Ризики банківського фінансування підприємств Центрального регіону

Ризики банківського фінансування підприємств Центрального регіону

Наталія Чечетова,

кандидат економічних наук, професор,

завідувач відділу з питань бюджету,

оподаткування та банківської діяльності

Головного науково-експертного управління

Верховної Ради України

У роботі досліджено змістовно-структурні аспекти формування банківських ризиків в Україні. Автор доходить висновку, що значні ризики взаємодії банків і підприємств в українській економіці потребують державного регулювання ризиків, пов'язаних не тільки з реальними інвестиціями банків, але й з кредитуванням оборотних коштів товаровиробників. Значна потреба в розвитку факторингових операцій банків з підприємствами зумовлює необхідність у становленні системи купівлі державою у банків і факторингових компаній придбаної ними дебіторської заборгованості підприємств. Метою цього є зниження ризиків банківського фінансування оборотних коштів підприємств за допомогою факторингу, шляхом перекладення його на державу.

У національній економіці банківська система відіграє провідну роль, тому що контролює її основні грошові потоки. При відповідній грошовій та інвестиційній політиці і необхідному правовому, нормативному та інформаційному забезпеченні ці грошові потоки можна спрямувати в інвестиційне русло для прискорення розбудови ринкових відносин. Із зменшенням обсягів бюджетного фінансування економіки України зростає роль банківської системи у забезпеченні глибоких структурних перетворень економіки України.

Проте сучасне ринкове середовище, що постійно змінюється в результаті дії різноманітних зовнішніх та внутрішніх чинників, вносить у діяльність банків елементи невизначеності, тим самим розширюючи спектр потенційно можливих ризикових ситуацій. Серед факторів, що спричиняють виникнення ризиків, насамперед можна виділити нестабільність економічного та політичного розвитку, неузгодженість між собою законодавчих та нормативних актів та ін.

Різні аспекти банківських ризиків висвітлювали в своїх працях вітчизняні та зарубіжні вчені: І.Т. Балабанов, В.В. Вітлинський, М.В. Грачова, В.Ю. Харко, В.А. Ющенко, В.Ф. Бабак, А.А. Новгородов, А.Б. Бондарєв, В.М. Домрачев, С.В. Кульпінський, С.П. Захарченков. Проте ми вважаємо за доцільне розглянути більш детально особливості формування банківських ризиків в Україні в регіональному розрізі.

Метою даної статті є дослідження особливостей та способів формування механізму державного регулювання банківських ризиків.

У період економічних реформ в українській економіці як ніколи стало актуальним питання про становлення системи державного впливу на ризикованість взаємодії банків з підприємствами. Дослідження змістовно-структурних аспектів формування банківських ризиків в Україні дозволило виявити такі фактори, що визначають необхідність регулювання банківських ризиків з боку держави.

Рівень та величина банківських ризиків мають прямий вплив на всі показники банківської діяльності. Проте останнє десятиліття характеризується недостатністю комплексних теоретичних досліджень і практичних розробок щодо управління ризиками, що супроводжують банківську діяльність, тому важливого практичного та теоретичного значення набуло питання оцінки банківських ризиків, обрання методів управління ними, інструментів щодо їх зниження та шляхів державного регулювання ризиків банків з підприємствами.

Можна назвати такі фактори, що визначають можливість та необхідність державного регулювання ризиків банків.

1. Зміна інвестиційних режимів, що посіла місце у вітчизняній економіці на посткризовому етапі розвитку. Замість великих обсягів капіталовкладень при низькій економічній ефективності, характерних для "першої хвилі" приватизації й становлення банківської системи, приходять інвестиції, які потребують від реального сектора високої ефективності при відносно менших обсягах вкладень. Це випливає з потреб як закордонних, так і українських інвесторів, у тому числі й держави, в мінімізації можливих втрат від високоризикового інвестування і кредитування.

У роботах ряду авторів міститься положення про те, що інвестиційний режим з ретельно зваженими з урахуванням ризику обсягами кредитів та інвестицій із стабільною дохідністю є найбільш сприятливим в умовах розширення взаємодії підприємств і банків [1]. Це набуває особливої актуальності у зв'язку з тим, що, як показує практика, зниження інфляції та процентних ставок автоматично не викликає зростання реальних інвестицій і банківських кредитів підприємствам.

2. Необхідність протидії з боку держави "вимиванню" з банківської системи капіталів, невеликих за розміром, але ефективно діючих банків. Такий негативний процес, що супроводжує концентрацію капіталів у фінансовому секторі української економіки, має місце внаслідок рекапіталізації банків після фінансової кризи 1998 р., а також їх злиття і поглинання. В цих умовах необхідно відзначити, що саме середні за розміром капіталів банки регіонального масштабу виступають основними кредиторами реального сектора економіки.

3. Потреба в зниженні ризику відпливу кредитних ресурсів у вигляді депозитів з банків при масовому вилученні їх вкладниками. Для кредитування й інвестування в реальному секторі економіки необхідна акумуляція банками коштів на тривалий термін. Значну частину з довгострокових кредитних ресурсів покликані становити депозити фірм і громадян, проте на шляху до цього в Україні існує ряд перешкод.

По-перше, все ще не прийнятий закон про державні гарантії банківських депозитів і про їх обов'язкове державне страхування. По-друге, в економіці країни відсутня економічна основа для реалізації такої системи захисту банків від ризику втрати значної частини кредитних та інвестиційних ресурсів, таких необхідних для фінансування промислових підприємств. Така система повинна включати створення спеціалізованої державної фінансової організації, що здійснює акумуляцію і розподіл коштів, гарантування і страхування банківських депозитів, а також механізми цього процесу.

4. Значна потреба в розширенні попиту на промислову продукцію на внутрішньому ринку. Це має здійснюватися через конкурсні державні закупівлі, розвиток інфраструктури товарних ринків. Важливою формою збільшення внутрішнього попиту повинні стати дії держави щодо стимулювання лізингу виробничих фондів, особливо у сфері машинобудування.

5. Необхідність сприяння припливу українських та іноземних інвестицій в реальний сектор економіки. Ми відзначаємо, що зростання реальних інвестицій можливе в умовах, коли важливі для країни проекти, в тому числі у сфері інформаційної та ринкової інфраструктури промислового виробництва, реалізуються з прийнятним для приватних інвесторів рівнем ризикованості. В таких умовах є необхідним розвиток елементів системи інституційних інвесторів в українській економіці, здатних служити провідниками державного впливу на ризики кредитування й інвестування в реальному секторі. До таких елементів ми відносимо, перш за все, інвестиційні банки і фінансово-промислові групи з участю держави і кредитних організацій [2].

Дослідження показало, що реалізація банківських ризиків у результаті фінансової кризи 1998 р. привела до необхідності відновлення капіталів банків, втрачених у результаті знецінення вкладень у державні зобов'язання, в акції інших банків або кредити підприємствам, які також потерпіли від кризи.

Але, незважаючи на значне збільшення абсолютних значень розмірів активів українських банків і обсягів кредитів, наданих реальному сектору економіки, банківські капітали збільшуються повільнішими темпами. Становлення передумов переорієнтації українських банків з фінансування сфери обігу на кредитування й інвестування у реальний сектор економіки привело до збільшення кредитних вкладень. Це, в свою чергу, збільшило розрив між активами і капіталом банків. Слід зазначити, що відновлення банківських капіталів відбувається значно повільніше, ніж активів.

Гальмом відновлення капіталів українських банків (рекапіталізації) державою виступає недостатність коштів у її розпорядженні для такої традиційної форми цього процесу, як викуп заборгованостей банків, що перебувають на межі банкрутства. Аналіз зусиль по відновленню банківських капіталів з боку державного Агентства по реструктуризації кредитних організацій (АРКО) дозволив виявити незначну участь держави в такому процесі [3].

Незіставні масштаби втрат банківських капіталів у результаті кризової реалізації ризиків у 1998 р., з одного боку, і недостатність коштів, виділених державою на відновлення капіталів банківської системи, з другого, потребують активізації взаємодії банків і недержавних інвесторів. Проте іншою складністю у відновленні банківських капіталів в українській економіці виступає небажання приватних інвесторів вкладати кошти в банки з капіталом, що зменшився, особливо в ті, які залучали стабілізаційні кредити АРКО за зниженими процентними ставками. Це випливає з того, що, якщо банк одержує стабілізаційні кредити за процентними ставками, нижчими за ринкові, то весь одержуваний ним прибуток може бути спрямований на приріст капіталу до необхідного рівня. Те саме стосується й участі банків у державних програмах.

Виходячи з цього, оптимальним шляхом впливу держави на банківські ризики з метою їх регулювання, а також відновлення банківських капіталів виступає стимулювання формування інвестиційних банків регіонального рівня. Основним завданням таких банків є акумуляція коштів підприємств різних галузей реального сектора економіки - добувної, металургійної, енергетичної, машинобудування та інших.

Аналіз специфіки діяльності інвестиційних банків показав, що, з одного боку, такі кредитні організації здатні залучати значні кошти зовнішніх стосовно галузі інвесторів і спрямовувати їх у галузеві підприємства. З другого боку, інвестиційні банки покликані самостійно виконувати роль інвестора в капітали промислових підприємств і здійснювати інвестиційне кредитування. Такий вид капіталовкладень полягає в наданні підприємствам великих кредитів терміном погашення від п'яти до десяти років. Як застава по них використовуються акції підприємств. Крім того, банк може придбавати такі акції за домовленістю з підприємством про їх зворотний продаж в майбутньому за вищою ціною. Ми відзначаємо, що інвестиційне кредитування сьогодні виглядає привабливішим за пряме інвестування через значний ризик вкладень в акції підприємств більшості українських галузей. Крім того, цінні папери цих підприємств оцінюються інвесторами значно нижче номінальної вартості, і їх ринкова ціна нестійка. Цьому передували не тільки тривалий спад промислового виробництва в Україні, але й відсутність практики використання цінних паперів підприємств як застави при довгостроковому кредитуванні [4].

У контексті даного дослідження доцільно визначити роль регіону (у нашому випадку - Центрального) у впливі на банківські ризики шляхом стимулювання становлення інвестиційних банків.

По-перше, регіональна адміністрація зацікавлена в активізації фінансування банками промислового виробництва в Центральному регіоні більшою мірою, ніж Національний банк і Агентство по реструктуризації кредитних організацій.

По-друге, держава в особі регіональної адміністрації має значну самостійність у прийнятті рішень про виділення майна або грошових коштів з метою участі в статутному капіталі інвестиційного банку.

По-третє, держава з метою зниження ризиків довгострокового кредитування й інвестування в підприємства Центрального регіону може передавати акції компаній, які повністю або частково перебувають в державній власності, в довірче управління регіональному інвестиційному банку. В умовах нерозвиненості фондового ринку в регіонах України така форма взаємодії держави і комерційних банків покликана сприяти становленню важливої складової заставного фонду - акцій промислових підприємств.

По-четверте, інвестиційна діяльність комерційних банків Центрального регіону може давати можливість отримання істотних пільг у вигляді зниження норм обов'язкових банківських резервів по кредитних ресурсах, зменшення ставок деяких податків, а також отримання рефінансування Національного банку за зниженими ставками. Повною мірою таке економічне стимулювання інвестиційної діяльності банків реалізується в рамках фінансово-промислових груп, у тому числі холдингів з державною участю [5].

Доцільність створення фінансово-промислових груп з участю банків і держави полягає у наступному:

- банк концентрує свої фінансові ресурси навколо обмеженої кількості підприємств-одержувачів інвестицій, що значно спрощує його інвестиційну діяльність;

- зниження ризику концентрації капіталовкладень в рамках такої тристоронньої взаємодії забезпечується за рахунок державних гарантій;

- кошти у розпорядженні підприємств стають джерелом кредитних ресурсів банку, що розширює масштаби його інвестування;

- регіональний фондовий ринок одержує додатковий розвиток за рахунок банківських гарантій по емісіях цінних паперів підприємств.

По-п'яте, комерційні банки, що здійснюють інвестиційне кредитування під заставу акцій підприємств, одержують доступ до управління виробництвом лише тимчасово, що важливо в умовах, коли перерозподіл власності не завершений у багатьох перспективних інвестиційно привабливих галузях [6].

Ми відзначаємо, що в процесі розвитку взаємовідносин банків з промисловими підприємствами інвестиційним банкам регіонального рівня відводиться важлива роль. Їх призначення - сприяти об'єднанню внутрішніх та зовнішніх стосовно галузі інвесторів, виступити провідниками інвестицій у підприємства. Аналіз причин, через які становлення в економіці галузевих інвестиційних банків зволікалося, дозволив зробити висновок про роз'єднаність інтересів різних інвесторів у банківські капітали.

З одного боку, приватні інвестори, і перш за все комерційні банки, зацікавлені передусім у найшвидшому отриманні прибутку. З іншого - держава і, перш за все, регіональні адміністрації значною мірою зацікавлені в довгостроковому розвитку підприємств провідних галузей. Таким чином, можна зробити висновок, що розвиток галузевих інвестиційних банків повинен здійснюватися насамперед у регіонах. Передумовою цього виступає той факт, що саме на регіональному рівні взаємовідносини банків з промисловими підприємствами потребують пріоритетного розвитку. Тому у формуванні капіталів інвестиційних банків повинні взяти участь всі суб'єкти регіональної економіки, зацікавлені в зростанні виробництва підприємств реального сектора, - стабільно працюючі підприємства, держава, кредитні організації, приватні інвестори. Первинний статутний капітал інвестиційного банку формується за рахунок емісії його власних акцій при передачі його майбутніми власниками майна або перерахуванні коштів на його кореспондентський рахунок [3].

Активне розміщення фінансових ресурсів інвестиційного банку, інакше кажучи, його інвестиційно-кредитний портфель, повинен складатися з трьох частин. Його перша складова - коротко- і середньострокові кредити стабільно працюючим промисловим підприємствам - дозволить банку забезпечити необхідну ліквідність і дохід його акціонерів, починаючи з моменту його створення. Проте вона є найризикованішою частиною вкладень коштів інвестиційного банку. Друга складова - довгострокові інвестиційні кредити на будівництво нових і оновлення технологічної основи діючих підприємств. Третя складова інвестиційно-кредитного портфеля інвестиційного банку являє собою прямі капіталовкладення і лізинг. Ми відзначаємо, що вона є найзабезпеченішим виробничим капіталом і містить у собі помірні ризики. Таким чином, успішне поєднання кредитування і довгострокового інвестування банку полягає в збалансованості більш дохідних коротко- і середньострокових кредитів як джерела прибутку сьогодні і довгострокових інвестицій як основи майбутнього прибутку з помірним ризиком.

При акумуляції фінансових ресурсів інвестиційного банку Центрального регіону необхідне дотримання відповідності термінів залучення коштів банком та їх інвестування в підприємства, що розвиваються. Тому головне місце серед його ресурсів повинні займати емісії власних цінних паперів - облігацій, депозитних сертифікатів і векселів із значним терміном погашення. Також стабільними фінансовими ресурсами такого банку є кошти на рахунках його найрентабельніших клієнтів серед підприємств реального сектора, продукція яких користується стійким попитом [7].

Аналіз банківських капіталовкладень у промислові підприємства Центрального регіону показав, що з метою нарощування власного капіталу на початковому етапі своєї діяльності інвестиційний банк буде змушений обмежити термін надання інвестиційних кредитів до 3-5 років і здійснювати прямі інвестиції, повернення яких не перевищуватиме цей термін. Це пов'язано також з тим, що термін залучення кредитних ресурсів банку підвищується поступово, у міру зростання довіри до банку, нарощування його статутного капіталу і завоювання ним місця на ринку цінних паперів і депозитів [4].

Таким чином, стимулювання державою формування інвестиційних банків покликане сприяти вирішенню таких першочергових задач взаємодії кредитних організацій і підприємств, як становлення заставного фонду та інвестиційних ринків у регіонах, зокрема в Центральному, акумуляція банківських інвестиційних ресурсів та їх розміщення з помірним ризиком. Крім того, довгостроковість взаємовідносин банків і підприємств, властива операціям інвестиційних банків, сприяє розвитку лізингу виробничих фондів.

Ми відзначаємо, що в процесі формування заходів щодо державного стимулювання лізингових відносин з участю банків і підприємств необхідно акцентувати увагу на становленні важливих інституційних складових цього процесу. Незважаючи на те, що в період реформ в Україні сформовані основи лізингового законодавства і одержали становлення лізингові компанії, відсутня система їх державного фінансування на ринковій основі. Це, в свою чергу, виступає гальмом розвитку банківського лізингу. В основі цього лежить значний ризик ліквідності устаткування, що придбавалося банками. Такий ризик виникає унаслідок небезпеки зниження попиту на продукцію підприємства-лізингоодержувача і, як наслідок, зниження його доходів і попиту на необхідні засоби виробництва. Крім того, висока вартість промислового устаткування, значні витрати на його транспортування також негативно впливають на ліквідність лізингових операцій банків.

У зв'язку з цим доцільно створити державне агентство з лізингу. До його прямих функцій повинна належати купівля лізингових контрактів банків і спеціалізованих лізингових компаній з промисловими підприємствами. В цьому випадку ліквідність засобів виробництва, що придбавалися банками і передавалися підприємствам на умовах лізингу, буде забезпечена механізмом купівлі лізингових контрактів державним агентством з лізингу. Ризики, що виникають при встановленні лізингових відносин банків з підприємствами, таким чином, були б істотно мінімізовані. Крім того, діяльність подібного державного агентства покликана сприяти істотному прискоренню обороту довгострокових капіталовкладень банків та їх швидкій окупності. Підприємствам, у свою чергу, це повинно надати можливість прискорення оновлення основних виробничих фондів і уникнення їх морального зносу.

Пріоритет у діяльності агентства з лізингу повинен надаватися фінансуванню банківського лізингу таких засобів виробництва:

- устаткування, необхідного для участі підприємств у державних інвестиційних програмах;

- дорогого низьколіквідного устаткування, необхідного для розвитку інфраструктури реального сектора економіки (літаків, суден, будівельно-дорожніх машин та ін.);

- вітчизняного й імпортного устаткування, призначеного для виробництва на вітчизняних підприємствах конкурентоспроможної продукції;

- дорогого низьколіквідного устаткування для науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, медичних і навчальних закладів [8].

Таким чином, регулювання з боку держави такого значущого способу взаємодії банків і підприємств, як лізинг, здатне значною мірою знизити ризикованість банківських інвестицій у виробництво. Крім того, для держави діяльність агентства з лізингу означала б приплив неподаткових надходжень у бюджет. Отже, значні ризики взаємодії банків і підприємств в українській економіці потребують державного регулювання ризиків, пов'язаних не тільки з реальними інвестиціями банків, але й з кредитуванням оборотних коштів товаровиробників. Велика потреба в розвитку факторингових операцій банків з підприємствами зумовлює необхідність у становленні системи купівлі державою у банків і факторингових компаній придбаної ними дебіторської заборгованості підприємств. Метою цього є зниження ризиків банківського фінансування оборотних коштів підприємств за допомогою факторингу, шляхом перекладення його на державу.

Література

1. Бабак В.Ф., Новгородов А.А. Финансирование и кредитование инвестиций коммерческими банками // ЭКО. - 2005. - №4. - С. 44; Аукуционек С.П. Предприятия и кредиты // ЭКО. - 1997. - №6. - С. 72.

2. Овчаров А.О. Организация управления рисками в коммерческом банке // Банковское дело. - 1998. - №1. - С. 22.

3. Бондарев А.Б. Управление рисками финансовой деятельности предприятия. - М.: "МАТИ" - РГТУ, 2000. - 67 с.

4. Домрачев В.М., Кульпінський С.В. Дефіцит ліквідності чи недостатній контроль за ризиками: аналіз банківської кризи 2004 року // Финансовые риски. - 2004. - №3-4(37). - С. 76-80.

5. Балацкий Е. Проблемы управления кредитными рисками // Проблемы теории и практики управления. - 1998. - №4. - С. 15-18.

6. Захарченков С.П. Кредитний ризик: оцінка та управління при фінансуванні інноваційних проектів: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.04.01. - Харків: Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна, 2004. - 20 с.

7. Поморина М.Л. Управление рисками как составная часть процесса управлении активами и пассивами банка // Банковское дело. - 1998. - № 3.

8. Суваревич А.В. Можно ли управлять банковскими рисками? // Финансы и кредит. - 2001. - № 3. - С. 24-28.