Размещено на http://www.allbest.ru/

«Застава майна - форма забезпечення банківського кредиту»



План

Вступ

1. Теоретичні основи застави майна, як способу забезпечення зобов'язань

2. Аналіз використання застави майна під забезпечення кредитних операцій банківськими установами України

3. Шляхи вдосконалення використання застави майна, як форми забезпечення банківського кредиту

Висновок

Список використаної літератури

Додаток



Вступ

Банківське кредитування, як і будь-яка прибуткова діяльність, пов'язано з ризиком втрати розміщених ресурсів. Якими б досконалими не були інструменти хеджування кредитних ризиків, вони в повній мірі не знімають питання ризику. Особливо загострились питання кредитних ризиків в Україні, під впливом фінансово-економічної кризи. Частка проблемних кредитів у структурі кредитних портфелів комерційних банків, становить у середньому по банківській системі на початок поточного року 20 %, і з часом все більше зростає. Серед інструментів хеджування кредитних ризиків одним із найбільш надійних визнано заставу матеріальних активів. Не даремно 90-95 %, наданих банками кредитів, забезпеченні заставою.

Надійність заставного зобов'язання багато в чому залежить від наявної дійової системи звернення стягнення на предмет застави. Захист майнових прав банківських установ пов'язаний з удосконаленням процедури звернення стягнення на предмет застави і удосконаленням процедури реалізації предмета застави, які знаходяться у прямій залежності від виду застави і предмета застави, на який звернено стягнення. Ефективність правового регулювання застави має істотне значення для реалізації базисного принципу банківських кредитів, що і стимулює належне виконання боржником зобов'язань. Метою роботи є аналіз застосування застави як способу забезпечення банківського кредиту, що дозволить зробити висновки, які мають теоретичне значення і практичну цінність.

Об'єктом дослідження є визначення застави, як одної з найбільш надійних способів забезпечення банківського кредиту.

Актуальність теми полягає в тому, що застава реалізує на практиці один із найважливіших принципів кредитування - принцип забезпеченості, стала основою для розвитку ринку кредитних послуг.



1. Теоретичні основи застави майна, як способу забезпечення зобов'язань

майно застава кредит банківський

Інститут застави виник у стародавньому римському праві у зв'язку з об'єктивною необхідністю кредитора мати ефективні правові засоби, які б спонукали боржника до добровільного своєчасного виконання зобов'язання, а також реальні можливості відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. У стародавньому римському праві не було заставного права в його істинному юридичному значенні. Найдавнішою формою цього виду забезпечення виконання зобов'язань був продаж речі з правом зворотного викупу. Особа продавала річ, наприклад, з метою отримання позики та після повернення боргу повертала річ назад. Застава у справжньому юридичному значенні виникла тільки в ранній республіканський період і мала форму фідуціарної угоди. Ця угода полягала в тому, що боржник передавав шляхом манципації певне майно у власність кредиторові. При цьому, в разі своєчасної сплати боргу таке майно поверталося боржникові. Якщо ж борг не було сплачено, обов'язок за угодою для кредитора припинявся і він ставав остаточним власником речі. Кредитор мав право залишити річ у себе або продати. Якщо ціна проданої речі була більшою, ніж сума боргу, кредитор не був зобов'язаний повернути різницю боржникові. Передаючи річ у власність кредитору та очікуючи, що в разі своєчасної сплати боргу предмет застави буде йому повернуто, боржник виявляв кредиторові довіру (fides). Тому цей вид застави відносився до довірчих, тобто фідуціарних угод. Якщо борг було сплачено, а кредитор не бажав повернути річ, то боржник не мав права позову. Лише згодом преторським едиктом йому було надано право особистого позову, звинувачення за яким поряд з матеріальним відшкодуванням накладало на кредитора моральне безчестя - infamia. Проте такий захист не полегшував становище боржника, який позбавлявся права власності на предмет застави.

У зв'язку з розвитком торгового обігу у III ст. до н. е. в Римі виникла нова форма застави, яка називалася pignus - ручна застава. При такій заставі боржник передавав майно без манципації не у власність, а у просте володіння кредитора.

Забезпечувальна сила такої застави полягала в тому, що кредитор міг утримувати річ доти, доки борг не буде сплачено. Становище боржника та кредитора при ручній заставі було дещо вигідніше, ніж за фідуціарної угоди. Кредитор мав забезпечений претором інтердиктний захист проти сторонніх осіб, а також проти самого заставодавця. Разом з тим, захист боржника не зазнав значних змін. До того ж, він не мав можливості користуватися земельною ділянкою і отримувати прибуток та сплачувати борг.

Зважаючи на вищевказані причини, ручна застава не була тою формою забезпечення, потреба в якій відчувалася в результаті розвитку економічних відносин. Тому, наступним логічним кроком у розвитку застави став інститут іпотеки (hypotheca), який, як вважають, сформувався в Римі під впливом східного права Греції та Єгипту. Суть іпотеки полягала в тому, що предмет застави лишався і у власності, і у володінні боржника. З цим була пов'язана і поява можливості встановлювати декілька застав на один і той самий предмет застави. Кредиторові надавалося лише право вимагати заставлену річ у разі невиконання зобов'язання, незалежно від того, у кого вона перебувала, продати її та з вирученої суми покрити борг, повернувши надлишок грошей боржникові.

Спочатку іпотека застосовувалась переважно щодо сільськогосподарських ділянок та була пов'язана з їх орендою. Для забезпечення своєчасної сплати наймачем боргу у вигляді орендної плати кредитори вимагали закріплення в договорі положення, що все приведене, привезене та вирощене на найманій ділянці боржник не може вивезти, поки він не сплатить заборгованість за договором. Спеціальний засіб захисту власнику в разі, якщо боржник вивозив усе вирощене та привезене, було надано Інтердиктами Славіана[13,118].

Регулювання відносин, що виникають з приводу застави в Україні визначають, що Україна була однією з перших країн-колишніх республік СРСР, що прийняли спеціальний Закон «Про заставу». На теперішній момент положення щодо застави містяться у Цивільному кодексі України, Законі України «Про іпотеку» та низці інших законів та підзаконних нормативно-правових актів, що стосуються окремих видів чи аспектів застави. Відповідно до статті 572 Цивільного кодексу України застава визначається як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, за яким у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) має право одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) [1]. З правової точки зору структура права застави має такий вигляд (рис. 1.1):

ПЕРЕДАЧА (БЕЗ ПЕРЕДАЧІ) ЗАСТАВНОГО МАЙНА

Стан майнових активів дуже часто не залежить від фінансового стану боржника, а тому навіть якщо позичальник не може сплачувати зобов'язання по кредиту, то банк має можливість повернути свої кошти, реалізувавши заставлене майно.

Нерухомість, як предмет застави, має особливі переваги перед іншими видами застави, через визначене місце розташування та неможливість переміщення; нерухомість повільно піддається моральному та фізичному зносу. Не даремно в якості забезпечення боргових зобов'язань кредитні установи надають перевагу нерухомості. Так, у США та країнах Європи основна частка кредитних боргових зобов'язань банків, забезпечена нерухомим майном.

Але, сьогоднішня ситуація на ринку нерухомості та в сфері іпотечного кредитування свідчить про те, що застава -- стала одним із потужних факторів підвищення кредитних ризиків. Зниження цін на 40-50 %, за останніх кілька місяців на нерухомість та землю, що перебувають у банківській заставі, свідчить про те, що приблизно на стільки ж фактор ризику застави, підвищив кредитний ризик [4,196].

Усім зрозуміло, що до кризові ринкові ціни на українську нерухомість (земля, житло) у великій мірі були «спекулятивними», тобто не відповідали національному рівню платоспроможності населення та продуктивності праці в країні. При цьому, банки приймаючи у заставу таку нерухомість, не враховували спекулятивну складову у ринковій ціні і не прогнозували ймовірність «обвалу» цін.

З практичного погляду очевидно, що частково вирішити окреслену проблему можна через перегляд вимог до застави, заставної вартості та заставної політики банків. А також, через удосконалення процедури оцінки вартості об'єктивну застави.

В основі заставної політики, як складової кредитної політики банків, лежить принцип: кредитна угода повинна бути настільки «захеджована» заставою, наскільки цього вимагає рівень кредитоспроможності позичальника. Тобто, чим вища імовірність дефолту по кредитній угоді, тим більшу увагу слід приділяти забезпеченню і навпаки.

Практична, реалізація цього принципу суттєво підвищує ефективність кредитного бізнесу. Але, його досягнення є доволі складною задачею, яка вирішується в межах заставної політики банків та безпосередньої роботи із заставою.

Заставна політика банків -- це сукупність принципів і напрямів організації роботи в процесі забезпечення кредитних угод заставою[10,232].

Основна мета заставної політики банку, полягає у формуванні балансу між кредитними ризиками та відповідним ступенем хеджування кредитних угод заставою. Такий підхід у роботі із заставою, дає можливість на рівні управління ризиками кредитного портфеля банку, забезпечити допустимий рівень ризиків втрат по кредитах.

Від якості роботи із заставою, тобто заставного механізму, залежить можливість отримання часткової або повної компенсації своїх вимог у результаті реалізації майнових активів, що є у заставі[7].

Основні напрямки роботи із заставою визначаються функціями, які виконує застава у кредитному процесі. Можна виділити наступні функції застави:

* резервна. Застава -- це вторинне джерело (резервне) погашення кредитної заборгованості, первинним -- все таки виступає прибуток від господарської діяльності;

* стимулююча. Застава стимулює позичальника до повернення заборгованості. Очевидно, що у випадку, якщо цінність і значимість предмету застави для бізнесу дуже висока, то заставодавець буде прикладати значні зусилля для повернення кредиту та сплати процентних платежів, для того щоб не втратити важливе для себе майно. У даному контексті, найбільш значимим для бізнесу є нерухомість та основні засоби, що відповідають сучасним технологіям виробництва;

* інформаційна. Застава дає можливість отримувати інформацію про стан бізнесу. Оскільки законодавством заставодержателю надається право контролювати предмет застави, то кредитний менеджер може, застосовуючи таку можливість, опосередковано отримати інформацію про стан бізнесу позичальника. Дана функція особливо актуальна при заставі товарів в обороті.

Дуже часто, при дефолтній ситуації на момент виникнення у банку права на реалізацію заставленого майна, самого товару на складі уже не має. Важливість інформаційної функції застави у тому, що чим раніше банк діагностує проблеми, що виникли у діяльності позичальника, тим вищою буде ймовірність повернення кредиту.

Отже, застава може надійно захищати інтереси банків при кредитуванні, тільки при дотриманні певних базових передумов, які фактично можна вважати принципами ефективної реалізації заставної політики банків:

1. виважений підхід при виборі активів для цілей забезпечення кредиту. Вибір активів для забезпечення кредиту, варто здійснювати за такими критеріями: ліквідність майна, ринкова вартість, значущість активів для бізнесу, прогноз зміни вартості об'єкту застави в часі, визначення розміру витрат, пов'язаних з процесом звернення стягнення на предмет застави;

2. об'єктивна оцінка, на базі ринкової вартості об'єкту застави, заставного дисконту та заставної вартості;

3. якісна правова експертиза на предмет виявлення юридичних ризиків, пов'язаних із майном, що пропонується у заставу;

4. прийняття належних заходів по збереженню предмету застави.

При зверненні стягнення на предмет застави, банк зіштовхується з процесом його реалізації. А для цього треба визначити таку вартість, за якою заставу можна реалізувати з дотриманням інтересів як банку, так і заставника. Оскільки предмет застави є об'єктом ринкових відносин, то, здавалося б, його логічно було б оцінювати, а потім і реалізовувати саме за ринковою вартістю.

Згідно із національними стандартами оцінки, ринкова вартість -- це вірогідна ціна, за якої об'єкт міг би бути проданий на відкритому конкурентному ринку за наявності всіх ознак чесної угоди і за відсутності нетипових умов фінансування з урахуванням того, що термін реалізації об'єкту повинен бути при цьому розумно довгим.

Загальновідомо, що банк відшкодовує збитки від невиконання боржником своїх зобов'язань, забезпечених заставою, за рахунок вартості цієї застави. Крім того, він прагне мінімізувати строки реалізації майна, щоб уникнути зайвих втрат, оскільки ще нереалізоване майно -- це вилучені кошти із банківського обігу. Виходячи з інтересів заставодержателів, тобто банків, спеціалісти-оцінювачі вважають доцільним оцінювати об'єкти застави за вартістю за умов вимушеного продажу, а саме, за ліквідаційною вартістю.

В Україні ще не сформовано цілісного погляду щодо методології оцінки забезпечення застави. В міжнародній практиці застосовується міжнародний стандарт оцінки № 4 «Оцінка з ціллю застави», в Росії уже розроблено та запропоновано уряду проект Федерального стандарту оцінки «Оцінка з ціллю застави», в українській законодавчо-нормативній базі про оцінку з ціллю застави згадується тільки в НСО № 2 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав», у такому контексті «при оцінці об'єктів з ціллю застави визначається ринкова вартість».

Оцінка активів з ціллю застави, як хеджуючого інструмента кредитних ризиків, повинна здійснюватись виходячи із найбільш імовірного варіанту реалізації майна в умовах дефолтної ситуації. Як свідчить зарубіжний досвід, для цього найдоцільнішим є впровадження у вітчизняну практику оцінки з ціллю застави, визначення заставної вартості.

Відмінність заставної вартості від ринкової полягає у наступному:

* ринкову вартість визначають оцінювачі тільки на даний момент часу, висновок про ринкову вартість майна, актуальний тільки протягом певного періоду часу, вказаного у звіті про оцінку майна;

* заставну вартість, у міжнародній практиці, визначають із врахуванням довгострокових стійких тенденцій ринкової ціни майна, тому розмір заставної вартості актуальний протягом всього періоду дії кредитної угоди;

* заставну вартість визначають із врахуванням (виключенням) спекулятивних факторів, що впливають на формування ринкових цін об'єкту застави.

Заставна вартість -- це найімовірніша грошова сума, яку можна отримати для задоволення вимог банку в результаті реалізації предмету застави. Доцільно обчислення заставної вартості здійснювати, безпосередньо кредитними працівниками банків. Базовою для розрахунку заставної вартості слід застосовувати ринкову вартість, визначену незалежним оцінювачем та зафіксовану у «Звіті про оцінку майна» [8,14-21].

Заставну вартість визначають, виходячи із прогнозованого варіанту звернення стягнення на заставне майно. При цьому, заставна вартість розглядається як сума, виручена від продажу предмета застави, за мінусом втрат і збитків, пов'язаних із зверненням стягнення на предмет застави і його реалізацією.

Важливо, особливо в українських реаліях, при обчисленні заставної вартості враховувати ті фактори, які могли б знизити кредитний ризик банків, а саме -- спекулятивну складову у ринкові ціні та прогноз імовірної вартості застави на весь період дії кредитної угоди. Прогноз імовірної вартості застави доцільно проводити виходячи із макроекономічних факторів, попиту, пропозиції, ліквідності, прогнозу інфляції. Прогноз спекулятивної (кон'юнктурної) складової -- можливий через співставлення приросту загального рівня доходів населення та ринкової ціна на об'єкт застави (особливо актуально у випадку оцінки нерухомості).

Отже, визначення заставної вартості доцільно проводити за таким алгоритмом:

1. базою для визначення заставної вартості приймається ринкова вартість майна на дату оцінки;

2. подальша задача -- прогноз можливих змін ринкової вартості протягом дії кредитного договору та імовірного періоду звернення стягнення на предмет застави;

3. оцінка та обчислення величини імовірного процента спекулятивної складової в ринковій вартості об'єкта застави;

4. оцінка впливу неринкових умов реалізації на вартість продажу майна.

Для підвищення ролі застави у мінімізації кредитних ризиків банків доцільно:

* удосконалити практику координації співпраці банків із незалежними оцінювачами (забезпечення незалежності оцінювача; співпраця із оцінювачами високої фахової підготовки);

* проведення моніторингу та постійної, глибокої аналітичної роботи щодо угод купівлі-продажу на всіх сегментах ринку;

* регламентація питань оцінки застави банківських кредитів на законодавчо-нормативному рівні, а саме -- розробка та прийняття національного стандарту «Оцінка з ціллю застави», розробка та впровадження на рівні НБУ інструкції по роботі із заставою в комерційних банках та методики обчислення заставної вартості.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави не можуть бути:

ь культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

ь пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації;

ь об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Застава майна може здійснюватися:

§ шляхом передачі товаророзпорядчого документа (коносаменту, складського посвідчення - варанта тощо) кредиторові

§ шляхом передачі їх заставодержателю або у депозит нотаріальної контори, приватного нотаріуса чи банку.

Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників. Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.

До основних видів застави належать:

Ш іпотека - застава нерухомого майна з метою забезпечення боргового зобов'язання, яке конкретизується як кредитне. Іпотека передбачає чіткий правовий механізм, що реалізує принцип забезпеченості кредитних зобов'язань нерухомим майном, супроводжується виникненням прав кредитора на таке нерухоме майно та порядок їх реалізації [3].

Ш Заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. За угодою заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу.

Ш Застава майнових прав. Заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кредитору може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін.

Ш Застава цінних паперів - Якщо законом чи договором не передбачено інше, застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір. За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку.

Ш Застава товарів в обороті або у переробці. Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту[2].

Згідно з чинним законодавством розрізняють п'ять видів застави виникнення на них права власності (рис. 1.2):



Хоча в Україні на законодавчому рівні не закріплено чіткого переліку видів застави, виходячи з аналізу норм законодавства та враховуючи специфіку предмету застави, можна умовно виділити такі види застави як іпотека, заклад, застава товарів в обороті або у переробці, застава цінних паперів, застава майнових прав тощо. За критерієм володіння предметом застави можна визначити заставу із залишенням предмету застави у заставодавця і заставу з передачею предмету застави заставодержателю. Окрім цього, перший вид поділяється на заставу індивідуально визначеної речі і заставу товарів у переробці. Ще щодо застави можна також виділити звичайний та твердий заклад. Деякі види застави досі недостатньо врегульовано на законодавчому рівні та потребують вдосконалення [9,23].

Подальшому розвитку регулювання відносин, що виникають з приводу застави в Україні, може сприяти більш глибоке розуміння поняття та видів застави, з'ясування суті, спільних та відмінних рис у регулюванні відносин з приводу застави у законодавстві різних держав, а також запозичення корисного досвіду зарубіжних країн у регулюванні застави.



2. Аналіз використання застави майна під забезпечення кредитних операцій банківськими установами України

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законодавством.

Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості якщо інше не встановлено договором або законом.

Реалізація заставленого майна є другим кроком у задоволенні вимог кредитора -- заставодержателя із вартості (за рахунок) заставленого майна. Майно, на яке звернене стягнення, може бути реалізоване або з аукціонів (публічні торги), або іншим способом, передбаченим договором сторін чи законом. Вибір способу реалізації має бути наперед передбачений сторонами у договорі[17].

Порядок реалізації залежить головним чином від характеристик заставленого майна, його виду, властивостей та якостей з урахуванням досить громіздкої процедури продажу заставленого майна з аукціонів (публічних торгів). Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється Законом України «Про іпотеку» у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно. Виняток складає майно державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться у державній власності. Таке майно реалізується виключно з аукціонів (публічних торгів). Проведення аукціонів (публічних торгів) по реалізації заставленого майна регулюється «Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) по реалізації заставленого майна» від 22.12.1997 р.

Реалізація заставленого майна з аукціонів проводиться державними виконавцями на підставі виконавчого листа судді або наказу господарського судді, виконавчого напису нотаріуса. Частина 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що реалізація заставленого майна проводиться в порядку, встановленому цим Законом (ст. 61 Закону). Реалізація майна державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться у державний власності, проводиться відповідним органом приватизації. Державний виконавець або орган приватизації є організаторами аукціону [6,24].

Початкова вартість заставного майна під час його реалізації визначається виходячи з оцінки майна при укладанні договору застави чи законом. Якщо звернення стягнення проводиться за рішенням суду, у цьому рішенні суд може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо перший аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, проводиться наступний аукціон. Початковою ціною другого і наступних аукціонів вважається ціна, зменшена на 30 відсотків по відношенню до початкової ціни попереднього аукціону.

Якщо другий і наступні аукціони (публічні торги) оголошені такими, що не відбулися, заставодержатель має право залишити заставлене майно за собою за початковою ціною, яка була запропонована на останньому аукціоні (публічних торгах). У разі якщо заставодержатель відмовився залишити заставлене майно за собою, це майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором[2].

Окремий порядок реалізації заставленого майна встановлює Закон України «Про іпотеку» щодо нерухомості. В Законі встановлено порядок реалізації предмету іпотеки за рішенням суду або договором про задоволення вимог іпотекодержателя, які передбачають право іпотекодержателя на продаж предмету іпотеки. Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Крім того, Закон передбачає такі форми задоволення вимог іпотекодержателя як договір про задоволення вимог іпотекодержателя, передача предмета іпотеки в управління. Прилюдні торги проводяться в двомісячний строк з дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення[14].

Початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягай згоди, -- на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки. Протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодєржателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку придбання предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому статтею 47 Закону «Про іпотеку». Після продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах або продажу предмета іпотеки відповідно до статті 38 цього Закону припиняються будь-які права та вимоги інших осіб на нерухоме майно, що було предметом іпотеки, які виникли після державної реєстрації іпотеки за іпотечним договором, згідно з яким було звернене стягнення на предмет іпотеки. Це правило не застосовується у разі придбання предмета іпотеки іпотекодавцем.

Реалізація застави грошових коштів наділена певною специфікою, суть якої полягає в тому, що кредитор-нерезидент має право на кошти позичальника, що знаходяться на його банківських рахунках, у разі невиконання позичальником свого зобов'язання за кредитним договором. Особливу увагу українських банків до цього виду забезпечення привертає випадок, коли кредитор є нерезидентом, а валюта кредиту відмінна від гривні, адже законодавство України передбачає певні особливості реалізації договору застави за таких обставин.

Перше питання, яке виникає в банків, стосується співвідношення валюти грошових коштів на банківських рахунках позичальника та валюти кредиту. Досить часто в заставу передаються кошти на банківських рахунках позичальника, зокрема українські гривні, а кредит видається в іноземній валюті. У цьому разі згідно з п. «ж» ч. 1 глави 3 розділу 2 постанови правління Національного банку України «Про затвердження нормативно-правових актів Національного банку України» від 10.08.2001 р. № 281 з наступними змінами (далі - постанова 281) при реалізації договору застави підставою для придбання валюти серед інших документів є договір доручення, укладений між кредитором-нерезидентом та українським банком, у якому відкриті рахунки позичальника в гривні, або з іншим банком (агентом кредитора-нерезидента), що придбає валюту для перерахування її на користь кредитора-нерезидента в рахунок виконання позичальником свого зобов'язання, після того як гривні будуть перераховані українським банком з рахунків позичальника на рахунки банка-агента.

Якщо ж у заставу передаються кошти на банківських рахунках позичальника в іноземній валюті, а договір застави оформляється як договір застави грошових коштів, теоретично необхідне отримання індивідуальної ліцензії НБУ відповідно до п. «г» ч. 4 ст. 5 декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. з наступними змінами (далі - декрет КМУ). У своєму листі «Про здійснення резидентами України операцій згідно з декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 02.06.2000 р. № 28-110/1941-3601 НБУ зазначив, що відповідно до п. «г» ч. 4 ст. 5 декрету КМУ використання іноземної валюти на території України як застави потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Але чинне законодавство України не визначає поняття «використання іноземної валюти на території України як застави», а його роз'яснення містить постанова Пленуму ВСУ (далі - Пленум) «Про практику застосування судами законодавства щодо порушеним правил про валютні операції» від 18.04.1997 р. № 5. Так, Пленум визначив, що використання валютних цінностей як застави полягає у їх передачі та прийнятті в рахунок забезпечення зобов'язань.

Проте НБУ зауважив, що відповідно до роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» від 04.12.1999 р. № 02-5/602, виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей. Водночас питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу 5 Закону «Про заставу», що стосуються застави майнових прав. Отже, питання про заставу коштів в іноземній валюті, що знаходяться на рахунках у банківських установах, може вирішуватись лише за правилами застави майнових прав. А операції щодо останньої відповідно до декрету КМУ не потребують індивідуальної ліцензії НБУ.

Водночас НБУ зазначив, що йдеться лише про кошти, що знаходяться на рахунках у банківських установах. Що ж стосується готівкових коштів в іноземній валюті, а також інших валютних цінностей, які згідно із зазначеним декретом КМУ підпадають під поняття «іноземна валюта», то вони можуть бути надані в заставу на території України лише на підставі індивідуальної ліцензії НБУ.

Українські банки, оформляючи договір застави та визначаючи механізм його реалізації, звертають увагу на тип рахунків позичальника - поточні вони чи депозитні. Тому що законодавство, на відміну від застави грошових коштів на депозитних рахунках, дозволяє заставу майнових прав на суму депозиту [див. додаток №1].

Особливої уваги потребує і статус банку, у якому відкриті рахунки позичальника, щодо яких оформляється договір застави, а саме питання, чи обслуговує цей банк кредит. Якщо банк, залучений до схеми реалізації договору застави, є обслуговуючим банком, він у разі невиконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором перераховує кошти з рахунків позичальника на рахунки кредитора-нерезидента за схемою, передбаченою договором застави.

Особливості механізму договірного списання коштів та забезпечення прав кредитора-нерезидента при реалізації застави грошових коштів залежать від предмета застави та статусу банку, у якому відкриті рахунки позичальника.

Отже, майно можна реалізувати трьома способами. Перший варіант -- боржники самі знайдуть покупця, під контролем банку добровільно продадуть своє майно й повернуть борг. Так найчастіше роблять громадяни, не здатні погасити кредит на машину або квартиру.

Другий варіант -- примусовий продаж через організатора торгів (біржу, аукціонний центр, Укрспец'юст). Комісійні посередника при цьому становитимуть до 20% вартості майна, виконавча служба стягне ще 5%. Банкіри обурювалися цим кілька років тому, коли Укрспец'юст завдяки монопольному становищу дозволяв собі стягувати високі комісійні. Зараз вибір спеціалізованих організацій, уповноважених здійснювати торги, значно ширший. Однак нові можливості не вирішили всіх проблем банкірів. По-перше, грошей, виручених на відкритому аукціоні (за винятком збору й комісійних), може не вистачити для погашення позики. По-друге, немає можливості для маніпуляцій -- ані покупець, ані сума угоди не залежать від банку (покупець перераховує гроші виконавчій службі, а вона, своєю чергою, кредиторові).

Третій варіант -- продаж поза публічними торгами -- регламентований Законом «Про іпотеку», що набув чинності 1 січня минулого року. Відповідно до цього закону в разі невиконання боржником своїх зобов'язань предмет іпотеки переходить у власність банку, якщо це передбачено в договорі іпотеки. Банк може переоформити право власності на заставу, а потім продати його від свого імені. Найчастіше банки оформляють заставу у свою власність, потім передають її своїм же структурам, які на цьому заробляють[11,239].

Загалом тема продажу заставного майна болюча як для банкірів, так і для боржників (комісійні й ПДВ при продажу, непрозорий механізм визначення ліквідаційної вартості підприємства). Свої претензії до системи реалізації застав є і в потенційних покупців. Існує думка, що завдяки можливості обійтися без публічних торгів банки практикують продаж заставного майна потрібним людям і за потрібною ціною. І справді, якщо право власності відповідно до договору іпотеки перейде до банку, боржник втрачає будь-який контроль над майном і не може вказувати банку, кому його продавати. Тому привабливі активи (наприклад, нерухомість) за ціною, нижчою від ринкової, у банків придбати все ж таки можна.

За час, що минув з моменту укладання договору застави (іпотеки) до моменту реалізації заставного майна, стан застави іноді погіршується. Крім того, буває, що у зв'язку зі зміною кон'юнктури ринку попит на певний вид майна знижується, що призводить до зменшення його реальної ринкової вартості. При цьому подальше утримання застави може коштувати банку додаткових витрат (на його зберігання, підтримання в робочому стані). Тому в деяких випадках заставне майно реалізується за ціною, що не дозволяє у повному обсязі погасити заборгованість за кредитом.

Продаж заводу (цілісного майнового комплексу) є одним з найбільш трудомістких процесів для кредитора. Адже це не просто сукупність виробничо-складських приміщень, машин і обладнання, а цілий бізнес зі своїми усталеними економічними зв'язками. Дуже важливу роль відіграють управлінський і кадровий потенціал підприємства, ділова репутація заводу. Все це відповідно до міжнародної практики бухгалтерського обліку прийнято відображати на балансі у статті «Гудвіл». В Україні у випадку реалізації цілісного майнового комплексу «Гудвіл» не враховується, що впливає на кінцеву вартість об'єкта.

Але головна проблема -- пошук нового ефективного власника. Адже деякі заводи є монополістами на регіональних ринках, тому попиту на їхній бізнес немає. По суті, оптимальним покупцем є сам завод (юридична особа), обтяжений зобов'язаннями й неплатежами. Тим часом банк зацікавлений у тому, щоб якнайшвидше продати ЦМК для погашення позикової заборгованості з виручених коштів. Тому, опинившись у такій ситуації, банк часто починає продавати майно частинами, керуючись установкою, що краще втратити частину, ніж усе. За такого продажу цілісного майнового комплексу його вартість істотно знижується.

Отже, банки перетворилися на повноцінні гіпермаркети, в яких потрібні люди за потрібною ціною можуть придбати майно боржників [20].

Хоч би як банки намагалися відсіяти потенційно неплатоспроможних позичальників, передбачити ризики їм вдається не завжди. Широкий асортимент реалізованого банками майна (починаючи від заводів і нерухомості й закінчуючи халатами й тапочками) свідчить про те, що неповернення кредитів -- серйозний головний біль банкірів. Найчастіше з фінустановами не розраховуються представники АПК, торгівлі, харчової та легкої промисловості.

Трапляються проколи й у таких нібито безризикових сферах, як житлове та автокредитування. Щоправда, особливої метушні з продажем квартир і машин боржників поки що немає. Ліквідне майно реалізується дуже швидко, причому часто без допомоги виконавчої служби й аж ніяк не покупцям з вулиці. Складніше банкам прилаштувати промислові активи. Цілісні майнові комплекси зазвичай шукають покупця довго й не завжди продаються за ціною, що покриває борг позичальника перед банком.

Основна частина майна, виставленого на продаж, знаходиться в регіонах. Банкіри пояснюють цей феномен специфікою регіонального ринку. Мовляв, через відсутність платоспроможного попиту в глибинці заставне майно реалізується довше, ніж у великих населених пунктах. Утім, надміру комерційних пропозицій з регіонів можна дати й інше пояснення -- не зовсім адекватна оцінка ризиків клієнтів регіональними відділеннями[19].

Ще один цікавий момент -- розмаїтість продаваного майна (цілісні майнові комплекси, обладнання, житлова й комерційна нерухомість, незавершене будівництво, автомобілі, тканини, продукти харчування). Вивішені на сайтах банків фотографії навдивовижу непривабливого одягу викликають закономірне запитання: невже під таку заставу можна отримати позику? Виявляється, річ не так у невисоких вимогах до застав, як у тому, що нерідко кредиторам доводиться продавати заводи або фабрики частинами.

За словами банкірів, однією з основних причин неповернення кредитів (якщо не брати до уваги кишенькові банки та їхні проблеми) є нестабільне зовнішнє середовище. Позики підприємствам АПК, торгівлі, харчової промисловості вважаються ризиковими у зв'язку із залежністю цих галузей від зовнішніх чинників (погодних умов, цін на пальне, державних закупівельних цін, епідеміологічного стану тощо). З об'єктивних причин (нестабільні товарні ринки й правове поле) до ризикових відносять також інвестиційні кредити.

Отже, реалізація застави - це найскладніший і рідкісніший сценарій дій, як для клієнта, так і банка. Банк зацікавлений в збереженні майна клієнта, тому реалізація застави - це крайній інструмент. Якщо у позичальників деяких банків і існують проблеми з обслуговуванням позик, то банку досить неохоче йдуть на такі заходи, як реалізація житла. Банки в основному реструктуризують кредити. Проте якщо позичальник, взагалі відмовляється йти на контакт з банком, тільки в цьому випадку кредитно-фінансова установа робить кроки для подальшої реалізації майна[18].

Рис. 2.1 Перелік майна, що перебуває в заставі ПАТ «МЕГАБАНК» та реалізується станом на листопад 2010 року

Отже, найбільшу питому вагу в структурі заставного майна, що перебуває в стані реалізації ПАТ «Мегабанк» займає сільськогосподарська техніка, спецтехніка, виробниче обладнання, а також нерухомість та автотранспорт. Враховуючи це, можна зробити висновок, що найбільш проблемною є реалізація:

цілісного майнового комплексу;

специфічного виробничого обладнання;

промислової нерухомості (адмінкорпуси і т.і.).

Сьогодні найчастіше виходить так, що при реалізації заставного майна і позичальник і кредитор у програшному становищі. Банк не отримує назад позичених грошей, а позичальник залишається боржником. Сьогодні банки не можуть реалізувати заставну нерухомість. Це стосується й автокредитування. Адже автомобіль у перший рік експлуатації втрачає від 30 до 50 % від вартості. А у заставу, як правило, береться за ціною нового. Тому фінустанови та клієнти намагаються шукати компроміси. Якщо кредитні стосунки нормальні, банк може дати згоду клієнту на самостійну реалізацію заставного майна з метою виплати боргу

Про кількість неповернень кредитів сьогодні говорити складно, бо жоден із банків не зацікавлений оприлюднювати такі дані. Адже що більше неповернень, то більші ризики такого банку, і відповідно - менша до нього довіра.

Однак, за логікою кризи негативна статистика все-таки зростає. Непрямі свідчення - скорочення штату і «полегшений» графік роботи підприємств. Майже ніхто не купує житло або комерційну нерухомість. Стало набагато дорожче обслуговувати валютні кредити, яких на ринку - левова частка. Бізнес-діяльність завмерла, тому тепер багатьом підприємцям, та й звичайним клієнтам банків просто несила «тягнути» такі позики[17].

Кредитів зараз практично ніхто не дає, тож ринок комерційної і житлової нерухомості стоїть. Це взаємопов`язаний ланцюжок - якби банки кредитували, то жив би ринок іпотеки. Обов`язково знайшлися бажаючі взяти кредит на придбання нерухомості, не виключено, що і заставної. Тож зрозумілих перспектив, на даний момент, не помітно. Зрозуміло тільки, що шанси продати заставне майно у банків мінімальні, а кількість майна, яке пропонуватиметься на продаж, збільшуватиметься.

Відтак, банку вигідніше знайти компроміс із позичальником, аби той продовжував обслуговувати борг. Адже, враховуючи ситуацію на ринку, протистояння нагадуватиме боксерський клінч, у якому визначити того, хто має вигіднішу позицію чи може стати переможцем, неможливо. Можна припустити, що й клієнт не має особливого бажання розпрощатися з купленим в кредит і заставленим майном. Варто також пам'ятати: боргові зобов`язання не мають терміну давності, відповідно, уникнути відповідальності практично неможливо.



3. Шляхи вдосконалення використання застави майна, як форми забезпечення банківського кредиту

З метою удосконалення практики використання застави майна і взаємовідносин з клієнтами в умовах підвищеного кредитного ризику та забезпечення надійного захисту інтересів банку, вважається за доцільне:

ь провести коригування діючого законодавства з огляду на практику вирішення судами спорів, пов'язаних із застосуванням закону України «Про заставу»;

ь розробити систему практичних заходів:

ь з метою захисту майнових прав кредитора внести в Кримінальний Кодекс положення про відповідальність Заставодавця за несанкціоновану реалізацію заставленого майна;

ь прискорити створення централізованої міжбанківської системи оперативного отримання інформації щодо недобросовісних позичальників, поручителів, заставодавців;

ь особливу увагу приділяти етапу перевірки Заставодавця та майна, що передається в заставу, перед наданням кредиту, процедуру проводити строго у відповідності з нормативними документами Мегабанку;

ь здійснювати в процесі кредитування постійний аналіз господарсько-фінансової діяльності позичальників, гарантів і поручителів з позицій можливості виконання ними своїх зобов'язань перед банком з врахуванням динаміки їх показників;

ь зменшити частку в структурі забезпечення Мегабанку таких видів застави, як товари в обороті та переробці, легкові та вантажні автомобілі;

ь проводити обов'язкове страхування переданого в заставу майна на користь Заставодержателя тільки в надійних страхових компаніях;

ь здійснювати в процесі кредитування постійний контроль за збереженням застави, її станом і ліквідністю, вимагати від позичальників.

Недостатньо кваліфікована оцінка реальної ринкової вартості заставленого майна, як в теперішньому так і на перспективу, теж негативно впливає на діяльність банків. Через це банк не може реалізувати заставлене майно, якщо стався випадок неповернення кредиту, або, в кращому випадку, реалізувати його за ціною, меншою від наданого кредиту. Це змушує банки застосовувати крім застави паралельно і додаткові гарантії, які при інших умовах дають можливість зменшити кредитний ризик[15].

Проблеми загального характеру, з якими стикаються на сучасному етапі українські банки в процесі роботи із забезпеченням при кредитуванні, можна умовно розділити на проблеми зовнішнього і внутрішнього характеру. До проблем зовнішнього характеру, на мій погляд, потрібно віднести:

По-перше, стан економічної кризи в країні і, як наслідок, важке фінансове становище білішої частини підприємств, неплатежі, що різко збільшує можливість невиконання підприємствами основних зобов'язань за кредитними договорами і збільшує імовірність реалізації забезпечення.

По-друге, постійні зміни законодавчих основ підприємницької діяльності, економічних нормативів, податкового законодавства, що вносить елементи нестабільності в ринкові механізми економіки, що ще не склалися.

По-третє, загострення криміногенної ситуації. Не випадково Кримінальний кодекс України був доповнений рядом статей, зокрема ст. 222, де мова йде про надання явно лживої інформації (в тому числі і відносно забезпечення, що пропонується) з метою отримання кредиту.

По-четверте, це законодавчий вакуум, в якому доводиться будувати свої відносини банку і клієнту. Практично не працює механізм реалізації заставного майна через численні перешкоди і недоробки законодавчих органів.

По-п'яте, це натиск з боку державно-владних структур на роботу банків.

До проблем внутрішнього характеру потрібно віднести низьку якість оформлення забезпечення по суб'єктивних причинах, внаслідок чого реалізація його стає надто скрутною або практично неможливою. Викликане це може бути двома основними причинами: низьким професійним рівнем або безвідповідальністю банківських службовців, відповідальних за даний напрямок роботи[16].

У зв'язку з цим на сьогоднішньому етапі необхідно:

· доопрацювати нормативну базу, пов'язану з порядком реалізації застави. Зрозуміло, що банки навряд чи зможуть прямо впливати на вищий законодавчий орган в цих питаннях, так і на сьогоднішній момент це навіть не обов'язково. Для упорядкування роботи банків по реалізації застав необхідно розробити чіткі інструкції на рівні Національного банку України. Цей документ (на відміну від тих, що вже є) повинен створюватися за участю і взаємодії фахівців як мінімум трьох основних напрямів: бухгалтерії, кредитування, договірно-правового. Для цього, на мій погляд, буде досить офіційного звертання в Національний банк України від імені провідних українських банків;

· було б доцільно створити у банку спеціалізований підрозділ для роботи із забезпеченням. Ця робота потребує широкого спектру знань, тому даний підрозділ повинен комплектуватися з юристів, економістів, спеціалістів-оцінювачів, фахівців в області маркетингу. Дана структура повинна нести повну відповідальність за забезпечення з моменту надання документів для розгляду, за їх аналіз, подальше оформлення, перевіряти якість забезпечення (його ліквідність, достатність, умови зберігання і т.д.), подальший контроль і, в разі необхідності, його реалізацію. Такий підрозділ може входити як в структуру самого банку, так і створюватися у формі окремої юридичної особи, але при умові повного контролю з боку банку шляхом входження до складу його засновників;

· скасувати будь-які мораторії на реалізацію застави, оформленої банком з дотриманням норм чинного законодавства, в тому числі у справах про банкрутство;

Запропоновані зміни можна запровадити лише при відповідному їх нормативному забезпеченні, тобто шляхом удосконалення діючого законодавства. Інші наведені пропозиції стосуються удосконалення механізму реалізації закону «Про заставу», що може значно вплинути на зменшення імовірності нанесення збитків по наданим кредитам, гарантування прибутковості та збереження фінансової стабільності в майбутньому періоді.



Висновок

Отже, застава стає одним із найпоширеніших способів забезпечення виконання зобов'язань, її значення полягає насамперед у тому, що вона здатна стати ефективним засобом захисту прав суб'єктів цивільного права. Це пов'язано з тим, що такий вид захисту, як судовий, є більш складним і не завжди досягає своєї мети через проблеми виконання судового рішення. Отже, вивчення і вдосконалення заставного права має бути одним з напрямів розвитку цивільного права України.

Ефективність правового регулювання застави має істотне значення для реалізації базисного принципу банківських кредитів, що і стимулює належне виконання боржником зобов'язань.

Сьогодні механізм реалізації застави дуже непростий. Щоб реалізувати заставлене майно, потрібно пройти сім кіл пекла. Спочатку позичальники починають судитися, оскаржуючи позови всіх судових інстанцій до Верховного Суду. Потім заперечують кожен крок виконавчої служби, потім - маса судових розглядів, пов'язаних з результатами проведення торгів з реалізації майна. Далі починають оскаржувати зміни прав власності. Особливо там, де є малолітні діти, для виселення яких потрібен дозвіл органів опіки. Такий процес розтягується на роки. Виникає цілий рух адвокатів, що пропонують послуги затягування процесу стягнення або зовсім відбивають претензії банків..