Організація безготівкового платіжного обороту в Україні

57

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКий банківський інститут

УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

Кафедра банківської справи

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Гроші та кредит”

на тему: “Організація безготівкового платіжного обороту в Україні”

Керівник роботи,

К.е.н., доц.І.М. Вядрова

Студент факультету

банківської справи,

обліку і фінансів,

ІІІ курсу, групи 32-БС,

спеціальності 7.050150

"Банківська справа"Р.І. Кір'яненко

Харків - 2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Організація безготівкового платіжного обороту та його роль в умовах трансформації економічної системи України

1.1 Теоретико-суттєва характеристика безготівкового платіжного обороту в Україні

1.2 Розвиток національної системи масових електронних платежів (НСМЕП) в Україні

1.3 Сучасні проблеми безготівкового платіжного обороту та нормативна правова база його регулювання

Розділ 2. Комплексний аналіз безготівкового платіжного обороту в Україні

2.1 Аналіз організації безготівкових розрахунків в банках, їх форми, переваги та недоліки

2.2 Дослідження стану розрахунків, що здійснюються на ринку платіжних карток

Розділ 3. Шляхи удосконалення та перспективи розвитку безготівкового платіжного обороту в Україні

3.1 Концептуальні підходи до вдосконалення управління ринком карткових продуктів та перспектива розвитку в Україні

3.2 Впровадження нетрадиційних послуг в сфері безготівкового розрахунку

3.3 Оцінка можливостей та практичні пропозиції щодо використання зарубіжного досвіду використання безготівкового платіжного інструментів

Висновок

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

За останні роки в економіці і банківській системі України відбулися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною політичної та економічної незалежності і переходом до розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, тому тема курсової роботи “Організація безготівкового платіжного обороту в Україні та перспектива його розвитку”, на сьогоднішній день, є досить актуальною, тому що надання електронних банківських послуг здійснюється без використання готівки, а за допомогою платіжних карток і, як показав малий досвід, це дуже зручно. Хоча в Україні розрахунки із розрахунки із застосуванням платіжних карток ведуться з 1997 року, але для широкої маси населення такий вид банківських послуг залишається новизною.

У цьому зв'язку дослідження питань організації роботи з безготівкового обігу та порядку ведення касових операцій установами банків України набуває особливого значення, що зумовлює актуальність обраної теми та доцільність проведення досліджень для розвитку цього питання.

Об'єктом дослідження є економічні відносини, що виникають між юридичними особами і установами банків з приводу здійснення безготівкових розрахунків в Україні.

Метою даної роботи є вивчення теоретичних основ організації, розкриття діючої практики, а також пошук напрямків удосконалення цієї роботи на основі систематизації існуючих пропозицій щодо цього питання.

Для дослідження поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

- досліджено роль банківських установ при наданні безготівкового розрахунку;

- наведено сучасний стан безготівкового платіжного обороту, який встановився, на даний момент, в Україні;

- розглянуто організацію роботи безготівкових розрахунків;

- обґрунтовано доцільність використання платіжних інструментів;

- викладено основні поняття та принципи безготівкових розрахунків;

- проведено аналіз з використанням безготівкових розрахунків;

- запропоновано напрямки щодо вдосконалення безготівкових платежів.

Вказаному питанню приділяється значна увага Національного банку України, що знайшло своє відображення у законах “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, Правила бухгалтерського обліку операцій з використанням платіжних карток у банках України, Інструкції “Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”, Інструкція “Про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті” та інших законодавчих і нормативних документах.

На вирішення цієї проблеми спрямовані дослідження Н.В. Єрьоміної, Р.Косовської, І.В. Рогача, Р.І. Тиркала, В.А. Ющенка, А.Вересюка, О.Дубілета, А.Неділька, Л.Околітої, Н.Шульги.

Впровадження пропозицій та рекомендацій, наданих в роботі, дозволить покращити роботу з безготівкового обігу. Це надасть можливість організувати їх діяльність у відповідності з цілісною системою управління електронними банківськими послугами.

РОЗДІЛ 1

Організація безготівкового платіжного обороту та його роль в умовах трансформації економічної системи України

1.1 Теоретико-суттєва характеристика безготівкового платіжного обороту в Україні

Розрахункові відносини в Україні зумовлені наявністю товарного виробництва, товарного обороту грошей. В Україні більшість розрахунків здійснюється у безготівковій формі.

Зобов'язання платника (покупця, замовника і іншого споживача) розрахуватись з своїм контрагентом за поставлену йому продукцію (виконану роботу, надані послуги) виникає в наслідок укладення відповідного договору поставки, купівлі-продажу, підряду , тощо).

В юридичній літературі періоду до кредитної реформи 1930-1932р.р. права і зобов'язання сторін по здійсненню розрахунків за поставлену продукцію, виконанні роботи, надані послуги ніколи не розглядались в якості самостійних правовідносин, незалежних від договору, з якого вони виникають.

В період після вказаної реформи в літературі з'явилось поняття розрахункових правовідносин. Прихильники цієї точки зору доказували, що безготівкові розрахунки, що здійснюються сторонами через банк, відокремлюються від договору, з якого вони виникли і набувають самостійності, тобто перетворюються в самостійні правовідносини. Розрахунки за поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги відокремлюються від своєї основи - відповідного договору і перетворюються в самостійні розрахункові правовідносини тільки завдяки посередництву банка. Якщо розрахунки здійснюються безпосередньо, минуючи банк, особливих самостійних розрахункових правовідносин не виникає.

Зараз, коли Україна стала ринковою державою, безготівковій формі розрахунків і розрахункам взагалі стали приділяти багато уваги як в юридичній літературі так і в законодавстві України.[16]

Безготівковий грошовий обіг - це рух грошових коштів без використання готівкових грошових знаків шляхом перерахування сум за рахунками в банках чи зарахування взаємних вимог. У безготівковому обігу гроші функціонують як засіб платежу, бо є певний проміжок часу між одержуванням товарів та оплатою їх. Переваги безготівкового обігу перед готівковим очевидні - прискорюється обіг грошових коштів господарських суб'єктів; значно скорочуються суспільні витрати обігу; збільшуються можливості держави щодо регулювання грошової сфери тощо.

У розвинутих країнах готівка становить незначну частину грошової маси: 5-7%. В нашій країні у зв'язку з початком ринкових перетворень в економіці готівковий оборот зараз займає близько 50% усього грошового обороту.

Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обігу (рис 1.1).

Ознаки класифікації безготівкового розрахунку

Склад учасників Призначення платежу Місце проведення

Рис 1.1 Схема класифікації безготівкових розрахунків

Безготівкові розрахунки поділяються за об'єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, на дві групи:

- Розрахунки за товарними операціями - платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи;

- Розрахунки за нетоварними операціями - сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позик, страхових сум тощо.

Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги.

Залежно від місця проведення безготівкових розрахунків виділяють:

- Внутрішньодержавні (внутрішньо міські, що здійснюються в межах одного населеного пункту, і міжміські - за межами цього пункту);

- Міждержавні розрахунки (між господарськими суб'єктами, які знаходяться на територіях різних держав).

Безготівкові розрахунки поділяються на міжбанківські та міжгосподарські, які обслуговують, відповідно, відносини між банками та між клієнтами банків. Безготівкові розрахунки є розрахунками (платежами) за продукцію та послуги, що здійснюються двома основними способами: акцептно-інкасовим, коли поставка передує оплаті, та акредитивним, - коли оплата передує відправленню продукції. Акцепт у даному разі виступає як згода на оплату розрахункових документів. Інкасо - це банківська розрахункова операція, завдяки якій банк одержує гроші за дорученням клієнта і зараховує ці гроші на його банківський рахунок на підставі поданих розрахункових документів. Акредитив - це розрахунковий документ, за яким один банк доручає іншому здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього грошових коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені чи надані послуги.[18]

Безготівкові розрахунки здійснюються за двома основними грошовими потоками. Це по-перше, надходження грошових коштів на рахунок; по-друге, витрачання коштів з рахунку.

Кризовий стан національної економіки України супроводжується деформаціями механізмів безготівкового грошового обігу. Хронічні, а часто й безнадійні неплатежі - характерна риса діючої системи безготівкових розрахунків. Основною формою взаємовідносин між постачальниками, виробниками та покупцями продукції все більш стає неефективний натуральний обмін (бартер). Зрозуміло , що при бартері кошти на рахунки господарських суб'єктів у банківських установах не надходять. Успішне здійснення економічних реформ неможливе поза становленням впорядкованої, ефективно і синхронно діючої системи безготівкових розрахунків.[21]

Велике значення має встановлення ринкових розрахунково-платіжних відносин між господарськими суб'єктами. Суть таких відносин можна передати формулою “Перш ніж продати продукцію, слід зважати, кому продаєш”.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями та установами всіх форм власності, підприємствами без створення юридичної особи і фізичними особами здійснюються у національній валюті України через банки шляхом перерахування коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів. Кошти з рахунка клієнта списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне стягування та безакцептне списання коштів. Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних на рахунку клієнта коштів. Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не допускається.[15]

Установи банків здійснюють контроль за додержанням правил розрахунків, а також за станом розрахунків підприємств. Підприємства (платники та одержувачі коштів) зі свого боку також мають контролювати проведення безготівкових розрахунків.

Народногосподарське значення безготівкових розрахунків полягає у прискорені обігу грошових і фінансових коштів, забезпеченні в максимально короткий час грошової компенсації виробникам - власникам поставленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Прискорення міжгосподарських розрахунків важливе як з мікро, так із макроекономічної точок зору.[16]

1.2 Розвиток Національної Системи Масових Електронних Платежів (НСМЕП) в Україні

Усі ми пам'ятаємо перші роки незалежної України. Криза економіки, шалена інфляція, купоно-карбованці, фальшиві авізо, платежі, що йшли між підприємствами кілька тижнів. Створення системи електронних платежів, яка давала б змогу принципово прискорити міжбанківські розрахунки та забезпечити їх надійність, було чи не єдиним засобом боротьби з кризою розрахунків, сприяло б нормалізації безготівкового обігу. Зважаючи на тогочасний рівень автоматизації, комерційні банки навряд чи могли б узяти на себе провідну роль у роботі над такою системою; пропозиції закордонних фірм були неприйнятними для молодої країни як щодо терміну виконання проекту, так і щодо його вартості. Тому Національний банк у 1992 році взяв на себе складне й важливе завдання: у стислі терміни власними силами розробити й запровадити систему електронних міжбанківських розрахунків (рис 1.2).

Рис. 1.2 Підсумки роботи СЄП

І це завдання було вчасно виконане. Протягом кількох місяців створено систему електронної пошти НБУ, мережу розрахункових палат, програмне забезпечення СЕП, засоби захисту інформації. Восени 1993 року півтори тисячі банківських установ України підключилися до СЕП, і з 1 січня 1994 року паперові авізо було скасовано, а єдиним засобом міжбанківських розрахунків стали електронні платежі.[26]

Зараз можна без перебільшення стверджувати, що в 1994 році Україна отримала зручну, надійну, продуктивну (і водночас дешеву) систему електронних міжбанківських розрахунків, аналогів якій ще довго не було в країнах колишнього Радянського Союзу та Східної Європи.

В Україні також зроблено чимало: створено систему електронних міжбанківських платежів, впроваджено систему типа «клієнт-банк», використовуються банківські платіжні картки, як вітчизняних, такі міжнародних платіжних систем для безготівкових та готівкових розрахунків юридичних та фізичних осіб.

Нині у банківській сфері України застосовуються чотири основні групи платіжних карток різних платіжних систем:

- Відомих міжнародних систем (Віза, Європей, Мастеркард);

- Внутрішніх локальних (запроваджених вітчизняними банками) що ґрунтуються на близьких до міжнародних технологіях;

- Внутрішніх локальних ( запроваджених вітчизняними банками) заснованих на інших технологіях;

- Національної системи масових електронних платежів.

У першій групі лідирують такі банки, як «Аваль», Приватбанк, Перший український міжнародний банк, Укрексімбанк та деякі інші. Аналіз їх роботи свідчить, що ринок в Україні для емісії міжнародних карток обмежений. Прибутковість еквайрингових операцій у наслідок конкуренції між банками наблизився майже до нуля. Дуже незначна частина населення України має картки цих систем. Крім того, вона не зручна, занадто вузька сфера її застосування, повільне обслуговування тощо. Для торгівлі та надання послуг ця технологія досить дорога, її застосування можуть собі дозволити лише елітні установи.[30]

Дві інші групи платіжних систем розвиваються шляхом упровадження «зарплатних» проектів. Загальна кількість карток таких систем сягає понад 1 мільйон. Однак, за невеликим винятком, ці картки не можна назвати платіжними, бо вони використовуються лише для виконання основних банківських функцій - видачі та приймання готівки.

Зважаючи на ці реалії, НБУ створює Національну систему масових електронних платежів, покликану усунути основні перешкоди на шляху запровадження справді масової платіжної системи.

Із цією метою НБУ разом із вітчизняними партнерами розробив технологію, що ґрунтується на застосуванні старт-карток - найсучасніших та найбезпечних носіїв банківських платіжних інструментів. Нею передбачене застосування офлайнових технологій, що значно зменшує собівартість операцій, а крім того дає змогу рентабельно виконувати навіть незначні за сумами операції.

Національний банк фінансував лише розробку базових складових НСМЕП:

- системи безпеки;

- програмного забезпечення старт-карток;

- процесингових центрів.

Решту компонентів системи самотужки розробляли близько півтора десятка вітчизняних фірм - ТОВ „Фінтронік» (м. Київ), ТОВ „Аргус» (м. Харків), ТОВ „Лайм системс» (м. Донецьк), АТ „Техноконсалтінг лізинг» (м. Київ), Мегабанк (м. Харків), „ Софт рев'ю», ТОВ „Пластик карт» та ряд інших.

Роль НБУ полягла в розробці технічних вимог, консультуванні та сертифікації завершених робіт.[31]

У червні 2000 р. НБУ розпочав впровадження пілотних проектів НСМЕП. До системи вступили банки Мегабанк, „Грант”, Кредит- промбанк, „Хрещатик”, „Демарк”. Оформляються договори що до вступу до неї з банками Брокбізнесбанк, „Мрія”, Експрес-банк. Найактивніше розвиває емісію карток Мегабанк.

Основними завданнями пілотного проекту є відпрацювання організаційних, нормативних, технічних і технологічних питань. НБУ постановою № 161 від 24.04.2000 р. затвердив «Тимчасове положення про національну систему масових електронних платежів» для якого поширюється стан пілотного проекту НСМЕП. НБУ оперативно доводитиме рушення Координаційної ради до відома банків та інших учасників системи. [26]

По завершенні пілотних проектів розпочнеться етап широкого впровадження НСМЕП НБУ постановою № 352 від 07.09.2000 р. обмежив кількість банків, які братимуть участь у пілотному проекті. Однак офіційних заяв надійшло значно більше; НБУ були змушені багатьом відмовити.

На сучасному етапі головне завдання - якомога швидше поширити систему, а саме:

- активно залучити громадян до користування можливостями НСМЕП;

- фінансувати розбудову широкої інфраструктури системи;

- створити нову та допрацювати наявну нормативну базу;

- забезпечити цій справі широку державну підтримку.

Сьогодні неможливо уявити собі банківську систему України без СЕП. Рік у рік зростає завантаження системи. Щодня через неї здійснюється не менше 700 тисяч платежів, а загальна їх кількість за 10 років сягнула майже мільярда.[31]

На порозі другого десятиріччя існування системи електронних платежів, коли вона багатьма вже сприймається як стала й одвічна, ті, хто стяв біля витоків СЕП, замислюються над її перспективами. Бурхливий процес розвитку системи, створення нових можливостей майже припинився, і це певною мірою свідчить про стабільність та ефективність її роботи. З іншого боку, за ці десять років інформатизація банківської справи просунулася далеко вперед, сучасні системи базуються на принципах, геть відмінних від старої СЕП -- великі промислові СУБД, онлайновий обмін інформацією тощо.

1.3 Сучасні проблеми безготівкового платіжного обороту та нормативна правова база його регулювання

Безготівковий платіжний оборот - це рух грошових коштів без використання готівкових грошей шляхом списання сум за розрахунками в банках чи зарахування взаємних вимог.

Відповідно до законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», інших законодавчих актів Національного банку України була розроблена Інструкція «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за № 377/8976.

Ця Інструкція встановлює загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних та фізичних осіб у грошової одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Вимоги Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів, які здійснюють примусове списання коштів з розрахунків цих учасників, та обов'язкові для виконання ними.[28]

Згідно цієї Інструкції учасники безготівкових розрахунків відкривають у будь-яких банках України за власним вибором і за згодою цих банків рахунки у порядку, що встановлюється нормативно-правовими актами Національного банку України та іншими актами чинного законодавства. Банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі договору та своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових розрахунків.

Кошти з рахунків клієнтів банки списують тільки за дорученням власників цих рахунків або за розпорядженням стягувачів. Доручення платників про списання коштів зі своїх рахунків приймаються банками до виконання виключно в межах наявних на цих рахунках коштів або якщо договором між банком і платником передбачено їх приймання в разі недостатності коштів на цих рахунках. Розпорядження стягувачів про списання коштів з рахунків платників приймаються банками від відповідних органів, та дозволяється на підставі рішення податкових органів.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на електронних носіях та у паперовому вигляді.[28]

Слід відмітити також, що в Інструкції детально викладені форми розрахунків платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, чеками, акредитивами, а також порядок розрахунків платіжними вимогами та інкасовими дорученнями (розпорядженнями). Ця Інструкції вміщує зразок договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування, а також бланки розрахункових документів (платіжне доручення, платіжну вимогу-доручення, розрахунковий чек тощо).

У розділі "Розрахунки із застосуванням платіжних доручень" є підрозділ "Розрахунки гарантованими дорученнями". Розрахунки гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку застосовуються у тому разі, якщо одержувач коштів не має рахунку в установі банку або розрахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними дорученнями неможливі. Ця схема розрахунків залишається у такому вигляді тому, що у своїй більшості підприємства зв'язку не мають технічної можливості застосовувати інші системи розрахунків, а мережа банківських установ немає такого поширення, як підприємств Міністерства зв'язку.[32]

Інструкцією передбачено, що безспірне стягнення та безакцептне списання коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, який подається стягувачем у банк, в якому він обслуговується. Залежно від конкретного випадку безспірного списання (стягнення) коштів, у рядку "Призначення платежу" платіжної вимоги стягувач має зазначити: назву і відповідну статтю закону, якою передбачено безспірне списання (стягнення) коштів; у разі необхідності - вид платежу і період часу, за який здійснюється стягнення; акт ненормативного характеру, на підставі якого здійснюється стягнення (постанова, рішення, наказ тощо). Якщо зі змісту закону випливає необхідність посилання на інші документи (договір, митну декларацію, вексель тощо), то в платіжній вимозі мають вказуватися реквізити відповідного документа (назва, дата, номер).[26]

Дана Інструкція не є доскональною, тому Національний банк України постійно вносить зміни та доповнення до Інструкції, що в подальшому дозволить удосконалювати систему безготівкових розрахунків.

Ринок векселів в Україні переживає досить складні часи. Векселі є другим по важливості цінним папером на фондовому ринку України. Протягом 2003-2005 років вексель був ведучим фінансовим інструментом. Тільки у 2004 році обсяг торгів ними склав 30,1 млрд. грн.

Але за останні роки обсяг доходів українських банків від операцій з векселями зменшився майже втроє. За даними НБУ, обсяг векселів у портфелях банків за минулий рік зменшився на 26% (до 632 млн. грн.).[31]

Фахівці й аналітики даного сектору фондового ринку країни знаходять причини скорочення ринку в недосконалій законодавчій базі і надмірної зарегульованості обігу векселів. Так, тільки документів, що безпосередньо регулюють вексельний обіг, в Україні нараховується більше 100, зі згадуванням векселя - більш 1200.

Крім суто теоретичних ускладнень щодо функціонування вексельного ринку, за останній рік українська держава істотно модифікувала правила гри та деякі обмеження на ринку векселів.

Прийнятий Верховною Радою "Закон України про обіг векселів" від 05.04.01 р. започаткував досить значні новації в цій сфері. Так, однією з законодавчих ініціатив в області обігу векселів було рішення Державної комісії по цінних паперах і фондовому ринку України про заборону укладати угоди з векселями на організаційно оформлених ринках. Зараз векселями не можна торгувати ні на фондових біржах, ні на організаційно оформленому позабіржовому ринку.

Значний вплив на український фондовий і кредитний ринки справила заборона на випуск фінансових векселів банками. Під не зовсім обґрунтовану аргументацію було знищено один з найдешевших банківських засобів кредитування.

Модифікувався ринок і через законодавчий дозвіл приватним особам бути стороною у вексельній угоді. Однак, цей вид фінансового інструменту не є поширеним для розрахунків населення і ще не став засобом боргового зобов'язання для тих чи інших верств населення.

Слід також відмінити, що Кабінет міністрів України своєю постановою від 16 вересня 2002 року ввів заборону на використання векселів при сплаті ПДВ на імпорт товарів, за винятком нафти. Заборона податкових ректавекселів призведене тільки до підвищення цін на імпорт, але й до суттєвих структурних цінових змін у народному господарстві взагалі.[35]

Реформування вітчизняного вексельного законодавства сприятиме цивілізованому розвитку вексельного ринку в Україні. Підприємства отримають додаткові дешеві обігові кошти на модернізацію виробництва, банки, обслуговуючи вексельні оберти клієнтів, матимуть чималий прибуток, а держава за рахунок руху капіталу та збільшення податкових надходжень зможе оживити економіку.

Розділ 2

Комплексний аналіз безготівкового платіжного обороту в Україні

2.1 Аналіз організації безготівкових розрахунків в банках, їх форми, переваги та недоліки

В сучасних умовах гроші є невід'ємним атрибутом господарського життя. Тому всі угоди, які пов'язані з поставкою матеріальних цінностей і наданням послуг, завершуються грошовими розрахунками. Останні можуть приймати, як готівкову, так і безготівкову форму розрахунку.

Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обігу. Безготівкові розрахунки здійснюються за двома грошовими потоками. Це по-перше, надходження грошових коштів на рахунок; по-друге, витрачання коштів з рахунку.

У сучасних умовах використовуються такі основні форми безготівкових розрахунків:

1) платіжне доручення;

2) платіжні вимоги - доручення;

3) чеки;

4) акредитив;

5) платіжні вимоги;

6) векселя;

Форми безготівкових розрахунків розрізняють залежно від характеру і змісту відповідних розрахункових документів.

Згідно з Положенням “Про безготівкові розрахунки” в господарському обороті України, поширеною правовою формою безготівкового розрахунку є платіжне доручення. Сукупність цієї форми зводиться до того , що на бланку банку, заповненого у відповідності з вимогами НБУ, володар рахунку дає доручення банку, що його обслуговує, про перерахування визначеної їм суми зі свого рахунку на рахунок суб'єкта розрахункових відносин за поставлену продукцію, надану послугу тощо. Таким чином платіжне доручення - розрахунковий документ який є письмово оформленим дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної сумі коштів зі свого рахунку.

Розрахунки платіжним дорученням - одна з найпоширеніших форм безготівкових розрахунків у господарському обороті України. Позитивною рисою розрахунків із застосуванням платіжних доручень є їхній універсальний характер. Доручення широко застосовується в розрахунках за найрізноманітними платежами. [36]

Технологія розрахунків платіжними дорученнями полягає в тому що банк платника списує зазначену у доручені суму з рахунка платника і зараховує її на рахунок постачальника (рис.2.1).

Платіжні доручення в Україні застосовуються при розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності і надані послуги, для попередньої оплати товарів і послуг, внесення авансових платежів у випадках, передбачених чинним законодавством, погашення кредиторської заборгованості постачальником за раніше одержані товари і послуги. Крім того, підприємства й організації розраховуються платіжними дорученнями при здійсненні нетоварних операцій: розрахунків із державним бюджетом, органами соціального страхування тощо.

Банк постачальника Банк платника

Постачальник Платник

Рис. 2.1 Схема документообороту при розрахунках платіжними дорученнями.

Ця форма безготівкових розрахунків застосовується для здійснення попередньої оплати за отримання поставлених товарів, поданих послуг. Підприємства за допомогою платіжних доручень, акцентованих банком, можуть переказувати через підприємства зв'язку пенсії, аліменти, заробітною плату, витрати на відрядження, авторський гонорар окремим громадянам, а юридичним особам - на виплату заплати, за організований набір робітників для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

Доручення банк приймає до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними або взятими у кредит коштами. Незалежно від наявності коштів на рахунку клієнта банк приймає доручення на перерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру до державних цільових фондів, вимагаючи відрахування на утримання доріг.

Доручення застосовуються також при розрахунках у порядку планових платежів на підставі договорів та угод рівномірних і постійних поставках між постачальниками і покупцями.

Розрахунки платіжними дорученнями досить прості і зручні. Їхнім недоліком є відсутність повної гарантії платежу постачальнику.

Платіжні вимога-доручення - розрахунковий документ, що містить: по-перше, вимогу постачальника (одержувача коштів) до покупця (платника) на підставі надісланих йому (покупцеві), обминаючи банк, документів оплатити вартість відвантажених товарів, виконаних робіт і наданих послуг; по-друге, доручення покупця (платника) своєму банкові оплатити вказані документи, перерахувати відповідну грошову суму постачальникові. Отже, платіжна вимога-доручення є найбільшим розрахунковим документом, який складається з двох частин, кожна з яких відображає специфіку двох розрахункових документів:

- верхня частина - особливості платіжної вимоги;

- нижня частина - особливості платіжного доручення.

Схема розрахунку платіжними вимогами-дорученнями наведено на рис. 2.2.

Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платникові. Доставку платіжних вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.[14]

Банк постачальника Банк платника

Постачальник Платник

Рис. 2.2 Схема розрахунку платіжними вимогами-дорученнями

З метою забезпечення гарантованої прискореної доставки платникам вимог-доручень вам передаються у комплекті з розрахунковими та відвантажувальними документами за поставку згідно з договором (угодою) продукцію (виконанні роботи, надані послуги, тощо).

Порядок сплати, строки проходження документів між покупцем і платником визначаються сторонами господарських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей процес. Це вигідно для банка, бо він виконує тільки доручення свого клієнта. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміново, він на документі робить помітку - телеграфом. Оскільки витрати сплачуються клієнтом, банк без заперечень виконує його доручення.

На мою думку, саме ця правова форма розрахунків найнадійніша для підприємницьких стосунків і одночасно для банку. Справа не в тому, що бланк, розроблений банком складається з двох частин, а тому, що виписана вимога на оплату не подається в банк попередньо, бо це забирає час, а подається безпосередньо платнику-покупцеві. Банківські правила рекомендують для прискорення доставки вимог-доручень платникам передавати їх у комплекті розрахункових та розвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором.[16]

Позитивним моментом даної форми безготівкових розрахунків є те, що при використанні вимог-доручень підвищується відповідальність суб'єктів розрахункових відносин за організацію розрахунків у зв'язку з тим, що розрахункові документи пересилаються постачальником платника, обминаючи банк. Проте, незважаючи на переваги розрахунків платіжними вимогами-дорученнями, ця форма безготівкових розрахунків є малопоширеною.

Недоліком розрахунків за допомогою платіжних вимог-доручень є відсутність гарантії платежу. Невчасна оплата рахунків платниками, відмови від акцепту сповільнює рух грошових коштів.

Чек, як форма безготівкового розрахунку має широке розповсюдження, як у нашій, так і у світовій практиці.

Українське законодавство визначає чек - як грошовий документ встановленої форми, що містить беззаперечне письмове розпорядження власника рахунка (клієнта) банкові, який обслуговує його, сплатити певну суму грошей пред'явникові чека або іншій вказаній у чеку особі. Чек є інструментом розпорядження коштами, що є на розрахунковому рахунку.

Банк постачальника Банк платника

Постачальник Платник

Рис 2.3 Схема чеку

При розрахунках чеками виникають економічні відносини між трьома суб'єктами. Це:

- чекодержатель - юридична або фізична особа, яка отримує кошти за чеками;

- банк-емітент - банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі і веде їхні рахунки.

У сфері безготівкових розрахунків використовуються розрахункові чеки. Чеки, які використовуються для одержання готівки з рахунків, відкритих у банках, називаються грошовими чеками. Розрахунковий чек містить письмове розпорядження чекодавця банку-емітенту сплатити чекодержателю зазначену суму в чеку суму коштів (рис 2.3).

В Україні використовується строго фінансова уніфікована форма розрахункового чека. Бланки чеків брошуруються в спеціальні чекові книжки. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці НБУ за зразком, затвердженим НБУ. Чекові книжки брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів.

В Україні розрахунки чеками зараз не дуже поширені, особливо порівняно із західними країнами, де чек є основною формою безготівкових розрахунків. Чеки не отримують поширення у вітчизняному господарському обороті внаслідок недостатності коштів на рахунках клієнтів і обмеженої платоспроможності більшості комерційних банків.[21]

Найширше розповсюдження у сучасних умовах набула акредитивна форма розрахунків. Акредитив - це специфічна форма безготівкових розрахунків, при яких одна установа банку доручає іншій провести за рахунок спеціально заброньованих для цього грошових коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги. При розрахунку акредитивом банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

- виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

- надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Ці два види операцій є головними акредитивними операціями.

Отже, при розрахунках акредитивами платіж виконує банк постачальника за рахунок коштів, спеціально заброньованих для цієї мети в банку платника. Умови та порядок проведення акредитивної операції передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива. Акредитиви можуть бути депоновані у банку платника (банку-емітенті) і в банку постачальника (бенефіціара) (рис. 2.4).

Банк постачальника Банк платника

(банк бенефіціара, (банк-емітент)

виконуючий банк)

Постачальник Платник

(бенефіціар) (заявник акредитива)

Рис. 2.4 Схема документообороту при розрахунках на підставі покритого акредитива

Положення про безготівкові розрахунки в народному господарстві України передбачають відкриття покритих і непокритих акредитивів.

Покритим (депонованим у банку постачальника або банку платника) вважається акредитив, при відкритті якого банк-емітент перераховує кошти платника або надану йому позичку, в розпорядження виконуючого банка на окремий балансовий рахунок - “акредитиви” на весь строк дії зобов'язання банку-емітента. Покриті акредитиви застосовуються у випадках, коли між банком-емітентом і виконуючим банком немає кореспондентських відносин.[]

Непокритий акредитив може відкриватися, при встановленні між банками кореспондентських відносин, у виконуючому банку шляхом надання йому права списувати суму акредитива з рахунку банка-емітента. Ніякого договору гарантії жоден банк не укладає. Відкриття банком-емітентом непокритих гарантованих акредитивів у банку постачальника здійснюється за домовленістю постачальника і покупця відповідно до умов кореспондентських відносин їх банків. Використання таких акредитивів банком постачальника здійснюється у встановленому порядку. Заява клієнта про встановлення непокритого акредитива записується на приход банком-емітентом на окремий забалансовий рахунок “Гарантії, поручительства, видані банком”. Ніякого договору гарантії, як це прийнято в цивільно-правових відносинах, не укладається.

Розрахунки акредитивами широко використовуються в міжнародних економічних відносинах.[34]

Акредитивна форма розрахунків, з одного боку, гарантує вчасність і повноту платежу постачальникові за відвантажені товари чи надані послуги; однак, з другого боку, вона сповільнює обіг (рух) грошових коштів, тому що вимагає депонування покупцем певної грошової суму ще до того, як здійснений сам акт куплі-продажу товарно-матеріальних цінностей. Форма розрахунків за акредитивами у наших умовах є засобом адаптації системи безготівкових розрахунків до нових ринкових відносин в умовах кризової економіки. На жаль, акредитивна форма розрахунків у господарському обороті України обмежена і не дає належного економічного ефекту.

Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Законом України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001 №2374-III. Порядок випуску і обігу векселів у багатьох країнах світу визначається Женевською вексельною конвенцією, прийнятою у 1930р. У колишньому СРСР 07.08.1937р. було прийнято Постанову ЦВК та РНК СРСР “Положення про переказний і простий вексель”, яке в основному діє й тепер.

Вексель-цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця (боржника) сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю). Вексель є одночасно розрахунковим документом (засобом платежу) і цінним папером, що може купуватися і продаватися на фондовому ринку.[25]

В Україні використання векселів у господарському обороті почалося з 1992 року. вексельний обіг у вітчизняному народному господарстві є знаряддям комерційного кредиту та поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності. важливою є роль векселів для покриття взаємної забаргованності господарських суб'єктів. Однак обсяги вексельного обігу в Україні майже не зростають, а якість самих векселів знижується.

Головні особливості векселя полягають у тому, що він є по-перше, абстрактним борговим зобов'язанням. Тобто в тексті векселя немає будь-яких пояснень щодо появи грошового боргу; по-друге властива беззастережність, обов'язковість оплати у відповідності з тими положеннями, що містяться у векселі. Це означає, що фізичні та юридичні особи, видавши вексель, беруть на себе безумовне абстрактне зобов'язання сплатити власнику (векселедержателю) вказану в ньому суму у встановлений строк; по-третє, вексель випускається на порівняно короткий строк. Формально він може випускатись у межах одного року, але фактично це робиться переважно на 1-3 місяці; по-четверте, предметом вексельного зобов'язання можуть бути лише гроші, тобто суми коштів у формі національної чи іноземної валюти; по-п'яте, виникнувши на основі кредитної комерційної угоди (контракту, договору), вексель з часом відокремився від неї . Випускаються два вида векселів: простий і переказний.[23]

Простий (соло-вексель) - вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказаного терміну певну суму грошей. Розрізняють два види простих векселів: комерційні векселі, що мають відношення до торгових кредитних операцій, а також банківські векселі, які оформляють надання готівкових коштів комерційними банками своїм клієнтом.

Переказний вексель, або трата, містить письмовий наказ векселетримача (трасанта), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Ремітент-одержувач грошей, який володіє векселем, пред'являє його до оплати трасату і одержує гроші.

Основною від'ємністю простого векселя від переказного є те, що при розрахунках за допомогою простого векселя векселедавець і платник є однією особою.[18]

Основними суб'єктами економічних відносин при розрахунках векселями вказані на (рис.2.5).

Векселедавець Векселетримач

(покупець, (продавець

платник) одержувач платежу)

Рис. 2.5 Схема процес обороту простого векселя

Важливе значення сьогодні має формування надійного механізму регулювання вексельного обігу. Інституціональну основу такого механізму могла б скласти загальнодержавна вексельна палата, яка могла б організувати реєстровий контроль векселів за єдиними правилами, а також взяти на себе ведення зведеного реєстру вексельних випусків. Реєстрація векселів, відстежування шляхів їх руху дозволяє відразу ж розпізнати фальшиві векселі, підробки, виявити факти недобросовісного придбання векселів.

В умовах кризи платежів і фінансового незабезпечення міжгосподарських зв'язків вексельний обіг може стати ефективною формою безготівкових розрахунків. [21]

Платіжна вимога - розрахунковий документ, за яким кошти списуються з рахунку без згоди його власника. За допомогою платіжної вимоги здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів.

Безакцептну списання коштів - це списання коштів з рахунка платника без його згоди, на підставі документів, поданих банкові, одержувачем коштів.

Безспірне стягнення коштів з рахунків у банках може бути здійснено:

-- за виконавчими листами, виданими судами;

-- за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими документами, визнаними законодавством України.

Безспірне стягнення коштів здійснюється через банк списанням коштів з рахунка відповідних підприємств (організацій). При цьому до розрахункового документа додається оригінал виконавчого документа або належним чином оформлений дублікат.[30]

Платіжна вимога - це наказ одержувача коштів (постачальника) про переведення йому коштів з рахунка платника. Платіжна вимога із супровідним реєстром подається стягувачем (одержувачем) у банк, в якому він обслуговується. У платіжній вимозі має бути зазначене призначення платежу та відповідна стаття законодавчого акта, якою передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання коштів.

Відповідальність за обґрунтованість і правильність внесення даних у розрахункові документи у разі безспірного стягнення та безакцентного списання коштів несе стягувач (рис.2.6).

Банк постачальника Банк платника

Постачальник Платник

Рис. 2.6 Схема розрахунків платіжними вимогами

2.2 Дослідження стану розрахунків, що здійснюються на ринку платіжних карток

У 2005 році кількість банків, які є членами внутрішньодержавних та міжнародних платіжних систем і здійснюють емісію платіжних карток, збільшилася з 77 до 87 (із 158 українських банків, що мають банківську ліцензію).

Загальна кількість платіжних карток, емітованих українськими банками (за якими здійснено хоча б одну операцію протягом року), торік збільшилася майже вдвічі -- з 6 150 тис. до 11 529 тис. штук (Додаток А), з них на 1 січня 2006 року кількість платіжних карток:

- Національної системи масових електронних платежів (НСМЕП) -- на 263% (350 тис.) і становить близько 483 тис.;

- Укркарт -- на 257% (29 тис.) -- близько 41 тис.;

- одноемітентних (внутрішньобанківських) платіжних систем -- на 24% (313 тис.) -- близько 1 624 тис.

- MasterCard -- на 136% (2 765 тис.) -- більше 4 793 тис.;

- VISA -- на 73% (1 898 тис.) -- близько 4482 тис.;

- інших платіжних систем - більш як на 28% (24 тис.) -- майже 107 тис. штук. [25]

Протягом останніх трьох-чотирьох років спостерігається стала тенденція до щорічного збільшення українськими банками емісії платіжних карток майже вдвічі. Найбільшу частку українського карткового ринку (41.6% від загального числа карток) на 01.01.2006 р. становили картки міжнародної платіжної системи MasterCard - 4 793 тис. штук. Друге місце за кількістю емітованих карток посідає VISA -- 38.9% (4 482 тис. штук). На частку платіжних карток локальних одноемітентних систем припадає 14.1% (1 624 тис. штук), НСМЕП - 4.2% (483 тис. штук), Укркарт -- 0.4% (41 тис. штук), інших платіжних систем -- 0.8% (107 тис. штук).[25]

Протягом минулого року простежувалася тенденція до зменшення частки карток одноемітентних внутрішньодержавних платіжних систем і збільшення частки міжнародних платіжних систем, НСМЕП і Укркарт. Зменшення частки одноемітентних систем відбувається за рахунок міграції їх на міжбанківські платіжні системи шляхом паралельного функціонування або заміни цих систем на міжнародні, НСМЕП і Укркарт. Так, якщо на початку 2004 року частка карток усіх внутрішньодержавних платіжних систем становила 31% (1 001 тис. шт.) і серед них переважали Одноемітентні локальні системи (понад 99%), то протягом 2004 року кількість карток цих систем зменшилася до 21.3%, а наприкінці 2005 року -- до 14.1%. Особливо виразно ці процеси ілюструють показники Промінвестбанку та Ощадбанку, які мали значну кількість локальних карток, а тепер, розвиваючи свої системи, паралельно нарощують темпи емісії карток міжнародних платіжних систем, поступово зменшуючи у портфелі частку власних карток. Оскільки цими банками свого часу були реалізовані найбільші локальні проекти, то і сьогодні їх картки становлять левову частку всіх карток одноемітентних платіжних систем (майже 80%). Слід, однак, зауважити, що власні картки, зокрема Ощадбанку, застосовуються для автоматизованої видачі готівки та здійснення касових операцій і, як правило, не наділені платіжною функцією.

Це зумовлено насамперед активним просуванням на український ринок дебетових карток Maestro. Спрощений порядок емісії та розповсюдження, зокрема наперед оплачених карток Маеstro Ргераіd, дав деяким банкам змогу прискорити темпи їх випуску, чому сприяла реалізація різноманітних акцій і програм. Інші чинники збільшення частки карток платіжної системи МаsterСагd -- випуск банками для своїх клієнтів карток Маеstro як доповнення до основної послуги (наприклад, внесення коштів на депозит) та об'єднання зусиль платіжних систем МаsterCard га Укркарт шляхом випуску спільних карток Укркарт/Маеstro.

У 2005 році найдинамічніше нарощували емісію карток Імексбанк (приріст на 526%), Експрес-банк (233.2%) та Укргазбанк (205.5%). Приватбанк, "Аваль" та "Надра" практично подвоїли свої показники. Відтак Приватбанку вдалося зберегти лідерство у цьому сегменті карткового ринку (4 555 тис. шт.), а банку "Надра" - переміститися на четверте місце в загальному рейтингу емітентів платіжних карток. Високі темпи випуску карток дали змогу двом банкам, які є членами НСМЕП, - Експрес-банку та Імекс-банку, а також Укрсоцбанку ввійти до десятки найбільших емітентів.

Ще десять банків за станом на 01.01.2006 р. емітували від 50 до 100 тис. штук карток. Окрім зазначених Укргазбанку (82 тис.) та Морського транспортного банку (79 тис.), до цієї групи входять "Металург” (73 тис.). Кредит банк (67 тис.), “Кредит-Дніпро” (65 тис.), Донгорбанк (57 тис.), Укрпромбанк (56 тис.), ВАБанк (53 тис.) і Кредит-промбанк (51 тис. штук). Як і раніше, значну частку платіжних карток становлять дебетові продукти Маеstro та VISA Electron міжнародних платіжних систем, які використовуються в основному в рамках зарплатних проектів для отримання готівки. [32]

Швидкі темпи зростання емісії платіжних карток потребують від банків відповідних зусиль щодо збільшення пунктів їх приймання та розширення сфери застосування останніх. Розвинута інфраструктура обслуговування карток є необхідною умовою подальшого розвитку карткових програм банків і отримання ними прибутку від карткового бізнесу. Проте динаміка розширення термінальної інфраструктури протягом 2005 року не відповідала за всіма її складовими темпам збільшення банками емісії платіжних карток. В основному всі свої зусилля та інвестиції банки спрямували на забезпечення необхідної інфраструктури для організації видачі готівкових коштів держателям карток.

Так, якщо кількість емітованих банками платіжних карток протягом 2005 року збільшилась на 87%, то кількість банкоматів, що їх обслуговують, -- на 2 409 одиниць (92%) -- до 5 027, платіжних терміналів -- на 4 726 (22%) -- до 26 440, кількість імпринтерів -- на 8 538 (36%) - до 31 976.

Із загальної кількості обладнання, яке застосовується у сфері торгівлі та послуг для здійснення безготівкових платежів, тільки 16 837 (63.7%) платіжних терміналів та 22 221 (69.5%) імпринтерів є торговельними. Ці показники засвідчують, що в 2003 році банки значно знизили темпи розвитку торговельного еквайрингу та його інфраструктури. [35]

Це пов'язано в першу чергу зі значними інвестиціями, яких потребує цей напрям роботи банків, та недостатнім рівнем рентабельності торговельного еквайрингу. Крім того, наразі значні фінансові ресурси банків -- членів міжнародних платіжних систем відволікаються на вирішення проблем, пов'язаних з ЕМV-міграцією. Природно, банки прагнуть привести свої платіжні термінали у відповідність із вимогами специфікацій ЕМV. Так. кількість банкоматів, які обслуговують картки платіжної системи МаsterСаrt зросла на 98.5%. а платіжної системи VISA -- на 111.5%, платіжних терміналів -- відповідно на 19.8 і 19.3%, імпринтерів -- відповідно на 39.5 та на 38.4%.

Швидкими темпами розвивається інфраструктура приймання карток Укркарт та НСМЕП. За минулий рік кількість встановлених банкоматів цих платіжних систем збільшилася відповідно на 142 (221.9%) і 87 (138%) штук, а платіжних терміналів -- на 266 (274.2%) і 370 (102.5%) штук.

Значна динаміка зростання кількості встановленого термінального обладнання одноемітентних внутрішньодержавних платіжних систем пов'язана з використанням банкоматів і терміналів, які використовуються в міжнародних платіжних системах, для реалізації власної одноемітентної програми одним із банків -- лідерів з емісії карток міжнародних систем.

Число банкоматів у розрахунку на мільйон чоловік населення України протягом року збільшилося на 51 одиницю (94%) і на 01.01.2006 року становить 105 одиниць. Цей показник в Україні у 5--6 разів менший, ніж у середньому в країнах Західної Європи, і майже вдвічі нижчий, ніж у середньому у світі. [35]

Утім, показник щільності банкоматних мереж без прив'язки до загальної кількості емітованих карток дає лише загальне уявлення про рівень розвитку інфраструктури видачі готівки в країні. Якщо порівнювати кількість банкоматів із кількістю емітованих платіжних карток, то за станом на 01.01.2006 року 5027 встановлених в Україні банкоматів обслуговували 11.6 млн. емітованих карток, тобто в середньому на один банкомат припадало 2 293 картки, тоді як у 2005 році - 2 349.