Управління портфелем цінних паперів комерційного банку

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Фінансово-економічний факультет

Кафедра фінансів

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Банківська справа»

На тему:

Управління портфелем цінних паперів комерційного банку

Виконав: студент гр. 501-ЕП

Щеглов Я.В.

Керівник:

Довгаль Ю.С.

Полтава 2008

Зміст

Вступ

Теоретична частина

Розділ I. Інвестиції комерційних банків у цінні папери

1.1 Роль цінних паперів на фінансових ринках

1.2 Поняття і основи класифікації операцій банків з цінними паперами

1.3 Сутність і види інвестицій у цінні папери

1.4 Операції банків з векселями

Розділ II. Управління портфелем цінних паперів

2.1 Основи управління інвестиціями банків у цінні папери

2.2 Формування портфеля цінних паперів банку

2.3 Випуск цінних паперів комерційними банкам

Розділ III. Дохідність цінних паперів комерційного банку

3.1 Доход і цінні папери: взаємозв'язок

3.2 Ставки дохідності

Висновки

Список використаної літератури

Додаток 1

Вступ

Приватизація і акціонування приватної власності, розвиток підприємництва та кредитних інститутів приводять до поглиблення розвитку грошових і кредитних відносин. Виникає особливий сектор господарювання, який пов'язаний з обігом цінних паперів - фінансовий ринок.

Фінансовий ринок умовно можна поділити на дві частини: ринок банківських позичок і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту та взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на тривалий час (більше року). Цінні папери дають змогу отримати кошти на довгий період (на десятиріччя - облігації) чи у безстрокове користування (акції).

Перш ніж перейти власне до цінних паперів, потрібно зупинитися на такому понятті, як фіктивний капітал, оскільки саме рух фіктивного капіталу і є основою функціонування фондового ринку і існування цінних паперів як таких. Фіктивний капітал являє собою суспільне відношення, суть якого полягає в його здатності вловлювати деяку частину додаткової вартості. Історично основа виникнення фіктивного капіталу перебувала у відособленні позикового капіталу від виробничого і утворенні кредитної системи, а технічний відрив фіктивного капіталу від реального стався на базі позики капіталу, внаслідок чого в руках власника позикового капіталу залишається титул власності, а реально розпоряджається цим капіталом функціонуючий підприємець. Тим самим фіктивний капітал виявляється в формі титулу власності, здатного вступати в обіг, і більш того здатного звертатися відносно незалежно від руху дійсного капіталу. Реально фіктивний капітал опосередковує процеси руху капіталу, розподілу і перерозподілу прибутку, а також перерозподілу національного прибутку через систему державних фінансів.

Цінний папір являє собою документ, який виражає пов'язані з ним майнові і немайнові права, може самостійно обертатися на ринку і бути об'єктом купівлі-продажу і інших операцій, служить джерелом отримання регулярного або разового прибутку. Таким чином, цінні папери виступають різновидом грошового капіталу, рух якого опосередковує подальший розподіл матеріальних цінностей.

У минулому цінні папери існували виключно в фізично відчутній, паперовій формі і друкувалися друкарськими способами на спеціальних паперових бланках. Цінні папери, як правило, виготовляються з досить високою мірою захищеності від можливих підробок. Останнім часом в зв'язку зі значним збільшенням обороту цінних паперів багато хто з них став оформлятися у вигляді записів в книгах обліку, а також на різних носіях інформації, тобто перейшли в фізично невідчутну (непаперову) форму. Тому на ринку цінних паперів випускаються, обертаються і гасяться як власне цінні папери, так і їх замінники. Об'єкти операцій на ринку цінних паперів також називають інструментами ринку цінних паперів, фондами (в значенні грошові фонди) або фондові цінності.

Сучасний етап становлення ринку цінних паперів характеризується значними темпами росту емісії цінних паперів, постійним збільшенням кількості суб'єктів господарської діяльності, які виступають у ролі емітентів. Отже, з усією очевидністю видно, що дана область ринкових відносин є дуже важливою, складною та актуальною. На сьогоднішній день.

Теоретична частина

Розділ I. Інвестиції комерційних банків у цінні папери

1.1 Роль цінних паперів на фінансових ринках

На грошових ринках (з терміном обороту до року) і ринках капіталів (з терміном обороту понад рік) їх подають однією з таких форм: іменні документарні; іменні бездокументарні; документарні на пред'явника.

Економічна роль грошових і капітальних цінних паперів полягає в забезпеченні безперервності кругообігу промислового, комерційного і банківського капіталу, досягненні безперебійності бюджетних витрат, у прискоренні реалізації товарів і послуг, тобто у забезпеченні процесу відтворення і утворення чи збільшення капіталу.

Як свідчить світова практика, на ринку грошових цінних паперів у ролі інвесторів домінують банки. На ринку ж капітальних цінних паперів переважають інституціональні інвестори (інвестиційні або пенсійні фонди, страхові компанії, профспілки), що сприяє розширенню кола покупців фінансових інструментів і, отже, розосередженню ризику вкладання коштів у цінні папери. Найважливішу посередницьку роль відіграють інвестиційні

банки. Як консультант з усіх фінансових питань, "пов'язаних з емісією, банк разом з потенційним емітентом визначає реальні й найбільш економічні можливості виходу на конкретний ринок, а згодом, як головний гарант, бере на себе організаційні зобов'язання, що забезпечують повне розміщення випущених цінних паперів. Таким чином первинний ринок -- це механізм емісії й початкового розміщення цінних паперів.

Проте фактичний стан інвестиційних процесів відображають такі характеристики, як рівень розвитку вторинного ринку, його активність і мобільність. Механізм вторинного ринку дуже складний і багатоступеневий; вторинний оборот цінних паперів нічого не додає до капіталів, тому що емітенти один раз уже придбали їх на первинному ринку. Цінні папери здебільшого купують для отримання прибутку не стільки з відсоткових виплат, скільки від їхнього перепродажу. Але з економічного погляду саме процес перепродажу забезпечує перерозподіл капіталу в найефективніші галузі господарства. Цінні папери найприбутковіших галузей виробництва і цілих секторів економіки зростають у ціні, збільшується їх привабливість, що створює передумови для випуску нових паперів і тим самим нового залучення капіталу. Відмінною рисою операцій з цінними паперами є те, що відбувається не просто купівля-продаж товару, а й передання прав власності, яке нерідко має адресність (обов'язок сплачувати відсотки і дивіденди конкретним новим власникам), а також низку супутніх прав.

В економічній теорії особливе місце займає питання о виробничих відносинах, як суспільній формі розвитку продуктивних сил. Вони являють собою відносини з приводу привласнення засобів виробництва та продуктів праці (таким чином виступають, як відносини власності, засоби виробництва та продукти праці), вони включають в себе і відносини, які виникають з приводу емісії та купівлі - продажу цінних паперів. Емісія акцій та частково облігацій опосередковує привласнення засобів виробництва, виплати дивідендів та процентів відбивають розподіл додаткової вартості, а купівля - продаж цінних паперів - її перерозподіл.

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які виявляються через випуск спеціальних документів (цінних паперів, які мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися та погашатися). Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту та взаємодіє з нею.

Сутність ринка цінних паперів визначається законами розвитку капіталістичного суспільства, такими як всезагальний закон капіталістичного накопичення, закон тенденції норми прибутку до зниження, закон попиту, пропозиції та інші. Тенденція норми прибутку до зниження сприяє виникненню надлишкового капіталу, інвестування якого в реальний процес не видно з точки зору окремого капіталу, з зв'язку з його обмеженим об'єктом. Власники такого капіталу змушені віддавати його в борг під звичайний процент, цифра якого нижче цифри середньої норми прибутку. Ця суперечність може бути вирішена шляхом заснування акціонерних товариств, які, з однієї сторони, дозволяють зібрати воєдино достатню для прибуткового функціонування суму капіталів, а з іншої сторони - дають їх власникам надію на отримання дивідендів, які будуть більше виплат позичкового процента на аналогічний капітал. Однак при цьому інвестори несуть певний ризик, пов'язаний, по-перше, з тим, що фінансові результати діяльності акціонерного товариства можуть бути нижче середнього рівня або вони взагалі можуть збанкрутувати, по-друге, з можливістю збільшення позичкового відсотка.

1.2 Поняття і основи класифікації операцій банків з цінними паперами

Очевидно, що приваблюючий за своєю значимістю вид банківської діяльності -- кредитування, виступає одним з найважливіших факторів всебічного економічного розвитку. Однак, по-перше, розміщення у вигляді кредитів усіх наявних банківських ресурсів не завжди доцільне. По-друге, значна кількість наданих кредитів може виявитись нестандартними, що означає нараження їх вагомої частини на ризик неповернення позичальником, природним наслідком чого виступає втрата ліквідності та фінансової стійкості банку. По-третє, діяльність більшості банків, як правило, пов'язана з якимось одним економічним регіоном, а тому зниження ділової активності в цьому регіоні дестабілізує стан кредитного портфеля банку. У зв'язку з цим комерційні банки все більше зусиль зосереджують на активізації та розширенні кола операцій, що здійснюються ними на ринку цінних паперів (фондовому ринку). Ринок цінних паперів відіграє життєво важливу роль в економічному розвитку як окремих господарюючих суб'єктів, так і суспільства в цілому, забезпечуючи ліквідність та ринковий механізм ціноутворення, сприяючи обігу капіталу і його раціональному розміщенню. Основним завданням фондового ринку виступає мобілізація та вкладання фінансових ресурсів у найбільш привабливі з точки зору ринкової ефективності види підприємницької діяльності. Вільний оборот капіталу на фондовому ринку забезпечується через обіг цінних паперів, які поділяються на три групи:

-- пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов'язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які надають їх власникам право на участь в управлінні діяльністю емітента (акції);

-- боргові цінні папери, за якими емітент несе зобов'язання повернути у визначений термін кошти, але які не дають їх власникам права на участь в управлінні діяльністю емітента (державні боргові зобов'язання, облігації підприємств, ощадні сертифікати та векселі банків);

-- похідні цінні папери (фінансові ф'ючерси, опціони, свопи тощо).

Цінні папери випускаються як з метою створення нових та розвитку існуючих виробництв, так і для покриття тимчасових потреб в обігових коштах. Вони можуть бути іменними чи на пред'явника, з вільним чи обмеженим колом обігу. На сьогодні цінні папери в Україні можуть випускатись як у власне паперовій формі у вигляді відповідних бланків, так і у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. Прямими комерційними учасниками фондового ринку як окремого сектора економіки, на якому здійснюється підприємницька діяльність, є:

-- фінансові компанії, які спеціалізуються на комерційній та комісійній діяльності з цінними паперами, а також на операціях за дорученням емітента в процесі первинного розміщення випусків цінних паперів та надання інших послуг (інвестиційне консультування, управління портфелями цінних паперів тощо);

-- комерційні банки, які отримали ліцензію на ведення професійної діяльності на фондовому ринку та здійснюють визначені чинним законодавством операції з цінними паперами;

-- інвестиційні компанії, які поєднують в одній особі функції фінансового посередника (брокера, ділера) й інституційного інвестора. Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти дрібних інвесторів для спільного інвестування в цінні папери, діючи за рахунок і в інтересах осіб, які їх купують. Інвестиційні компанії виступають для інших інституційних інвесторів інвестиційними менеджерами і консультантами, формують їх активи в цінних паперах, організують нарахування та сплату доходів по цінних паперах.

Побічними (непрямими) комерційними учасниками фондового ринку, які зобов'язані діяти на ринку лише через посередництво прямих учасників, є:

-- інвестиційні фонди, які організують спільне інвестування в цінні папери через емісію власних не голосуючих цінних паперів;

-- довірчі товариства, що здійснюють операції на фондовому ринку від імені, за рахунок, в інтересах та на ім'я довірителів;

-- пенсійні фонди та страхові компанії, які мають можливість через послуги фінансових посередників здійснювати операції на фондовому ринку з метою формування власних портфелів цінних паперів і отримання доходу по них.

Структура фондового ринку включає біржовий та позабіржовий ринок цінних паперів. В основу біржового ринку покладено діяльність фондових бірж, що сприяє формуванню максимально справедливої ціни на цінні папери через механізм біржових торгів. Фондові біржі забезпечують покупців і продавців цінних паперів місцем для зустрічі з метою проведення торгівлі цінними паперами, утворюючи ефективний механізм визначення ринкової ціни шляхом зіставлення інтересів покупців та продавців. Біржові торги проводяться як у режимі фіксації котировок цінних паперів, так і шляхом підтримання безпосередньо аукціону, шляхом торгів «з голосу», з використанням засобів електронного зв'язку. Членом фондової біржі може стати будь-який прямий учасник фондового ринку, який повинен зареєструвати на біржі свою брокерську контору і брати участь у торгах відповідно до правил біржової торгівлі.

Позабіржовий ринок цінних паперів створюється і функціонує з метою забезпечення максимального зв'язку механізмів фондового ринку з інтересами інвесторів та емітентів окремих регіонів, сприяння залученню капіталів у середні та малі підприємства, створення сприятливих умов для розвитку новітніх технологій та виробництв, диверсифікації напрямків підприємницької діяльності в регіонах, створення потужної фондової інфраструктури, спроможної у короткий термін реформувати власність за допомогою залучення широких верств дрібних та інституційних інвесторів. Саме на позабіржовому ринку здійснюються такі операції, як інвестиційне консультування, управління портфелем цінних паперів. Комерційні банки в сучасних умовах активно проводять фондові операції як на біржовому, так і на позабіржовому ринку цінних паперів.

У загальному вигляді операція з цінними паперами -- це юридично оформлена та закінчена дія або послідовність дій на фондовому ринку, об'єктом яких є цінні папери та грошові засоби.

Усі банківські операції з цінними паперами можуть бути розподілені на три основні групи:

емісійні -- пасивні операції, які здійснюються через випуск цінних паперів власного боргу;

інвестиційні -- активні операції із вкладення власних та залучених фінансових ресурсів у фондові активи шляхом придбання відповідних цінних паперів на фондовому ринку від свого імені;

клієнтські -- посередницькі операції з цінними паперами, які здійснюються банками від імені, за рахунок та на користь клієнтів.

Комерційний банк проводить ту чи іншу операцію на фондовому ринку залежно від конкретно визначеної мети банківської діяльності. Так, для формування і збільшення власного капіталу та залучення ресурсів для використання в активних операціях банк здійснюватиме емісійні операції:

-- випуск акцій і облігацій;

-- емісію векселів;

-- випуск депозитних та ощадних сертифікатів.

З метою одержання прибутків від діяльності з цінними паперами, для забезпечення участі у статутному капіталі інших підприємств та контролю над їх власністю банк здійснюватиме інвестиційні операції:

-- арбітражну дилерську діяльність, тобто виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок шляхом виставлення класних цін купівлі-продажу із зобов'язанням їх купівлі та (або) продажу за заявленими цінами;

-- купівлю акцій з метою утримування їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж 1 рік.

Якщо метою банківської діяльності на фондовому ринку виступає одержання доходу у вигляді комісійних винагород від операцій з цінними паперами, то банк буде проводити клієнтські операції:

-- андеррайтинг, тобто гарантоване розміщення на ринку випусків цінних паперів клієнтів-емітентів;

-- брокерську діяльність, тобто здійснення угод з цінними паперами як повірений чи комісіонер, що діє на підставі договору доручення або комісії;

-- діяльність з управління цінними паперами, тобто здійснення від свого імені та за винагороду протягом певного строку довірчого управління цінними паперами, що належать іншій особі, в інтересах цієї або інших осіб;

-- клірингову діяльність: послуги з визначення взаємних зобов'язань (збирання, звірка, коригування інформації щодо угод з цінними паперами і підготовка бухгалтерських документів) та їх заліку з поставок цінних паперів і розрахунків за ними;

-- депозитарну діяльність: надання послуг зі зберігання сертифікатів цінних паперів та (або) обліку переходу прав на цінні папери;

-- реєстраторську діяльність: операції зі збирання, фіксації, обробки, зберігання та надання інформації, що складає систему ведення реєстру власників цінних паперів;

-- діяльність з обслуговування клієнтських операцій з цінними паперами: надання консультаційно-інформаційних послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінними паперами між учасниками фондового ринку.

Серед найбільш важливих завдань, для вирішення яких комерційні банки, власне, здійснюють формування та управління портфелем цінних паперів у складі своїх активів, можна виділити такі:

-- зменшення вагомої частки кредитного ризику (за рахунок його урівноважування високоякісними цінними паперами);

-- стабілізація доходу банку (за рахунок можливого зростання доходів від фондових операцій в той час, коли доходи від кредитів падають);

-- забезпечення географічної диверсифікації (за допомогою вторинного фондового ринку цінні папери, на відміну від банківських кредитів, можуть вільно обертатися в різних регіонах);

-- послідовне підтримання ліквідності (за рахунок можливості динамічної трансформації ресурсного портфеля в частині цінних паперів);

-- забезпечення високої гнучкості банківського портфеля активів (за рахунок його ефективної реструктуризації на базі купівлі-продажу цінних паперів);

-- страхування ризику змін процентних ставок;

-- створення високоякісних видів застави (для забезпечення особливо важливих депозитів);

-- підвищення фінансових показників стійкості банківського балансу за рахунок володіння пакетами цінних паперів достатньо високої якості.

1.3 Сутність і види інвестицій у цінні папер

Як вже зазначалось, банківські інвестиційні операції -- це активні операції із вкладення ресурсів банку в різноманітні цінні папери з метою одержання доходу від утримання їх у своєму портфелі впродовж визначеного терміну або від продажу придбаних цінних паперів за більш високою вартістю. Виходячи з цього, в інвестиційному портфелі банків виділяються:

-- цінні папери банків на інвестиції;

-- цінні папери банків на продаж.

Як у першому, так і у другому разі ключовими характеристиками інвестиційної діяльності комерційних банків виступають очікуваний доход від інвестування та ризик проведення інвестиційних операцій. Ризик банку-інвестора пов'язаний з тим, що доход може виявитись нижчим, ніж передбачено. Серед основних видів ризиків слід виділити такі:

-- ризик фінансового ринку (доход від одних цінних паперів може виявитись нижчим, ніж доход від інших, внаслідок змін процентних ставок на фінансовому ринку);

-- ризик інформації;

-- ризик дострокового відкликання цінних паперів емітентами;

-- ризик ліквідності;

-- політичний ризик.

Існують дві загальновизнані концепції оцінки інвестиційного ризику: аналіз чутливості кон'юнктури ринку та аналіз вірогідного розподілення доходності. Перша основана на розрахунку розмаху варіації доходності, виходячи з найкращого та найгіршого варіантів. Друга базується на побудові вірогіднішого розподілення значень доходності та вирахуванні стандартного відхилення від середньої доходності й коефіцієнта варіації, який, власне, і показує рівень ризику інвестицій в той чи інший цінний папір. Вихідними даними як при першій, так і при другій концепції виступають експертні оцінки. Прийняття рішення щодо інвестування базується на методах, які використовуються у фінансовій математиці, зокрема теорії вірогідності та математичній статистиці.

З метою мінімізації загального ризику інвестування банки здійснюють попереднє формування портфеля інвестиційних пропозицій, основними принципами якого виступають:

-- оптимальне розподілення ресурсів за типами цінних паперів (акції, облігації, векселі тощо), які слід рангувати за ступенем доходності й ризику;

-- врахування вірогідності відхилення реальних характеристик від їх запланованого рівня;

-- оперативна (відповідно до обраної стратегії і тактичної варіабельності кон'юнктури ринку) реструктуризація інвестиційного портфеля;

-- формування портфеля з урахуванням конкретного стану макро- та мікроссредовища (розвитку ринку цінних паперів, періоду їх обігу, статистичних характеристик ринку, коливань процентних ставок тощо).

Головним завданням банківського менеджменту виступає вибір ефективної інвестиційної стратегії з наявних альтернативних варіантів -- спосіб найбільш вигідного розміщення банківських ресурсів, який дозволяє одержати максимальний доход при забезпеченні прийнятного рівня ризику.

У банківській практиці використовуються різні методи оцін-ш ефективності інвестиційних проектів, основні з них наведені .

Найбільш розвинутими об'єктами інвестування в цінні напери виступають акції та облігації. Акції характеризуються такими видами вартості, як номінальна, емісійна, балансова, курсова, ліквідаційна.

Номінальна вартість -- це ціна, вказана на бланку акції.

Емісійна вартість -- це ціна, за якою здійснюється продаж акцій на первинному фондовому ринку.

Балансова вартість -- це ціна, що дорівнює частці власного капіталу емітента, яка припадає на одну акцію.

Ліквідаційна вартість -- це ціна, що може бути визначена в момент ліквідації підприємства-емітента.

Курсова вартість -- це ціна, за якою акції котируються на вторинному ринку цінних паперів.

Облігації як боргові цінні папери мають номінальну, викупну та курсову вартість.

Номінальна вартість -- це ціна, що вказується на бланку облігації та використовується як база для нарахування процентів.

Викупна вартість -- це ціна, за якою емітент здійснює викуп облігації після закінчення терміну її обігу.

Курсова вартість -- це ціна котирування облігації на вторинному фондовому ринку.

1.4 Операції банків з векселями

Українські комерційні банки здійснюють операції з векселями відповідно до Законів України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємства в Україні», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Механізм проведення банками вексельних операцій базується також на Положенні про простий і переказний вексель (затверджене Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341), Правилах виготовлення і використання вексельних бланків (затверджені Постановою КМУ і НБУ від 10 вересня 1992 р. № 528), Положенні про операції банків з векселями (затверджене Постановою Правління НБУ від 28 серпня 1999 р. № 258).

У загальному значенні вексель -- це цінний папір, у якому зазначено безумовне грошове зобов'язання однієї особи щодо сплати іншій особі визначеної суми коштів у визначений строк. Елементами, що в сукупності становлять вексельне зобов'язання та перетворюють його з простого цивільного боргового зобов'язання в зобов'язання, що регулюється нормами вексельного законодавства, виступають вексельні реквізити, основними серед яких є:

-- валюта і сума векселя;

-- дата платежу;

-- безумовне зобов'язання (наказ) сплатити вексельну суму;

-- найменування та адреса векселедавця;

-- місце платежу.

На практиці використовують простий і переказний векселі.

Простий вексель -- це вексель, виданий у формі безумовного зобов'язання здійснити платіж.

Переказний вексель -- це вексель, виданий у формі безумовного наказу здійснити платіж.

Операції з векселями, що здійснюються в сучасних умовах комерційними банками, можна класифікувати за такими групами.

1. Кредитні операції -- операції з надання грошових коштів проти врахування векселів та надання кредитів під заставу векселів.

2. Торговельні операції -- операції з купівлі та продажу векселів.

3. Гарантійні операції -- операції з надання гарантій оплати векселів третіх осіб за певних обставин і в обумовлений строк: видача гарантій на забезпечення оплати векселів.

4. Розрахункові операції -- операції з оформлення заборгованості векселями: прийняття до сплати переказних векселів, виданих на банк кредиторами; видача простих векселів кредиторам банку; видача переказних векселів на боржників банку; видача банку простих векселів боржниками банку; вексельні платежі.

5. Комісійні та довірчі операції -- операції з інкасування векселів; зберігання векселів; купівля, продаж і обмін векселів за дорученням клієнтів.

6. Врахування векселів -- операція з кредитування банком суб'єкта господарювання шляхом придбання векселя до настання строку платежу за ним з дисконтом (зі знижкою) за грошові кошти з метою одержання прибутку від погашення векселя за номінальною вартістю. При цьому сума дисконту утримується наперед і вираховується відповідно із номінальної суми векселя, виходячи з кількості днів, що залишаються до строку платежу за ним з прийняттям до розрахунку дня врахування і дня платежу.

Надання банками грошових коштів у вигляді кредитів під заставу векселів здійснюється на загальних принципах банківського кредитування.

Особливістю цього виду кредитування є лише порядок надання, зберігання та реалізації застави, якою є векселі. Так, прийняття векселів у заставу банк здійснює на підставі укладеного з векселетримачем-позичальником договору застави, в якому також встановлюється місце зберігання заставлених векселів. На зберігання вексель може бути переданий банку, державному чи приватному нотаріусу. Банку надається право вимагати, щоб заставлені векселі зберігалися саме у банку. Як правило, в заставу приймаються векселі, строк платежу за якими є більш тривалим, ніж термін надання кредиту.

Торговельні операції з купівлі та продажу векселів здійснюються банками на підставі укладеного з продавцем (покупцем) договору про купівлю (продаж) векселів, в якому, зокрема, повинні бути визначені:

-- ціна купівлі (продажу) векселів;

-- строк та порядок здійснення розрахунку;

-- умови переходу права власності на векселі;

-- строк та порядок передавання векселів тощо.

Ціна векселя при купівлі (продажу) встановлюється за домовленістю сторін у відсотках до номінальної вартості векселя. Дата переходу прав власності, строк і порядок розрахунку та передавання векселів встановлюються договором за домовленістю сторін з урахуванням вимог цивільного законодавства.

При купівлі векселів за дорученням клієнта банк може надавати останньому кредит або забезпечувати виконання його зобов'язань гарантією чи поручительством на загальних принципах банківського кредитування, беручи при цьому на себе відповідні кредитні ризики.

Розділ II. Управління портфелем цінних паперів

2.1 Основи управління інвестиціями банків у цінні папери

При з'ясуванні доцільності здійснення банком фінансових інвестицій проводиться аналіз, що враховує дві взаємопов'язані абсолютні характеристики: оголошену поточну ринкову ціну (Цп), за якою його можна придбати на ринку, і теоретичну, або внутрішню, вартість (Вв). Названі абсолютні характеристики змінюються в динаміці і з позиції конкретного інвестора, а тому можуть не збігатися. Порівняно з ціною, яка реально існує і об'єктивна в тому розумінні, що вона оголошена і актив за нею рівнодосяжний будь-якому учаснику ринку, внутрішня вартість є більш невизначеною і суб'єктивною -- кожний інвестор має свої погляди на внутрішню вартість активу, спираючись в її оцінці на результати власного, тобто суб'єктивного аналізу, тому можливі три ситуації:

Цп > Вв; Цп < Вв; Цп = Вв.

Перше співвідношення говорить про те, що з позиції конкретного інвестора даний актив продається в теперішній момент за завищеною ціною, тому інвестору немає сенсу купувати його на ринку. Друге співвідношення свідчить проте, що ціна активу занижена, тобто його доцільно придбати. Третє рівняння свідчить проте, що поточна ціна повністю відображає внутрішню вартість активу, тому спекулятивні операції з його купівлі-продажу недоцільні. Таким чином, якщо в кожний момент ринкова ціна конкретного активу існує в єдиному числі, то внутрішня його вартість численна. Можна сказати, що, в принципі, кожний фінансовий актив має стільки оцінок значень цього показника, скільки існує на ринку інвесторів, які зацікавлені в цьому активі.

Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу -- фундаментальний і технократичний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

* макроекономічний аналіз;

* галузевий аналіз;

* аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретного підприємства-емітента;

* прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту. Підходи до оцінки фінансових активів

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, шо характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її в короткостроковій І довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей щодо рівня ділової активності і за стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан підприємства-емітента оцінюється на підставі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан підприємства порівнюється з аналогічними підприємствами в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери якої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені фірмою інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу -- це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики фірм обчислюють теперішню вартість фінансового Інструменту, користуючись схемою дисконтування. Далі теперішня вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від визначеної аналізом, то акція вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним підходом її слід купувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Перша -- це можливість оцінки теперішньої вартості фінансового інструменту. Знання теперішньої і ринкової ціни дозволяє виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга -- це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже ринкова ціна має тенденцію до зближення з ціною, що визначена аналітиками.

Технічний аналіз -- це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на підставі виключно технічних характеристик ринку -- динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

* розкриття закономірностей у реальному русі цін;

* виявлення моментів зміни тенденцій у русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;

* прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.

Основний інструмент технічного аналізу -- цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми, графіки «крапок і цифр».

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити доходність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу лежить використання імовірно-статистичних методів.

Послідовники прагматичної теорії вважають, що поточні ціни фінансових активів реально відображають всю наявну інформацію, в тому числі і відносно майбутнього цінних паперів. Вони виходять з того, що поточна ціна завжди вбирає в себе всю необхідну інформацію, яку непотрібно шукати додатково. Всі майбутні очікування також відображаються в поточній ціні. Оскільки нова інформація з однаковим ступенем ймовірності може бути як негативною, так і позитивною, неможливо з більшою або з меншою визначеністю передбачити зміни ціни в майбутньому, рівно як і ціна конкретного фінансового активу змінюється непередбачувану і не залежить від попередньої динаміки. Таким чином, будь-яка інформація, або статистична, або прогнозуюча, не може призвести до отримання обґрунтованої оцінки.

В умовах українського ринку, за нерозвинутості ринкових механізмів об'єктивного визначення курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку, перевага віддається фундаментальному аналізу.

2.2 Формування портфеля цінних паперів банку

Сукупність різних інвестиційних інструментів для досягнення конкретної мети вкладника - це інвестиційний портфель. Портфель цінних паперів -- це сукупність придбаних (отриманих) банком цінних паперів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку та які згруповані за їх типами і призначенням. У портфель можуть входити як папери одного типу, так і різні інвестиційні цінності, наприклад, акції, облігації, депозитні та ощадні сертифікати тощо. Тобто в даному випадку під поняттям «інвестиційний портфель» розуміється не вкладення у статутні фонди юридичних осіб, а про інвестиції в цінні папери.

НБУ запропонував таку класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери:

* портфель цінних паперів на продаж;

* портфель цінних паперів на інвестиції;

* портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);

* портфель вкладень у дочірні компанії.

Цінні папери, які придбані або зберігаються за дорученням клієнтів, а також цінні папери, які придбані згідно з договорами про довірче управління, відображаються поза балансом.

Віднесення цінного папера до певного портфеля залежить від таких чинників:

* намір інвестора під час придбання: тривалість періоду та мета придбання;

* характеристики цінного папера, такі як ліквідність, доходність та наявність активно діючого ринку для даного папера;

* фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

Цінні папери з портфеля на продаж слід вважати розміщеними на такий строк, який необхідний для їх реалізації на ринку за умови, що пошук покупця буде розпочато негайно. Традиційно портфель цінних паперів на : продаж формується із високоліквідних паперів, таких як акції -- «блакитні І фішки», облігації та векселі, що активно котируються на ринку, а тому строки реалізації подібних активів здебільшого не перевищують тижня. При ) обчисленні грошових потоків від продажу подібних активів слід брати до розрахунку поточну ринкову ціну цих цінних паперів, незалежно від їх номіналу чи ціни купівлі.

Стосовно цінних паперів у портфелі банку на інвестиції застосовується інший підхід. Ці цінні папери банк купує з метою інвестування коштів та отримання доходів, а тому має намір зберігати їх протягом усього періоду їх обігу (до настання строку погашення). Тому для цього типу активів датою повернення інвестованих грошових коштів слід вважати дату погашення цінних паперів емітентом. Якщо фіксований термін повернення вкладених коштів відсутній (наприклад, для акцій), строк надходження грошових коштів визначається відповідно до тривалості прогнозованого строку зберігання цих цінних паперів, який банк встановлює самостійно.

Метою управління портфелем цінних паперів є оцінка та визначення напрямків підвищення його ефективності на підставі удосконалення структури цінних паперів, покращання якості інвестицій та активізації брокерської діяльності на фондовому ринку.

Дослідження цінних паперів передбачає такі стадії управління:

* загальний аналіз;

* оцінка відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень;

* оцінка ризику, доходу і доходи ості цінних паперів;

* оцінка вартості цінних паперів.

Загальний аналіз починається з визначення обсягу операцій із цінними паперами, їх структури за видами операцій, а також кількісної оцінки змін у обсязі та структурі, які відбулися протягом періоду, що аналізується. Загальний аналіз операцій із цінними паперами ґрунтується на застосуванні методики вертикального та горизонтального економічного аналізу.

Групування операцій із цінними паперами здійснюється за такими класифікаційними ознаками:

* за видами цінних паперів;

* за видами операцій із цінними паперами;

* за напрямками подальшого використання цінних паперів;

* за джерелами придбання цінних паперів.

Із метою визначення раціональності та правомірності розміщення коштів у процесі аналізу необхідно дати оцінку відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень.

Джерелами формування коштів, які спрямовуються на придбання цінних паперів, є прибуток банку, залучені кошти та кошти клієнтів, що своїм цільовим призначенням мають придбання цінних паперів за дорученням клієнтів.

Напрямки подальшого використання цінних паперів залежать від джерел їх утворення:

* портфель інвестицій банку в цінні папери має формуватись за рахунок власних коштів банку;

* цінні папери для перепродажу мають купуватися за рахунок власних та залучених коштів;

* портфель цінних паперів, придбаних за дорученням клієнтів, має формуватись за рахунок коштів клієнтів.

Дуже негативним явищем є придбання цінних паперів для брокерської діяльності за рахунок клієнтів.

При оцінці портфеля цінних паперів необхідно виходити з того, що інвестиційна політика банку може бути активною і пасивною.

Активний портфель включає недооцінені або високоризикові цінні папери. Активний підхід містить велику спекулятивну складову та характеризується не лише грою на майбутніх цінах та відсоткових ставках, а й наданням дилерських послуг та постійних котирувань цін покупця та продавця.

Пасивний портфель цінних паперів є добре диверсифікованим, а його ліквідність, ризик і доходність відповідають середньоринковим.

Розрізняють декілька типів портфелів цінних паперів:

* портфелі росту орієнтовані на цінні папери, курсова вартість яких зростає на фондовому ринку. Ціль таких портфелів полягає у збільшенні капіталу (добробуту) інвесторів;

* портфелі доходу орієнтовані на цінні папери, що забезпечують високу та стабільну доходність;

* портфелі ризикованого капіталу складаються переважно з цінних паперів молодих компаній або підприємств «агресивного» типу, що обрали стратегію розширення виробництва шляхом освоєння нових видів продукції;

* збалансовані портфелі є комбінацією паперів різного типу. Такий портфель може складатися як за рахунок ризикованих цінних паперів, так і тих, що забезпечують стабільний поточний доход. Таким чином, цілі приросту капіталу і отримання високого доходу за умови мінімізації фінансового ризику бувають збалансованими;

* спеціалізовані портфелі орієнтовані на окрему групу цінних паперів (галузеву, регіональну тощо).

Головна мета в формуванні портфеля та визначенні його структури полягає в досягненні оптимальної комбінації між ризиком та доходом інвестора. Зменшення ризику досягається за рахунок диверсифікації портфеля, тобто комбінації в ньому цінних паперів різних компаній. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі вірогідні невисокі доходи за одними цінними паперами будуть компенсуватися за рахунок прибутку за іншими. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель цінних паперів різних галузей, не пов'язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності коливань ділової активності.

При формуванні портфеля інвестор повинен визначити для себе параметри, якими він буде керуватися:

* визначити тип портфеля, тобто чи буде він орієнтуватися на папери, що приносять найбільший поточний доход, або ті, що забезпечують приріст їх курсової вартості;

* оцінити для себе оптимальну комбінацію ризику та доходності цінних паперів.

Дане завдання базується на загальному принципі: чим вищий потенційний ризик несе цінний папір, тим більш високий потенційний доход він повинен приносити, і навпаки.

2.3 Випуск цінних паперів комерційними банкам

Відповідно до Закону України „Про цінні папери та фондову біржу” комерційні банки України можуть емітувати такі види цінних паперів:

· привілейовані та прості акції,

· облігації,

· ощадні сертифікати,

· банківські векселі

При здійсненні емісії цінних паперів комерційні банки, окрім вище названого закону, керуються також Законами України «Про банки та банківську діяльність», «Про господарські товариства», положенням НБУ «Про реєстрацію та ліцензування комерційних банків» і «Правилами випуску та реєстрації цінних паперів на території України».

Емісія цінних паперів банками здійснюється для формування власного та залученого капіталу у таких випадках:

· при перетворенні пайового банку в акціонерний;

· при повторній емісії для збільшення розмірів статутного фонду;

· при залученні ресурсів для здійснення активних операцій (облігації, ощадні сертифікати векселі).

Процедура емісії ЦП комерційними банками складається з таких етапів

1 Прийняття банком емітентом рішення про емісію

2 Підготовка проспекту емісії

3 Реєстрація ЦП та проспекту емісії

4 Видання проспекту емісії та опублікування повідомлення у засобах масової інформації про випуск ЦП

5 Реалізація ЦП

6 Реєстрація підсумків емісії

7 Опублікування підсумків емісії.

Розділ III. Дохідність цінних паперів комерційного банку

3.1 Доход і цінні папери: взаємозв'язок

Цінні папери -- інструмент грошово-кредитної політики, від якого тією чи іншою мірою залежить рівень банківських відсотків, обсягу грошової пропозиції та розвитку інвестиційного клімату загалом. Залучення коштів на фінансових ринках за допомогою державних боргових зобов'язань є загальновизнаним способом фінансування дефіциту державного бюджету, а динаміка прибутковості державних облігацій -- одним із основних показників стану ринку внутрішнього боргу.

Слід, однак, зауважити низький рівень розвитку цього сегмента фінансового ринку в Україні порівняно з іншими країнами.

Який інвестиційний портфель можна вважати задовільним? До кінця 1990-х років на це запитання можна було відповісти так: банківський ощадний рахунок (безризиковий актив) плюс ризиковий портфель вітчизняних акцій. Однак у наші дні інвесторам стало доступним ширше коло активів, до того ж вони одержали змогу використовувати складні стратегії формування інвестиційних портфелів, які можуть включати акції та облігації іноземних емітентів (центральних органів влади, фінансових установ, банків тощо).

Як формуються такі портфелі? Кожен цінний папір потрібно розглядати, зважаючи на його вагу в очікуваній дохідності і ризик портфеля в цілому. Для цього застосовуються різноманітні методи. Розглянемо основні з них.

У процесі аналізу портфеля цінних паперів банку використовуються абсолютні (дохід) та відносні (дохідність) показники.

Дохід портфеля дорівнює сумі доходів, генерованих окремими фінансовими інструментами, що входять до його складу.

Дохідність -- це відносний показник, який зазвичай визначається діленням доходів на суму інвестицій. Наголосимо, що дохідність портфеля цінних паперів, на відміну від його ризику, є адитивною величиною. Тож середня дохідність портфеля визначається як середньозважена величина дохідності цінних паперів, які входять до його складу:

Прийнято розрізняти фактичну та очікувану дохідність. У процесі ретроспективного аналізу фактичні доходи від операцій із цінними паперами визначаються за даними обліку та звітності. Дохідність портфеля цінних паперів за певний період обчислюють шляхом ділення обсягу фактичних доходів на середню суму вкладень у цінні папери за досліджуваний термін. Показники фактичної дохідності можуть бути (за умови відносної стабільності ринку) орієнтиром для визначення доцільності включення тих чи інших цінних паперів до портфеля банку в майбутньому.

Як бачимо, аналіз фактичної дохідності портфеля -- процедура доволі проста. Вона не потребує значних зусиль, проте й користі для банку-інвестора приносить мало. З теоретичної і практичної точок зору значно складнішим (і водночас -- продуктивнішим) є аналіз очікуваної дохідності всього портфеля у процесі прогнозування інвестиційної діяльності банку. Для цього необхідно обчислювати дохідність кожної групи фінансових активів, які до нього входять. Це, зокрема, цінні папери в торговому портфелі банку, в портфелі банку на продаж, у банківському портфелі цінних паперів до погашення та на інвестиції в асоційовані й дочірні компанії.

Порівняльний аналіз очікуваних норм дохідності цінних паперів, а також альтернативних варіантів розміщення коштів банку дає змогу визначити найприбутковіший напрям проведення активних операцій.

Ускладнюють цей аналіз труднощі, пов'язані з інтерпретацією ставок дохідності в часі. їх подоланню сприятиме подальше вивчення впливу невизначеності та інфляції на майбутнє значення ставки дохідності цінних паперів і на ефективність інвестицій.

Цінні папери у портфелях вітчизняних банків загалом забезпечують незначну частку їхніх доходів. Водночас за браком відповідної статистичної бази можливості розгорнутого аналізу взаємозв'язку між дохідністю банків і територіальним розподілом вкладень в інвестиційні цінні папери та довгострокові інвестиції обмежені. На нашу думку, такий аналіз є вкрай важливим для розвитку як банківської системи, так і ринку цінних паперів. Не менш важливо -- обґрунтувати методику визначення взаємозв'язку між дохідністю банків і територіальним розподілом їх коротко- та довгострокових інвестицій.

3.2 Ставки дохідності

Ключовим критерієм фінансового успіху для інвестора є ставка, яка визначає ступінь зростання його капіталу протягом періоду володіння активами. Сукупна дохідність за період володіння (або за інвестиційний період; Holding-Period Return -- HPR) тієї чи іншої акції залежить від підвищення (зниження) її ціни протягом зазначеного терміну, а також від дивідендного доходу, який забезпечує ця акція. Відповідна ставка дохідності визначається як сума грошей, отримана протягом інвестиційного періоду (приріст ціни, дивіденди) на кожну інвестовану грошову одиницю:

де W_Q -- вартість акції на початок періоду;

W₁ -- вартість на кінець періоду;

d -- дивіденди.

Таке визначення HPR передбачає, що дивіденди виплачуються наприкінці інвестиційного періоду. Якщо ж вони виплачуються раніше, то наведена вище рівність ігноруватиме дохід від реінвестування в проміжку між одержанням дивідендів і закінченням інвестиційного періоду.

Визначення дохідності інвестиційного періоду легко адаптувати і до інших типів інвестицій. Наприклад, дохідність інвестиційного періоду за облігаціями можна обчислювати за допомогою цієї ж формули, однак замість дивідендних виплат за акціями слід використовувати відсотки, що сплачуються за облігаціями (купонні виплати).

Охарактеризуємо ефективність роботи банку протягом року. Це можна зробити за допомогою кількох способів виміру ефективності інвестицій. Три основних із них полягають в обчисленні середньоарифметичної, середньогеометричної та середньозваженої дохідності. Незважаючи на спільне призначення, зазначені методи суттєво відрізняються один від одного. Кожен має свої переваги й недоліки.

Середньоарифметична дохідність -- це відношення суми значень дохідності за кожен період до кількості періодів. Середньоарифметична величина квартальних значень дохідностей є сумою їх квартальних значень, поділеною на кількість кварталів. Зауважимо: оскільки середньоарифметична дохідність ігнорує нарахування складних відсотків, то за допомогою цього показника неможливо обчислити еквівалентну, єдину квартальну ставку за рік. Незважаючи на цей недолік, середньоарифметичне значення дохідності вельми корисний показник, адже його можна вважати надійним прогнозом ефективності інвестиції у майбутньому.

Середньогеометрична дохідність. Цей показник ще називають зваженою в часі дохідністю. За його допомогою вимірюють рівень дохідності портфеля цінних паперів за певний інвестиційний період.

Метод обчислення зваженої в часі дохідності привабливий тим, що за потреби дає змогу ігнорувати коливання капіталу, який перебуває в управлінні.

Середньозважена дохідність. Цей спосіб, навпаки, може стати в нагоді, коли треба враховувати зазначені вище зміни капіталу. У такому випадку грошові потоки банку слід аналізувати так, як це зазвичай робиться у разі планування довгострокових інвестицій у системі корпоративних фінансів.

Середньозважена дохідність -- це внутрішня ставка дохідності інвестиційного проекту.

Порівняльний аналіз очікуваних норм дохідності цінних паперів, а також альтернативних варіантів розміщення коштів банку дає змогу визначити найприбутковіший напрям проведення активних операцій.

Ускладнюють цей аналіз труднощі, пов'язані з інтерпретацією ставок дохідності в часі. їх подоланню сприятиме подальше вивчення впливу невизначеності та інфляції на майбутнє значення ставки дохідності цінних паперів і на ефективність інвестицій.

Практична частина

Відповідно до вихідних даних розрахуємо економічні нормативи (Н1 Н6),що характеризують діяльність двох комерційних банків АБ «Металург» та АБ «ВАБАНК» та проведемо порівняння ефективності їх діяльності за цими нормативами.

1.Нормативи капіталу:

Н1: Мінімальний розмір регулятивного капіталу:

Н1=(Основний капітал + Додатковий капітал-Активи)

До основного капіталу входять:

- уставний фонд банку;

- резерви, що створені за рахунок нерозподіленого прибутку;

- дивіденди, що направлені на збільшення розміру капіталу банку;

- резервні фонди;

- прибуток минулих років;

- емісійні різниці.

До додаткового капіталу входять:

- резерви під кредиторську заборгованість;

- результати переоцінки уставного капіталу з врахуванням індексу девальвації та ревальвації гривні;