Організація діяльності центральних банків

19

1. Організація діяльності центральних банків.

Центральний банк ѕ це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений монопольним правом емісії банкнот та здійснює керівництво грошово-кредитною системою країни.

Об'єктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських зв'язків. Це пов'язано з недовірою різних суб'єктів ринку до багатьох грошових знаків в обігу, причому випущених не лише “чужими”, але і “своїми” банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало крахи фінансових ринків. До того ж банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників. У зв'язку з цим банкнотна емісія поступово централізувалась у небагатьох найбільш надійних банках, чиї грошові знаки користувались загальною довірою та без перешкод могли виконувати функції засобів обігу й платежу на всій території країни. Законодавче закріплення емісійного права за якимось одним комерційним банком завершувало процес формування єдиного центрального банку. В інших випадках державою відразу приймалися ті чи інші нормативно-правові акти, що визначали створення нового банку з монопольним правом емісії банкнот у даній країні.

Таким чином, процес організації центральних банків міг здійснюватись за двома напрямами. Перший ѕ еволюційний ѕ є характерним, наприклад, для Англії. Банк Англії був заснований у 1694р. як приватна акціонерна компанія для фінансування війни короля Вільгельма III проти Франції. За кредитування уряду йому було надано виключне право емісії банкнот у Лондоні та ряд інших привілеїв. З прийняттям у 1844р. акту Роберта Піля новоствореним банкам заборонялось випускати в обіг банкноти, а при злитті чи поглинанні вже діючих комерційних банків 2/3 їх емісійного права переходило до Банку Англії, що суттєво зміцнювало його позиції. У 1921р. до Банку Англії остаточно перейшло право грошової емісії на території Англії та Уельсу, що по суті завершило тривалий процес формування центрального банку країни

Другий напрям передбачав утворення центрального банку відразу як емісійного центру. Цей напрям був обраний у США, де у 1913р. Конгрес прийняв Федеральний резервний акт, згідно якого в країні було створено Федеральну резервну систему з 12 банків, що мають єдине керівництво та виконують роль центрального банку. Відповідно до закону банкнотна емісія була зосереджена виключно у 12 федеральних резервних банках.

Наприкінці XIX та на початку XX ст. центральні банки біли створені у переважній більшості країн світу. При цьому, отримавши монополію на випуск банкнот, вони поступово зосереджували функції управління всіма грошово-кредитними процесами в економіці та реалізації державної політики у даній сфері, групуючи навколо себе банки й інші інститути кредитної системи. Це загалом визначило підстави для остаточного формулювання терміну “центральний банк” (хоча у ряді країн його називають національним, народним, державним та ін. термінами),

За формою організації центральні банки можуть бути державними або акціонерними. Капітал державних банків повністю зосереджений в руках держави. При цьому у такий спосіб центральний банк може бути організований як в момент свого безпосереднього створення (наприклад, Німецький федеральний банк у 1957р.), так і шляхом націоналізації вже існуючих центральних банків, які до цього функціонували на акціонерних засадах (зокрема, Банк Англії у 1946р., Банк Франції у 1945р.). При акціонерній формі організації центрального банку його капітал або взагалі не належить державі (наприклад, у США капітал федеральних резервних банків формується за рахунок пайових внесків комерційних банків ѕ членів ФРС), або належить лише частково (наприклад, у Бельгії та Австрії ѕ 50%, в Японії ѕ 55%, у Швейцарії ѕ 57%).

Незалежно від форми власності центральні банки у багатьох країнах є юридично самостійними та не підпорядковуються уряду в поточних питаннях реалізації своєї політики, діючи в інтересах усього суспільства. Конкретні форми управління центральним банком залежать від національних особливостей та політичного устрою країни. Поточне керівництво операціями, як правило, здійснюється внутрішніми органами управління (директорами, адміністративними радами), тоді як вибір стратегічних орієнтирів і завдань центрального банку визначається більшою мірою органами політичного типу (Рада керуючих у США, Національна кредитна рада у Франції). Від системи призначення у ці органи залежать відносини між центральними банками та інститутами державної влади, що в кінцевому підсумку визначає ефективність функціонування центрального банку як основного органу державного регулювання економіки. У США, наприклад, Федеральна резервна система очолюється Радою керуючих із 7 членів, які призначаються президентом за згодою сенату строком на 14 років на ротаційній основі. Це забезпечує певну стабільність роботи ради, а також її послідовність та незалежність у прийнятті рішень.

Функції ЦБ

Емісія та організація грошового обороту

Центральний банк володіє монопольним правом на випуск банкнот, які є єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання в оплату боргів на території даної країни.

В умовах золотого стандарту випуск банкнот здійснювався центральними банками під забезпечення золотом та комерційними векселями, а розміри фідуціарної емісії були строго регламентовані. Це певною мірою забезпечувало належний зв'язок грошової маси з товарним обігом, однак водночас знижувало еластичність грошової системи та створювало перешкоди для ефективного регулювання економіки кредитними методами.

В сучасних умовах банкнотна емісія здійснюється центральним банком у порядку кредитування уряду і комерційних банків під заставу державних цінних паперів і комерційних векселів, а також у порядку списання коштів з рахунків комерційних банків в центральному банку для підкріплення касових резервів банківських установ. Таким чином, забезпеченням сучасних банкнот є активи центрального банку ѕ переважно у формі державних боргових зобов'язань.

Щодо емісії розмінних монет, які є другою складовою частиною готівки нарівні з банкнотами, про їх карбування у розвинутих країнах здійснюється переважно міністерством фінансів на замовлення центрального банку. Останній відповідно до потреб обігу купує монети в казначейства за номінальною вартість у результаті чого держава отримує дохід на різниці між номіналом монет та фактичними затратами на їх виготовлення ѕ сеньйораж. Однак у багатьох розвинутих країнах обіг монет досить часто обмежується певними максимальними сумами платежу (у ФРН, наприклад, 5 марок розмінною монетою в пфенігах 120 марок ѕ монетами в марках).

Емісія готівки покладає на центральний банк також певні зобов'язання з організації готівкового грошового обігу в країні, що може бути пов'язано не лише з виготовленням банкнот, встановленням їх номіналів, зовнішнього виду й ознак платіжності, але й інкасаторськими послугами для комерційних банків, заміною старих банкнот і монет по мірі їх зношення, запровадження єдиних правил ведення касових операцій в економіці та іншими заходами, що забезпечують нормальний обіг готівки.

Слід зазначити, що сучасна роль емісійної функції центрального банку дещо знижується в силу існуючих тенденцій до зменшення питомої ваги готівкових платежів у загальному платіжному обороті. У розвинутих країнах їх частка не перевищує 5-10%, а сфера застосування обмежена в основному рамками роздрібного товарообороту. При безготівкових платежах, що здійснюються переважно комерційними банками, джерелом емісії виступають їхні позичкові операції. Тому завданням центрального банку є регулювання не лише обігу готівки, але і кредитних операцій відповідно до тенденцій у змінах ВВП країни.

Функція «банку банків»

Центральні банки у переважній більшості країн не вступають у безпосередні взаємовідносини з підприємствами, організаціями і населенням, а здійснюють кредитно-розрахункове обслуговування інших банківських установ, вже через них впливаючи на економічні процеси. Тому функція банку банків передбачає діяльність центрального банку в якості міжбанківського розрахункового центру та кредитора останньої інстанції.

З метою забезпечення безперебійної організації розрахунків у господарстві комерційні банки відкривають кореспондентські рахунки в центральному банку, на яких зберігаються певні суми коштів і через які здійснюються розрахунки між банками. Крім того, центральний банк встановлює норми обов'язкових резервів у певній продукції до розміру вкладів у комерційних банках. Депонування зазначених резервів у центральному банку здійснюється з метою забезпечення гарантій платежів по депозитах, а також регулювання кредитних можливостей комерційних банків.

Акумуляція зазначених сум на рахунках у центральному банку дає йому можливість використовувати їх для надання короткострокових кредитів комерційним банкам на поповнення у них тимчасової нестачі коштів. Центральний банк, таким чином, забезпечує стабільність функціонування всієї банківської системи, діючи як кредитор останньої інстанції, що дозволяє уникнути масового банкрутства банків внаслідок фінансової паніки. Тому центральний банк повинен мати постій можливість надавати такі кредити, навіть в тому разі, якщо це протирічить іншим цілям його діяльності (наприклад, боротьбі з інфляцією).

Окрім кредитування й розрахунків, на центральний банк як банк банків досить часто покладаються обов'язки з ліцензування й контролю за діяльністю інших кредитних установ країни. Центральний банк встановлює обов'язкові для комерційних банків правила здійснення операцій, ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, пред'являє необхідні кваліфікаційні вимоги до керівництва банківських установ. Ця діяльність центрального банку має на меті запобігання зловживанням у банківській сфері, забезпечення стабільної роботи кредитних інститутів, безпеки вкладів юридичних і фізичних осіб, зниження ризику банкрутств в економіці в цілому.

Функція банку уряду

Центральний банк виконує роль фіскального агента уряду, забезпечуючи касове виконання державного бюджету та здійснюючи операції, пов'язані з обслуговуванням державного боргу. З цією метою міністерством фінансів відкриваються в центральному банку спеціальні рахунки, на яких акумулюються усі надходження до бюджету (податки, збори, інші платежі) та здійснюються необхідні витрати згідно рішень урядових органів. Таким чином, центральний банк забезпечує для міністерства фінансів посередництво у всіх його розрахунках і платежах. Щоправда у деяких країнах операції з касового виконання державного бюджету нарівні з центральним банком виконуються також окремими комерційними банками. Наприклад, у США казначейство має відкриті на своє ім'я рахунки у федеральних резервних банках, а в тих місцях, де таких банків немає, або там, де казначейству потрібна централізація фондів, рахунки відкриті в крупних комерційних банках, що мають назву генеральних депозитаріїв.

У якості банку уряду центральний банк виступає також його кредитором, здійснюючи коротко- і довгострокове кредитування держави у формі прямих позик або купівлі чи посередництва у розміщенні на ринку державних цінних паперів. Пряме кредитування держави центральним банком є характерним здебільшого для країн з низьким рівнем розвитку ринкових відносин, а у розвинутих країнах застосовується рідко ѕ як правило, у вигляді невеликих сум позик, що видаються на короткі строки авансом під майбутні надходження в бюджет. Кредитування уряду здійснюється переважно шляхом придбання державних цінних паперів, вкладенням у які може належати досить значна питома вага в активі балансу центрального банку. Крім того, на центральний банк можуть покладатись всі обов'язки з обслуговування державного боргу, що виражається не лише у придбанні цінних паперів держави, але й їх розміщенні на фондовому ринку від імені і за дорученням уряду, погашенню цінних паперів, виплаті доходів за ними та інших посередницьких операціях з державними борговими зобов'язаннями.

Операції центрального банку з розрахунково-кредитного обслуговування держави включають також надання консультаційних послуг урядові у питаннях макроекономічного регулювання.

Як банк уряду центральний банк зберігає офіційні золотовалютні резерви країни, що виконують роль гарантійно-страхового фонду в міжнародних розрахунках та використовуються для підтрмання курсу національної грошової одиниці відносно інших валют.

Реалізація грошово-кредитної політики

Основою розвитку й стабільного функціонування економіки є наявність гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним банком з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного росту, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання зі сторони центрального банку виступає сукупна грошова маса, від величини якої залежить динаміка основних показників розвитку економіки. У зв'язку з цим залежно від стану господарської кон'юнктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні типи грошово-кредитної політики, що взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

Перший тип являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику (політику “дорогих грошей”), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування штампів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується як з метою згладжування різких коливань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кредитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Статус та функції НБУ

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” у березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державним органом. Він “підзвітний Верховній Раді України”.

Керівним органом Національного банку є Правління:

Правління Національного банку формується з 11 чоловік. До його складу входять: Голова Правління, його заступники та інші члени Правління.

Голова Правління Національного банку призначається Верховною Радою України строком на 4 роки за поданням Голови Верховної Ради України.

Голова Правління Національного банку керує роботою Правління.

Заступники Голови Правління Національного банку та інші члени Правління призначаються Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління Національного банку.

Рішення Правління Національного банку приймаються звичайною більшістю голосів і оформляються постановою.

Правління Національного банку:

· розглядає стан грошового обігу і розробляє пропозиції щодо основних напрямів державної грошово-кредитної політики, яуі затверджуються Верховною Радою України;

· приймає рішення про рівень резервних вимог, економічних нормативів діяльності комерційних банків та процентних ставок на кредити, що надаються комерційним банкам;

· затверджує нормативні документи з питань, що стосуються компетенції Національного банку України;

· здійснює іншу діяльність відповідно до Статуту банку.

У своїй практичній діяльності Національний банк підтримує постійні контакти з урядом держави і в першу чергу з Міністерством фінансів України.

Національний банк України є:

· центральним банком, який проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

· емісійним центром;

· валютним органом;

· органом банківського нагляду;

· банком банків;

· державним банком;

· організатором міжбанківських розрахунків

· Центральний банк

Як центральний банк держави Національний банк здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки України та іноземні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Емісійний центр

Національному банку України належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для друкування банкнот створено власну банкнотну фабрику. Карбування монет здійснюється в Україні на замовлення Національного банку.

Забезпечення економіки готівковими грошима (на сьогодні ѕ купоно-карбованці) здійснюється через мережу регіональних управлінь Національного банку на замовлення комерційних банків.

Валютний орган

Національний банк України є головним органом, який визначає валютну політику.

У сфері валютного регулювання Національний банк:

· здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;

· складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

· контролює дотримання затвердженого Верховною Радою Ураїни ліміту зовнішнього державного боргу України;

· визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

· нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

· видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

· визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

У сфері валютного контролю Національний банк:

· здійснює контроль за виконанням правил валютних операцій на території України;

· забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

· Банківський нагляд

На Національний банк України покладено функцію контролю за виконання комерційними банками законодавства з банківської справи, додержанням економічних нормативів, встановлених Національним банком, та власних нормативних актів.

З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків Національний банк встановлює для комерційних банків такі економічні нормативи:

· мінімальний розмір статутного фонду;

· граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів;

· показники ліквідності балансу;

· розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у Національному банку;

· максимальний розмір ризику на одного позичальника;

Порядок розрахунку зазначених економічних нормативів визначається Національним банком.

З метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей Національний банк надає комерційним банкам кредити, які використовуються для задоволення тимчасових потреб банків і для кредитування цільових програм, пов'язаних з реорганізацією і модернізацією виробництва, розвитком окремих галузей народного господарства та структурною перебудовою економіки України.

Надання комерційним банкам короткострокових кредитів здійснюється Національним банком через аукціон, що забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційних банків до централізованих кредитних ресурсів. Запроваджено ломбардний кредит.

Національний банк організовує і здійснює через банківську систему касове обслуговування державного бюджету України. На нього покладено виконання операцій з державними цінними паперами. У 1993 році в Україні запроваджено новий механізм касового обслуговування державного бюджету, який виключає автоматизм кредитування державних витрат. Фінансування за рахунок бюджету здійснюється в межах наявних коштів. За рішенням Верховної Ради України Національний банк може надавати уряду кредит на загальних засадах.

Згідно із Законом “Про банки і банківську діяльність” Національному банку забороняється пряме фінансування дефіциту державного бюджету.

Організатор міжбанківських розрахунків

Із січня 1994 року Національний банк відповідно до покладених на нього функцій запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України. Для функціонування цієї системи в Республіці Крим та кожній області створено регіональні розрахункові палати, що об'єднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, на верхньому рівні якої знаходиться Центральна розрахункова палата у м. Києві.

Система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів, які забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз та захист від несанкціонованого втручання.

Головною діяльністю Національного банку є створення грошово-кредитних механізмів, спроможних забезпечити стабільність національної грошової одиниці. У нашій державі нині триває формування фінансового ринку, ринку цінних паперів, який має стати основою зваженого грошового регулювання економіки. Продовжується створення умов для об'єктивного курсоутворення, захисту національної валюти та стабільності національної грошової системи. Здійснюються заходи щодо прискорення формування цивілізованої банківської системи, підвищення рівня її ліквідності та надійності.

Зроблено перші, але, певно, найважчі кроки на шляху побудови центрального банку. Створено необхідні грошово-кредитні механізми, інструменти, визначеного орієнтири економічного розвитку. Недалеко той час, коли Україна матиме розвинуту, міцну економіку, у форватері якої діятиме потужна банківська система на чолі з Національним банком незалежної України.

В складних умовах кризового стану економіки України у 1993-1996 роках продовжувався процес становлення банківської та грошової систем, створення умов для фінансової стабілізації в державі. Основними досягненнями є:

у забезпеченні стабільності національної валюти:

ѕ проведення цілеспрямованої монетарної політики, яка була зорієнтована на макроекономічну стабілізацію економіки, що сприяло подальшому зниженню темпів інфляції;

ѕ досягнення стабілізації офіційного курсу національної валюти до іноземних валют та стабільного паритету між офіційним і ринковим курсом;

ѕ збільшення обсягів та удосконалення структури офіційних валютних резервів для підтримання курсу гривні до іноземних валют;

ѕ призупинення практики здійснення комерційними банками несанкціонавоної емісії платіжних засобів.

При проведенні грошової реформи:

ѕ введення національної валюти ѕ гривні;

ѕ зміна масштабу цін;

ѕ створення грошової системи держави.

В регулюванні готівкового обігу:

ѕ постійне забезпечення народного господарства готівкою;

ѕ введення потужностей по виготовленню банкнот та створення Банкнотно-монетного двору.

У сфері валютного регулювання та валютного контролю:

ѕ подальша лібералізація валютного ринку України, сприяння розвитку міжбанківського валютного ринку України;

ѕ започаткування механізму здійснення валютних інтервенцій;

ѕ посилення валютного контролю за уповноваженими банками та суб'єктами господарювання, які мають ліцензію на проведення операцій в іноземній валюті.

При здійсненні банківського нагляду:

ѕ нарощення статутного капіталу комерційних банків;

ѕ посилення контролю за ліквідністю та надійністю комерційних банків.

В обслуговуванні державного бюджету:

ѕ запровадження класичного механізму обслуговування дефіциту Державного бюджету через державні цінні папери;

ѕ створення Депозитарію державних цінних паперів.

В організації розрахунків:

ѕ створення національної платіжної системи із запровадженням нових прогресивних технологій перерахування коштів на основі електронних платежів;

ѕ запровадження механізмів міждержавних розрахунків.

В сфері обліку та звітності:

ѕ розпочато реформування бухгалтерського обліку в банках згідно з вимогами монетарної статистики та нагляду за діяльністю комерційних банків;

ѕ удосконалення системи звітності банків;

ѕ запровадження практики щоденного складання звітних балансів по системі Національного банку України та по банківській системі в цілому.

Грошово-кредитна політика НБУ

Процентна (облікова) політика НБУ

регулювання стану грошово-кредитного ринку Національним банком України були запроваджені чи почали використовуватись в нормальному режимі наступні інструменти грошової політики:

Облікова ставка Національного банку, як базова ціна національної валюти, та заходи по регулюванню рівня процентних ставок банківської системи;

Обов'язкові резервування залучених коштів комерційних банків;

Операції по підтриманню ліквідності комерційних банків через кредитні аукціони, ломбардне кредитування та операції РЕПО;

Запровадження в обіг нового фінансового інструменту ѕ державних цінних паперів та операцій з ними на грошово-кредитному ринку;

Операції на валютному ринку по підтриманню курсу національної валюти.

На сьогодні можна сказати, що Національний банк України володіє всіма методами та інструментами по забезпеченню регулювання грошово-кредитного ринку.

Процентна політика Національного банку України почала запроваджуватись як інструмент регулювання грошового ринку фактично з 1994 року. До цього періоду за 3 роки облікова ставка змінювалась лише три рази ѕ в період високої інфляції та гіперінфляції вона адміністративно в номінальному виразі була підвищена з 80% в 1992 році до 100% та 240% в 1993 році, але через значну кількість пільгових кредитів фактична облікова ставка по кредитах Національного банку України становила лише 83%. Тобто навіть в період гіперінфляції реальний рівень встановленої облікової ставки по відношенню до інфляції був значно нижчим через що вартість національної валюти фактично планомірно підривалась.

Активна процентна політика Національного банку, яка забезпечує реальну вартість національної валюти почала проводитись з 1994, коли номінальний рівень облікової ставки змінювався у відповідності до коливань інфляції 5 разів ѕ від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше вийти на позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції, хоч коливання і номінальної, і реальної ставки через значні поштовхи інфляції були досить значними (від +20 до -50 процентних пунктів в місячному обчисленні).

В 1995 році такі відхилення зменшились до +6 та -8 процентних пунктів, які спостерігались лише в квітні та вересні під час найбільш значних змін динаміки інфляції. А в 1996 році вони зменшились в середньому до ±3-х процентних пунктів. А це свідчить про забезпечення Національним банком України нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому ринку та створення адекватних загальноекономічній ситуації умов здійснення кредитної діяльності комерційних банків та суб'єктів господарювання.

Необхідно відмітити досягнення належної відповідності рівня процентних ставок за кредитами комерційних банків рівню облікової ставки Національного банку. В перші дев'ять місяців 1996 року це було наслідком дії встановленого ще в 1995 році порядку, згідно якого відповідно зміна облікової ставки Національного банку України комерційні банки були зобов'язані здійснювати обов'язкове коригування процентних ставок за своїми кредитами на кратність зміни облікової ставки. В умовах значного зниження та стабілізації рівня інфляції з травня 1996 року, а також прогнозів її низького рівня до кінця року, вже не передбачалось значних змін облікової ставки Національного банку України. Виходячи з цього стало недоцільним і збереження в подальшому жорсткого механізму коригування процентних ставок.

Таким чином при поступовому зниженні темпів інфляції та облікової ставки Національного банку забезпечувалось відповідне стабільне зменшення рівня процентних ставок комерційних банків та здешевлення кредитів.

Політика у сфері обов'язкового резервування залучених коштів комерційних банків, через кредитні аукціони, ломбардне кредитування, випуск державних цінних паперів.

Політика у сфері обов'язкового резервування залучених коштів комерційних банків була спрямована на стабілізацію стану з ліквідністю комерційних банків та поступове зниження їх надлишкової ліквідності, яка в умовах значних кредитних емісій перетворилась на загрозу вибухового зростання грошової маси та дестабілізацію стану на грошово-кредитному ринку. Саме тому рівень обов'язкового резервування в 1994 році було збільшено з 10% до 15%. Проте норма обов'язкового резервування як важливий інструмент Національний банк України використовував у повній мірі для вирішення економічних проблем та стабілізації грошово-кредитного ринку.

Так, з метою прискорення залучення в обіг коштів, куплених на цільових кредитних аукціонах Національного банку, в 1995 році тимчасово використовувалась 100%-на норма резервування на тимчасово вільні кошти придбані на цих аукціонах. Це стимулювало комерційні банки швидше пускати в обіг придбані кошти з метою фінансування пріоритетних народногосподарських об'єктів.

З кінця 1995р. Почалася практика обов'язкового резервування валютних депозитів. В умовах, що склалися, це є важливим фактором стабілізації як валютного, так і всього грошового ринку.

На початку 1997р. Загальна норма обов'язкового резервування була знижена з 15% до 11%, що свідчить про стабілізацію грошово-кредитного ринку та додаткове стимулювання кредитної активності комерційних банків.

Надання кредитів комерційним банкам для підтримання їх поточної ліквідності до 1994 року відбувалось переважно опосередковано через надання за рішенням законодавчих та виконавчих органів централізованих цільових кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та організаціям). Ці кредити переважно потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувались державою, і в значній мірі не поверталися. Це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Порочне коло надання з самого початку ризикованих емісійних кредитів неблагонадійним клієнтам було розірване із запровадженням кредитних аукціонів в 1994 році, через які ліквідність потрапляла в комерційні банки і надалі в народне господарство на здоровій основі, та з повною відмовою в 1995р. від надання Національним банком України кредитів суб'єктам господарювання. Національний банк України припинив також виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто під пільгову процентну ставку.

В цих умовах кредитна підтримка підприємств почала здійснюватись через поширення практики проведення цільових кредитних аукціонів по продажу кредитів комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної кредитної підтримки.

Однією з головних змін у застосуванні інструментів кредитування Національного банку в 1996 році, яка повинна мати довготермінові наслідки, є поширення використання таких нових для України, але широко застосовуваних у світі інструментів як ломбардне кредитування комерційних банків під заставу державних цінних паперів та угод РЕПО. Можливість запровадження цих інструментів виникла лише в умовах створення і розвитку ринку державних цінних паперів.

Емісійні кредити Національного банку, які мають відверто інфляційний характер, були основним джерелом покриття дефіциту Державного бюджету. А якщо врахувати значний обсяг кредитів, наданих Уряду, то звідси витікає висновок про основну причину інфляції в економіці України, якою є емісійне фінансування дефіциту Державного бюджету України.

В 1995 році вперше з моменту існування незалежної України Уряд спільно з Національним банком України розпочали створення фондового ринку державних цінних паперів. Використання державних цінних паперів дозволяє залучати до фінансування дефіциту Державного бюджету неемісійні кошти, значно знижуючи інфляційний тиск дефіциту бюджету на економіку.

Державні цінні папери поступово повинні зайняти одне з провідних місць в регулюванні грошово-кредитного ринку.

В 1996 році проведено 283 аукціони з первинного розміщення облігацій (у 1995 році їх було лише 28) на загальну суму 3062,9 млн. грн. (у 1995 році ѕ 30,4 трлн. крб. або 304 млн. гривень.).

За обсягами цінних паперів, що розміщуються і знаходяться в обігу, державні боргові зобов'язання на ринку України займають домінуюче положення і найбільш привабливим фінансовим інструментом для вкладання коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З використанням цього інструмента стало можливим на новій якісній основі відродити кредитні відносини. Облігації використовуються як застава для вчасного повернення коштів. Зроблені перші кроки на шляху введення в дію механізмів формування фонду страхування депозитів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов'язкового придбання облігацій комерційними банками.