Валютний ринок

ЗМІСТ

Валютний ринок, його принципи побудови

Ризики в банківській діяльності

ВАЛЮТНИЙ РИНОК, ЙОГО ПРИНЦИПИ ПОСТ БУДОВИ

Сутність сучасного валютного ринку і його масштаби тісно взаємопов'язані з міжнародними угодами про:

· експорт та імпорт товарів та їх оплату в іноземній валюті;

· міжнародну торгівлю послугами (надання транспортних та фінансових послуг, туризм, торгівля продуктами інтелектуальної власності, перекази зарплати іноземних працівників, страхування тощо з оплатою в іноземній валюті);

· експорт та імпорт капіталу, надання та отримання кредитів, пов'язаних з обміном однієї валюти на іншу;

· одержання і перекази за кордон прибутків, отриманих від іноземних інвестицій і позичок;

· розрахунки центральних банків з міжнародними фінансовими організаціями, а також із поповненням або витратою золотовалютних резервів центральних банків;

· різноманітні валютні операції (купівля-продаж валюти на різних умовах, валютний арбітраж та ін.);

· витрати й доходи держави в іноземній валюті. При здійсненні цих угод між їх учасниками формується певна сукупність міжнародних валютних відносин.

Валютний ринок -- система міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі-продажу національних й іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Основними суб'єктами цих відносин є:

§ фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю;

§ некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків;

§ посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду;

§ державні установи (насамперед центральні банки та державні скарбниці окремих країн).

Серед суб'єктів валютного ринку провідна роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) в іноземній валюті.

До найбільших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапуру, Гонконгу та ін. Валютний оборот у цих центрах за останні два десятиріччя значно зріс. Так, якщо в 70-х роках середньорічний оборот становив 200 млрд., то наприкінці 90-х -- майже 100 млрд. дол. щоденно, а сукупний оборот валютних ринків перевищує 90 трлн дол. на рік. Значною мірою він складається з міжбанківських операцій, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їх філіали.

Понад 65% світового валютного обороту припадає на американський долар. Вагома, але менша частка -- на німецьку марку, англійський фунт стерлінгів, японську єну. Базовою валютою для ТНК і транснаціональних банків є долар США. На долар ще в 70-х роках припадало лише до 15% розрахунків з експорту і приблизно 25% з імпорту. Загалом наприкінці 70-х років частка долара в розрахунках у міжнародній торгівлі становила 55%. У торгівлі між західноєвропейськими країнами вона була в цей період меншою 10%. В 60--70-ті роки у валютному обороті почала зростати частка СДР та ЕКЮ. Але розширення валютного ринку в ЕКЮ зумовлює значне зростання обсягу банківських операцій, оскільки цю європейську розрахункову одиницю необхідно розщеплювати на валюти країн ЄС. Внаслідок цього частка ЕКЮ, як і деяких інших колективних валют у структурі сучасного міжнародного валютного обігу, незначна.

Сутність валютного ринку та його структура повніше виявляються в його якісних рисах:

1) функціонування ринку на засадах конкуренції, на яку, у свою чергу, впливають попит і пропозиція на інші валюти (національні, колективні тощо), прагнення привласнити максимальний дохід;

2) ця конкуренція органічно доповнюється національним та наднаціональним регулюванням. Переважаючою стороною в цій своєрідній єдності протилежностей є наднаціональне регулювання. Більше того, сама конкуренція у процесі взаємодії цих сторін (їх взаємопроникнення, взаємопереходу, взаємозаперечення) стає все більш регульованою. Про це свідчить встановлення у межах ЄВС твердо фіксованого валютного курсу (один до одного і до ЕКЮ), який не підлягає перегляду, і єдиної колективної валюти.

Двома основними видами операцій на валютному ринку є операції на умовах "СПОТ" та форвардні операції. Операція "СПОТ" (англ. spot -- наявний, негайно оплачуваний) передбачає валютні угоди, згідно з якими поставка валюти здійснюється переважно впродовж 24 годин. Відповідно до цього встановлюється і валютний курс "СПОТ", який є базовим курсом на момент укладення угоди. Різниця в часі між поставкою та оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських операцій по розрахунках.

Форвардні операції (англ. forward -- вперед) -- позабіржові строкові угоди, розрахунки за якими здійснюються через певний період часу на заздалегідь узгоджену дату.

Переважно такі операції здійснюють банки, промислові й торговельні компанії, щоб уникнути можливих збитків від коливань валютних курсів. Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину "скидки", "зниження", пов'язаних з відстрочкою платежів.

Різновидом строкових угод є опціонні операції, за якими суб'єкти валютного ринку мають право купити або продати валюту у заздалегідь встановленому обсязі за твердою ціною впродовж певного періоду.

Основним розрахунковим документом у зовнішній торгівлі в період становлення валютного ринку були перевідні векселі (тратти). В цьому документі векселедавець (або трасант) дає розпорядження банкові (що представляє імпортера) сплатити експортеру (ремітентові) певну суму грошей в обумовленій валюті. Цей документ може бути оплачений негайно або через певний обумовлений період. У разі несвоєчасної оплати він може бути реалізований на відкритому ринку цінних паперів.

Значного поширення при здійсненні міжнародних валютних переказів набули також кредитні картки. Так у 1977 р. було укладено міжнародну угоду системи "Віза", в якій взяло участь майже 12 тис. банків з більш як 50 країн світу. Нині кредитними картками цієї системи користуються понад 100 млн. фізичних та юридичних осіб багатьох країн світу, зокрема й низка комерційних банків України (з 1993 p.).

Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіталів та їх переведенні за кордон, наданні міжнародних кредитів, переказі грошових доходів та ін.

Валютний курс -- ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.

Сутність валютного курсу повніше (комплексно) розкривається у виконуваних ним функціях. Такими функціями є:

v порівняння національних .цін на товари, послуги, робочу силу з відповідними цінами інших країн та світовими цінами;

v порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів тощо;

v певний перерозподіл національного доходу між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рівень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міграція капіталів між країнами, політична стабільність, економічна кон'юнктура, стійкість валюти і довір'я до неї та ін.

В умовах демонетизації золота основою визначення валютного курсу є співвідношення купівельної спроможності (суми товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю) різних національних валют, середнє співвідношення цін на тривалому проміжку часу. Водночас поточний ринковий валютний курс може на тривалому проміжку часу відхилятися від відносної купівельної спроможності валюти (тобто від вартісної основи). Це зумовлено тим, що в різних країнах існують відмінності У відсоткових ставках (що впливають на співвідношення попиту і пропозиції на певну валюту), має місце незбігання (асинхронність) у протіканні економічного циклу, неадекватний (за часом) вплив зміни валютного курсу на зовнішню торгівлю товарами й послугами.

Валютний курс відчутно впливає на зовнішньоекономічну діяльність країни, на вибір структури виробництва і споживання, на конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, темпи економічного зростання тощо.

Занижений курс валюти порівняно з його купівельною спроможністю зумовлює різке зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже й розширювати обсяги виробництва.

Занижений валютний курс сприяє припливу капіталу, підвищує вигідність його реінвестиції, але зменшує вигідність вивезення капіталу. Водночас такий курс спричиняє подорожчання ввезення товарів та імпорт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валюті, скорочує їх у національній валюті. Отже, занижений валютний курс з погляду еквівалентності міжнародного економічного обміну має негативні наслідки для країни, оскільки вона змушена більше вивозити на одиницю імпорту товарів і послуг. Це означає, що країни з нижчою продуктивністю, інтенсивністю та складністю праці, гіршою якістю товарів і послуг змушені утримуватися на зовнішніх ринках за рахунок зниження експортних цін щодо національних витрат виробництва, а отже, негативно впливати на специфіку дії закону вартості (зокрема на еквівалентність обміну) у зовнішній торгівлі.

Завищений валютний курс спричиняє підвищення внутрішніх цін вище за світові, зниження конкурентоспроможності товарів і послуг та ефективність експорту (його скорочення і зменшення дохідності). При цьому відбуваються здешевлення імпорту товарів і послуг, зростання його ефективності, що може призвести до скорочення національного виробництва. Крім того, спостерігається відплив капіталу, збільшуються прибутки від іноземних капіталовкладень, зменшується їх реінвестування, зростає реальний зовнішній борг тощо.

Завищений валютний курс вигідний переважно для тих країн, які відносно невелику частку створених товарів і послуг експортують на зовнішні ринки та істотно не впливають на внутрішню економіку. У США, наприклад на внутрішньому ринку реалізується майже 90% виготовлених товарів і послуг. Така країна скуповує на свою валюту валюти інших країн, підвищує у себе ставку відсотка, завдяки чому залучає капітали з інших країн. Зниження конкурентоспроможності своїх товарів вона намагається захистити за допомогою різних обмежень.

За умов "плаваючих" курсів встановлюється вищий валютний курс -- курс продавця і нижчий валютний курс -- курс покупця. Різниця між ними формує доходи крупних банків і компаній, бірж і спеціалізованих брокерських фірм. За допомогою валютного курсу виробники й покупці товарів і послуг порівнюють національні ціни товарів, послуг та робочої сили з відповідними цінами інших країн та світовими цінами. Відбувається також порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів та ін.

Валютна політика -- сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин і втілюють у валютному регулюванні.

Валютна політика -- складовий елемент державної економічної політики, вона безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою. За термінами проведення розрізняють поточну та довготермінову валютну політику.

Поточна валютна політика -- це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її мета -- забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та міжнародної), підтримання рівноваги платіжних балансів. Так, у разі зниження курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Такі операції здійснював НБУ наприкінці 1997 р.

Довготермінова валютна політика передбачає довготермінові структурні заходи у поступовій зміні валютного механізму. її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі -- це зміни у порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів, у режимі валютних паритетів і курсів, структурі й функціях МВФ та інших організацій тощо. Валютну політику в Україні слід спрямовувати на стабілізацію національної валюти, встановлення реального валютного курсу, нагромадження валютних засобів у руках держави.

Валютні курси визначаються на основі співвідношення купівельної спроможності (сили) різних національних валют, що характеризує ту суму товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю (порівняно з базовим періодом).

Паритет купівельної сили -- співвідношення між двома (кількома) валютами за їх купівельною спроможністю щодо товарів чи послуг (частковий паритет) або щодо всього суспільного продукту (повний паритет), а також через зіставлення витрат виробництва

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання.

Валютне регулювання -- діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.

Мета валютного регулювання -- урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності й боротьба з інфляцією. Конкретнішими цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості тощо. Головний об'єкт валютного регулювання -- валютний курс національної грошової одиниці, зміна якого істотно впливає на зовнішню торгівлю, платіжний баланс країни, заборгованість та інші явища і процеси.

При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти. Девальвація -- зниження державою обмінних курсів національної грошової одиниці з метою стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку і посилення конкурентоспроможності власних товарів на світовому ринку. Ревальвація -- підвищення державою обмінних курсів національної валюти для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку і стимулювання імпорту товарів та припливу іноземних інвестицій.

Регулювання валютних курсів здійснюють за допомогою таких методів, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політики відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами, та іншими заходами.

Валютна інтервенція -- значний цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс через купівлю-продаж великих партій власної або іноземної валюти.

Це впливає на зміну попиту і пропозиції на такі валюти, а отже, вимагає коригування валютного курсу. Валютна інтервенція здійснюється як за рахунок використання власних резервів валют інших країн, так і отримання короткотермінового кредиту від міжнародних організацій або окремих країн. В останньому випадку використовується угода "СВОП".

Завдяки підвищенню відсоткових ставок центральним банком зростає попит на національну грошову одиницю, а отже й її валютний курс. Зворотний процес відбувається при зниженні центральним банком відсоткових ставок. Обидва ці методи (валютна інтервенція і регулювання відсоткових ставок) є економічними важелями валютного регулювання.

Валютні обмеження -- система нормативних правил, встановлених у законодавчому або адміністративному порядку і спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.

Встановлюються з метою підтримання курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрації валютних ресурсів в руках держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій та ін.

Основними видами валютних обмежень є:

Ш заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти;

Ш обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом;

Ш регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.;

Ш ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.

Важлива роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству.

Валютне законодавство -- сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Ці угоди укладають всередині країни, між організаціями та особами однієї країни з аналогічними суб'єктами іншої країни. У них також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон і з-за кордону національної та іноземної валют й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операції із зовнішньої торгівлі, кредитування, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін.

Валютне законодавство розвинутих країн світу зобов'язує своїх експортерів здавати валютну виручку або депонувати "її у спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн повинні брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів в національній валюті. Валютне законодавство передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо.

Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу. Цей баланс характеризує співвідношення сум фактичних платежів, які здійснює країна за певний період (переважно за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону. Дохідна частина цього балансу містить валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій тощо. За активного платіжного балансу в країну надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.

Важливою складовою платіжного балансу є торговий баланс, який, у свою чергу, складається з чистого експорту товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів (їх припливу і відпливу).

На країни -- члени МВФ покладено певні зобов'язання при здійсненні валютного регулювання. Зокрема, жодна з них не повинна маніпулювати валютними курсами для отримання несправедливих переваг перед іншими країнами, має не допускати руйнівних наслідків короткотерміновими коливаннями обмінних курсів, враховувати у процесі валютного регулювання інтереси інших країн.

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) -- здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами. За оцінкою МВФ, рівень міжнародної валютної ліквідності всіх країн є задовільним тоді, коли офіційні золотовалютні резерви центральних банків цих країн становлять 50% вартості світового імпорту.

Для окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу. Він визначається співвідношенням суми платежів, які країна зобов'язана виплатити іноземним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг. Вважається, що країна є неплатоспроможною, якщо цей показник перевищує 20%.

Конкретнішим показником міжнародної валютної ліквідності окремої країни є покриття валютними резервами середньомісячного імпорту. Достатнім вважається рівень резервів, що покриває 3-місячний імпорт. В Україні на початку другого півріччя 1996 р. рівень золотовалютних резервів міг забезпечити фінансування імпорту товарів і послуг лише на 2 тижні.

Світова валютна система найкраще виконує свої функції за умов функціонування конвертованих валют.

РИЗИКИ В БАНКІВСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Структура банківської системи та її еволюція. Найважливіший елемент банківської системи -- банки. Базовими операціями банку є акумулювання коштів, надання їх у позичку та здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.

Банки виникають на основі розвинутих товарно-грошових відносин й існують у декількох суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм). Поняття "банк" походить від італійського слова "banca" (лавка, на якій середньовічні міняйли розкладали монети для обміну).

Банк -- особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.

Уперше банки виникають за феодалізму, але зародки банківської справи існували ще у рабовласницькому суспільстві. Так, у Греції функції зберігання коштовних металів виконували корпорації греків та храми. У XIV ст. банківські операції розвинулися в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів і феодалів.

За капіталізму в XVII--XVIII ст. уперше найбільшого поширення банки набули в Англії -- наймогутнішій у той час країні світу. Так, перший акціонерний банк був організований в Англії у 1764 р. групою лондонських банкірів, а в 1844 р. за ним була закріплена роль центрального банку. Перший комерційний банк США був утворений у 1781 р. Першими банкірами Англії були переважно золотарі, які приймали на зберігання золото під розписку, яка ставала при цьому депозитною квитанцією, що згодом набула форми векселя банкіра -- банківського білета. У Росії два державні банки (Дворянський і Купецький) були створені в 1754 р.

Акумулювання грошових коштів у банках та їх надання в позичку здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавали передусім торговельними розписками, з яких згодом утворилися банкноти. Такі розписки видавали при купівлі приватних комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також через запис кредитів на рахунок клієнтів. Будучи гарантом векселів комерсантів і оплачуючи їх достроково готівкою, банки сприяли зростанню вексельного обігу. Таким чином банкнота перетворювалася на вексель банкіра, а обіг векселів поступово замінювався обігом банкнот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких здійснювали безготівкові розрахунки.

У XVII--XIX ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних платежах. З їх зростанням позичковий капітал стає однією з відокремлених форм промислового капіталу із властивими йому законами розвитку. Щоб своєчасно виконувати свої зобов'язання, банки зберігають резервні фонди у вигляді коштовних металів та вкладів у центральному банку. Акумулюючи грошові кошти промислових підприємств, землевласників, торговельних установ та заощадження різних верств населення, банки значно розширюють базу нагромадження грошового капіталу, ця функція набула найбільшого розвитку з поширенням акціонерних банків у XIX ст.

Діяльність банків сприяє витісненню з обігу металевих грошей. Позички банки надають не лише залежно від власного та залученого капіталу, а й через зарахування позичок на рахунки клієнтів. Виконання таких функцій банків та їх постійне розширення зумовлює посилення концентрації банківського капіталу і зростання масштабів привласнюваного ними прибутку. Основними джерелами цього прибутку є виконання банками розрахункових, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами.

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. із посиленням концентрації банківського капіталу утворюються банківські монополії у формі картелів, синдикатів (консорціумів), трестів і концернів. Це спричинило зменшення кількості банків. Так, у США в 1921 р. було майже ЗО тис. комерційних банків, а наприкінці 90-х років -- приблизно 10,5 тис. Активи 8,8 тис. банків, які надали інформацію, становили у 1998 р. майже 5,5 трлн дол., 71 з них володіли активами понад 10 млрд. кожний. У 1998 р. в США внаслідок злиття утворився банк з активами понад 500 млрд. дол., у 2000 р. -- понад 1 трлн дол. Таких могутніх банків в Японії декілька. Водночас зростає кількість відділень банків, різновиди послуг, які вони надають, що зумовлює збільшення акумульованих ними капіталів. У США кількість відділень банків за 1921--1998 pp. зросла з 1,5 тис. до майже 74 тис, а канали американського кредитного ринку щорічно акумулюють понад 700 млрд. дол.

Водночас з концентрацією банків відбувається їх централізація. Особливо стрімко зросла кількість злиттів у банківській сфері у 80-ті роки (лише в першій їх половині було поглинуто понад 2000 банків). В Україні наприкінці 2000 р. функціонувало 195 банків та 2284 філії комерційних банків. За 1992--2000 pp. було ліквідовано 76 комерційних банків. Загальна сума власного капіталу в банківській системі України у 1999 р. становила 4,6 млрд. грн. На 5 наймогутніших банків України в 2001 р. припадало понад 80% сукупних активів.

Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація спричинили як якісні зміни у виконуваних банками функціях, так і появу нових функцій. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьому вони переорієнтовуються з короткотермінових позичок на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім на довготермінові інвестиції в основний капітал. Завдяки цьому банки здобувають контроль за окремими підприємствами, певною мірою деякими галузями, прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою частиною власності промислових, торговельних, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірою сприяють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.

Свідченням зростаючого контролю банків (насамперед гігантських) за промисловістю є концентрація в їхніх руках крупних пакетів акцій і облігацій. Так, частка фінансових установ (насамперед банків) у загальній вартості розміщених акцій корпорацій США зросла з 6,7% у 1900 р. до понад 40% в середині 90-х років. Крім того, збільшується частка позичкових коштів в авуарах нефінансових корпорацій. Це свідчить про посилення зрощування банківського капіталу з промисловим, з одного боку, та зростаючу роль банків у цьому процесі, їх домінуючу роль -- з іншого.

Водночас в останні роки намітилася тенденція до зниження частки банківських кредитів у залучених промисловими компаніями і урядами фінансових коштів. Так, у 1999 р. частка їх становила у розвинутих країнах 25%.

Значно зросли масштаби кредитування банками держави через обслуговування державного боргу. За цих умов посилюється значення кредиту в забезпеченні держави грошовими ресурсами. З цією метою міністерство фінансів випускає різні урядові цінні папери (облігації, векселі державної скарбниці, сертифікати заборгованості тощо), які є борговими зобов'язаннями держави і покривають її бюджетний дефіцит. В Україні вперше емісію державних цінних паперів для покриття дефіциту державного бюджету було здійснено в 1994 р. Власниками випущених цінних паперів є комерційні банки, страхові компанії, промислові корпорації, федеральні резервні банки та ін.

Для кращого забезпечення банками фінансування держави зростає державна власність у банківській сфері. Центральний банк переважно повністю є власністю держави. Крім того, у деяких країнах (Франція, Італія) державною власністю є крупні комерційні банки. Створюються також спеціальні державні банки для фінансування зовнішньої торгівлі, сільського господарства, житлового будівництва тощо.

Важлива функція банків у сучасних умовах -- посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюються філіали іноземних банків у розвинутих країнах світу.

Значно посилюється універсалізація банків. Крім перелічених функцій, вони виконують операції страхування, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо). Швидко поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фінансування.

Існують різні види банків. Залежно від форм власності -- державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій -- емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності -- промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки.

Банківська система -- сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємозв'язку та взаємодії.

Головний елемент банківської системи -- центральні емісійні банки, які здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням і розвитком усієї банківської системи країни. У СІЛА таким банком є Федеральна резервна система, в Німеччині -- Бундесбанк, в Україні -- Національний банк України (НБУ).

Взаємодія і взаємозв'язок різних видів банків та банківських об'єднань, внаслідок чого формується банківська система, можливі лише за умови виконання центральним банком своїх основних функцій. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової, кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки тощо. Водночас центральний банк країни ставить перед собою певні специфічні цілі. Так, Бундесбанк Німеччини підтримує основні напрями економічної політики уряду, повинен забезпечувати високий рівень зайнятості, постійні темпи економічного зростання. Центральні банки Англії та Японії своєю головною метою проголосили сприяння добробуту населення. У США Рада керуючих ФРС визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів, регулюючи таким чином кількість грошей в обігу. Як емісійний центр усієї країни, регулятор відсоткових ставок, банківських резервів, ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових інститутів. Центральні банки розвинутих країн світу також зберігають офіційні золотовалютні резерви, здійснюють кредитування комерційних банків, уряду, виконують для нього розрахункові операції, проводять безготівкові розрахунки.

В Україні зі створенням Національного банку України у вересні 1991 р. почався процес формування дворівневої структури банківської системи, представленої, з одного боку, НБУ, а з іншого -- мережею комерційних банків і банківських інститутів. Ці інститути, будучи економічно незалежними (не відповідають за зобов'язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольнити потреби населення та національної економіки у банківських послугах, створити умови для стабілізації економіки України. Тому банківська система зобов'язана стимулювати конкуренцію, процес роздержавлення і приватизації, поступово здійснювати перебудову системи ціноутворення, не допускати безконтрольного зростання дефіциту державного бюджету, гіперінфляції, ефективно обслуговувати міжнародний рух капіталів, робочої сили, товарів і послуг та ін.

Проте у перші роки існування комерційні банки (в яких майже 4/5 статутних фондів було сформовано на кошти держпідприємств) та банківські установи держави переслідували насамперед власні цілі, не нехтуючи при цьому протизаконними методами, не були заінтересовані у послабленні гіперінфляційних процесів та ін. Хоча НБУ зобов'язаний підтримувати платоспроможний попит населення і розвиток пріоритетних галузей виробництва, домагатися інших макроекономічних цілей, його зусилля були спрямовані переважно на досягнення фінансової стабілізації, яка за погіршення інших агрегатних показників виявилася ілюзорною. Водночас формуванню ефективної банківської системи України заважають тривала й глибока економічна криза, незначні обсяги власного капіталу, недосконалість законодавчої бази, відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів тощо.

Існують такі види банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги та власні операції банків. Основні з них -- пасивні та активні.

Пасивні операції -- операції, змістом яких є отримання позички, здійснюються з метою акумуляції коштів для наступного фінансування активних операцій.

Базою цих операцій є залучені кошти. Співвідношення між власним і залученим капіталом повинно бути не меншим 1:10 (для 24 країн ОЕСР, згідно з Базельською угодою, -- 9,2%), хоча в деяких розвинутих країнах світу воно сягає 1:100.

Найважливішим видом пасивних операцій є депозитні операції, тобто всі термінові й безтермінові вклади (депозити) клієнтів -- тимчасово вільні кошти підприємств, установ та ін. Депозити, у свою чергу, поділяють на вклади до запитання (можуть бути забрані клієнтом у будь-який час, тому на них виплачують низький відсоток, а мета їх залучення -- здійснення поточних рахунків) і термінові (зможуть бути вилучені клієнтом лише у заздалегідь встановлений час, на них виплачують вищі відсотки, розмір яких зростає із збільшенням терміну вкладу).

Інші види пасивних операцій -- ощадні вклади (повільно зростають і можуть використовуватися переважно через декілька років), залучення коштів (отримані від інших банків кредити) й емісія банківських та іпотечних облігацій.

У розвинутих країнах світу за допомогою пасивних операцій, одержання банком грошових ресурсів у кредит формуються власні, залучені та емітовані кошти, або створюються гроші (за формулюванням західних економістів). Цей процес відбувається через надання кредиту фізичним або юридичним особам, завдяки чому зростає обсяг активів комерційних банків, а отриманий приріст відображається в пасиві сумою грошей, яка кредитована на банківських рахунках клієнтів. Важливо, щоб цей процес відбувався відповідно до законів грошового обігу. Зокрема, створена комерційними банками грошова маса повинна бути меншою за величину резервних норм.

Активні операції -- операції, за допомогою яких банки розміщують власний і залучений капітал.

До цих операцій належать:

Ш кредитні;

Ш операції з цінними паперами;

Ш касові;

Ш акцептні;

Ш угоди з іноземною валютою;

Ш угоди з нерухомістю.

Найважливіші з-поміж них -- перші дві (на них припадає 75% балансу), провідну роль відіграють кредитні операції.

Кредитні операції залежно від забезпечення поділяють на бланкові (не мають забезпечення) і забезпечені. До забезпечених належать вексельні (надаються у формі купівлі векселя), під цінні папери, під товари.

Залежно від термінів погашення кредити поділяють на онкольні (погашаються на вимогу банку або позичальника), короткотермінові, середньотермінові та довготермінові. Залежно від категорії позичальників розрізняють комерційні кредити (надаються підприємствам), сільськогосподарські, споживчі кредити, кредити посередникам фондової біржі та ін.

Основними видами банківських послуг є:

1. інкасові послуги (банк за дорученням клієнта отримує гроші на такі види документів та цінностей, як чеки, векселі, цінні папери, іноземна валюта тощо);

2. акредитивні послуги (виплата певної суми фізичній або юридичній особі за умов виконання зазначених в акредитивному листі умов);

3. переказні послуги (перерахування грошей іншій особі);

4. довірчі послуги (пов'язані з цінними паперами: їх зберіганням, розміщенням, обслуговуванням облігаційних позик, оплатою купонів тощо, з управлінням майном неповнолітніх в інтересах спадкоємців, збереженням цінностей, управлінням капіталом, тобто прибуткове вкладення коштів у цінні папери, управлінням пенсійними фондами підприємства тощо);

5. лізингові послуги (пошуки орендодавця чи орендаря, розробка умов лізингової операції тощо), в тому числі фінансовий лізинг (придбання дорогого устаткування, машин та надання їх в оренду тощо), про що йшлося раніше. Загалом сучасні могутні банки надають понад 200 різноманітних послуг.

Література:

1. "Економічна теорія" С.В. Мочерний К.: Академія, 2002

2. "Гроші та кредит" Авт. кол.; за ред.. М.І. Савлука - К.: Лібра, 1992

3. "Сучасна валютна система" Гальчинський А.С.; - К.: Лібра, 1993

4. "Валютне регулювання" Ющенко В.А., Міщенко В.І.; Навч. посіб. - К.: Знання, КОО, 1999

5. "Гроші. Фінанси. Кредит." Александрова М.М., Маслова С.О.; Навч. посіб. - К.: ЦУЛ, 2002