Аналіз банківської діяльності

Аналіз банківської діяльності

1. Сутність та види банківського капіталу

Поняття «банківський капітал» вживається в економічній літературі й на практиці досить часто, і залежно від контексту в цей термін вкладається різний зміст. Банківський капітал ототожнюється з такими термінами, як «власний капітал», «власні кошти», «банківські ресурси» тощо. Не вдаючись до аналізу всіх точок зору на поняття «банківський капітал», дамо таке визначення, яке, на нашу думку, найкраще відбиває його суттєві риси: банківський капітал -- це грошові кошти та виражена у грошовій формі частка матеріальних, нематеріальних і фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і використовуються ними для здійснення операцій з розміщення коштів та надання послуг з метою одержання прибутку.

Глибшому розумінню поняття «банківський капітал» сприяє його поділ на окремі складові з подальшим групуванням їх за однорідними ознаками, тобто класифікація видів банківського капіталу. Залежно від мети та завдань, які ставляться під час класифікації, використовуються різні її критерії. Однак при цьому слід враховувати, що, мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб'єктів ринку та передаючи їх різними способами іншим суб'єктам, банки завжди керуються головною метою своєї діяльності -- одержання прибутку.

Не вдаючись до аналізу всіх критеріїв класифікації банківського капіталу (це виходить за межі нашого дослідження), ми зупинимось на одному з них. Найпоширенішою є класифікація банківського капіталу за джерелом його утворення. Розрізняють залучений, позичений та власний банківський капітал. Залучений капітал -- це грошові кошти юридичних та фізичних осіб, залучені банком на вклади. Операції, пов'язані з залученням коштів на вклади, мають назву депозитних, а таке залучення -- депозитним. Запозичення коштів на міжбанківському ринку, у центральному банку, або через продаж власних боргових зобов'язань на грошовому ринку має назву недепозитного, а отриманий у такий спосіб банківський капітал -- позиченим. Спільним для залученого та позиченого банківського капіталу є те, що це чужі для банку кошти, його зобов'язання перед вкладниками і кредиторами.

Власний капітал банку являє собою грошові кошти та виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу у сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, аніж в інших сферах підприємництва. Це чітко простежується через функції, які виконує власний капітал банку.

Сутність захисної функції власного капіталу полягає у тому, що він слугує насамперед для захисту інтересів вкладників і кредиторів банку, для покриття можливих збитків від банківської діяльності. Ця функція включає гарантування вкладів, яке захищає інтереси вкладників банку у разі його ліквідації чи банкрутства, а також забезпечує функціонування банку у випадку виникнення збитків від його поточної діяльності. Зазначені збитки, як правило, покриваються за рахунок поточних прибутків. Якщо їх для цього, а також для покриття непередбачених витрат недостатньо, то використовується частка власного капіталу. Тому, коли банк має достатній резервний капітал та інші подібні резерви, він тривалий час може вважатися надійним та платоспроможним навіть за наявності збитків від поточної діяльності. Використання залученого та позиченого капіталу для покриття поточних збитків з економічного погляду неприпустимо, оскільки вони самі є боргом банку перед кредиторами і вкладниками.

Роль захисної функції власного капіталу банку змінюється під дією низки факторів: загальноекономічного та фінансового стану країни, а також стабільності грошової сфери; стану гарантування вкладів у країні; стратегії і тактики банків, насамперед у галузі підпорядкування їх забезпеченню ліквідності та фінансової стійкості. Чим вищий у країні рівень розвитку гарантування вкладів та здійснення активних операцій, тим менші вимоги до захисної функції власного капіталу і тим менша його сума може перебувати в обороті банку. Однак надмірне «захоплення» ліквідними та безризиковими активами призводить до зниження прибутковості банку, втрати його позицій на грошовому ринку та ринку банківських операцій і послуг.

Наступна функція власного капіталу -- забезпечення оперативної діяльності банку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності зазначена функція в банківській діяльності є другорядною (порівняно із захисною функцією) для власного капіталу банку. Однак недооцінювати" чи ігнорувати її не слід, особливо на перших кроках створення та діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура та розгортається банківська діяльність. Відчутна роль цієї функції власного капіталу у процесі подальшого розширення та структурного розвитку банку, розроблення і впровадження нових банківських технологій та продуктів.

Сутність регулювальної функції полягає в тому, що через фіксацію розміру власного капіталу (або окремих його складових) регулювальні та наглядові органи впливають на діяльність банку в цілому. Зокрема, встановлення нормативу адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) має на меті не допустити надмірної мінімізації банками власного капіталу заради максимізації отримуваних доходів, знизити ризик банкрутства банків та підвищити рівень захисту інтересів вкладників і кредиторів.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Одна його частина, призначена для забезпечення банківської діяльності, є найбільш постійною і виступає у формі статутного капіталу, частково резервного та субординованого капіталу, емісійних різниць, переоцінки основних засобів, фондів розвитку банку і матеріального заохочення його працівників. Друга частина власного капіталу призначена для страхування активних та інших операцій і послуг банку від збитків. Ця частина більш рухома й виступає частково у формі резервного капіталу, резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій. Третя частина призначена для регулювання розміру власного капіталу, однак

може використовуватися також для забезпечення банківської діяльності і для страхових потреб банку. Тому розмір цієї частини власного капіталу найбільш рухомий, може змінюватися залежно від зміни стратегічних і тактичних цілей самого банку, а також від зміни вимог регулювальних та наглядових органів. Зазначена частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого прибутку, частково для цього можуть залучатись кошти на умовах субординованого боргу.

Краще зрозуміти сутність власного банківського капіталу дає змогу його класифікація за різними ознаками (рис. 1.1).

Рис. 2.1. Класифікація видів власного капіталу банку

Залежно від організаційно-правової форми діяльності банку його власний капітал поділяється на акціонерний і пайовий. Акціонерний власний капітал формується початково від випуску та розміщення акцій. У разі продажу акцій за ціною вищою, ніж номінальна вартість, засновники (акціонери) банку одержують емісійний дохід, який є складовою власного капіталу. Подальше зростання акціонерного капіталу відбувається як за рахунок капіталізації частки прибутку й деяких інших коштів, так і через додаткову емісію акцій. Зауважимо, що іноді акціонерним називається власний капітал, який належить акціонерному банку на правах власності, а значить, і його акціонерам. Іноді акціонерний капітал в економічній літературі розглядається у вузькому значенні -- як мобілізований шляхом емісії акцій.

Пайовий власний капітал початково формується за рахунок внесків коштів та майна (паїв) у статутний капітал банку. Пайові банки організовуються на засадах товариств з обмеженою відповідальністю і кооперативних банків, у яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску. У разі виходу учасника з пайового банку йому виплачується вартість частини майна банку, пропорційна його частці у статутному капіталі.

За формою інвестування виокремлюють формування власного капіталу в грошовій, матеріально-речовій формі та у формі фінансових активів. Чинним законодавством України передбачено формування власного капіталу банків лише у грошовій формі в національній та вільно конвертованій іноземній валюті (для засновників чи учасників банків-нерезидентів). Грошова форма найбільш поширена, універсальна і ліквідна, тобто легко трансформується в інші форми. Власний капітал у матеріально-речовій формі формується у вигляді будівель, споруд, обладнання тощо. Власний капітал у формі фінансових активів складається з акцій, облігацій тощо. У вітчизняній банківській практиці формування власного капіталу банків за рахунок фінансових активів не здійснюється.

Залежно від форми власності розрізняють такі види власного капіталу банку: приватний, заснований на власності фізичної особи; колективний -- заснований на власності колективу, різних видів господарських товариств та підприємств; державний, який на правах власності належить державі.

За ознакою резидентності розрізняють власний капітал національний, що сформований та належить за правом власності юридичним та фізичним особам-резидентам України, та іноземний, який сформований та належить на правах власності юридичним та фізичним особам-нерезидентам.

За характером використання розрізняють власний капітал, що нагромаджується, та власний капітал, що споживається. Перший використовується для виробничих потреб, тобто для здійснення банківських операцій та надання послуг, а другий -- споживається, тобто використовується, зокрема, на матеріальне стимулювання та соціальний розвиток колективу банку.

Залежно від характеру використання в банківській діяльності власний капітал банку поділяється на робочий та неробочий. Робочим є власний капітал, який приносить банкові дохід, а неробочим -- капітал, вкладений в активи, які не тільки не приносять банкові доходів, а іноді й спричинюють збитки.

Залежно від способу розрахунку виокремлюють балансовий та регулятивний власний капітал. Балансовий власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобов'язань банку. Регулятивний власний капітал використовується органами банківського нагляду для обчислення економічних нормативів діяльності банків та деяких інших потреб. Обчислення регулятивного власного капіталу проводиться за досить складною формулою, яка постійно коригується Національним банком України. За основу беруть показник балансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні статті балансу, що характеризують банківські ризики.

Виходячи з порядку і джерела формування розрізняють: статутний капітал; резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви; нерозподілений прибуток; субординований капітал.

2. Основні підходи до аналізу власного капіталу

Аналіз власного капіталу банку являє собою складне, комплексне завдання, під час розв'язання якого слід враховувати не лише загальний фінансовий стан банку та його діяльність, а й проаналізувати кон'юнктуру ринку банківських операцій і послуг, економічний стан учасників (акціонерів) банку та його клієнтів. Тому, щоб дати більш-менш реалістичну оцінку стану власного капіталу конкретного банку, у процесі його аналізу слід дотримуватись, зокрема, таких основних положень.

1. На стан та перспективи формування власного капіталу банку суттєво впливає зовнішнє середовище, в якому він функціонує, зокрема стан, в якому перебуває економіка країни. Збиткова діяльність більшості суб'єктів господарювання, наприклад, зменшує можливості банків збільшувати розміри статутного капіталу за рахунок додаткової емісії акцій, змушує шукати інші джерела ресурсів, зокрема залучати кошти на умовах субординованого боргу.

2. Доцільно враховувати стратегію і тактику конкретного банку, яких він дотримується, здійснюючи банківські операції і надаючи послуги. Зокрема, великим банкам, за інших рівних умов, легше у разі необхідності залучити додаткові ресурси, ніж середнім та малим банкам, що вимагає від останніх більш зваженого підходу до формування власного капіталу.

3. Необхідно враховувати вид банку, класифікованого, зокрема, за такими ознаками: форма власності; коло виконуваних операцій; організаційно-правова форма діяльності; сектор ринку, де функціонує банк.

4. В аналізі слід керуватися вимогами чинного законодавства, зокрема нормами, що регулюють формування статутного капіталу, резервного капіталу та інших фондів і резервів, а також враховувати порядок оподаткування прибутку юридичних осіб та доходів фізичних осіб.

5. Необхідно використовувати економічні нормативи, які застосовують при регулюванні діяльності банків органи банківського регулювання та нагляду. НБУ встановлює спеціальні значення економічних нормативів для певного виду діяльності банків.

6. Слід враховувати функціональне призначення власного капіталу. Незначна питома вага власного капіталу у сукупному капіталі пов'язана насамперед із тим, що банки у ринковій економіці є фінансовими посередниками. Це дає змогу їм залучати значні грошові кошти та вкладати їх в активи з метою одержання прибутку.

7. Важливо під час аналізу власного капіталу визначити вартість окремих його складових елементів, а потім порівняти із вартістю залученого та позиченого капіталу. Зокрема, існує думка, що власний капітал є безплатним джерелом банківських ресурсів. Однак це не відповідає дійсності. Так, вартість статутного капіталу від випуску звичайних акцій базується на трьох чинниках: розмірі дивідендів, темпах приросту дивідендів та на ринковій ціні простих акцій. Вважається також, що вартість власного капіталу за рахунок нерозподілених прибутків така сама, як і вартість випуску звичайних акцій, тільки без поправки на витрати на емісію.

8. У процесі аналізу власного капіталу банку виходячи з його цілей, слід використовувати методи всіх видів фінансового аналізу. Зокрема, вивчення власного капіталу слід починати з аналізу складових його елементів, порівняти їх із показником сукупного власного капіталу за їх питомою вагою. Кількісний аналіз структури власного капіталу банку слід здійснювати у динаміці, щоб відстежувати зміну в його структурі за період, що аналізується, та визначити тенденції розвитку. Важливо порівняти структуру власного капіталу конкретного банку з аналогічними показниками інших банків або із середньо-банківськими.

9. Здійснюючи аналіз власного капіталу банку, потрібно чітко розуміти його суть, а також враховувати класифікацію власного капіталу за різними ознаками.

10. Аналізуючи власний капітал, потрібно враховувати існуючі обмеження щодо діяльності банків. Так, банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % регулятивного капіталу банку.

Для аналізу змін, які відбулися у власному капіталі банку протягом звітного періоду, слід використовувати таку методику (табл. 1).

Дані табл. 1 свідчать, що власний капітал банку за звітний період збільшився на 671 тис. грн, або на 2,6 %. Зміни відбулися за рахунок продажу раніше викуплених власних акцій, а також отриманого за звітний період прибутку. Відсутність дивідендних виплат може негативно вплинути на курс акцій банку, як уже емітованих, так і нових емісій.



3. Оцінка вартості власного капіталу

У процесі аналізу власного капіталу банку велике значення має питання оцінки його вартості. Оцінка вартості власного капіталу дає змогу одержати додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рішень поточного і перспективного плану, визначити ефективність діяльності банку.

У банківській практиці існує кілька способів визначення вартості власного капіталу банку. Кожний з них має як позитивні сторони, так і певні вади.

Перший спосіб -- це визначення бухгалтерської (балансової) вартості власного капіталу банку. Згідно з цим способом усі активи та зобов'язання банку обліковуються на його балансі за вартістю їх придбання чи виникнення. Власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобов'язань. Такий спосіб оцінювання прийнятний лише тоді, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов'язань не дуже різняться між собою. Якщо ринкова вартість з тих чи інших причин значно відхиляється від первісної балансової вартості, то зазначений спосіб призводить до спотворення результатів, неадекватності оцінки власного капіталу банку. Цей спосіб простий, не потребує наявності спеціальної кваліфікації у працівників банку та значних витрат на здійснення оцінки.

Другий спосіб -- спосіб ринкової вартості -- полягає в тому, що активи та зобов'язання банку оцінюються за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховується власний капітал банку. Цей спосіб точніше відбиває реальний рівень захищеності банку, дає змогу більш динамічно та реалістично оцінювати вартість власного капіталу, оскільки ринкова вартість активів і зобов'язань постійно змінюється. Однак банки здебільшого не зацікавлені в такому способі визначення вартості власного капіталу, особливо коли він не сприяє зміцненню позицій банку на ринку. Цей спосіб здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб, хоча він корисний і для зовнішніх користувачів -- вкладників та кредиторів банку.

Зауважимо, що способу ринкової вартості властиві окремі недоліки. По-перше, не завжди доцільно та правильно можна оцінити активи та зобов'язання за ринковою вартістю. По-друге, зазначений спосіб трудомісткий, вимагає наявності висококваліфікованих фахівців, а також значних грошових витрат.

Сутність третього способу -- способу регулювальних бухгалтерських процедур -- полягає в обчисленні розміру власного капіталу за правилами та вимогами, встановленими органами, що здійснюють нагляд і контроль за банківською діяльністю. За цим способом власний капітал банку розраховується як сума низки його складових елементів. Порядок визначення та склад власного капіталу різниться залежно від країни, однак з метою захисту вкладників та кредиторів, забезпечення фінансової стійкості та прозорості банківських систем рядом економічно розвинутих країн була укладена Базельська угода. Нею визначені єдині основні підходи до визначення складу та порядку розрахунку власного капіталу банків країн, що підписали зазначену угоду.

Основні положення Базельської угоди використовують й інші країни, зокрема Україна. Національний банк України при визначенні адекватності власного капіталу банків дотримується положень цієї угоди. При цьому НБУ постійно вдосконалює методику визначення розміру власного капіталу.

Зауважимо, що цьому способу розрахунку власного капіталу властиві недоліки.

По-перше, розробляючи порядок розрахунку власного капіталу банків, Національний банк України виходить із цілей органу, що здійснює нагляд та контроль за банківською діяльністю, та власної монетарної політики.

По-друге, постійна зміна та вдосконалення цього способу розрахунку власного капіталу банку ускладнює порівнянність при здійсненні аналізу фінансового стану банку. Змінюючи правила розрахунку власного капіталу, слід забезпечити порівнянність його величини через перерахування даних минулих звітних періодів за новими правилами.

По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов'язань та резервів на покриття збитків до складу власного капіталу. Це може призвести до спотворення результатів діяльності банку, створити враження його благополучної діяльності.

Методологічною основою для розрахунку регулятивного капіталу є положення Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним капітал банку включає основний і додатковий

І капітал. Складовими основного капіталу є: сплачений і зареєстрований статутний капітал; розкриті резерви (створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку); надбавки до курсу акцій і додаткові внески акціонерів у капітал; загальний фонд покриття ризиків, створюваний під невизначений ризик під час проведення банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Додатковий капітал складається з нерозкритих резервів, резервів переоцінювання активів, гібридних капітальних інструментів і субординованого боргу. НБУ має право визначити інші статті балансу банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення.

Згідно з методикою Національного банку України регулятивний власний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

Алгоритм розрахунку розміру регулятивного власного капіталу банку має такий вигляд:

РВК=ОК+ ДК-В,

де РВК -- регулятивний власний капітал банку;

ОК -- основний капітал, зменшений на суму недосформованих резервів за активними операціями банку;

ДК -- додатковий капітал банку;

В -- відвернення.

При цьому слід враховувати такі основні підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися у банку, а його розмір ґрунтується на консервативному підході до оцінювання активів банку. Мова йде про виключення «виявлених» збитків, оскільки недосформований резерв фактично вже є оціненим збитком банку, а тому у наступних періодах він обов'язково зменшить розмір власного капіталу. Таке зменшення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.

2. Відрахування з основного капіталу нематеріальних активів пов'язане з тим, що вартість зазначених активів має тенденцію до зникнення у міру того, як банк наближається до неплатоспроможності.

3. Додатковий капітал не обов'язково слугує постійним джерелом банківських ресурсів, його вартість менш надійна, оскільки може включати «невиявлені», «приховані» збитки від банківської діяльності.

4. Включення до додаткового капіталу резервів під стандартну кредитну заборгованість зумовлене тим, що відносно цієї заборгованості на даний період не виникає сумнівів щодо повернення кредитів, однак практика свідчить про можливість неповернення частини стандартних кредитів. У фінансовому обліку резерви під стандартні кредити обліковуються на контрактивних рахунках, які виключаються із балансової суми кредитного портфеля та із власного капіталу (через віднесення на валові витрати), але для розрахунку регулятивного власного капіталу додаються до останнього.

5. Зменшення розрахункової суми регулятивного власного капіталу на придбані капітальні та боргові цінні папери, які випущені іншими банками, в портфелях банку на продаж та інвестиції пов'язане з необхідністю упередження ланцюгового банкрутства банків. Фактично мова йде про недопущення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного з метою штучного збільшення своїх статутних капіталів.

6. Зменшення розміру регулятивного власного капіталу на здійснені банком інвестиції в асоційовані компанії та банки та/або дочірні компанії і банки пов'язане із ризиками, які несе банк, а також із тим, що джерелом таких інвестицій має бути чистий прибуток.

7. По-різному враховуються прибутки та збитки поточного року. Збитки виключаються при розрахунку з основного капіталу, а прибутки включаються до додаткового капіталу. Це зумовлено тим, що прибутки поточного року не є стабільним джерелом капіталу, їх сума часто коригується аудиторами чи іншими повноважними особами, причому, як правило, в бік зменшення. Натомість сума збитків практично ніколи не коригується в бік зменшення.

Залучення коштів на умовах субординованого боргу має для банків деякі переваги порівняно з іншими способами збільшення їх власного капіталу. По-перше, сплата процентів за субординованим боргом здійснюється за рахунок збільшення валових витрат. По-друге, боргові зобов'язання не надають їх власникам права на управління банком. По-третє, механізм залучення коштів на умовах субординованого боргу простіший, ніж той, що застосовується, зокрема, під час емісії акцій. По-четверте, придбання акцій можливе лише за рахунок власних коштів акціонерів (засновників). В умовах економічної нестабільності, значної інфляції, спаду виробництва, збитковості значної кількості підприємницьких структур доволі важко банкам розмістити акції на прийнятних умовах. Більш прийнятним є залучення коштів на умовах субординованого боргу.

9. При розрахунку загальної суми регулятивного власного капіталу додатковий капітал не повинен перевищувати розмір основного капіталу. Включення ж субординованого боргу в розрахунок власного капіталу фактично обмежується 50 % розміру основного капіталу.

4. Статутний капітал та порядок його формування

Статутний капітал являє собою вартість вкладів акціонерів (засновників, учасників) банку, внесених з метою формування його активів для початку чи подальшої банківської діяльності, а також гарантування інтересів вкладників та кредиторів банку.

Аналіз статутного капіталу банку слід здійснювати за такими напрямами: формування статутного капіталу під час створення банку; порядок збільшення розміру статутного капіталу; порядок зменшення розміру статутного капіталу.

Процес формування статутного капіталу створюваного банку має ряд особливостей, основними з яких є:

1. Організаційно-правова форма створюваного банку, яка визначає порядок формування статутного капіталу через безпосереднє вкладення інвесторами коштів та майна або залучення через відкриту чи закриту підписку на акції. Згідно з чинним законодавством банки можуть створюватись як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативні банки. Акціонерні банки можуть бути, у свою чергу, відкритого чи закритого типу. Якщо банк створюється у формі акціонерного товариства відкритого типу, то його акції пропонуються широкому колу інвесторів, здійснюється публічне розміщення акцій на умовах їх вільного подальшого обігу. Зазначені акції, як правило, є предметом угод купівлі-продажу на біржовому та позабіржовому ринках. Якщо банк створюється у формі закритого акціонерного товариства, то він здійснює закрите розміщення акцій серед обмеженого кола засновників. Такі акції не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди керівних органів акціонерного товариства, визначених його статутом.

Згідно з чинним законодавством термін відкритої підписки на акції не може перевищувати шість місяців. Якщо до закінчення цього терміну не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерний банк вважається незаснованим. До дня установчих зборів засновники, що підписалися на акції, повинні оплатити не менше 30 % (для закритих акціонерних товариств - 50 %) номінальної вартості акцій, але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Акціонери у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного банку, повинні оплатити повну вартість акцій. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10 % статутного капіталу банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред'явника.

Пайові банки формують свій статутний капітал за рахунок вкладів (внесків) учасників, при цьому за кожним з них зберігається право власності на його частку в капіталі. До моменту реєстрації пайового банку кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 % внеску (але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Повністю внесення внеску повинно відбутися не пізніше року після реєстрації пайового банку.

2. Статутний капітал банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі в національній валюті України та у вільно конвертованій іноземній валюті (для нерезидентів). Забороняється формування статутного капіталу за рахунок бюджетних коштів, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, а також коштів, джерела походження яких не підтверджені.

3. Мінімальний розмір статутного капіталу для банків установлюється законодавчо. НБУ має право встановлювати для окремих банків, залежно від їх спеціалізації, диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче розмірів, передбачених законодавчо.

4. Слід розрізняти зареєстрований та незареєстрований статутний капітал. Виокремлюють також сплачену та несплачену частини статутного капіталу.

5. Банки можуть продавати акції первинного розміщення за ціною, не нижчою від номінальної вартості. У разі продажу таких акцій інвестору за ціною, вищою, ніж номінальна вартість, виникає емісійна різниця, яка використовується як власний капітал банку.

6. Банк може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їх подальшого перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників чи анулювання або отримувати власні акції в дар. Ці акції повинні бути реалізовані або анульовані у термін не більше одного року з моменту їх придбання. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів проводиться без урахування придбаних банком акцій. Здійснювати придбання власних акцій до повної оплати всіх раніше випущених акцій не дозволяється.

7. Банки мають право придбавати власні акції або паї з наступним письмовим повідомленням НБУ про укладені угоди, яке має бути надіслане протягом п'яти робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбання власних акцій, якщо це може призвести до падіння регулятивного капіталу нижче за мінімальний рівень.

Про намір банку придбати загальну кількість власних акцій або паїв у розмірі 10 % загальної емісії і більше банк письмово повідомляє НБУ за 15 календарних днів до укладення угод. НБУ має право заборонити банку купівлю власних акцій або паїв у разі, якщо це може призвести до погіршення фінансового стану банку.

Зауважимо, в деяких випадках викуп банком власних акцій пов'язаний з метою реінвестування дивідендів. Викуповуючи частину акцій, банк має можливість збільшити розмір прибутку на одну акцію. Це пов'язано з тим, що викуплені акції не враховуються у розподілі прибутку банку.

Оцінити формування статутного капіталу банку можна за такою схемою (табл. 2).

Дані табл. 2 свідчать, що банк початково розмістив 50 % акцій, причому реалізував їх вище номінальної вартості, одержавши емісійний дохід в розмірі 750 тис. грн. Пізніше акції банку були продані за номіналом, причому їх повна вартість була сплачена акціонерами раніше встановленого законодавством строку. Мінімально встановлений розмір статутного капіталу для банків створюваний банк перевищив у 3 рази.

Збільшення статутного капіталу акціонерного банку здійснюється за допомогою випуску нових акцій, збільшення номінальної вартості акцій або обміну облігацій на акції, переведення субординованого боргу до розряду статутного капіталу (якщо це дозволено чинним законодавством). Збільшення статутного капіталу акціонерного банку не більш як на 1/3 може бути здійснено за рішенням правління, якщо таке передбачено статутом.

Таблиця 2 - Формування статутного капіталу банку

У разі збільшення статутного капіталу через обмін облігацій існуючої номінальної вартості на акції цього емітента, статутний капітал на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються на акції. В даному випадку, номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких передбачається їх обмін на акції, помітна дорівнювати номінальній вартості акцій.

Зауважимо, що збільшення статутного капіталу допускається чи умови, що всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю не нижче номінальної. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення статутного капіталу банку.

Збільшення статутного капіталу пайового банку відбувається за рахунок додаткових внесків учасників, причому ці внески можуть не виливати на розмір частки учасників у статутному капіталі, зазначеної в установчих документах, якщо інше не передбачено ними.

Джерелами збільшення статутного капіталу є власні кошти акціонерів (засновників, учасників), а також дивіденди, які направляються на його збільшення у разі прийняття рішення вищим органом управління банку про капіталізацію дивідендів. При аналізі дивідендів, що використовуються на збільшення статутного капіталу, слід враховувати особливості розподілу прибутку та дивідендної політики банку (див. параграф 2.6 теми 2).

Зменшення статутного капіталу здійснюється через зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини їх у власників з метою анулювання.

Аналіз збільшення чи зменшення розміру статутного капіталу банку можна здійснювати у послідовності, наведеній у табл. 3.

Таблиця 3 - Аналіз збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу банку

Дані табл. 3 свідчать, що збільшення статутного капіталу банку відбулося за рахунок нової емісії акцій. Вона була здійснена у встановлені законодавством строки. Джерелами збільшення статутного капіталу були капіталізовані дивіденди та власні кошти акціонерів.

5. Аналіз резервного капіталу, спеціальних фондів і резервів

До складу власного капіталу банку входять резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви. Перш ніж почати аналізувати зазначені складові елементи власного капіталу банку, необхідно з'ясувати їх економічну сутність, порядок формування та використання. Зауважимо, що чинним законодавством регулюється порядок створення та використання лише статутного і резервного капіталу. Інші фонди, призначені для розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банку, вирішення соціальних питань та матеріального стимулювання його працівників, банки мають право створювати самостійно з урахуванням вимог (якщо вони є) чинного законодавства.

Резервний капітал формується в процесі подальшої діяльності банку. Він призначений для покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансових зобов'язань. Наявність резервного капіталу забезпечує фінансову стійкість банку, що, у свою чергу, позитивно впливає на підвищення його платоспроможності та зменшує вірогідність банкрутства банку.

Резервний капітал формується в порядку, встановленому загальними зборами учасників (засновників, акціонерів). Однак розмір резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього не можуть бути меншими, ніж це встановлено законодавчо. Мова йде про те, що мінімальний розмір резервного капіталу не може бути меншим 25 % регулятивного капіталу (але не менше 25 % зареєстрованого статутного капіталу), а розмір відрахувань -- меншим 5 % чистого прибутку.

Якщо діяльність банку створює загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього.

Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капіталу зменшився до суми, що є меншою, ніж розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу банку мають становити 10% чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35 % від статутного капіталу банку.

Коли резервний капітал досягає встановленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного капіталу відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються. Зауважимо, що використання коштів резервного капіталу має бути цільовим, тобто відповідати його призначенню, а також оформлене належним чином, зокрема, рішенням правління банку.

Важливо оцінити обґрунтованість установленого мінімального розміру резервного капіталу, виконання чи невиконання банком цієї вимоги. Доцільно врахувати при цьому стратегію і тактику, яку проводить банк у своїй діяльності, а також чинне податкове законодавство. Слід розібратися в причинах, які вплинули як на виконання, так і невиконання банком вимоги щодо мінімального розміру резервного капіталу. В останньому випадку причини можуть бути різні, наприклад: банк був недавно створений і не встиг одержати прибуток, який дав би змогу сформувати встановлений резервний капітал; банк різко збільшив розмір статутного капіталу, що призвело на даний момент до порушення оптимального співвідношення; банк нехтує вимоги щодо формування резервного капіталу; банк значну частину коштів резервного капіталу направив на покриття збитків від своєї діяльності; у банку погіршилась якість активів тощо.

Актуальним є питання про розмір відрахувань від чистого прибутку до резервного капіталу банку. Прискорені розміри відрахувань з метою найшвидшого створення резервного капіталу можуть істотно знизити розмір прибутку, що використовується на виплату дивідендів. Це негативно відіб'ється на вартості акцій та подальшому формуванні статутного капіталу банку. Занадто низькі розміри відрахувань від прибутку збільшать термін формування резервного капіталу і можуть негативно вплинути на фінансову стійкість банку. Тому банки, виходячи із своїх власних потреб, застосовують, як правило, змішаний порядок формування резервного капіталу, коли протягом кількох років здійснюються підвищені розміри відрахувань від прибутку, а потім установлюються помірні чи невеликі розміри відрахувань до досягнення встановленої величини цього капіталу.

Ураховуючи сказане вище, узагальнений аналіз резервного капіталу банку можна робити в такій послідовності (табл. 4).

Таблиця 4 - Аналіз резервного капіталу банку

З даних табл. 4 випливає, що фактичний розмір резервного капіталу не перевищує 3 % від розміру зареєстрованого статутного капіталу та 2 % регулятивного капіталу. Регулятивний капітал є розрахунковою величиною, пов'язаною зі зміною ризикованості банківської діяльності, іншими факторами. Водночас абсолютний розмір резервного капіталу збільшився за рахунок розподілу чистого прибутку у розмірі, встановленому законодавством. За звітний період інших джерел поповнення резервного капіталу та використання його коштів не відбулося.

Компонентом власного капіталу є загальні резерви, які створюються для відшкодування можливих непередбачених ризиків.

Мова йде про те, що до складу власного капіталу включаються резерви, створені для покриття не виявлених на даний час збитків. Ці резерви можуть вільно використовуватися для покриття збитків, що матеріалізуються з часом, у майбутньому. Резерви, створені під виявлене погіршення якості певних видів активів або визнаних зобов'язань, не повинні входити до складу власного капіталу банку. Загальні резерви формуються за рішенням і в порядку, визначеному вищим органом управління банку з урахуванням вимог чинного законодавства. Відрахування до таких резервів здійснюється з чистого прибутку банку.

До складу власного капіталу банку входять спеціальні фонди та резерви. Згідно з чинним законодавством банки мають право створювати спеціальні фонди, призначені для розширення і розвитку банківської діяльності та її матеріально-технічної забезпеченості, вирішення питань матеріального стимулювання працівників та соціального розвитку колективу банку. Кількість, назва, порядок створення, формування та використання таких фондів установлюються загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) з урахуванням вимог чинного законодавства. Джерелом формування спеціальних фондів є чистий прибуток банку.

Власний капітал банку включає такий компонент як результати переоцінки окремих активів, зокрема основних засобів і нематеріальних активів. Резерви переоцінки виникають двома способами. По-перше, в деяких країнах банкам дозволяється час від часу зі зміною ринкової вартості проводити переоцінку своїх фіксованих активів. Такі переоцінки відображаються у балансі банку як резерв переоцінки. По-друге, нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки може входити до балансу в результаті довгострокового володіння деякими активами, відображеними у балансі за історичною вартістю їх придбання.

Здійснюючи аналіз зазначеного елемента власного капіталу, слід враховувати діючий порядок переоцінки. Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» об'єкт основних засобів переоцінюється, якщо його залишкова вартість значно (більш як на 10 %) відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. За Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» переоцінка нематеріальних активів може здійснюватися банками за справедливою вартістю на дату складання балансу. Переоцінюванню підлягають лише нематеріальні активи, щодо яких існує активний ринок. Якщо банк здійснив переоцінку об'єктів групи нематеріальних активів, то надалі вони підлягають щорічній переоцінці. Переоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних засобів визначається множенням первісної вартості і суми зносу об'єкта основних засобів на індекс переоцінки, який визначається діленням справедливої вартості об'єкта, що переоцінюється, на його залишкову вартість. Переоцінена первісна вартість і знос об'єкта нематеріальних активів визначаються аналогічно.

Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріального активу включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки -- до складу витрат, крім таких випадків.

* Перевищення суми попередніх уцінок над сумою попередніх дооцінок залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріального активу при черговій дооцінці вартості цього об'єкта основних засобів або нематеріального активу включається до складу доходів звітного періоду з відображенням різниці між сумою чергової (останньої) дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріальних активів і зазначеним перевищенням у складі іншого додаткового капіталу.

* Перевищення ж суми попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріальних активів при черговій уцінці залишкової вартості цього об'єкта основних засобів або нематеріального активу спрямовується на зменшення іншого додаткового капіталу із включенням різниці між сумою чергової (останньої) уцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріальних активів і вказаним перевищенням до витрат звітного періоду. У разі вибуття об'єктів основних засобів або нематеріальних активів, які раніше були переоцінені, перевищення сум попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок залишкової вартості цього об'єкта основних засобів або нематеріальних активів включається до складу нерозподіленого прибутку з одночасним зменшенням додаткового капіталу.

Підсумовуючи сказане, можна узагальнені результати аналізу спеціальних фондів та резервів відобразити у таблиці, форма якої наведена нижче (табл. 5).

Дані табл. 5 свідчать про те, що частка загальних резервів та спеціальних фондів у сукупному власному капіталі банку незначна. Те ж саме можна сказати і про результати переоцінки. За звітний період це пояснюється, зокрема, тим, що прибуток банку становив незначну суму, а збільшення сукупного власного капіталу пояснюється новою емісією акцій.

Таблиця 5 - Аналіз спеціальних фондів та резервів, що входять до власного капіталу банку

6. Аналіз нерозподіленого прибутку як складової власного капіталу

Нерозподілений прибуток -- це частина чистого прибутку, яка не розподіляється, а утримується банком, як правило, з метою реінвестування в його діяльність. Зазначений прибуток є джерелом власного капіталу внутрішнього походження. Він створюється як залишок чистого прибутку після нарахування дивідендів, відрахувань у загальні резерви, резервний капітал та в інші фонди (резерви), створені відповідно до рішень загальних зборів учасників (засновників, учасників) банку або згідно з чинним законодавством. У фінансовому обліку нерозподілений прибуток включає результат минулих років, результат минулого року, що очікує затвердження зборами акціонерів (засновників) та результат поточного року. Чим більші значення нерозподіленого прибутку, тим краще. Проте слід мати на увазі, що результат поточного року може бути відкоригований у бік зменшення за результатами аудиторських перевірок і до цього моменту не може бути сплачений у вигляді дивідендів. Натомість від'ємне значення результатів минулих років та поточного року означає, що банк у той чи інший період мав збитки, тобто «проїдав» свій власний капітал.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить переважно від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам (учасникам). З метою додержання встановленого Національним банком України співвідношення «власний капітал/активи» банки часто змушені вибирати між збільшенням розміру нерозподіленого прибутку й емісією нових акцій. Однак акціонери банку є його власниками і неохоче йдуть на розширення кола акціонерів та нову емісію акцій. Коли частина прибутку залишається у розпорядженні банку, замість того щоб бути розподіленою на дивіденди, власники банку вважають, що ці утримані кошти в майбутньому забезпечать їм необхідну ринкову дохідність звичайних акцій. Збільшення власного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку вигідно також тому, що з ним не пов'язані ніякі витрати. Однак тривале стримування виплати дивідендів може призвести до зниження ринкової вартості акцій.

Здійснюючи аналіз нерозподіленого прибутку як джерела власного капіталу, необхідно поєднувати його з аналізом фінансових результатів діяльності банку, а також враховувати методи визначення дивідендів, які використовує банк, здійснюючи дивідендну політику. Слід враховувати також форми виплати дивідендів, обмеження на їх виплату, які встановлюються чинним законодавством та Національним банком України, а також діючий порядок виплати та оподаткування дивідендів (табл. 6).

Дані табл. 6 свідчать, що банк близько 20 % чистого прибутку направляє на виплату дивідендів, хоча питома вага дивідендних виплат зменшилася за аналізований період на 1,8 процентного пункту. У своїй діяльності банк дотримується методу постійного розміру дивідендних виплат. Виплата дивідендів здійснювалася виключно у грошовій формі.

Таблиця 6 - Аналіз дивідендних виплат

Аналізуючи розмір дивідендів, які виплачуються власникам банку, необхідно з'ясувати тип дивідендної політики, яку проводить банк: консервативний, помірний чи агресивний. Кожному типу дивідендної політики відповідають конкретні методи визначення дивідендів, кожний з яких має як позитивні риси, так і певні вади.

Консервативному типу відповідають залишковий метод та метод постійного розміру дивідендних виплат. Сутність першого методу полягає в тому, що розмір прибутку для виплати дивідендів визначається як залишок після задоволення інвестиційних можливостей банку. Перевагою зазначеного методу є те, що забезпечуються високі темпи розвитку банку, підвищується його фінансова стійкість. Недолік же полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, що негативно впливає на формування ринкової вартості акцій та імідж банку.

Сутність методу постійного розміру дивідендних виплат полягає в збереженні стабільної суми дивідендних виплат протягом тривалого проміжку часу. Цей метод створює почуття впевненості власників у стабільності розміру поточного прибутку незалежно від різних чинників, визначає стабільність котирування акцій на ринку цінних паперів. Вадою зазначеного методу є слабкий взаємозв'язок між дивідендами та фінансовими результатами діяльності комерційного банку. Для зменшення впливу зазначеної вади стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється, як правило, на відносно низькому рівні.

Помірному типу дивідендної політики відповідає метод постійної та змінної частини дивіденда. Сутність цього методу полягає в регулярності виплат стабільних, невеликих за розміром дивідендів у тісному взаємозв'язку з результатами фінансової діяльності банку, яка дає змогу збільшувати розмір виплачуваних дивідендів у періоди його ефективної роботи. Недоліком цього ' методу є зниження ринкової вартості акцій у випадку тривалої виплати мінімальних розмірів дивідендів, а також те, що він може ефективно застосовуватися банками з нестабільними в динаміці розмірами прибутку.

Агресивний тип дивідендної політики включає: метод стабільного приросту дивідендів та метод постійного коефіцієнта виплат.

Перший метод передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Для цього встановлюється, як правило, фіксований розмір процента приросту дивідендів до їх розміру в попередньому періоді. Перевага цього методу полягає у забезпеченні високої ринкової вартості акцій банку та у формуванні його позитивного іміджу серед потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недолік цього методу полягає у відсутності еластичності в його застосуванні, скороченні інвестиційної діяльності та погіршенні фінансового стану банку за умови збільшення темпу зростання коефіцієнта дивідендних виплат.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат передбачає додержання встановлених пропорцій розподілу отриманого прибутку між акціонерами (засновниками) та банком, тобто встановлення співвідношення між прибутком, який споживається та капіталізується. Перевага цього метода у простоті формування фонду дивідендів та у тісному взаємозв'язку з розміром одержаного банком прибутку. Основний же недолік полягає у нестабільності дивідендних виплат на одну акцію, що пов'язано з нестабільністю суми сформованого прибутку. Така нестабільність впливає на коливання ринкової вартості акцій, а також свідчить про високу ризикованість діяльності банку. Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат можуть застосовувати лише банки зі стабільним прибутком.

Рішення про форму виплати дивідендів приймають Загальні збори учасників банку, при цьому вона може суттєво вплинути на розмір власного капіталу (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Основні форми виплати дивідендів

Здійснюючи аналіз власного капіталу, слід враховувати обмеження, встановлені чинним законодавством на виплату дивідендів:

-- банку забороняється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі, якщо така виплата чи розподіл призведе до порушення нормативу адекватності капіталу;