсутність боргів з виплати пенсій; дієздатна програма фінансування витрат періоду переходу до нової системи, а також довгострокова фінансова витривалість нової пенсійної системи; відповідний, адекватний внескам, рівень пенсійного забезпечення; повне розмежування джерел фінансування різних пенсійних програм; наявність економічної, законодавчої, ринкової та адміністративної інфраструктури для забезпечення функціонування нової системи; суворе, ефективне та професійне регулювання; дієвий механізм для забезпечення повного обсягу надходжень до пенсійної системи; належні методологія оцінки вартості активів і правила обліку для обчислення вартості коштів на індивідуальних рахунках; дієвий державний контроль за використанням пенсійних коштів.

Якщо виходити з вищезазначених критеріїв, то найбільш успішною з реформованих пенсійних систем є чилійська система, хоча і вона має низку недоліків. Це не означає, що вона має стати взірцем для України, а лише підтверджує, що чилійська модель була більш успішною, ніж інші моделі в сусідніх країнах, і головним чином -- завдяки успішному досягненню більшості показників, про які йшлося вище.

Висновки

Підсумовуючи все вищезазначене, необхідно зауважити, що для успішного здійснення пенсійної реформи в Україні важливо використати досвід країн Латинської Америки за такими напрямами:

Особливе значення в Україні має надання політичної підтримки пенсійній реформі з боку Уряду та Верховної Ради України на основі досягнення консенсусу щодо законодавчого забезпечення;

Досягнення широкої підтримки пенсійної реформи громадськістю завдяки розробці спеціальної стратегії щодо освітніх програм (телебачення, радіо та друковані видання, організація «гарячих ліній», відповіді на запитання в прямому ефірі провідними урядовими особами тощо);

Розробка життєздатної програми фінансування перехідного періоду для створення загальнообов'язкової накопичувальної системи на основі здійснення заходів щодо приватизації, реформування фінансової та банківської систем, створення дієздатного фондового ринку та приведення до нормального режиму функціонування чинної пенсійної системи;

Вибір періоду запровадження загальнообов'язкової накопичувальної системи повинен залежати від наявності стійкого зростання ВВП та появи у державному бюджеті відповідних коштів, а також від створення централізованої інформаційної системи збирання внесків та ефективної системи регулювання та контролю;

Забезпечення стабільного фінансового стану Пенсійного фонду, повна ліквідація заборгованості з виплати пенсій;

Повне розмежування фінансування пенсій за різними програмами. Страхові внески для всіх категорій населення мають використовуватися лише за принципом участі застрахованої особи у формуванні коштів Пенсійного фонду. Всі інші додаткові витрати мають здійснюватися з інших джерел: або з бюджету, або з підприємств та організацій;

Персоніфікація обліку у Пенсійному фонді участі застрахованих осіб у діяльності на ринку праці;

Успішне проведення реформи вимагає визначення потреб у кваліфікованих кадрах, обладнанні і коштах, необхідних для задоволення вимог нової системи.

Розв'язання порушених проблем вимагає залучення зацікавлених центральних органів виконавчої влади та наукових установ, координації роботи з цих питань.

Досвід створення та реформування пенсійних систем у кожній країні унікальний і неповторний. Проте варто поглянути на те, що робиться довкола. Україна більше не підшуковує для себе пенсійну систему. Вона вже обрала модель, яка частково ґрунтується на принципі солідарності і частково -- на концепції накопичення, але це не означає, що Україна повинна припинити приглядатися до того, що діється в інших країнах. Навпаки, вона має багато чого отримати від спостереження за тим, що діється в країнах, які вже здійснили пенсійну реформу. Це насамперед дозволить побачити, якою може бути ситуація в Україні, скажімо, років через 5, якщо вона піде тим чи іншим шляхом.

Список використаної літератури

1. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. -- К., 2002.

2. Городня О. Система соціального захисту у Бельгії // Охорона праці. -- 2002. -- № 1. -- С. 45--46.

3. Павлова Н. Пенсионная реформа в Латвии // Социальное обеспечение. -- 2001. -- № 4. -- С. 14--18.

4. Павленко М. Світовий досвід функціонування систем соціального страхування. Уроки для України // Україна: аспекти праці. -- 2002. -- № 6. -- С. 30--36.

5. Грег Мак Таггарт. Пенсійна реформа в постсоціалістичних країнах // Соціальна політика. -- 2001. -- № 1. -- С. 19--25.

6. Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты. -- М., 2002.

7. Пол де Нойер. Система соціального забезпечення в Нідерландах. // Соціальна політика і соціальна робота. -- 1999. -- № 2. -- С. 28--38.

8. Яценко В., Вінер М. В епіцентрі пенсійної реформи -- Латвія, Угорщина, Польща // Україна: аспекти праці. -- 2000. -- № 3. -- С. 35--39.

9. Яценко В., Вінер М. В епіцентрі пенсійної реформи -- Латвія, Угорщина, Польща // Україна: аспекти праці. -- 2000. -- № 4. -- С. 36--44.

10. Яценко В., Вінер М. Стратегія пенсійної реформи для України // Україна: аспекти праці. -- 1998. -- № 2. -- С. 19--26.

11. Яценко В., Вінер М. Уроки чилійської пенсійної революції // Україна: аспекти праці. -- 2000. -- № 5. -- С. 38--45.

12. Вінер М. Пенсійні системи країн Латинської Америки // Україна: аспекти праці. -- 2000. -- № 5. -- С. 35--37.

13. Горюк Н. Криза пенсійних систем: проблеми й альтернативи реформи // Україна: аспекти праці. -- 1999. -- № 4. -- С. 38--40.

Размещено на Allbest.ru