Банківська система України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«Основи економічної теорії»

на тему:

«Банківська система України»

Донецьк 2011

Реферат

Мета курсової роботи на тему «Банківська система України» - показати створення надійної, ефективної і прибуткової банківської системи України, яка б максимально задовольняла вимоги та очікування клієнтів, інвесторів і суспільства й була стійкою до криз. Основне стратегічне завдання - підвищення ролі банківської системи, як одного з найважливіших чинників безперервності розширеного відтворення і процесу формування ринкових відносин в економіці України.

При виконанні роботи було розглянуто створення і функціонування дворівневої банківської системи України. Перший рівень представлений Національним банком України з центральним апаратом у Києві й територіальними обласними відділеннями, а також розрахунково-касовими центрами в містах і районах. Другий рівень представлений комерційними банками.

Банківська система держави являє собою єдину систему, підпорядковану одній головній меті - забезпечувати ефективний обіг фінансових ресурсів у державі. Від того, на скільки раціонально організована банківська система, наскільки вона відповідає економічній політиці держави, етапу розвитку економіки, залежить ефективність руху фінансових ресурсів і, в свою чергу, розвиток економіки. Банківська система не перебуває в статичному стані - вона постійно розвивається, як і економічні відносини у суспільстві.

У процесі переходу України до ринкової економіки банківські установи відіграють важливу роль у мобілізації та вільному перетіканні капіталів, нагромадженні коштів для структурної перебудови економіки.

Перед Україною, яка визначила курс на євроінтеграцію, стратегічним напрямом свого розвитку, невідворотно постає проблема конкурентоспроможності її банківської системи.

Вступ

Банки - це один із найважливіших інститутів ринкової економіки. Вони являють собою центри організації міжгосподарських розрахунків у грошовій формі, центри зберігання тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб та центри кредитування їх у разі виникнення у них тимчасової потреби в додаткових ресурсах. Банківська діяльність покликана значно підвищувати ефективність суспільного виробництва. Саме тому процес економічних перетворень в Україні розпочався з реформування банківської системи, яка динамічно розвивається й нині. У сучасних умовах значно зросла самостійність банків, розширився спектр їхніх операцій та послуг, підвищилася їхня роль у розвитку економіки. Водночас кризові явища в національній економіці призводять до частих змін у законодавчій та нормативній базі, яка регулює банківську діяльність. Усе це спонукає банки шукати нові шляхи підвищення ефективності банківського обслуговування.

Функціонування центрального банку країни є відображенням комплексу складних процесів, які відбуваються у національній економіці. Це обумовлено як його необхідністю впливати на економічні процеси, так і тим, що дієвість такого впливу залежить від того, наскільки узгодженими є рішення двох основних центрів впливу - самого центрального банку, а також уряду.

Головними завданнями, що їх доводиться вирішувати центральним банкам, є підтримка стабільності національної грошової одиниці та забезпечення функціонування фінансово-кредитної системи держави. Діяльність центрального банку має вирішальний вплив на надійність банківських установ, організацію і контроль за функціонуванням систем платежів і розрахунків, проведення валютно-курсової політики, досягнення економічного зростання, вирівнювання платіжного балансу, що в цілому визначає ефективність функціонування національної економіки. Протягом останніх років мають місце певні зміни у структурі, методах управління, функціях і напрямках діяльності центральних банків. Грошово-кредитна політика посідає одне з головних місць у макроекономічному регулюванні в сучасних умовах. Основними завданнями грошово-кредитного регулювання є контроль за обсягом грошової маси в обігу та стримування інфляційних процесів.

1. Банківська система України

Сукупність кредитних відносин та інститутів, що організовують ці відносини, являє собою кредитну систему. Основним провідником кредитних відносин є банківська система, тобто сукупність банків і банківських установ усіх видів у країні.

Банки - це установи, що акумулюють грошові кошти й нагромадження, використовують їх як ресурси для надання кредитів, здійснюють грошові розрахунки, емісію грошей та цінних паперів, облік векселів, операції із золотом, іноземною валютою тощо і надають послуги.

Залежно від виконуваних функцій розрізняють банки емісійні та неемісійні. Емісійними, як правило, є центральні банки, яким надається право випускати в обіг грошові знаки.

Банки, що виконують функції центральних, торгують грошовим товаром тільки з банками і не вступають у безпосередні кредитні відносини із суб'єктами господарювання. Головне завдання емісійних банків полягає в управлінні емісійною, кредитною та розрахунковою діяльністю банківської системи. Крім банків, у кредитній системі функціонують різні кредитно-фінансові інститути, що виконують окремі банківські функції, проте не є власне банками і не входять до банківської системи.

Існують чотири основні принципи поділу кредитних установ на банки й небанківські кредитно-фінансові інститути: а) обов'язковість для всіх банківських установ збереження резервів у центральному банку; б) залучення тимчасово вільних коштів до вкладів і депозитів; в) кредитне обслуговування клієнтів; г) ведення рахунків і розрахунково-касове обслуговування клієнтів.

1.1 Становлення дворівневої банківської системи України

Залежно від підпорядкованості кредитних інститутів згідно з чинним законодавством і від ієрархічної структури кредитної системи розрізняють два основних принципи побудови банківської системи: однорівневий і дворівневий.

Однорівневий принцип побудови банківської системи передбачає перевагу горизонтальних зв'язків між банками, універсалізацію їхніх функцій та операцій.

Дворівневий принцип побудови банківської системи ґрунтується на організації відносин між банківськими установами як по горизонталі, так і по вертикалі. Відносини по горизонталі - це відносини рівноправного партнерства між низовими ланками (комерційними банками різних типів і видів незалежно від форми власності); відносини по вертикалі - це відносини між центральним банком як керівним і управлінським центром і низовими ланками (комерційними банками). У цьому випадку відбувається розмежування адміністративних та оперативних функцій, пов'язаних із безпосереднім обслуговуванням суб'єктів господарювання. Центральний банк залишається банком у повному розумінні цього слова тільки для двох категорій клієнтів: комерційних банків і урядових структур. При цьому переважають функції «банку банків» та управління діяльністю банківських установ з метою регулювання й контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Сучасна банківська система України побудована за дворівневим принципом: на першому рівні - центральний банк (Національний банк України - НБУ), на другому - комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності.

Кінцева мета центрального банку як органу координування й регулювання така: а) забезпечення товарно-грошової збалансованості в економіці країни; б) стимулювання економічного зростання; в) досягнення стабільності національної валюти; г) урегулювання державного боргу.

Центральний банк має також тактичні й оперативні завдання, вони не такі місткі (вужчі) і відповідають грошово-кредитній політиці банку на певному етапі розвитку державної економіки. На сучасному етапі розвитку України головні завдання НБУ такі: організація процесів управління операціями банків на макрорівні; координація діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ у масштабах усього народного господарства; забезпечення стабільного функціонування банківської та грошової системи держави.

Крім перелічених основних функцій, центральний банк виконує й такі: зберігає офіційні золотовалютні резерви країни, управляє ними і проводить офіційну валютну політику держави; представляє інтереси держави у відносинах із центральними банками інших держав у міжнародних фінансово-кредитних організаціях; здійснює нагляд за діяльністю кредитних установ і за станом усього фінансового ринку.

У банківській системі України функціонують комерційні банки, різні за формою власності, організаційною формою діяльності, величиною капіталу, спеціалізацією:

1. Залежно від форм власності комерційні банки бувають:

* унітарні, тобто засновані на єдиновладді;

* з колективною формою власності.

2. Залежно Від організаційних форм діяльності комерційні банки поділяються на унітарні банки - засновані на принципах єдиновладдя й мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні працюють два унітарні комерційні банки, обидва вони державні: Укрощадбанк і Укрексімбанк (експортно-імпортний банк); акціонерні банки формують свій капітал об'єднанням індивідуальних капіталів засновників через випуск і реалізацію акцій. Власником капіталу банку є саме акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків, що підвищує його стійкість і надійність; пайові комерційні банки не володіють своїм капіталом, оскільки кожен з учасників зберігає право власності на свою частку капіталу, а не передає його банку (рис. 1.1).

3. Залежно Від Величини статутного фонду, а також величини власного капіталу й активів комерційні банки поділяються на дрібні, середні та великі.

Більшість діючих в Україні банків слід віднести до дрібних і середніх.

До найбільших банків в Україні належать: Промінвестбанк, АКБ «Україна», Укрсоцбанк, Укрексімбанк, Приватбанк, «Аваль», Перший український міжнародний банк, Укрощадбанк.

4. Залежно від наявності філій комерційні банки є: а) безфілійні; б) малофілійні; в) багатофілійні.

Переважна більшість новостворених банків безфілійні або малофілійні.

5. Залежно від території діяльності комерційні банки є: міжнародні, що створюються за участю іноземного капіталу й можуть мати свої філії за кордоном; республіканські, до яких належать багатофілійні банки, що мають розгалужену мережу своїх відділень на всій території країни; регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону, міста, району, області. Більшість вітчизняних комерційних банків є регіональними.

6. Залежно від діапазону виконуваних операцій комерційні банки поділяються на такі: універсальні, що виконують широкий спектр операцій і надають різноманітні послуги клієнтам; спеціалізовані, що обслуговують певну категорію клієнтів (клієнтська спеціалізація); спеціалізовані, що обслуговують юридичних і фізичних осіб переважно однієї певної галузі (галузева спеціалізація); спеціалізовані, що надають більшості своїх клієнтів обмежену кількість послуг (функціональна спеціалізація). Організаційну структуру комерційного банку визначають дві головні риси: а) структура управління банку; б) структура його функціональних підрозділів і служб.

Функціональну структуру комерційного банку утворюють підрозділи та служби, які виконують певні операції і мають свої права й обов'язки. Основним критерієм функціональної будови комерційного банку є економічний зміст та обсяг операцій, що їх виконує Цей банк. Управління (відділи) банку формуються відповідно до класифікації банківських операцій за їхнім функціональним призначенням.

2. Національний банк України та його операції

банківський система національний дворівневий

Національний банк України (перший рівень) є центральним банком Країни, особливим центральним органом державного управління, який i статутний капітал у розмірі 10 мільйонів гривень, що є державною власність

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, окремих випадках - також за рахунок Держбюджету України. Одержання прибутку не є метою його діяльності. НБУ за підсумками року у разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Держбюджету України н ступного року за звітним позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Держбюджету наступного за звітним року.

Сутність і призначення центрального банку конкретизуються в основних завданнях, які держава висуває перед банком, у функціях, які держава йому делегує, та в операціях, які здійснює центральний банк. Відповіді до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Тобто розуміння завдань НБУ як органу грошово-кредитного регулювання та інституту банківської системи слід пов'язувати, з одного боку, з реалізацією основних стратегічних цілей регулювання (низькою інфляцією, економічним зростанням, високою зайнятістю), а з іншого - з підтриманням стабільності і забезпеченням ефективного функціонування банківських установ країни (2.1).

У цілому Національний банк виконує такі основні завдання:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрямки розвитку сучасних електронних банківських технологій;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій;

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України у нейтральних банках інших держав, у міжнародних банках та інших кредитних установах;

12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

15) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право їх інкасації та перевезення;

16) реалізує державну політику з питань захисту державних таємниць у системі Національного банку;

17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції.

Зазначені конкретні завдання дозволяють здійснити економічну оцінку базових функцій центрального банку. Традиційно їх виділяють чотири.

Функція емісії готівки та організації грошового обігу пов'язана з монопольним правом центрального банку на випуск банкнот, які є єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання в оплату боргів на території даної країни. Зосередження цієї функції в одному, уповноваженому на це кредитному інституті країни, стало першоосновою діяльності центрального банку як такого у сучасному розумінні цього поняття.

Функція «банку банків» полягає у кредитно-розрахунковому обслуговуванні центральним банком усіх інших банківських установ країни. Зазначена функція передбачає діяльність центрального банку в ролі міжбанківського розрахункового центру та кредитора інших банківських установ. Це обслуговування передбачає застосування таких основних елементів функцій «банку банків»: зберігання резервів комерційних банків; надання їм короткострокових кредитів для поповнення коштів, яких тимчасово не вистачає; організація міжбанківських розрахунків у загальнонаціональному масштабі; здійснення нагляду і контролю за банківською діяльністю.

Функція «банкіра уряду» полягає в організації центральним банком кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також у проведенні операцій, пов'язаних із касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та зберіганням золотовалютних резервів країни. Зміст кредитно-розрахункового обслуговування держави визначається веденням центральним банком поточних рахунків уряду, а також наданням коротко- і довгострокових кредитів шляхом придбання державних цінних паперів або, як виняток, прямого кредитування бюджетних витрат.

Реалізація грошово-кредитної політики як функція центрального банку визначає, по суті, його місце і роль у ринковій системі організації господарських процесів. Центральний банк вживає регулятивних заходів у грошово-кредитній сфері з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили. Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку центрального банку є кредитна діяльність комерційних банків, що безпосередньо позначається на сукупній грошовій масі, від обсягу якої, у свою чергу, залежить динаміка основних показників розвитку економіки. Власне, самі заходи, спрямовані на регулювання попиту і пропозиції на кредит, у підсумку позначаються на динаміці грошових агрегатів, оскільки всі гроші у широкому розумінні цього поняття мають кредитну природу, а їх джерелом є кредитні операції банківської системи.

Власне, із прийняттям у березні 1991 року Верховною Радою України Закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якого на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР було утворено Національний банк України, у нашій державі започатковано функціонування центрального банку в ринковому розумінні цього поняття. В Україні для діяльності центрального банку необхідно було закладати нові підвалини, оскільки існуюча до того часу централізована кредитна система, як і вся планово-керована економіка, не потребували наявності інституту з функціями, притаманними центральним банкам у країнах із ринковою формою господарювання. Зрештою, успішне реформування банківської системи загалом і створення центрального банку зокрема значною мірою залежали від ефективного виконання ним чотирьох базових функцій, які власне і визначають суть самого центрального банку.

Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції: 1) надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ та в порядку, що ним же визначається; 2) здійснює дисконтні операції з векселями і чеками; 3) купує та продає на вторинному ринку цінні папери згідно з чинним законодавством України; 4) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів; 5) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання; 6) зберігає, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали та камені, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування; 7) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за міжнародною класифікацією відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А; 8) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери або інші цінності;

9) видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку; 10) веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків; 11) виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними; 12) веде особові рахунки працівників Національного банку; 13) веде рахунки міжнародних організацій; 14) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій.

Вищим керівним органом Національного банку є Рада Національного банку:

1) відповідно до загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан і соціально-економічного розвитку країни та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат НБУ і подає Верховній Раді та Кабінету Міністрів України (КМУ) до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Держбюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення перевірки Національного банку, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує його в офіційних друкованих засобах масової інформації;

7) затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошторису Національного банку та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених основних засад грошово-кредитної політики

10) вносить рекомендації КМУ стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;

11) з метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління Національного банку з питань: диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності; лімітів позабалансових зобов'язань; формування резервів, покриття фінансових ризиків; порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України; мінімального розміру золотовалютних резервів; з інших питань, віднесених до її компетенції.

Крім того, НБУ належить монопольне право на випуск в обіг грошей.

Право НБУ на випуск національних грошових знаків, визначення їхнього виду, номіналу, відмінних ознак і систем захисту практично реалізоване в процесі запровадження грошової реформи 1996 року, коли було введено в обіг нову національну грошову одиницю України - гривню.

На сучасному етапі емісію грошей НБУ здійснює переважно в процесі кредитування комерційних банків та уряду. При цьому забезпеченням грошей, випущених в обіг, можуть бути: державні цінні папери; комерційні векселі; власні боргові зобов'язання банків та уряду; золотовалютні резерви.

В Україні в загальному обсязі грошової маси переважає готівка. На використання переважно готівки підприємства та організації підштовхує невизначеність перспектив економічного розвитку, непередбачуваність урядових рішень, неефективність податкової політики та контролю за діяльністю суб'єктів господарювання.

Регулювання готівкового грошового обігу з боку НБУ на практиці зводиться до регламентації: касових операцій об'єктів господарювання; касових операцій комерційних банків; готівкових платежів громадян; емісійно-касових операцій установ НБУ.

Основні принципи організації готівкового грошового обігу суб'єктів господарювання визначено нормативними актами НБУ, передусім «Порядком ведення касових операцій у народному господарстві України» (від 13.10.97, №334) та Інструкцією №4 «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України» (від 13.10.97, №335).

Національний банк України - організатор міжбанківських розрахунків. Згідно з Положенням НБУ «Про міжбанківські розрахунки в Україні» (від 08.10.98, №414), розрахунки між банківськими установами в Україні можна здійснювати, використовуючи: прямі кореспондентські відносини між банками; власну внутрішньобанківську платіжну систему; систему розрахункових палат НБУ.

Прямі кореспондентські відносини між вітчизняними банками допускаються з дозволу НБУ тільки в разі, якщо один банк за дорученням іншого виконує на постійній основі окремі операції.

Як власна внутрішньобанківська платіжна система в розрахунках між філіями багатофілійних банків використовуються розрахунки через систему міжфілійних оборотів (МФО).

I прямим кореспондентським відносинам, і розрахункам через систему МФО властивий один суттєвий недолік: вони знімають ресурсне обмеження на депозитну емісію комерційних банків. Тому об'єктивно в розрахунках між вітчизняними банками найширше використовують розрахунки через систему розрахункових палат НБУ із застосуванням системи електронних платежів (СЕП). Розрахункова палата НБУ побудована за дворівневим принципом: на першому рівні - Центральна розрахункова палата (ЦРП), підпорядкована безпосередньо центральному апарату; на другому рівні - регіональні розрахункові палати (РРП), які є підрозділами регіональних управлінь НБУ.

Для проведення розрахунків комерційним банкам, крім кореспондентських рахунків, відкритих в операційному управлінні, у РРП відкривають технічні кореспондентські рахунки.

На технічних рахунках відбивають усі платежі, проведені певним комерційним банком за його зобов'язаннями й за дорученням клієнтів, а також суми всіх надходжень, що їх перераховують інші банки на користь цього банку чи його клієнтів. За результатами дня обороти, проведені на технічних рахунках, загальними сумами відбивають на кореспондентському рахунку, відкритому в операційному управлінні.

Для проведення цих операцій з 1994 р. використовують систему електронних міжбанківських розрахунків (систему електронних платежів), основними складовими якої є: а) програмно-технічний комплекс; б) електронна пошта; в) засоби захисту інформації.

2.1 Центральний банк - банкір і фінансовий агент уряду

Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність» (ст. 14), НБУ організовує і здійснює через банківську систему касове виконання державного бюджету. До 1 липня 1993 р. в Україні діяв порядок касового виконання державного бюджету, що склався ще за часів СРСР. Суть цього порядку полягала в різних схемах фінансування місцевих і державного бюджетів. Місцеві бюджети виконувалися в межах доходів, які реально надійшли, виконання державного бюджету ґрунтувалося на принципі авансування видатків на кредитній основі.

Бюджетні рахунки організацій, що фінансувалися з державного бюджету України, були, по суті, активними (кредитними), за якими здійснювалося фінансування видатків державного бюджету за рахунок кредитних ресурсів комерційних банків. Такий порядок виконання державного бюджету, розрахований на систему єдиного банку, підривав основи ліквідності комерційних банків як самостійних юридичних осіб.

Цю проблему було розв'язано із запровадженням у другій половині 1993 р. нового порядку виконання державного бюджету, який виключив автоматизм у кредитуванні державного бюджету. Фінансування почали здійснювати в межах доходів, що реально надійшли. Право на одержання кредиту в разі касового розриву у виконанні державного бюджету лишилося за Міністерством фінансів, але реалізовували його індивідуально укладанням кредитного договору з банком. Отже, державний бюджет почали виконувати за схемою, аналогічною схемі виконання місцевих бюджетів.

З метою підвищення ефективності управління бюджетними коштами і якості контролю за виконанням державного бюджету Кабінет Міністрів України та НБУ своєю Постановою №13 від 14.01.97 «Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету» запровадили казначейську систему виконання державного бюджету.

Державний борг поділяють на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг - це величина, похідна від стану державного бюджету. У разі виникнення дефіциту державного бюджету держава в особі уряду виходить на внутрішній ринок з метою позичити кошти в юридичних і фізичних осіб та в центрального банку.

У структурі внутрішнього державного боргу України головним джерелом сплати цього боргу є кредити НБУ. Основу цієї частини боргу становлять прямі касові кредити, що практикувалися до 1995 р., кредити на покриття внутрішнього державного боргу та фінансування державних програм.

У 1995 р. НБУ зробив перші кроки до раціональнішого використання позичкового фонду - намітився перехід від безпосереднього надання кредитів уряду до безлімітного фінансування державного бюджету шляхом випуску й розміщення державних цінних паперів. У такий спосіб внутрішній державний борг почали оформляти державними цінними паперами.

Основними операціями НБУ з обслуговування державного боргу стали: емісія державних цінних паперів; розміщення державних цінних паперів на вторинному ринку; придбання державних цінних паперів для власного портфеля; обслуговування зовнішнього фінансування дефіциту державного бюджету.

Як агент уряду НБУ випускає короткострокові облігації внутрішньої державної позики відповідно до умов їхнього випуску та розміщення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України.

Функції генерального агента НБУ виконує на підставі договору з Міністерством фінансів України. Продаж ОВДП на первинному ринку проводять у таких формах: аукціон з оголошенням обсягу ОВДП, виставлених на продаж; аукціон без оголошення обсягу ОВДП, виставлених на продаж; продаж з оголошенням обсягу реалізації ОВДП за фіксованими цінами, встановленими на попередньому аукціоні.

На торгах, що їх проводить НБУ, облігації внутрішньої державної позики купують установи комерційних банків і небанківські фінансові установи.

Комерційні банки та їхні філії допускаються до участі в аукціонах за умови, якщо вони укладуть договір про депозитарне та інформаційне обслуговування операцій з облігаціями й набудуть статусу депонента депозитарію НБУ.

До зовнішнього державного боргу України входить заборгованість перед країнами СНД, розвиненими країнами та міжнародними фінансовими організаціями (Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) як кредитор вирішує тільки грошово-кредитні проблеми і не ставить перед собою завдання реабілітації та розвитку економіки країни-позичальниці. Мета Світового банку, основною ланкою якого є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), полягає в досягненні економічного та соціального прогресу через підвищення ефективності функціонування економічної системи, створення сприятливого інвестиційного клімату, заохочення іноземних довготермінових інвестицій та регулювання їх міжнародного потоку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) основне своє завдання вбачає у створенні сприятливих умов для продуктивних виробничих капіталовкладень наданням кредитів на пільгових умовах у разі недостатності внутрішнього фінансування проектів.

Україна стала членом МВФ, МБРР і ЄБРР у 1992 р. Відтоді вона одержує кредити від цих авторитетних міжнародних фінансових організацій, а обслуговує ці операції Національний банк.

Щоб одержувати кредити від МВФ, країна-член МВФ згідно зі статутом організації, має надавати інформацію, яку Фонд вважає за потрібну. 3 грудня 1992 р. НБУ надає МВФ балансові звіти - свої та комерційних банків, інформацію щодо валютних курсів і відсоткових ставок, а з 1993 р. - платіжний баланс України.

Національний банк України - це орган державного регулювання економіки країни через розробку і впровадження грошово-кредитної політики.

Грошово-кредитна політика - це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які держава здійснює з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та збалансування платіжного балансу.

Виокремлюють два основних типи грошово-кредитної політики, кожному з яких властивий свій інструментарій: рестрикційний; експансіоністський.

Рестрикційна грошово-кредитна політика (або політика «дорогих грошей») - це антиінфляційна політика, яку проводять з метою зниження темпів інфляції. Вона спрямована на обмеження пропозиції грошей.

Експансіоністську грошово-кредитну політику (або політику «дешевих» грошей) проводять у період зниження темпів виробництва, депресії, зростання безробіття з метою збільшення пропозиції грошей.

Головні орієнтири своєї діяльності НБУ визначає і відображає в основних напрямах грошово-кредитної політики, які щороку затверджує Верховна Рада України.

Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком на свій баланс.

Мінімальні резервні вимоги - це інструмент монетарного регулювання, придатний для вирішення стратегічних завдань грошово-кредитної політики. Для вирішення тактичних завдань центральні банки використовують такі інструменти, як кредитна та процентна політика, а також операції з купівлі-продажу державних цінних паперів.

Процентну політику реалізовують, встановлюючи й змінюючи офіційну відсоткову ставку, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам і уряду.

Національний банк України встановлює кілька офіційних відсоткових ставок:

а) облікову; б) ломбардну; в) рефінансування.

Регулюючи рівень офіційних відсоткових ставок, НБУ впливає на збільшення або зменшення попиту комерційних банків на кредит, а зрештою - і на обсяг грошової маси в обігу.

3 1995 р. НБУ з метою регулювання грошової маси в обігу почав вдаватися до операцій на відкритому ринку - інструменту грошово-кредитної політики, що дуже широко використовується у країнах з розвиненою ринковою економікою.

Операції на відкритому ринку - це офіційні операції центрального банку, що мають на меті купівлю-продаж цінних паперів з високим ступенем ліквідності, які користуються підвищеним попитом за незначних коливань курсу.

Об'єктом угод на відкритому ринку виступають, як правило, державні цінні папери (державні облігації, казначейські бони), а в країнах з розвиненою ринковою економікою це можуть бути й окремі комерційні векселі та банківські акцепти. В Україні об'єктом угод є облігації внутрішньої державної позики. До 1996 р. НБУ проводив операції з ОВДП через аукціони, а з кінця 1996 р. почав застосовувати метод фінансування комерційних банків через проведення операцій РЕПО.

Операція РЕПО - це операція з цінними паперами, що ґрунтується на угоді між НБУ та комерційним банком про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний термін із зобов'язанням зворотної купівлі-продажу у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.

Операції РЕПО здійснюють на позабіржовому ринку з метою підтримання на певному рівні ліквідності комерційних банків. Учасниками таких операцій можуть бути всі без винятку комерційні банки, які мають ліцензію на здійснення операцій з державними цінними паперами.

2.2 Емісія банкнот і роль НБУ в організації готівкового обігу

Відповідно до Закону «Про банки та банківську діяльність», а також Закону «Про Національний банк України» НБУ має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети, організації їх обігу та вилучення з обігу.

Емісія банкнот - це найдавніша функція центрального банку. Вона охоплює емісію готівкових грошей для забезпечення касових банківських операцій з метою обслуговування клієнтів та емісію грошей банківського обороту, створених при кредитуванні центральними банками комерційних банків і уряду. Саме потреба в централізації банкнотної емісії і спричинила надання одному з банків статусу емісійного.

3 часом у зв'язку з переходом від саморегульованої грошової системи (системи золотомонетного стандарту) до системи обігу паперових грошей емісійні банки в усіх країнах перетворились в центральні банки, тобто у банки, які є регулюючим і координуючим центром грошово-кредитної системи країни. Основна мета їхньої діяльності - забезпечення сталості національної валюти.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» НБУ належить право: випускати національні грошові знаки за рішенням Верховної Ради України; визначати вид національних грошових знаків; визначати номінал національних грошових знаків; встановлювати відмінні ознаки національних грошових знаків; визначати систему захисту національних грошових знаків; регулювати кількість грошей, що перебувають в обігу.

У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених як переходом від обігу повноцінних грошей до обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, так і модифікацією грошового обігу - розширенням сфери використання депозитних грошей і появою електронних. У сучасних умовах основним видом забезпечення грошей, що емітуються центральними банками, є не золотий запас, а державні боргові зобов'язання. Готівкова грошова маса в країнах з розвинутою ринковою економікою становить у загальній грошовій масі незначну частку (приблизно 10%). Незважаючи на це, готівка посідає особливе місце в грошовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися за допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку.

Національний банк України як емісійний центр країни має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу на території України. Він установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації, вилучення готівки з обігу, а також визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств та організацій.

Емісія грошей займає особливе місце в функціонуванні центрального банку. В історичному плані саме ця функція дала поштовх до надання одному з банків статусу центрального. В процесі історичного розвитку ці банки в усіх країнах перетворишся в єдині емісійні центри. Тільки їм надано законодавче право випускати в обіг готівку - банкноти та розмінну монету. Обсяги емісії готівки регулюються центральним банком з урахуванням загальних задач його грошово-кредитної політики. Сам випуск готівки здійснюється шляхом продажу банкнот і монет комерційним банкам в обмін на їхні резерви в центральному банку.

Емісія грошей виконує три функції:

1. Забезпечення економіки засобами обігу, платежу, нагромадження для нормального її функціонування. Це головна функція. Кількість грошей, необхідну для функціонування народного господарства, можна підрахувати виходячи із суми вартостей усіх вироблених за певний період товарів і послуг та швидкості обігу грошей.

2. Покриття дефіциту державного бюджету (в критичній ситуації, коли інших джерел покриття немає). Наслідком надлишкового випуску грошей є інфляція, за якої відбувається зростання цін, дезорганізація господарського життя, соціальна напруженість.

3. Регулююча функція - збільшує або зменшує емісію грошей у розумних межах, держава може сприяти пожвавленню економіки шляхом вливання грошових засобів, гальмувати перегрів кон'юнктури, боротися з ростом цін, скорочуючи ці вливання. Одним із аспектів регулюючої функції емісії грошей є підтримка стабільності національної грошової одиниці.

Емісійну діяльність можна розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні під емісійною діяльністю центрального банку розуміють випуск в обіг лише готівки, а у широкому розумінні емісійна діяльність означає поповнення грошового обігу усіма видами грошових коштів, що обумовлює збільшення сукупного грошового обороту.

Центральний банк є монополістом щодо випуску в обіг готівки. Він здійснює також емісію безготівкових (депозитних) грошей, проте тут центральний банк не є монополістом. Створенням безготівкових грошей також займаються комерційні банки.

Процес створення грошей має дві стадії. На першій стадії центральний банк країни збільшує свої активи шляхом надання кредитів уряду, комерційним банкам та іншим суб'єктам господарювання, купівлі ним цінних паперів та іноземної валюти. Збільшення активів центрального банку одночасно приводить до відповідного зростання його пасивів, отже - до створення грошей.

Друга стадія створення грошей настає тоді, коли комерційні банки, спираючись на свої резерви, збільшують кредитування клієнтів. Можливості комерційних банків самостійно створювати гроші обмежені, оскільки вони можуть здійснювати безготівкові платежі, надавати кредити і отримувати готівку лише в межах залишків коштів на своєму рахунку в центральному банку. Окрім того, необхідність зберігати частину коштів у формі депозитних резервних вимог у центральному банку є основним обмеженням для «створення» безготівкових грошей комерційними банками.

Таким чином, кількість грошей в обігу зумовлюється емісією центрального банку. Зростання його активів, незалежно від напряму росту, неминуче призводить до збільшення грошового обігу суспільства.

Відмінність центрального банку від інших кредитних інститутів полягає в тому, що він сам створює для себе ресурси кредитування. Інші банківські установи у процесі здійснення своїх кредитно-розрахункових операції в основному лише перерозподіляють створені центральним банком грошові засоби.

Згідно з чинним законодавством, Національний банк України забезпечує виготовлення грошових знаків (банкнот і монет) і регулює їх функціонування на всіх етапах руху - від випуску в обіг до знищення вилучених з обігу зношених, пошкоджених та фальшивих банкнот і монет. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки та ін.

2.3 Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи

В останні роки на національних ринках позикових капіталів розвинутих країн важливу роль почали відігравати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути, які посіли важливе місце в накопиченні та мобілізації грошового капіталу. До числа цих установ слід віднести страхові компанії, пенсійні фонди, позиково-ощадні асоціації, будівельні товариства, інвестиційні та фінансові компанії, благочинні фонди, кредитні спілки. Ці інститути суттєво потіснили банки в акумуляції заощаджень населення та стали важливим постачальником позикового капіталу.

Зростанню впливу спеціалізованих небанківських установ сприяли три основні передумови: зростання доходів населення в розвинутих країнах, активний розвиток ринку цінних паперів, надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки. Крім того, коло спеціалізованих небанківських установ (страхові компанії, пенсійні фонди), на відміну від банків, можуть акумулювати грошові заощадження на довготривалі строки, а значить здійснювати довгострокові інвестиції.

Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм. їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, у другому - ні.

Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль за їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.

Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової потужності даної компанії.

В Україні існує пенсійний фонд, який до проголошення незалежності був відділенням пенсійного фонду Радянського Союзу. Кошти пенсійного фонду формуються за рахунок обов'язкових строкових внесків підприємств, установ і організацій, осіб, які займаються індивідуальною діяльністю, в тому числі на підставі індивідуальної (кооперативної) оренди або в особистому селянському господарстві, обов'язкових строкових внесків громадян, коштів, направлених на виплату пенсій військовослужбовцям строкової служби та особам, які входять до органів внутрішніх справ і національної безпеки. Цей фонд включає кошти на фінансування виплати допомоги з догляду за дітьми до досягнення ними віку від 1,5 до 6 років, передбачених централізованими програмами.

У бюджет пенсійного фонду спрямовуються й добровільні внески підприємств, громадських організацій та громадян, інші грошові надходження.

Особливо багаточисельною групою є ощадні установи. Ощадні каси - це державні установи, які належать місцевим органам влади (муніципалітетам) або створюються при державних поштових установах. Вони залучають вклади дрібних вкладників, купуючи на них облігації державних позик.

Ощадно-позикові асоціації продають сертифікати своїм клієнтам. Вони приймають на свої рахунки ощадні вклади та інші чекові депозити і видають позики під заставу нерухомості. Ощадно-позикові асоціації можуть бути організовані або як кооперативи (взаємні компанії), або як акціонерні товариства (фондові компанії).

Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем. Кредитні спілки створюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівлі автомобіля тощо).

Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. В нашій країні існує майнове і особисте страхування. Майнове страхування розрізняють залежно від категорії та виду застрахованого майна - страхування будівель та споруд, сільськогосподарських культур та тварин, засобів автотранспорту і рибальських суден, домашнього майна тощо.

Особисте страхування поділяють на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, шлюбне, страхування пенсій, на випадок смерті та втрати працездатності (довічне і на певний строк), страхування від нещасних випадків, в якому розрізняють особисте страхування, страхування за рахунок підприємств і організацій, страхування пасажирів.

Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень від страхових операцій та фондів спеціального призначення.

У міру розвитку в нашій країні ринкових відносин виникають нові форми страхування, альтернативні державному. За аналогією із західними державами утворюються страхові компанії, які бувають двох видів: акціонерні та взаємні.

Кошти акціонерної страхової організації формуються шляхом об'єднання індивідуальних капіталів окремих підприємств, організацій та приватних осіб. При створенні акціонерного товариства кожний акціонер повинен внести певну суму грошей. Участь окремого акціонера в акціонерній компанії виражається у володінні ним акціями, які дають право на одержання пропорційної частки доходу. Акціонерні компанії на відміну від взаємних застосовують тверді тарифи.

Взаємні страхові компанії становлять собою кооперативну форму організації. їх капітал утворюється за рахунок платежів окремих осіб. Кожний застрахований згідно з правилами організації компанії стає частковим її співвласником. Тарифи взаємних компаній вищі, ніж у акціонерних. Капітал цих компаній утворюється за рахунок продажу полісів, які дають право на участь у прибутках.

В Україні до небанківських кредитних установ належать також каси взаємної допомоги та ломбарди.

Каси взаємної допомоги - громадські кредитні установи, які об'єднують на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників та службовців - членів профспілки: у відділах соціального забезпечення місцевих рад народних депутатів - для пенсіонерів. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотації профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках до десяти місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позики.

Позики надаються без стягнення відсотків. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1% від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Члену, який вибув із каси, повертаються його внески за мінусом його заборгованостей за позиками.

Ломбарди - це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами. Вони перебувають у розпорядженні місцевих Рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені з метою надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей.

Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75% від вартості оцінки заставлених речей і до 90% вартості виробів з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

3. Організація діяльності та формування капіталу комерційного банку

Засновниками комерційного банку можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні особи за винятком: рад народних депутатів усіх рівнів та їхніх виконавчих органів; політичних організацій; профспілкових організацій; спілок і партій; громадських фондів.

Засновників комерційного банку має бути щонайменше три, оскільки частка кожного з учасників не повинна перевищувати 35% статутного фонду.

Акціонери (учасники) роблять внесок до статутного фонду тільки у Вигляді грошових коштів у національній валюті.

Статутний капітал формується тільки за рахунок Власних коштів акціонерів (учасників). Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, а також кошти, одержані в кредит і під заставу.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» мінімальний розмір статутного фонду комерційного банку встановлено на рівні, еквівалентному 1 млн. ЕКЮ на день підписання установчого договору про створення банку.