Функції та принципи діяльності комерційних банків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИВАТНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ІНСТИТУТ ДІЛОВОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»

Кафедра фінансів та кредиту

Контрольна робота

з дисципліни «Банківські операції»

Варіант №16

Виконала:

Студентка ЗФ - 06/3

Тібеж Юлія Олексіївна

Перевірив:

Викладач Андрущенко Г.І.

м. Кривий Ріг

2010 рік

Зміст

1. Характеристика і функції комерційних банків

2. Принципи діяльності комерційного банку

3. Поняття ресурсів комерційного банку

4. Принципи проведення безготівкових розрахунків

5. Способи захисту від кредитного ризику

6. Ризики фондового ринку та методи управління ними

7. Операції банків з факторингових послуг

8. Тести

9. Задача

Список використаної літератури

1. Характеристика і функції комерційних банків

Комерційні банки є багатофункціональними заснуваннями, що оперують у різних секторах ринку позичкового капіталу. Великі комерційні банки надають клієнтам повний спектр послуг, включаючи кредити, прийом депозитів розрахунків і т.д. Цим вони відмінні від спеціалізованих заснувань, що обмежені визначеними функціями. Комерційні банки традиційно відіграють роль базової ланки кредитної системи.

Поняття «банк» має економічне і юридичне значення. Загально прийняте визначення банку в юридичному аспекті - кредитна організація, що має виключне право здійснювати в сукупності наступні банківські операції: залучення у вклади коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених засобів від свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності, терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб».

Варто мати на увазі, що банки не просто сховища грошей і каси для їхньої видачі і надання в кредит. Вони представляють могутній інструмент структурної політики і регуляції економіки, здійснюваної шляхом перерозподілу фінансів, капіталу у формі банківського кредитування інвестицій, необхідних для підприємницької діяльності, створення і розвитку виробничих і соціальних об'єктів. Банки можуть направляти кошти, фінансові ресурси у виді кредитів у ті галузі, сфери, регіони, де капітал знайде краще, ефективне застосування.

Однією з важливих функцій банку є посередництво в кредиті, що вони здійснюють шляхом перерозподілу коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств і грошових доходів приватних осіб. Особливість посередницької функції банків полягає в тому, що головним критерієм перерозподілу ресурсів виступає прибутковість їхнього використання позичальником. Перерозподіл ресурсів здійснюється по горизонталі господарських зв'язків від кредитора до позичальника, за допомогою банків без участі проміжних ланок в особі вищестоящих банківських структур, на умовах платності і зворотності. Плата за віддані й отримані в борг засоби формується під впливом попиту та пропозиції позикових засобів. У результаті досягається вільне переміщення фінансових ресурсів у господарстві, що відповідає ринковому типу відносин.

Друга найважливіша функція комерційних банків - стимулювання нагромаджень у господарстві. Комерційні банки, виступаючи на фінансовому ринку з попитом на кредитні ресурси, повинні не тільки максимально мобілізувати наявні в господарстві заощадження, але і формувати досить ефективні стимули до нагромадження засобів. Стимули до нагромадження і заощадження коштів формуються на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків. Крім високих відсотків, виплачуваних по внесках, кредиторам банку необхідні високі гарантії надійності розміщення накопичених ресурсів у банк. Створенню гарантій служить формування фонду страхування активів банківських установ, депозитів у комерційних банках.

Поряд зі страхуванням депозитів важливе значення для вкладників має доступність інформації про діяльність банків і про ті гарантії, що вони можуть дати. Вирішуючи питання про використання наявних у кредитора засобів, він повинен мати достатню інформацію про фінансовий стан банку, щоб самому оцінити ризик майбутніх вкладень.

Третя функція банків - посередництво в платежах між окремими самостійними суб'єктами.

Платіжний механізм - структура економіки, що здійснює "обмін речовин" у господарській системі. Методи платежу поділяються на готівкові і безготівкові. У великому обороті домінують безготівкові платежі і розрахунки а в сфері роздрібного товарообміну основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що в останні десятиліття активно упроваджуються форми безготівкового розрахунку. Існує велика розмаїтість видів безготівкових розрахунків:

- переказний вексель - це безумовний письмовий наказ, адресований однією особою (векселедавцем) іншій (платнику) і підписаний особою, що видала вексель, про виплату за вимогою чи на визначену дату суми грошей третьому учаснику, його наказу чи пред'явнику;

- банківська тратта - це переказний вексель, де векселедавцем і платникам виступає той самий банк;

- простий вексель - безумовне письмове зобов'язання однієї особи перед іншою виплатити обумовлену суми грошей за вимогою чи на фіксовану дату його пред'явнику;

- чек - це безумовний наказ клієнта банку, що веде його поточний рахунок, сплатити визначену суму пред'явнику чека, його наказу чи іншій зазначеній в чеку особі.

У зв'язку з формуванням фондового ринку одержує розвиток і така функція банків, як посередництво в операціях з цінними паперами. Банки мають право виступати як інвестиційні інститути, що можуть здійснювати діяльність на ринку цінних паперів як посередника; інвестиційного консультанта; інвестиційної компанії й інвестиційного фонду. Виступаючи у ролі фінансового брокера, банки виконують посередницькі функції при купівлі-продажі цінних паперів за рахунок і з дорученням клієнта на підставі договору чи комісії доручення.

Як інвестиційний консультант банк робить консультаційні послуги своїм клієнтам із приводу випуску і обертання цінних паперів. Якщо банк бере на себе роль інвестиційної компанії, то він займається організацією випуску цінних паперів і видачею гарантій по їх розміщенню на користь третьої особи; купівлею-продажем цінних паперів від свого імені і за свій рахунок, у тому числі шляхом котирування цінних паперів, тобто повідомляє на визначені цінні папери "ціни продавця" і "ціни покупця", по яких він зобов'язується їх продавати і купувати. Коли банк розміщає свої ресурси в цінних паперах від свого імені і всі ризики, пов'язані з таким розміщенням, усі доходи і збитки від зміни ринкової оцінки придбаних цінних паперів відносяться за рахунок акціонерів банку, то він виступає як інвестиційний фонд. Необхідною умовою виконання ролі інвестиційного фонду є наявність у штаті банку фахівців з роботи з цінними паперами, що мають кваліфікаційний атестат Міністерства фінансів, що дає право на здійснення операцій із залученням засобів громадян.

Лізинг і факторинг. Ця форма застосовна до фінансування довгострокової оренди дорогого устаткування. Відповідно до договору про лізинг орендар одержує в довгострокове користування устаткування за умови внесення періодичних платежів власнику устаткування. Орендодавцями можуть бути промислові підприємства, що мають свої лізингові компанії, а також спеціалізовані лізингові компанії.

Факторинг. Банк-фактор купує вимоги якої-небудь компанії і потім сам одержує платежі по них. При цьому мова йде, як правило, про короткострокові вимоги, що звертаються, виникаючих з товарних постачань. В операції факторингу маються три учасники: фактор, первісний кредитор і боржник, що одержує від клієнта товари з відстрочкою платежу. Фактор веде всю бухгалтерію, бере на себе обов'язки по попередженню боржника про платежі, виконує інкасацію вимог, а також несе весь ризик, пов'язаний з повним і своєчасним надходженням платежів. Витрати клієнта складаються з комісійного і факторського збору, що складається з відсотків за наданий аванс і прибутків авансової компанії.

Трастові операції. Багато банків приймають на себе функції довіреного обличчя і виконують у цій ролі різноманітні операції для своїх індивідуальних і корпоративних клієнтів. Наприклад, бізнесмен хоче, щоб його син щорічно одержував частину від капіталу, що знаходиться в його батька в банку, а по досягненні повноліття одержав весь капітал. Деякі банки не виконують ніяких інших функцій, крім трастової.

2. Принципи діяльності комерційного банку

Першим і основним принципом діяльності банку є робота в межах реально наявних ресурсів.

Робота в межах реально наявних ресурсів означає, що банк повинен забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих їм ресурсів. Насамперед це відноситься до термінів тих і інших. Так якщо банк залучає засобу головним чином на короткі терміни, а вкладає їхній переважно в довгострокові позики, те його ліквідність опиняється під загрозою. Наявність в активах банку великої кількості позик з підвищеним ризиком потребує від банку збільшення питомої ваги власних засобів у загальному обсязі його ресурсів.

Другим найважливішим принципом, на якому базується діяльність банків, є економічна самостійність, що підрозіміває й економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності.

Чинне законодавство надає всім банкам економічну свободу в розпорядженні своїми фондами і доходами. Прибуток банку, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів. Воно встановлює норми і розміри відрахувань у різні фонди банку, а також розміри дивідендів по акціях.

За своїми обов'язками банк відповідає всіма приналежними йому способами і майном, на які може бути накладене стягнення. Весь ризик від своїх операцій комерційний банк бере на себе.

Третій принцип полягає в тім, що взаємини банку зі своїми клієнтами будуються як звичайні ринкові відносини. Надаючи позики, комерційний банк виходить насамперед з ринкових критеріїв прибутковості, ризику і ліквідності.

Четвертий принцип роботи банку полягає в тім, що регулювання його діяльності може здійснюватися тільки непрямими економічними (а не адміністративними) методами. Держава визначає лише "правила гри" для банків, але не може давати їм наказів.

3. Поняття ресурсів комерційного банку

Ресурси поділяються на два види:

власні ресурси;

залучені ресурси.

Власні ресурси належать банкові, точніше його суб'єктам - власникам майна банку (засновникам, пайовикам) і складаються з наступних складових:

- статутний фонд (капітал) - сума вкладень, зроблених акціонерами чи сума пайових внесків засновників, що визначається в момент утворення (реєстрації) банку, записана в його статуті й фактично внесена ними. Статутний капітал (його розмір) може змінюватися в результаті збільшення сум засновницьких внесків, випуску додаткових акцій, прийняття нових пайовиків або їхнього виходу при обов'язковій перереєстрації фонду. Внески у статутний фонд банку дозволяється робити не тільки грошовими коштами, а й основними засобами;

- прибуток - перевищення сум доходів над видатками. В банківському бухобліку розрізняють балансовий і чистий прибуток. Банківський прибуток підлягає оподаткуванню. Чистий прибуток залишається в розпорядженні банку і утворюється як різниця між сумою балансового прибутку й сумо. Податку з прибутку;

- резервний фонд - кошти, що утворюються в результаті рентабельної роботи банку, адже він формується за рахунок прибутку. Цей фонд використовується для покриття збитків, видатків, платежів, непередбачених і не врахованих у кошторису видатків банку. Резервний фонд використовують також на сплату дивідендів по привілейованих акціях, по яких встановлено обов'язковий фіксований дохід (в разі відсутності в банку прибутку для цих оплат).

- спеціальні фонди - сум відшкодованих витрат на заздалегідь придбані основні засоби і МШП, включені в видатки банку в вигляді зносу (амортизації) по основних засобах і МШП, або суми додаткового капіталу, утвореного в результаті переоцінки основних засобів та інших причин (різниця від продажу власних акцій за ціною вище номіналу);

- фонди економічного стимулювання (ФЕС) - кошти, що утворюються на розвиток виробничо-технічного потенціалу банку й на створення бази соціального захисту колективу - співробітників банку. Фактично вони складаються з фонду накопичення й фонду споживання.

Залучені ресурси надходять до банку з боку, До них належать:

грошові кошти, що зберігаються на розрахункових і поточних рахунках клієнтів;

грошові кошти, здані на депозитні рахунки юридичними й фізичними особами;

одержані міжбанківські кредити;

зобов'язання банку по сумах нарахованих, але несплачених, заборгованість бюджетові (податки та інші платежі). Заборгованість органам соціального страхування і забезпечення (відрахування до Пенсійного фонду), заборгованість по заробітній платі співробітникам, борг постачальникам послуг та матеріалів тощо.

Всі види ресурсів банку становлять його пасив.

4. Принципи проведення безготівкових розрахунків

Безготівковий грошовий обіг - це рух грошових коштів без використання готівкових грошових знаків шляхом перерахування сум за рахунками в банках чи зарахування взаємних вимог. У безготівковому обігу гроші функціонують як засіб платежу, бо є певний проміжок часу між одержуванням товарів та оплатою їх. Переваги безготівкового обігу перед готівковим очевидні - прискорюється обіг грошових коштів господарських суб'ектів; значно скорочуються суспільні витрати обігу; збільшуються можливості держави щодо регулювання грошової сфери тощо.

Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обігу. Безготівкові розрахунки поділяються на міжбанківські та міжгосподарські, які обслуговують, відповідно, відносини між банками та між клієнтами банків. Безготівкові розрахунки є розрахунками (платежами) за продукцію та послуги, що здійснюються двома основними способами: акцептно-інкасовим, коли поставка передує оплаті, та акредитивним, - коли оплата передує відправленню продукції. Акцепт у даному разі виступає як згода на оплату розрахункових документів. Інкасо - це банківська розрахункова операція, завдяки якій банк одержує гроші за дорученням клієнта і зараховує ці гроші на його банківський рахунок на підставі поданих розрахункових документів. Акредитив - це розрахунковий документ, за яким один банк доручає іншому здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього грошових коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені чи надані послуги.

Безготівкові розрахунки здійснюються за двома основними грошовими потоками. Це по-перше, надходження грошових коштів на рахунок; по-друге, витрачання коштів з рахунку.

Безумовно, що принципи організації безготівкових розрахунків на макроекономічному рівні мають розглядатися у взаємозв'язку з особливостями реформування фінансової сфери вітчизняної економіки. На мікроекономічному рівні принципи організації безготівкових розрахунків впливають із специфіки реалізації економічних інтересів трьох суб'єктів сфери безготівкового обігу платника, одержувача грошових коштів банку.

Специфіка принципів безготівкових розрахунків відображає реальний стан національної економіки (криза, депресія, пожвавлення, піднесення).

Принципи безготівкових розрахунків - це вихідні положення які визначають конкретний економічний зміст способів і форм розрахунків. У міру реальних ринкових змін в економіці змінюється також принципи організації безготівкових розрахунків, виникають і формуються нові принципи.

Виділяються такі основні принципи організації безготівкових розрахунків:

1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на розрахункових, поточних та інших рахунках в установах банків. При кризовому стані економіки недотримання цього принципу призводить до відтоку грошей з легальних каналів грошового обороту і, як наслідок, до посилення тіньового характеру економіки.

2. Грошові розрахунки і платежі підприємств (організацій) усіх форм власності здійснюється через установи банків, як правило, в безготівковому порядку за документами, що передбачені правилами проведення цих розрахунків. Готівкові розрахунки характерні лише для невеликих за сумою міжгосподарських платежів і обмежених витрат на внутрігосподарські потреби. В кризовій економіці здійснення розрахунків між господарськими суб'єктами готівкою (а часто й валютною іноземних держав), минаючи установи банків і поза їхнім контролем, посилює нелегальний режим функціонування багатьох підприємств і організацій, призводять до розширення дефіциту реальних “живих” грошових коштів.

3. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться , як правило, після випуску продукції або надання послуг. Максимальне наближення моменту проведення платежу до терміну випуску товарів - необхідна умова забезпечення економічності безготівкових платежів. Проведення оплати товарів і послуг після їх відвантаження (відпускання, надання) без затримки платежу свідчить про високу платоспроможність підприємств і ефективну платіжну та договірну дисципліну в народногосподарському обороті країни.

4. Платежі за товари і послуги з рахунка підприємства здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника (власника рахунка) після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника у порядку і в терміни, непередбачені договором. Цей принцип організації безготівкових розрахунків відображає основоположну роль споживача (покупця) в системі ринкових відносин.

5. Безготівкові розрахунки проводяться за рахунок і в межах коштів, що є на рахунку платника, або його права на одержання кредиту (банківського чи комерційного). Якщо на рахунку покупця немає достатніх грошових коштів, платежі не можуть бути здійснені в принципі “Не постачати, не маючи гарантій оплати” - правило ринкових відносин. Банком відкривається і обслуговується картотека неоплачених вчасно розрахункових документів. Платежі проводяться в міру надходження грошових коштів на рахунок платника.

6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум з рахунка платника. Банк зобов'язаний проконтролювати ці рахунки, щоб попередити зловживання, що мають місце під час оплати безтоварних документів. Якщо буде встановлено факт подання в банк безтоварних розрахункових документів, то банк зобов'язаний стягнути штраф з підприємства (організації), яке виписало такий документ.

7. Постачальники і покупці (споживачі) мають право вільного вибору форми безготівкових розрахунків і способу платежу, що узгоджується при укладанні договорів поставок або договорів підряду. Банк не втручається у договірні відносини та вибір форм розрахунків і способу платежу. Платники й одержувачі коштів контролюють вчасне проведення розрахунків і претензій, що виникають, розглядають їх у встановленому претензійно-позовному порядку без участі банківських установ. Необхідним є використання найраціональніших форм і способів безготівкових розрахунків у даних фінансово-господарських умовах.

комерційний банк безготівковий ризик факторинговий

Недотримання принципів організації безготівкових розрахунків призводить до кризи всієї системи розрахунків (платіжної кризи).

5. Способи захисту від кредитного ризику

Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Звідси, під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню.

Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

- лімітування кредитів;

- диверсифікації портфеля позичок банку;

- контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;

- страхування кредитних операцій;

- достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

- аналізу кредитоспроможності позичальника.

І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.

Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально.

ІІ спосіб - диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

ІІІ спосіб - оперативність при стягненні боргу - передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.

IV спосіб - страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікрорівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях.

V спосіб - забезпеченість кредиту.

У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів:

- гарантія, або порука третьої сторони;

- переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

- застава товарних запасів;

- застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування.

VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання.

Межі вивчення кредитоспроможності залежать від:

- розміру позички;

- терміну позички;

- результатів минулої діяльності позичальника;

- забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається);

- взаємовідносин банку з клієнтом.

6. Ризики фондового ринку та методи управління ними

Зростаюча кількість і розмаїтість фінансових інструментів, що пропонуються світовим фондовим ринком на сучасному етапі його розвитку, різноманіття факторів, що впливають на зміну їхньої "споживчої вартості" призводять до того, що індивідуальний інвестор найчастіше не має можливості та/або бажання оцінити всю сукупність ризиків, пов'язаних з інвестуванням у конкретні фінансові інструменти.

Сформовану за час існування фондового ринку систему таких посередників визначимо як інфраструктуру ринку цінних паперів.

З погляду класифікації галузей народного господарства, фінансову інфраструктуру можна віднести до сегмента сфери нематеріального виробництва (чи, у термінах західної економічної класифікації, сфери послуг), основна мета діяльності якого полягає в мінімізації інвестиційних ризиків.

Загалом інвестиційний ризик можна визначити як можливість повної або часткової втрати капіталу, що інвестується внаслідок будь-яких причин. Розглядаючи ризики, пов'язані з операціями на фондовому ринку, автор прийшов до висновку, що цінні папери і сама по собі акціонерна форма власності є інструментами обмеження або управління ризиками, пов'язаними з виробничою діяльністю підприємства, і, отже, можуть розглядатися як елементи інфраструктури. Отже, всі інвестиційні ризики, що виникають при здійсненні операцій з цінними паперами, є похідними (вторинними) стосовно базових підприємницьких ризиків.

У свою чергу, стикаючись з ризиками, властивими неорганізованому ринку цінних паперів на ранніх етапах його розвитку, такими як ризик невиконання зобов'язань контрагентом, ризики дійсності цінних паперів, відсутності достовірної інформації, маніпулювання цінами тощо, інвестор усвідомлює потребу в створенні системи професійних учасників фондового ринку, які беруть на себе відповідальність за мінімізацію цих ризиків і захист інтересів інвестора.

Розглянемо ризики, що виникають у портфельного інвестора при здійсненні операцій на організованому вторинному ринку цінних паперів, (тобто ринку, що обслуговується розвинутою системою фінансових посередників, визначеною вище як фінансова інфраструктура). Для цього рівня делегування функцій з управління ризиками базовим можна вважати так званий системний чи інфраструктурний ризик, що полягає в можливості втрати капіталу, що інвестується, внаслідок непередбачених змін або неефективності функціонування фінансової інфраструктури. Прагнення інвестора передбачити цей ризик спричиняє виникнення потреби в органі (чи системі органів), що відповідають за надійність і ефективність функціонування системи фінансових посередників у цілому. Функцію, покладену, як правило, на державні установи або на колективні представницькі органи професійних учасників фондового ринку, визначимо як регулювання.

Аналогічним чином, на наступному рівні розвитку системи управління ризиками (обумовленому як рівень регульованого фондового ринку) інвестор стикається з необхідністю управління політичними (законодавство, характеристики системи державного управління і самоврядування тощо), макроекономічними (структурні пропорції, темпи і рівень розвитку економіки) і мікроекономічними (стандарти внутрішньої організації суб'єктів інфраструктури, характеристики їхніх систем управління, обліку і контролю, особливості використовуваних технологій) ризиками. Таким чином, інвестор повертається до розгляду базових підприємницьких ризиків, але це відбувається вже на якісно іншому рівні.

Вирішення завдань, пов'язаних з управлінням політичними і макроекономічними ризиками, як правило, знаходиться поза рамками взаємодії економічних суб'єктів і описується в термінах політичних і міждержавних відносин. З погляду інвесторів, посередниками в управлінні ризиками цього виду можуть бути організації, що ставлять за мету лобіювання їхніх інтересів на державному рівні (політичні партії і рухи, професійні асоціації і бізнес-клуби). Управління мікроекономічними ризиками може здійснюватися шляхом впливу на формування макроекономічної (у тому числі індустріальної) політики держави, але найчастіше для їхньої мінімізації залучаються фінансові посередники (аудиторські компанії, управлінські консультанти тощо), розглянуті далі як елементи фінансової інфраструктури (див. нижче).

Описана вище схема рівнів розвитку системи управління інвестиційними ризиками демонструє об'єктивну обумовленість виникнення і формування інфраструктури ринку цінних паперів саме як інструмента мінімізації ризиків. Виявлений органічний взаємозв'язок усіх видів інвестиційних ризиків не перешкоджає виділенню відособленого комплексу власне інфраструктурних ризиків, що, у свою чергу, доводить можливість його систематичного дослідження.

Обмежений обсяг цієї роботи не дозволяє більш докладно зупинитися на аналізі фінансової інфраструктури як системи управління інвестиційними ризиками, основних закономірностей взаємодії суб'єктів цієї системи, вивчених підходів до формування, регулювання й оптимізації функціонування такої системи в масштабах національного фондового ринку.

Очевидно, що основним способом виключення базового (чи первинного) для даної системи ризику є використання системи спеціалізованих інститутів, що виконують функцію посередника між інвестором і його власністю (чи іншим посередником). У свою чергу, виключення первинного ризику призводить до виникнення вторинного ризику, що виражається в імовірності неадекватного функціонування інституту, за допомогою якого первинний ризик було усунено. Одержуючи зручності у вигляді інфраструктури, інвестор стає від них залежним.

Методи управління вторинним ризиком, який неможливо чи недоцільно елімінувати додаванням ще одного рівня посередників, зводяться до таких заходів:

1. Моніторинг діяльності посередника, що зазвичай проводиться одним із трьох способів, описаних нижче:

- перевірка на місці операційних та інформаційних технологій, що використовуються посередником (due dіlіgence);

- проведення опитувань, що характеризують професійну діяльність посередника; у тому числі за допомогою стандартних анкет;

- збирання інформації про посередника, аналіз його репутації на ринку (reference buіldіng,"market іntellіgence").

2. Оцінка ефективності функціонування посередника (performance measurement).

Використання цього методу доцільно при наявності широкого набору статистично достовірних кількісних показників, що характеризують діяльність обраного посередника. На розвинутих ринках цінних паперів часто застосовується для аналізу ефективності брокерських компаній та інвестиційних фондів.

3. Одночасне використання декількох посередників.

Як правило, використовується великими інвесторами і професійними учасниками ринку, найчастіше - на "нових" ринках. Негативним наслідком використання цього методу може стати збільшення витрат на оплату послуг посередників і моніторинг їхньої діяльності.

4. Придбання фінансового та/або операційного контролю над діяльністю посередника (acquіsіtіon);

Також є характерним для найбільших учасників ринку, поширено на слабко організованих ринках із властивими їм високими ризиками. Дозволяє практично цілком контролювати внутрішні і зовнішні ризики роботи посередника, але, крім дорожнечі, має ще один негативний аспект - піддає набувача підприємницьким ризикам, пов'язаним з основною діяльністю організації, що поглинається.

5. Придбання інструмента чи послуги, що цілком або частково компенсують (чи обмежують) можливі втрати:

- страхування - при управлінні ризиками інвестування на вторинному ринку цінних паперів, як правило, використовується як допоміжний метод;

- хеджування - цей спосіб передбачає купівлю на спеціалізованих ринках похідного фінансового інструмента (ф'ючерса, опціону, свопа тощо). У такому випадку інвестор несе ризики ліквідності, надійності учасників та елементів інфраструктури ринку цього похідного інструмента.

6. Відмовлення від використання посередника і "прямий" вихід інвестора на ринок (dіsіntermedіatіon).

Ефективність вищеописаних дій вища, якщо більш ефективний (з макроекономічного боку) ринок цінних паперів, на якому відбувається процес інвестування, ринки послуг, що використовуються інвестором для управління вторинними ризиками. Головним фактором, що впливає на підвищення ефективності зазначених ринків (крім політичних, макро- і мікроекономічних), є їхнє регулювання з боку уповноважених органів.

Таким чином, можна стверджувати, що основний зміст регулювання фондового ринку (а отже, і основна функція регулюючих цей ринок організацій), з погляду інвестора, полягає:

- у заохоченні створення ринків послуг організацій-посередників, необхідних інвесторові для елімінування первинних та/або управління вторинними ризиками;

- у створенні умов для підвищення ефективності необхідних інвесторами ринків інструментів і послуг.

7. Операції банків з факторингових послуг

Факторинг - одна з нетрадиційних банківських послуг, що з'явилася у банківській практиці у 50-х роках.

Факторинг - це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою формування обігового капіталу, а також ряд посередницько-комісійних послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на вимогу боргу. Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, пов'язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може надавати клієнту ряд інших послуг, таких як ведення бухгалтерії, інформаційні, юридичні послуги.

У факторингу беруть участь три сторони:

- фактор (спеціалізована установа, спеціальний відділ комерційного банку);

- постачальник;

- покупець.

Розрізняють два види факторингу:

1. Конвенційний, який є комплексною системою обслуговування клієнта і зосереджує в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції;

2. Конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням рахунків-фактур. Переваги цього виду факторингу для клієнта полягають у тому, що він є більш незалежним від банку.

Факторингова послуга може надаватись банком як в поєднанні з фінансуванням, так і без фінансування. При факторингу без фінансування клієнт подає фактору документи, що підтверджують відвантаження товару, а фактор зобов'язується отримати на користь клієнта грошові кошти. Тобто роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і виплачує йому грошові кошти у розмірі 80-90% від суми боргу. Решта 10-20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надсилається повідомлення про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо фактору. При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а той розраховується з фактором.

У договорі може передбачатися: право регресу - право повернення фактором клієнту несплачених покупцем розрахункових документів з вимогою повернення коштів; негайна оплата фактором розрахункових документів, тільки-но вони будуть йому пред'явлені (фактично це означає кредитування фактором клієнта).

Доходи фактора від здійснення факторингової операції складаються з двох частин:

- комісійні за послуги по обслуговуванню боргу (в розмірі 1--2% загальної суми придбаних банком рахунків);

- позичковий процент, нарахований на виданий клієнту аванс.

Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв'язку з незначним періодом користуванням авансом дохід банку від позичкового процента менший, ніж від комісійних платежів.

8. Тести

1) Банківським інвестиціям властиві:

а) процентний і валютний ризики;

б) кредитний, ринковий, інфляційний і процентний ризики;

в) фінансовий, процентний і кредитний ризики;

г) процентний, валютний і кредитний ризики.

Банківським інвестиціям властиві фінансовий, процентний і кредитний ризики.

2) Факторинг -- це:

а) купівля банком у клієнта права на вимогу боргу;

б) діяльність комерційного банку за дорученням;

в) посередництво в одержанні клієнтом боргу;

г) здача в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування.

Факторинг -- це купівля банком у клієнта права на вимогу боргу.

9 .Задача

Розрахувати суму внеску в розмірі 5000грн. через 2 роки під 16% річних, якщо проценти нараховуються: а)1 раз на рік; б) 1 раз на 3 місяці. Відсотки складні.

Відповідь.

Складні відсотки - коли нараховані відсотки додаються до основної суми боргу і на них, в свою чергу, нараховуються відсотки.

Для визначення суми внеску використовуватимемо наступну формулу:

МВ = СК х (1 + К/m)m х n, де

МВ - нарощена сума кредиту;

СК - початкова сума кредиту;

К - річна відсоткова ставка;

n - кількість років;

m - кількість разів нарахування складного відсотка протягом року.

1. Розраховуємо суму внеску, якщо проценти нараховуються 1 раз на рік:

5000 х (1 + 0,16/1)1 х 2 = 6728 грн.

2. Розраховуємо суму внеску, якщо проценти нараховуються 1 раз на 3 місяці:

5000 х (1 + 0,16/4)4 х 2 = 6842,84 грн.

Сума внеску в розмірі 5000 грн. через 2 роки під 16% річних, при нарахуванні процентів 1 раз на рік складатиме 6728 грн., при нарахуванні 1 раз на 3 місяці - 6842,84 грн.

Список використаної літератури

1. Аналіз банківської діяльності: Навч. - метод. посібник для самост. вивч. дисц. Парасій - Вергуненко І.М. - К.: КНЕУ, 2003. - 347с.

2. Банківські операції: Підручник. - 2 - ге вид., випр. І доп. /За ред. А.М. Мороза. - К.:КНЕУ, 2002.

3. Банківські операції: Підручник/За ред. А.М. Мороза. - К.:КНЕУ, 2000.

4. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посіб. - 2 - ге вид., випр. і доп. - К.: Т - во “Знання”, КОО, 2001.

5. Операції комерційних банків / Р.Коцовська, В.Ричаківська, Г.Табачук. - 2 - ге вид., доп. - Львів: ЛБІ НБУ, 2001.

6. Банківське право: / Костюченко О.А.: Навч. посіб. - 2 - ге вид., перероб. і доп. - К.: МАУП, 2000.

Размещено на Allbest.ru